Лицарі любові і надії

Розділ 39

«Лічу в неволі дні і ночі»...

Романові дні і ночі гортали час, наче сторінки історій хвороби. Білий халат поставив його на бік життя у жорстокій борні за день світла і ніч темряви. Білий халат давав надію вижити, давав надію, але не гарантію. Обов’язок милосердя, порухи душі, прагнення допомогти й порятувати, властиве кожному, для кого медицина — покликання, а не спосіб «перекантуватися» у зоні, лягав на плечі тягарем. вже скільки разів було, що їм із професором Цвітковським доводилося брехати, писати неправдиві цифри підвищеної температури чи оманливі результати перев’язки, щоб протягнути кілька днів, вберегти від шахти, від шурфу, від лісоповалу...

— А ето што єщьо? Опять за свойо? Да он здоров, как бик, а ви пішетє — «состояніє средней тяжесті, температура 38,2!» Да самі в шахту загрємітє, еслі єщьо раз, еслі єщьо... — волала на обходах головний лікар, дружина начальника режиму.

Болала, та не квапилася виконувати погрози — хто лікуватиме офіцерський склад, якщо професор опиниться в шахті, хто виконуватиме процедури, якщо цей високий красивий фельдшер із золотими руками облишить процедурний кабінет на безруку медсестричку з «вольнонайомних» з намальованими «доміком» губками.

Чого лиш не надивився Роман у стаціонарі! І відкриті форми туберкульозу, і переломи всіх видів, і пневмонії, і фурункульоз... І щось зовсім дивне...

Іноді за дорученням професора Романові доводилося відносити результати аналізів лікарняної лабораторії в окремий, закритий барак, так зване спецвідділення. Цих хворих приводили сюди зі збагачувальної фабрики Нижнього Бутугичагу.

РОФ — «рудообогатітєльная», рудозбагачувальна фабрика могла служити зразком організації праці. Там були особливі, просто чудові умови для роботи! Скорочений, шестигодинний робочий день, праця в приміщенні, в теплі, особливе, посилене харчування, американські консерви, жир, досхочу хліба, навіть молоко, яке привозили замороженим, в кругах. Фабрика виглядала навіть красивою, так розповідали хворі, — високі стелі, яскраве освітлення, в кабінетах начальства — художні розписи, люстри, чудово устатковані лабораторії, цехи, де відбувалося, власне, збагачення бідної на метал... як його називали? Метал номер чотири? Бідної на метал номер чотири руди.

Після промивки руду, пісок помаранчевого кольору, сушили у величезних, шістнадцять метрів у діаметрі, центрифугах. Для прискорення висушування вимішували...

Потім уже збагачену руду насипали у бочки і відправляли... Подейкували, що відправляють літаками у самісіньку Москву! І що ж воно таке важливе, щоб возити літаками? Не золото ж! Золото — метал номер один! Олово — номер два. А що воно — чотири?

Оцей метал номер чотири мав бути надзвичайно цінним, чи не дорожчим за золото.

Хворі, що лежали у спеціальному відділенні, виглядали дивно... Ще кілька місяців тому здоровенні хлопці після роботи у чудових умовах і санаторному харчуванні чомусь перетворювалися на слабких і немічних. Більше 20-30 змін ніхто не витримував. Паморочилася голова, нездоланна слабкість прикладала голову до подушки, постійно нудило, геть зникав апетит... Потім на подушці залишалося коротко стрижене волосся, воно висипалося, висіюючи пошивку наче маком, голова лисіла...

— Що це? — запитував тихцем професора Роман. — Якась загадкова, не описана в літературі хвороба...

— Це — променева хвороба, Романе. Виникає після контакту з радіоактивним випромінюванням, — пояснював професор, наблизивши вуста до самого вуха фельдшера.

— Це значить, що метал номер чотири — це...

— Це радіоактивний метал. Мабуть, уран. Тримайся подалі і від фабрики, і від самої руди, і від хворих, не зазирай без доконечної потреби в барак спецвідділення.

— А як їх лікувати, цих хворих?

— від променевої хвороби ефективного лікування немає. Поки що немає...

— То що вони, усі помруть?

Професор схилив голову не то на знак ствердження, не то — скорботи.

— Романе, ці люди — приречені, для них ми не можемо зробити нічого, давай думати над тим, як допомогти тим, кого ще можна врятувати.

Якось вдавалося правдами й неправдами уникати «санкцій» головної лікарки, головне — правильно писати.

— Пиши — «на момент огляду скарги на...», — повчав професор.

— А якщо просто — «скаржиться на...»

— Пиши як я сказав! Момент огляду — він момент і є! Минув момент, а через десять хвилин все гаразд, зрозумів? І ніхто не доведе, що на момент огляду пацієнт не скаржився на біль чи підвищення температури. Ти папери справно пиши!

Скільки разів згадуватиме Роман науку професора Цвіт-ковського!

— Нет, ето ні на что уже не похоже! Кто главний врач больніци? — кипіла лікарка.

«Кипіння» скінчилося черговим етапом.

— Собірайся! С вещамі!

«Газген» поволеньки, не набагато швидше за пішохода, просувався із «Центрального». Зупинився на Нижньому.

— Це ж куди мене, Господи? — аж похолов Роман. — Хоч би не на РОФ!

Та машина рушила в бік Усть-Омчуга, «столиці» Тенькін-ського краю.

Куди везуть, навіщо, задля якої мети перемішують без кінця людей, аби не пустили, бува, коріння у промороженому ґрунті цього дикого краю — ніхто ніколи не знав. Здогадувалися хіба...

Безли не на північ, і це вселяло надію.

День у буді вантажівки не надто відрізнявся від ночі. Ночі ж минали в галасі й диму якоїсь придорожньої нічліжки, мабуть, табору неподалік не виявилося. «Куди, навіщо?» — не давало спокою...

Нарешті — кінцевий пункт. Не прііск, лікарня. Романові полегшало. Хай там як, а не в забої, не на промивці золота.

— Этого фельдшера вашего давайте сюда!

Укотре Роман благословив батькову мудрість — віддати сина до медичної науки.

— Жить будеш тут! Васілій, прінімай соседа! Работать — в процедурной. Тут напісано — ти спеціаліст по внутрівенним вліваніям? А ето — наш доктор. Знаменітий на всю Колиму!

— Професор? — наївно спитав Роман.

— Више бері! Что там профессор! Доктор Мохнач!

Роман пригадав це прізвище. Справді, знаменитість. Професор Цвітковський часто згадував його метод лікування дизентерії і використовував його на практиці з незмінним успіхом.

Щоправда, Володимир Онуфрійович Мохнач не був навіть лікарем. Доктор, але доктор біологічних наук, відомий хімік, директор Далекосхідного філіалу Інституту хімії АН СРСР.

Оголошений «ворогом народу» у 37-му, він пройшов усі кола пекла довоєнної та воєнної Колими. Непримиренний до зла, несправедливості, не давав спуску нікому. Клеймо політичної статті ставило доктора наук на найнижчу сходинку табірної ієрархії, а характер не давав шансів вижити. За найменшу провину — випадково переплутав шапку, згубив лопату — карали без жалю і милосердя. Напівживим відправили «доходягу» до лікарні, на певну смерть. Та добрі люди не дали пропасти — спершу санітаром, потім медбратом Мохнач залишився в санчастині.

У сороковому та сорок першому році Колимою прокотилася страшна епідемія дизентерії, що косила всіх, не розбираючи статті чи звання — в’язнів, конвойних, офіцерів, їхніх дружин та дітей. Медики мало чим могли допомогти.

Якось до лікаря зайшов хворий із «доходяг», попрохав обробити виразку йодом. Мохнач тоді саме приготувався спожити свою пайку. Схибив, і йод вилився на шматок хліба. «Доходяга» поквапом схопив непридатний уже, на його думку, хліб і проковтнув, поки господар не схаменувся і не викинув свою зіпсовану «вечерю». На диво, не тільки не отруївся, але й почав на очах видужувати, долаючи страшну дизентерію. Можливо, інший і не пов’язав би йод, хліб і чудодійне зцілення, але не доктор наук, науковець, чий гострий розум хапав на льоту і миттю вибудовував причинно-наслідкові узалежнення. Відкриття було зроблено — комплекс йоду і крохмалю має цілющі властивості. І треба працювати у цьому напрямку далі.

Страшна хвороба не оминула й самого Мохнача. Заразившись — хто каже, що навмисно, хто — працюючи з хворими, — вчений на собі випробував йодо-крохмальний комплекс. І видужав. Почав давати ложку «чорної каші» — так первинно виглядали ліки з картопляних очисток та йоду — всім хворим. І результати не забарилися, епідемія відступила. В Ягодний, де працював тоді Мохнач, навідалася сама Савоєва — начальник санітарної частини Північного управління таборів. Поговорила з доктором, оглянула його хворих, сама спробувала «чорної каші». І дала «добро». Володимира Онуфрійовича зарахували у штат лікарні фельдшером і дозволили використання його методу по всій Колимі. Доктор наук — фельдшер? В таборах бувало й не таке...

Роман недовго озирався у крихітній комірчині, яку мав ділити з Василем — місцевим зубним лікарем, зубним техніком і «на всі зуби» майстром, як він себе називав. Два ліжка, стіл, дві табуретки, тумбочки — райський куточок на цілих шість квадратних метрів! Нечасто обдаровували такими вигодами навіть великих знавців своєї справи!

Басиль не одразу виявив належну гостинність, і Роман швидко зрозумів причину — кілька останніх днів Василь жив отут сам і кімната стала притулком не лише для спокійного сну, але й...

— Це — Галя, — познайомив із чорнявою, акуратною до суворості медсестрою. — Моя Галя.

Цей шепіт у саме вухо мав би означати — зась тобі, красеню, не зачіпай. Та Роман лиш посміхнувся. Дівчата його не цікавили, він належав до того рідкісного типу чоловіків, яких справжнє кохання робить сліпо-глухо-німими до інших жінок.

— У мене є Орися, Василю.

— А де вона? — зацікавлено звела шнурочки брів Галя.

— Десь на Воркуті, так писали батьки, — зітхнув Роман. — Отак чекаємо одне одного...

— То ми із Васильком щасливіші за вас, ми разом! — і побігла, усміхнувшись, до хворих.

Роман зітхнув. Щасливіші? Хто його знає! Так, вони можуть бачити одне одного, так, кожна зустріч, кожен погляд вартий року життя, так гостро, так наскрізно гаряче все, але ж і так небезпечно! За зв’язок чоловіка і жінки в таборі — чи в’язнів, чи в’язня та вільнонайманої, байдуже, належала жорстока кара — винних посилали у найвіддаленіші табори, розлучали, робили все, аби вони ніколи більше не побачилися. Навіщо? Сенс? Кому на заваді людські почуття? Хай би собі любилися... Хіба просто аби помучити, спричинитися до ще більших страждань?

«Нам не нужна ваша работа, нам нужни ваши мучєнія!» — чийсь цинічний вислів став лозунгом, отаким собі мотто цілої системи мордувань тіла й духу.

Ні, краще не бачити, як катується кохана, краще не знати...

А Василеві не раз траплялося зауважувати, як місцевий начальник режиму, майор Курочкін наче жартома поплескував при зустрічі медсестру Галину по кругленькій сідничці, а то й халат на грудях поправляв. Отак віддухопелив би кривдника, а спробуй? Одразу — стаття, термін — замах на життя офіцера при виконанні... А ще — конвойний сержант з масною пикою й свинячими очицями у свою зміну щоразу на виході обмацував Галину хтивими ручиськами — чи не винесла чогось із лікарні, чи не принесе в зону? І що тут скажеш? Табір, він табір і є, все правильно, все за законом, обшук, варта має право, куди скаржитися?

Щоправда, Василева робота давала такі можливості помсти-тися, як жодна інша! Зуби в Курочкіна, як і майже в усіх тутешніх мешканців, через авітаміноз та одноманітне харчування вимагали частого втручання стоматолога. Отут уже бормашина в руках Василя перетворювалася на справжнього друга, який мстився і мстився за кожен дотик, за кожне слово, невчасно сказане! Мокрим підводився Курочкін з крісла «зубника», присягався, що до рота більше не візьме солодкого, і не тямив, чому ж так ретельно і так боляче відбувається лікування кожної, навіть найменшої дірочки у зубі!

А сержанту Василь зубів не лікував — просто виймав їх один по одному, мовляв, лікуванню не підлягають, треба рвати. І без укола.

Бже що-що, а видаляти зуби Василь наловчився віртуозно. Артист! — так відгукувалися про нього пацієнти.

А що їх видаляти! Ясна так зруйновані цингою навіть в офіцерів, які тут давно служать, що потягнув — і готово! Навіть знеболення не потрібне.

Звісно, непотрібне. Де ж таке бачено — видаляти невільникам зуби під новокаїном! Цілковита божевільня! Це те саме, що дати наркоз перед розстрілом чи стратою на гільйотині, наприклад. Чистісінький ідіотизм.

Басилева праця зубного техніка тут цінувалася просто на вагу золота. Хоч золотих зубів на Колимі ставити було не вільно — навіть начальству. Якщо техніка помічали в роботі із золотом — байдуже, звідки, хоч би й зі старих коронок, пряма дорога — на копальню!

Мабуть, через отаку професійну цінність начальство дивилося на деякі речі крізь пальці. Наприклад, на те, що медсестра Галина інколи під час роботи затримується у кабінеті зубного лікаря трохи довше, ніж потрібно для огляду зубів, що після роботи їх часом бачать удвох десь у тихому куточку за розмовою.

Роман розумів товариша — хіба стримався б, якби Орися опинилася десь тут, поблизу? Звісно, намагався б украсти в неволі хвилини щастя.

Та одного разу закрався сумнів — а чи треба так?

Якось уночі, під час чергування, виникла потреба вислухати легені хворого на туберкульоз.

— Хвилинку, я зараз принесу свій стетоскоп! — і побіг у кімнату.

Перед дверима зупинився... Дивні звуки... Скрип ліжка... Глибоке дихання, навіть приглушений стогін... жіночий... чоловічий... Що це? Невже вони...

Не відчинив дверей, пішов назад. Якось спитав у Василя:

— Василю, а ви... ви...

— Ну то й що? — зрозумів невимовлене зубний технік. — Ми з Галею любимо одне одного і вирішили одружитися одразу як вийдемо на волю. У Галі термін закінчується через сім місяців, а у мене — за два роки. Невже ти думаєш, що вона мене не дочекається?

— Я певен, що дочекається, але хіба ми можемо бути тут впевненими бодай у чомусь? Ну, скінчиться термін, а потім? Буває всяке...

— Ні, в моїй Галюсі я впевнений!

— Та не про те я, Василю, не про те! Я про... А якщо дитина?

— Ну то й що? Дитина народиться вже на волі! Та й дівчата тут охоче вагітніють, це ж звільнення від роботи, хіба не знаєш?

— Дівчата? Які дівчата? Кримінальниці? То хіба це дівчата? Це для них вагітність — відпустка, але не для наших. У нас, на заході, все має бути за законом — спершу шлюб, священик, шлюбна ніч, а вже потім — діти, хрестини... Хіба у вас, на Хмельниччині, не так?

— Так, звичайно, так, але озирнися навколо, Ромку, хіба не бачиш, які страхіття ми вже пережили і які на нас іще чекають? — Василеві сині очі взялися вологою. — Скількох друзів поховали, скільки мук перейшли? Ні, я хочу щастя вже зараз, мені й так тридцятка минула! Отак чекати — то й ляжеш у вічну мерзлоту незайманим і нецілованим. От у тебе самого жінка була? Та бачу — ні... То що ти в цьому тямиш? Чого ти мене повчаєш? Все буде гаразд, я ж таки доктор!

Та Роман не плекав ілюзій — небезпека чигає в зоні на кожного, і наївно думати, що якісь твої професійні чи інші якості можуть її відвернути.

Майор Курочкін не просто полюбляв ляснути дівчину по ласому місцю. Його мрії сягали далі. Симпатична, скромна, охайна галичанка — чим не дружина підстаркуватому вдівцю? Коли ще там той материк, коли ще пенсія, а жити треба. І так війна відібрала все, чим щаслива людина — дружину, дітей, загнала його, бойового офіцера, сюди, на північ, де хоч і добре платять, але й деруть натомість три шкіри — ні харчування пристойного, ні слова доброго, ні крику дитячого у самотній хаті. Медсестричка Галя — саме та жінка, яка прикрасить його самотню старість! їй скоро на волю, а куди вона подасться? Хіба на ярмарок наречених у Ягідне? Там на звільнених жінок чекає ціла черга кавалерів різних мастей — від злодіїв та убивць до колишніх професорів та наркомів.

Око майора пильнувало все уважніш і от...

— А что ето здесь праісходіт? — прочинив якось невчасно двері до кабінету зубного техніка майор. — Ви что ето себе пазволяете в рабочее время, ґалубкі?

Ревнощі підстаркуватого Отелло, помножені на розчарування і крах надій, змусили машину часом лінивого слідства й суду обертати коліщатка рішень і реченців миттєво.

По неї прийшли просто у відділення, на роботу.

— Сабірайся.

І папірець — «за інтимний зв’язок з/к із з/кою»... «продовження терміну на 3 роки»...

— Зараз... Я тільки заберу свої речі, — стиха мовила Галя і побігла чомусь не до кабінету зубного техніка, а в лабораторію.

Минуло кілька хвилин.

— Ґдє ана там? — захвилювалися солдати.

За дверима лабораторії щось упало...

— Врача, врачей сюда! — заволали солдати.

Роман прибіг одним із перших.

— Що ти зробила, Галю, навіщо?

На Галиних губах з’явилася кривава піна, губи, руки на очах покривалися пухирями. Поруч — пляшка з оцтовою есенцією.

— Я не хочу жити, Романе.. Поклич Василька, будь ласка, скоріш... — не голос, а скоріше хрип виривався з грудей страдниці, кожне слово могло стати останнім. — Поклич... Ні, слухай, перекажи йому... Я вагітна... він іще не знає... Ще три роки сидіти... Куди я піду? В мамкіну зону? До урок?

— Да что ви стоітє? Давайте щьолочной раствор, соду, промоем, спасать девушку надо! — керував лікар.

— Не треба, нічого не треба, не дам... — боронилася Галя. — Романе, Василька поклич... Ні, не іди, слухай... Скажеш йому... Я не встигну... Я навіть сказати йому не встигла... Ким виросте наша дитина? її ж відберуть від матері, віддадуть у дитячий будинок! — застогнала. — Ой, як боляче... Ні, добре, що моє дитя залишиться зі мною... Куди його, малесеньке, в зону? Не почує ані материнського слова, ані... Виросте дикуном, таким, як вони... Поклич Вас... Василька...

Басиль уже почув про біду.

— Галю, Галюсю, та що ж ти наробила! — упав навколішки біля коханої. — Навіщо? Я б зачекав...

А Галя вже бачила інші світи — білі, чисті, Галя вже звільнилася, Галя вже ступила на стежку свободи.

Ніхто й не сподівався, що веселий, товариський, здавалося, легковажний Василь так побиватиметься за коханою. Ридав над нею добу, і заповзявся поховати в труні, в окремій могилі. Хотів навіть до всемогутньої «королеви Колими» на прийом поїхати, думав, її сентиментальне серце розтане від його горя, та навіть за ворота не випустили — забув, що сидиш? Ти такий же зека, як усі, дарма що «на всі зуби майстер»!

Галю поховали вкупі з усіма, головний лікар відмовився «порушувати правила поховання», які вимагали на той час ховати з/к роздягнутим — не марнувати ж державну власність — дорогий одяг на покійника, без труни, перед похованням знімати зубні коронки.

Басиль з того часу запив. Любив розмірковувати вечорами:

— Ні, правильно Галюся зробила, правильно. Пішла з цього брудного світу. Не змогла... Як би вона там, між отими колимськими мамками, що понагулювали своїх байстрюків від усілякої наволочі? Як би вона там, чиста, як лілея? Я тебе питаю, Романе, як би вона там?

Романові рвалося з вуст інше, та мусив мовчати, бракувало доливати оцтової есенції у без того переповнене горем серце товариша.

Доля колимських «мамок», жінок, що з різних причин зайшли у тяж, справді була сумною. Кримінальниці вважали вагітність отакою собі довготривалою «мастиркою», можливістю відпочити від важкої праці, «припухнути», «відкосити». Просто полежати, повалятися «в декреті» до пологів, а потім після. Не надто замислювалися над тим, що доведеться народжувати, а вже долею майбутнього немовляти й зовсім не клопоталися — «ґасударство вирастіт». Для соціально близького кримінального елементу був один час навіть такий закон, що матері звільнялися від відбування покарань, звісно, тільки за кримінальними статтями і засуджені на невеликі терміни. Отут вже ціла епідемія вагітностей розпочалася! Хапали кожного, аби лиш мав апарат для звільнення і міг ним користуватися, не дуже питали чи й хотів. Ласих і охочих не бракувало. «Мамські» бараки Вакханки, Хеніканджі, Ельгена були переповнені.

Хто вибирав місцем «припухання» до пологів «больнічку», а хто вигулювався на повну.

— Ей ти, твою такую-перетакую мать, откривай, води аташлі! — в санчастину приіска «Босточний» не увійшло — вламалося, майже упало на руки медсестрі Ліді Ясень якесь сотворіння, що лаялося останніми словами, кляло на всі заставки і поміж тим тужилося. Раз, другий — і в руки Ліді вискочило мокре, слизьке немовля, що негайно закричало в унісон зі своєю невдатною матінкою. Ліда ледве втримала дитинча, щоб не впало на підлогу, але дала собі раду, не розгубилася — перев’язала пуповину, перерізала ножицями, все зробила як належить. А «матінка» тут же заснула глибоким п’яним сном — і хто її знає, де дістала спиртне? Чи не з того ж джерела, що й дитину... Тхнуло перегаром, як від діжки із брагою. А на ранок, прочумавшись, зникла в те ж «нікуди», звідки виникла темної ночі, залишивши немовля напризволяще.

І даремно. Якими лиш «благами» не огортала по-материнському ніжна радянська держава «заключьонну» «мамку»! І полегшена робота — не в шахті, а на поверхні, і додаткові перерви на годування немовлят — «Колонна, стройсь! На кормлєніє шагом марш!», і покращене «висококалорійне» харчування — ложка-дві додаткової каші!

Існували й зовсім казкові пільги, щоправда, не для всіх, а лиш для «своїх». Соціально близьку і «виправлену» системою ісправітєльно-трудових лаґєрєй мамку випускали на свободу, навіть квиточком на пароплав і поїзд забезпечували. Ті, хто зберіг іще хоч краплю совісті, крадькома віддавали нагуляних чад у дитячий будинок, підкидали на чужі байдужі руки, мов кошенят, непотрібні живі сотворіння. Хай там виживає, як зможе. Наше «ґасударство гуманное», замінить і маму, і тата, вигодує, виховає... А дехто сідав у потяг — і через усю матушку-Расєю... Зазвичай першої ж ночі немовля зникало. Не вписувався дитячий плач у палітру звуків злодійської «малини», не любили нові маманькіни «ухажори» маленьких свідків... Чимало їх знаходили викинутими з вагонів між рейками та на узбіччі залізниці. Убивчий закон проіснував недовго, відмінили.

Соціально «неблизьких», політичних, не підпускали до власних дітей на віддаль пострілу. Лише після завершення терміну могла мати обняти своє дитя. Якщо воно ще жило. Вісім із десяти новонароджених в’язнів гинули у перші місяці життя. А тих, кому пощастило вижити, годі було і знайти, й упізнати — в дитбудинках робили все, щоб дитя не знало або забуло свої корені, мову, навіть прізвище.

Саме від такої долі урятувала Галя своє ненароджене дитинча. І хай уже вищий суддя питає її про право розпорядитися життям — і своїм, і чужим.