Лицарі любові і надії

Розділ 43

А вариво смерті вирувало довкола. Знавіснілі, очманілі від горілки та запаху крові танкісти увійшли у смак полювання і чавили вже не випадково — прицільно. Полювали, вишукували жертви, гралися, ганялися за ними.

У смертному вирі кожен рятувався як міг. Де й беруться сили, коли по п’ятах за тобою суне багатотонне громаддя! Хто б чекав від Жені, Євгенії Шостак, такого сприту! її білоруським подругам, Наді Демидович та Вероніці Каткович вдалося утекти.

— До нас, Женю, до нас!

Євгенія вчепилася за ґрати на вікні, видерлася на підвіконня — тут її не дістануть! Але танкіст, майстер своєї справи, збив стволом, вправно керуючи, а потім розвернувся і наїхав... Покрутився на місці, щоб надійно, і рушив далі, поганятися за новою жертвою.

Спалах освітлювальних ракет і голос гучномовців застає Ольгу та Ференца поблизу лазні.

— Швидко, сюди! — кричить хтось. Лікаря Барконі знає чи не кожен.

Грюкають двері дезинфекційної камери. Хвилина, щоб перевести подих.

— Не говори їм свого прізвища, Олю, ти тепер — Барконі. Не говори. Розбиратися не будуть, пристрелять під шумок на місці.

Чомусь у ці останні хвилини Ференцові здається, що саме це — найважливіше. Ольга знає, найважливіше — інше:

— Ференце...

— Тихо, Олю, тихо!

— Я хотіла тобі сказати...

— Потім, Олю, потім... Чуєш, собаки...

Потім — не буде. Двері камери з гуркотом відчиняються.

— Ось вони де! Виходьте!

Останній погляд. Останнє «Олю!» тоне у собачому гавкоті, вкривається ядучим димом.

Биводять Капітона Кузнецова. Тут, у лазні, був його командний пункт.

Кенгір конає під гусеницями.

Кенгір стікає кров’ю.

Стікає кров’ю в радіорубці Юрій Кнопмус, до останнього передаючи в ефір: «505! 505! 505! Рятуйте наші душі! Ми гинемо. Нас убивають!» Зрозумівши, що дні свободи скінчилися і цього «!» на коротких хвилях йому не подарують, Юрій Михайлович розтинає вени, щоб не здатися живим, та посилає, до останнього посилає в ефір три крапки і три тире — міжнародний код благання порятунку не людям навіть — душам. Душам невинно убієнних.

Хто почув його? Хто відгукнувся із заходу чи сходу?

Знекровленого радиста врятують.

Брятують, щоб розстріляти.

Уся ця коловерть смертного бою, волань та благань обертатиметься довкола Орислави велетенською каруселлю жаху майже безголосо. У вухах одне — останнє слово Катерини. На колінах — голова подруги. Пальці несвідомо пестять чорні коси, вкладають на довічний спокій неслухняні кучері. Як часто доводилося Катрі вислуховувати зауваження від професорів гімназії за ці кучерики на скронях! Що це? Невже сива волосинка? Може, обірвати її? Ні, не треба, боляче... Боляче її Катрусі, боляче...

Орися перебирала кучерики, немов роки свого життя поза межами правди й кривди, поза межами людяності... І розуміла, що аж тільки сьогодні, аж тільки цього судного дня сталося найнепоправніше з усього — Катрусі немає поруч і не буде більше ніколи... Тепер вона по-справжньому одна.

Сонце над Кенгіром згасло. Освітлювальні ракети, що перетворили ніч на день, уже не сяяли в небі люстрою на цьому пекельному кривавому весіллі сатани.

Довкола коїлося страшне. Люди метушилися, не знаючи, що діяти. Одні забігали у бараки, рятуючись від танків, інші вибігали, рятуючись від задушливого диму — солдати кидали у вікна димові шашки. І не було безпечного місця на цьому шабаші, не було куточка, де сховатися від видимої смерті.

У сутіні все стало не таким гостро-жахітним. А може, іще страшнішим. Звір, що ворушиться у темряві, чигає невидимо, загрозливіший.

У сірості раннього ранку розчавлена зона видавалася кадрами чорно-білого фільму. Чорна кров, сіра пилюга, білі, у чорних патьоках, стіни.

Лише запах, нестерпний, нудотний запах свіжих людських нутрощів перетворював фантасмагорію на реальність.

Танки вже не рвали зголодніло людського м’яса, вони вуркотіли, мов ситі коти, і пересувалися обважніло, неповороткі й ліниві. Кожен незграбний рух велетня породжував руйнацію — упала стіна барака, придушивши когось, хто шукав за нею рятунку, заглухла, не в змозі розминутися, вантажівка із високими бортами, куди кидали живих і поранених. Та й сама фронтова тридцятьчетвірка, героїчна й переможна, виглядала уже сороміцько, ганебно й не парадно — пасма довгого жіночого волосся, людські нутрощі, шмаття одягу на гусеницях. Залізо почервоніло б із сорому, якби могло — криця супроти дівочої плоті...

Буксувала у мливі людської плоті вантажівка.

Молоденький солдатик блював, безсило спершись до стіни барака.

— Куда ти попьорся, дурак, я же ґаваріл, тваю мать, аб’єхать нада! — кляв водія лейтенант. — Ну, грузі іх, грузі, каково чьорта встал!

Автоматники виводили живих та легко поранених, скидали у машину.

На ношах понесли щось куце, не подібне до людського тіла. Ноги перемолов танк.

— Добийте, не рятуйте мене, добийте! Дайте стекти кров’ю... — до неба здіймалася лише одна рука — все, що залишилося у Велти, красуні-латишки. Українською мовою просила останньої помочі у подруг... Українською, бо мовою ворога литовки й латишки не розмовляли принципово.

До машини повели гуцулку Парасю.

— Вставайте, дівчатонька, прокидайтеся, не можна отак лежати на дорозі... — металася, виривалася з рук солдатів сильна, ставна дівчина, посвист якої ще вчора підіймав на ноги табір не згірш за сирену тривоги. Рідко хто з хлопців міг позмагатися з нею у силі. — Та що з вами? — кидалася вона до понівечених тіл своїх сестер по неволі, намагалася підвести, не в спромозі усвідомити, що вони вже ніколи не встануть.

— Марічко! — гладила по щоках білу, мов сніг, Марічку Мантику з Тернопільщини, не розуміючи, чом вони такі холодні, ці щоки. — Теклюню! Не лежи тут, вставай, ходімо! Підйом ще не скоро! Ще можна поспати... Улясю... а де твоє тіло, Улясю? Тільки голівка лишилася, а тіло де? — опустилася на коліна, упізнавши... — Я знайду... знайду... Все буде добре, Улясю...

— Вішь, здаровая какая девка, а тово... умом тронулась... спятіла... — подивувався старшина.

— Тут не спятішь... Я сам сейчас умом тронусь... — позеленів лицем чи то від нудоти, чи від ракети, що тьмяно зависла над бойовиськом, сержант, який на фронті побував у бувальцях, але такого...

— А ти чево тут расселась! Вставай!

Навіть не руки, а дуло автомата грубо штурхнуло Орисю, хтось відірвав її від Катрусі.

— Стойте, ребята, стойте, да ето же наша артістка! Ето она тут на всех собраніях песні пела! Ми ейо просто так не атпустім, правда? Пусть спайот!

Б обличчя дивився пістолет Бородавки, опера Беляева, того самого, якого так боялася і так ненавиділа зона. Ще сорок днів тому боялася й Орися. Тепер, цієї судної миті — не боялася, тільки ненавиділа.

— Ну, пой, птічка! Пой, не стидісь! — бородавка на щоці, через яку опер отримав своє прізвисько, заворушилася, мов жива.

Солдатня підтримала:

— Ти всьо пела — ето дело, так поді же попляши!

— Пусть попляшет, товаріщ капітан! Ой, ізвінітє, старший лейтенант...

Ще гарячі від праці дула автоматів витанцьовували перед Орисиними очима. Вона вже бачила кулю, що от-от вирветься із червоної, зі свіжим духом пороху, цівки... І не боялася. Майже просила кулі — щоб не бачити моторошної, милосердно приглушеної передранковою сутінню картини. Як просто все — один лише спалах у націленому в серце чорному оці диявола — і все це припиниться, і ніколи більше не буде ні голоду, ні спеки, ні страху.

Але й Романа, Романа теж не буде! І життя не буде.

— Прекратить безобразие! Занимайтесь своим делом, старший лейтенант Беляев! — прогримів над вухом знайомий голос. — В машину её!

Зовсім не грубі, чоловічі, але обережні, сильні руки підсадили до вантажівки. Над вухом прошелестіло:

— Не бойся, ничего не бойся, я найду тебя!

Усе залишилося за високим бортом. Машина то рушала, то зупинялася — і знову чийсь стогін додавався до всіх, хто уже плакав, просив, молився чи мовчки благав рятунку чи смерті у сірого передранкового неба.

Машини, ревучи, рушали одна по одній. Жіноча зона затихала. Де-не-де проривався крик чи ридання, матірна лайка чи молитва. Милосердний поодинокий постріл уривав чиїсь муки. Не із заліза солдатське серце.

— Ну, как там? Все бараки проверили? Никого?

— Да вроде...

— Ещё раз пройдите! — Крутов віддав би зараз світ за ковток чистого повітря. Тільки обов’язок тримав його на ногах. І сором перед солдатами. Не панночка, аби зомліти отут, посеред цього хаосу смерті. Невже й години не минуло? Невже так коротко, швидко і страшно перетворюється життя на жах?

Солдатам було легше. Тим, хто прийняв «наркомівські» сто грамів, як перед атакою на фронті, було легше. Випити, чи що? Он Беляев раз по раз прикладається до фляжки. Але він, капітан Крутов, не питиме. він на службі. Будь вона проклята, ця служба.

— Капитан Крутов, к генералу!

— Ну, что? Можно писать донесение? — у вікні четвертого поверху будівлі таборової адміністрації, звідки генерали безпечно спостерігали за побоїщем, вітер гуляв, доносячи запах степу, а не людських нутрощів. Звідси все виглядало іграшковим і зовсім не страшним, якщо не дивитися у бінокль. — Ну, пиши. Министр ждет. Сколько будем писать погибших? Сотни хватит?

— Да ты что, сдурел, Валентин Михайлыч? Куда столько? Тридцати-сорока за глаза хватит! Меньше нельзя, а то скажут — зачем танки? Больше — тоже нехорошо получится, дело-то на контроле... Давай, старлей, записывай, потом зашифруешь: «Сопротивление было оказано заключёнными, забаррикадировавшимися...» Как правильно — два «р» или одного за глаза? Тьху ты, и не выговоришь с первого раза... «забаррикадировавшимися в шести бараках...»

— А про эту ихнюю... демонстрацию перед танками писать будем? Как считаешь, Иван Ильич? — Вавілов відводив очі від зони, над якою займався світанок, торкаючи першим сонячним променем холодні щоки, вуста, відшукуючи шматки понівечених тіл.

— Да ты чего, Николай Васильич? В уме повредился с недосыпу? Мало тут чего бандеровцы напридумают, а мы — министру? Тут аккуратно надо... Пиши, старлей: забаррикади... ну, написал? И дальше: «и группой мужчин и женщин, сосредоточившихся на улице женской зоны в количестве... ну, пиши... до 500 человек! При сопротивлении со стороны заключённых применялись самодельные гранаты, пистолеты, пики, железные прутья и камни».

— Откуда в пустыне камни, Иван Ильич?

— От верблюда. Написано — значит, были камни. Пиши дальше: «В связи с активным сопротивлением войсками из пушек танков был открыт огонь холостыми снарядами, активно применялись ракеты... По нападающим на солдат с целью их уничтожения и завладения оружием офицерами применялся прицельный огонь из пистолетов». Надо трупы соответствующие подобрать, займитесь, капитан! Нет, лучше всего, доверьте это дело Беляеву, он знает, как всё устроить, опыт имеется! И сфотографировать не забудьте. Чтобы потом вопросов не задавали.

— Слушаюсь!

Бочков узяв бінокль і знову й знову озирав бойовище:

— Что там у вас творится на первом лагпункте?

— Разрешите доложить, товарищ генерал! Заключённые оказывают ожесточённое сопротивление. Разрешите применить боевое оружие!

— А что Антонов? Не справляется? Эх, тоже мне, вояки... Танк угробили! Ведь снимали же с самолета эту яму, снимали! Куда смотрели, мать вашу?

— Виноваты, товарищ генерал!

— Лейтенанта Кириленко со вторым взводом на помощь Антонову!

— Слушаюсь, товарищ генерал!

Бочков витер шию. В генеральському мундирі навіть у таку передранкову пору нічим дихати в цій пустелі. І як тут люди живуть? Скоріш би вже в Москву!

Долгіх диктував донесення міністру далі:

— Давай дальше: «Основная операция продолжалась...» Сколько продолжалась? — глянув на годинник. — Нет, сорок минут мало... полтора часа — хорошо. «Продолжалась в течение одного часа 30 минут, закончилась...» сколько там у нас времени получится? «Б 05 часов утра по местному времени. В результате применения оружия по сопротивляющимся, убийства активной частью оуновцев и уголовных элементов заключённых, пытавшихся выходить из бараков с вводом войск, были подняты 35 трупов, со стороны солдат убитых нет, имеются раненые из самодельных пистолетов и гранат — 4 человека... Неповиновение в 1-м лаготделении продолжается». Зашифровать и отправить! Вот такие пирожки с котятами...

«Неповіновєніе» тривало. Чоловічий лагпункт вів бій. Справжній.

Бимоги начальства годі було зрозуміти — то «Биходьте!» — і постріли у тих, хто вийшов, то «Залишайтеся в бараках!» — і димові шашки у вікна... Дим, задуха, крик... Куди бігти, як рятуватися, чим боронитися? Не розібравши, звідки чекати небезпеки, львівський хлопець Федір Семенюк хотів вискочити через вікно — і упав на руки друзям, прошитий кулею. Онуфрій Бутковський не йняв віри — довгими таборовими роками хлопці ділили пайку, тягли одну на двох біду, і однієї кулі вистачило, щоб урвати молоде життя. Не встиг сказати останнього «Прощавай!», не встиг побачити сходу сонця...

Мар’ян Шашкевич з Радехова поліз по драбині на дах барака, роздивитись, що коїться, звідки насувається небезпека. Та щойно підвівся на повен зріст — упав, мов підкошений. Іван Карпінський, який подався слідом за товаришем на розвідку, почув, як снайперська куля свиснула над вухом. «Промазав!» — зітхнув полегшено.

Бирвані з міцного передранкового сну, вирвані з мрій про життя на волі, грубо кинуті в хаос ревіння сталевих машин смертовбивства, у вир стрілянини, задушливого диму та істеричних вигуків «Здавайтеся!», чоловіки чинили те, що підказував інстинкт — кому самозбереження, кому захисту, кому — нападу. Хтось ховався під нари, накриваючи голову, хтось вибігав з барака із високо піднятими руками й чемно ставав куди вкажуть, хтось, ще не збагнувши спросоння до ладу, що коїться, хапав у руки саморобну зброю і гуртувався із собі подібними, щоб дорого продати своє нічого не варте, засуджене на двадцять п’ять років повільної смерті, але єдине, як тут не крути, життя.

Коли пролунало «Бихаді!», Володимир Порендовський споквапу переплутав черевики — лівий натягнув на праву ногу. Щоб перезутися, витратив ще якусь хвилину. За цей час майже всі вже вибігли з барака. Володимир приєднався до тих, хто перегородив великим натовпом головну дорогу.

їхній барак знаходився найдалі від брами, через яку в’їхали танки, тому картина вже виформувалася: панцерники відтісняли людей до бараків. Рятувало те, що між стінами було більше простору, і натовп мав куди відступити від м’ясорубки гусениць. Але танкісти не надто церемонилися — над головами стріляли холостими, зате траки витанцьовували свої смертельні кола, наздоганяючи тих, кому не вдалося протиснутися у двері.

— Михайле, сюди! — волав Степан Гураль товаришеві.

Та Михайло Дронь не встиг. Притиснувся до стіни, благаючи небо, аби танкіст змилувався. Але танк навмисно розвернувся так, щоб стягнути хлопця під гусениці...

Танки насувалися невблаганно. Хлопці мусили відступити. Згуртувалися перед входом у барак, кричали у вічі солдатам: «Убивці! Кати! Гестапівці!» Запах крові, від якого сп’яніли нападники, бентежив голови й жертвам. Ненависть вихлюпувалася горлом, криком до хрипу, до скону — хай чують, хай знають, хай стоїть їм у вухах до самої собачої смерті ця кров, ця загибель, ці муки людські.

— Недолюдки! Звірі!

Болодимр Порендовський вкладав у крик всю ненависть і відчай беззбройних рук. вже бачив гарячу цівку пістолета, вже чекав кулі у груди — і не страшно, лиш гірко хрипів останньою миттю земного життя. Враз його голос перекрило гортанне:

— Ізвєрґі! Фашісти!

Аварець Абдул Абакаров кричав голосніше за інших. Його висока постать, горбоносе кавказьке обличчя видалося офіцерові примітнішою мішенню, ніж худорлявий галичанин. Пістолет змінив напрям. Куля дісталася синові Кавказу.

Залишивши на землі десятки убитих, хлопці відступили у барак. Гримнули засуви.

За стінами гриміло. Ревіли танки, стрілянина, собачий гавкіт, вигуки, стогони...

Бідчайдушно боронилися другий і третій бараки.

Другий барак, де було чимало кавказців, спершу хотів здатися. Вийшов до солдатів парламентер — найстарший із в’язнів, дідусь-вірменин. Тонка постать, кістляві руки, сива довга борода, розвіяна вітром...

— Синки, — звернувся до солдатів. — послухайте мене, старого...

Куля обірвала слово примирення. Чи то горілка шумувала в крові, чи безбронність збурювала притлумлену жорстокість, та убивством не обмежилися — сиву голову хтось відтяв ножем і кинув у вікно барака. У відповідь полетіли пляшки із саморобною вибухівкою. Трималися затято, мов на війні. Барак двічі відбивав штурм, двічі ходив у атаку. Один із танків палав, пляшка із запальною сумішшю таки поцілила влучно, інший панцерник провалився у замасковану пастку перед входом у зону.

— А так вам, так! — розуміючи усю безвихідь, таки чинили спротив.

Чому? Навіщо? Хіба не безглуздя — іти з голими руками наперекір залізній техніці? Хіба не приреченою на поразку видавалася сама думка про повстання?

Не за перемогу — за право називатися людиною точився бій.

Навіть загнаний у пастку, приречений на смерть звір огризається, не здається мисливцеві без опору. І чоловік мусить противитися приниженню, опиратися упослідженню, не даватися на глум. Хай без надії, хай з мізерними шансами. Хай зовсім без них. Але як потім жити, як народжувати синів, згадуючи себе потоптаного, понівеченого, збезчещеного?

Бідчайдухи під проводом Анатолія Задорожного опиралися до останнього. Третій барак був краще за інші забезпечений саморобною зброєю. Та навіть вони розуміли — надовго не вистачить. І заподіяти реальної шкоди нападникам немає змоги. Танк підпалили. А солдатам могли хіба кілька синців залишити на згадку. У вікна барака летіли димові шашки, підпалені матраци. Води немає, гасити нічим. Дим, задуха... Десь близько дев’ятої Задорожний віддав наказ припинити опір. Попрощався з товаришами, знаючи, яка доля чекає на нього, як на керівника військового відділу...

Барак, де перебував Володимир Караташ, опору не чинив. Майже половина хлопців була з Прибалтики. Латиші погомоніли між собою — і вийшли із піднятими руками, щойно пролунали перші постріли. їх вивели із зони. Караташ залишився у напівпорожньому бараці. Та лиха кров кипіла. Хотілося діяти. Чи бодай плюнути наостанок катам в очі. Підійшов до розчинених дверей, сперся до одвірка, закурив. Хвацько, трохи «по-блатному». Солдати з автоматами, що пильнували входу, прицілилися, але не стріляли — не було наказу. Отак і дивилися очі в очі — двічі смертник Караташ і ті, хто приніс йому чергову порцію смерті, поки що сховану у диску бойової зброї. Нерви здали в офіцера — поцілив у нахабу з ракетниці.

Ракета просвистіла зовсім поруч. Караташ потер обсмалене вухо, сплюнув, кинув цигарку і неквапом подався у барак.

Бій ущухав. Танки, досхочу наруйнувавши, подалися власним ходом до околишніх таборів — на Рудник, покрасуватися свіжими патьоками крові на криці, відбити охоту й помислити про розширення меж страйку. Спрацювало. Нажахало й найрішучіших.

По кожній битві переможцеві належить парад. Щось таке учинили генерали й тут. Ані поле Куликове, ані Бородіно, ані Батурин не знали такого побоїща — рука воїна убиває, але не спотворює, шабля січе, куля ранить, та жодна зброя не коїть того, що вкрило пошматованим трупом суху пустельну землю. Чи знає історія битву, де труп отой — жіночий?

Приймати переможну ходу довелося скромно, не на трибуні, просто неба... Просто нажаханого неба. Не цокотів білий кінь бруківкою, не ревіли мідні труби, не кидали під ноги полководцям ворожих штандартів, завойованих у чесному бою, героїчні полки. Запопадливі кинулися, щоправда, зривати з бараків червоні прапори із жалобною чорною облямівкою, які морським міжнародним кодом сповіщали «Потерпаємо від лиха. На борту жінки і діти», а також гасла, написані таборовими художниками.

— Сматрі, дурак, чево бросаешь, сам на іх место захотел? — заволав Бочков, прочитавши на одному з роздертих і розтоптаних чоботами полотнищ «Слава ЦК КПСС!».

Зайшлося на спеку. Смалило безжально й упритул. Те, що здалеку у світлі ракет видавалося малим і далеким, у гострому прожекторовому сяйві дня набуло деталей, які разили не лише зіниці, але й ніс. Піт заливав генеральські очі. У вухах дзвеніло незвитяжне «Ура!». Не так воно усе, не так...

Генерал Долгіх, головнокомандуючий, мріяв про цю хвилину ще з того дня, як отримав доповідну про початок «заварушкі». Знав і умів, мав досвід придушення. Не перша «волинка». Не перші постріли. Але видихнути усю важкість у грудях не виходило. Щось залишалося. Якийсь тугий клубок угніздився десь у шлунку дивним передчуттям і муляв, не давав полегші. Дивно. він так чекав цього дня, так сподівався, що камінь з плечей упаде і звільнить, поверне звичне відчуття сили й свободи, упевненості в собі й завтрашній силі генеральських погон, найвищих у системі ГУЛАГу, держави у державі. А щось залишалося. Відводив очі від млива пекельних жорен, що увімкнулися за його командою. Перестаралися хлопці, перебрали міру. Але ж тепер усе позаду, нагору доповіли — все гаразд, втрат серед солдатів немає, завтра табір стане до роботи. Як було насправді, ніхто ніколи не дізнається. Танкістам хвалитися нічим, та хто їм повірить. А недобита «таборова пилюка», не домелена цими жорнами, згине у наступних — на Колиму їх, затятих і упертих, на Колиму, хай померзне те, що не випеклося пустелею. Свідків не залишати. Та ще й таких, котрі стріляють очиськами з-під лоба, невпо-корено і гостро.

— Ну, что, Иван Ильич, закончилось? — чомусь важко зітхнув Вавілов. — Когда в Москву?

— Завтра!

Прийнявши переможний парад війська, генерали квапно подалися у затінок. Скоріш би геть звідси. Чортова спека! Ні випити, ні закусити по-людськи. Як тут люди живуть?

Сонце двадцять шостого червня сходило особливо тихо. Немов соромилося, що мусить-таки зійти після всього, що сталося без його відома під покривалом ночі, бо такий порядок речей у світі. Спершу несміливо, а потім нажахано-яскраво освітило картину неймовірного у мирний час побоїща. Мало б очі — заплющило б, мало б руки — затулило б світлий лик...

Не тільки мертві тіла, а шматки, на фарш перемелені, не-впізнавані, переплутані, розчавлені залишки людської плоті усюди — на «вулиці» між бараками, на доріжках, на стінах... Невидющі очі, відірвані руки, шматки одягу усюди, усюди, усюди...

Де-не-де ще курилися руїни димом і пилюгою. Дивно безлюдною видавалася зона. Там, де ще вчора вирувало вільне життя Кенгірської республіки, панувала пустка. Тиша. Ані звуку, ані поруху. Поодинокі тіні в білих халатах блукали бойовищем, відшукуючи ще живих. Хоч би одного, хоч двох вирвати у смерті — і це добре. Одним із цих білих янголів був Михайло Сорока. Рятувати кожного, не віддати небуттю — просила душа. І обливалася кров’ю, і карбувала у пам’ять, навічно, на незабудь, щоб не простити ніколи, щоб свідчити, скільки віку.

Сонце підіймалось усе вище.

За муром зони, розділені на невеликі групи, лежали долілиць живі...

— Лежать! Не двіґатся! Не разґаварівать! — ліниво перегукувалися спершу охоронці. Потім змовкли й вони, обпечені промінням, однаково безжальним і до переможених, і до переможців.

— Води! — просили пересохлі вуста.

— Малчать! — спрокволу відгукувалися пересохлі солдатські горлянки.

— Куди нас, як думаєш? — пошепки перемовлялися хлопці, коли охорона збайдужіла аж настільки, що не дослухалася до тихих розмов.

— Кажуть, на Колиму...

— Там холод. Звідти не вертаються.

— Не вертаються...

Не вертаються...

Звідси не вертаються...

Цього страшного дня ці слова можна було б великими літерами писати над входом у таборову лікарню. Єдиний притулок милосердя у немилосердній системі, єдина оаза допомоги, єдине джерело надії та сподівання на порятунок перетворилося нині на передбраму пекла. Десятки, сотні стогонів, благань, молитов усіма мовами переплелися в єдиному сподіванні... і вичахли у безнадії — хай би як металися янголами у білому сестри й санітари, та чим вони могли допомогти?

Щойно перші поранені підняли лікарню на тривожне «Рятуйте!», Хуліан Фустер засвітив вікна операційної. Ревіння потужних машин за стінами промовляло голосно і тривожно. Фустер почувався Пироговим у Севастопольську страду. Знав, що в його силі порятувати одиниці. А десятки загинуть, так і не дочекавшись операційного столу.

За законами війни спершу рятують найважчих. Та за законом беззаконня Фустер обирав тих, кому ще можна було допомогти. Досвідчене око здалеку бачило безнадійну рану. Хай простить наука, хай пробачать боги медицини! Хай живе той, хто має шанси вижити...

— Любо, як добре, що ви тут! — зрадів знайомому обличчю і ще одним здоровим рукам.

Любов Бершадська після розгрому жіночої зони побігла туди, де могла допомогти, куди звозили і зносили поранених.

— Що мені робити? Керуйте, доктор!

Фустер подав колишній балерині білий халат і шапочку:

— Беріть ручку і папір, записуйте поранених. Імена, адреси. У першу чергу тих, хто поранений важко.

Бершадська зрозуміла. Записати, зафіксувати для історії злочин, от чого хоче лікар, розуміючи своє безсилля допомогти усім. Передати додому останнє «Прощавай!», ось що на думці кожного, хто лічить передсмертні хвилини.

Поринула у каламуття стогонів та проклять, надії та зневіри, сподівання й розпачу. Блукала від одного незнайомого чи рідного обличчя до іншого, зчитувала з побілілих вуст ім’я та назву рідного села, деревні, аулу, столиці, записувала останнє слово. Приймала останній подих, заплющувала невидющі очі, подавала воду, цілувала чоло, вкладала ще теплі руки в сумирне переплетення на грудях, стискала зсудомлені мукою пальці — «Терпи, лікар допоможе!»

Біра у всесилля Фустера давала сили багатьом. Хірург мав добру славу серед в’язнів. Аби лиш дочекатися черги. Та у цій війні бойового заліза із беззбройною плоттю хірург не міг змагатися у швидкості із танком. Покалічене за хвилину потребує довгих годин для відновлення. У Фустера не було цих годин — за дверима вмирали люди. Спершу — зупинити кровотечу тим, хто мав шанси, потім, згодом — відновити те, що можливо.

— Докторе, стерильних інструментів більше немає, — доповіла операційна сестра.

Фустер глянув так, що...

— Я зрозуміла, доктор.

— Докторе, закінчуються бинти.

— Докторе, закінчується шовний матеріал.

Гучне й розпачливе ревіння сотень голосів поранених, що лежали, сиділи, корчилися у коридорах, під стінами, всюди-всюди-всюди, по обіді почало стихати.

Бершадська здивовано обвела оком коридор, що швидко порожнів, — солдати виносили тіла неживих, легкопоранених вивозили до лікарень інших таборів.

Надвечір, через тринадцять годин після початку першої операції, світло лампи в операційній згасло. Не тому, що скінчилась робота. Просто залізний Фустер знепритомнів, упав, знесилений, за операційним столом.

— Води, води, — просили вуста. Люба Бершадська аж у вечірньому світлі лампи зрозуміла, що її власні.

— Любо, відпочинь трохи, — узяла за рукав Руфіна Тамарина, яку тут називали «добра Рута», відвела у сестринську.

Склянка теплої, але такої смачної води не згасила пекла у душі. Очі, що дивилися на Любу із дзеркала, видавалися чужими. Зняла білу шапочку, витерла піт із чола. Побачила у дзеркалі жінку із чужим, зовсім білим волоссям.

Оглянула медичну шапочку — може, хтось насипав усередину тальку, як у гумові рукавички? Провела рукою... Ні... Це волосся — її власне. Відтепер — біле...

День після смерті кожному із живих повернувся іншим ликом. Дівчат провели крізь сортування — тихих та покірних повернули назад у зону, відзначених оком нагляду серед заколотників, — у вагони. Чоловіків також посортували — кому вдалося залишитися непоміченим в «активній участі», попрямували добувати свої терміни у вцілілі напівпорожні бараки, хто відзначився у непокорі бодай позирком — чекав розплати.

Наглухо зачинені вагони в обідню пору розпікало до точки кипіння.

— Води! Води! Повітря! Нічим дихати! — лунало глухо зсередини. Ніхто не зважав.

Начальству було не до того — аби голову на плечах зберегти. Виконавши основне завдання — бунт придушено, робоча сила стала до праці, доповідь «нагору» пішла, — таборова «верхівка» чекала «оргвисновків». І вони не забарилися. За «допущєнниє грубиє промахі в работе» все керівництво табору отримало повною мірою — розжалування, переведення на нижчу посаду. Рука партії наводила порядок. Даремно виправдовувалися служаки звичним — ми тільки виконували накази. Партія не могла визнати хибною всю систему таборів. Тому переклали відповідальність на нижчих, занадто ретельних чи недбалих служак — недопрацювали, недоперевірили, недоперевиконали.

У таборі з’явилося нове начальство, з новими порядками. Та нові порядки — для слухняних, для тих, хто став на шлях виправлення, для якого і служить система таборів. Не для покарання, виявляється, а саме для виправлення нещасних, що стали на хибний шлях, одурманені буржуазними ідеями. Табір — це школа, де через працю людина повертається на правильний, єдино правильний шлях — соціалістичного розвитку. Лише тих, хто усвідомив, хто «перекувався», можна повернути у здоровий організм спільноти радянських людей. «Гнилий», безнадійний елемент потрібно надійно й надовго відокремити, щоб не баламутив інших.

Найнадійнішим сейфом для утримування такого безнадійного, соціально чужого елементу вважалася далека, сувора Колима. Звідти не повертаються.

Чоловіків — на Колиму.

З «женскім контінґентом» було складніше. У когось закінчувався термін, хтось потрапляв «під указ» про малоліток. Обіцяного звільнення не дочекалися, крутійство неправосудної системи шукало всіляких шляхів, аби не відпускати зі своїх лап неупокорених.

Жінок змусили пройти ще й через приниження лікарського огляду.

— Ну, маладєц, успела, беременная! — масно кривив хтивого рота ремісник від медицини. — В мамскую зону ейо!

— А ти што, савсем глупая? Нікаво себе не нашла? Решила девственность храніть? Каму? Сібірскаму медведю? — насміхався і над тими, що не знайшли собі пари упродовж сорока днів свободи.

Орисі пощастило. Із задушливого, розжареного як духовка вагона її витяг Крутов. Домовився, щоб поклали до лікарні. Зі знайомих не бачила нікого. Здавалося, усе кудись зникло, все змінилося, від колишнього світу не зосталося нічого. Єдине знайоме обличчя вдалося побачити в лікарні — Руту. Зраділа їй, мов рідній, але навіть не посміхнулася, навпаки, сльози закапотіли з очей в обох, щойно спробували згадати спільних знайомих.

Ще за день у лікарні з’явилася Оля Лядська. її витяг з вагона Ференц. Говорити не могли, лиш дивилися одна на одну і ковтали сльози.

У спокої лікарняної палати, на непоганих, дивно непоганих харчах, здавалось, лежи собі та відпочивай, мрій про волю, та не мріялося. Не співалося, не сміялося, не говорилося голосно. Наче у кожного в хаті лежить мрець, іще не похований, і страшно розтривожити його нетривкий сон недоречним звуком.

Ніч у лікарні була страшною. Щойно темніло, палата завмирала... Сон, омріяний, любий, сон, якого завжди так бракувало, виявився тепер найжорстокішим катом. Привиди «танкової» ночі не відпускали. Жінки боялися заснути. Краще муки безсоння, ніж страхіття сну. Заплющені повіки, здавалося, відчиняють браму, і знову, знову, знову ревіння і стогони, крики і плач, постріли й дим... То одна, то інша зривалася криком «Танки!», бачила уві сні те, що навіки закарбував мозок, — розчавлені тіла, понівечених подруг, коханого, що упав долілиць, чи пішов у безвість по етапу...

Орися бачила чомусь кучерики на скронях Катерини. І бородавку на щоці Беляева, таку величезну, та ще й немов живу. Прокидалася, кричала.

— Дівчатка, випийте брому на ніч, — роздавала по ложці заспокійливого Рута. — Забудьте, не думайте... Через кілька днів мине.

Це не мине ніколи. І «добра Рута», й Орися, й Ольга, і кожна з тих, хто пережив «танкову ніч», до старості, до смерті прокидатимуться від власного крику...

Однієї ночі Орисі видалося, що сон її, отой, найстрашніший, ожив. Просто над обличчям схилилася величезна жива бородавка:

— Вставай! На етап!

— Не имеете права! — спробувала відборонити Рута. Не бувало такого, щоб забирали на етап з лікарні. Та й Беляева начебто розжалували і перевели кудись в інше місце. І це була добра новина для кожного, хто мав біду зустрітися з Бородавкою на каторжанському шляху.

— Імею! Я вас всех теперь імею! — вишкірився опер Беляев. — Пашлі!

Не тямлячи спросонку, куди ведуть, Орися зібрала речі, подалася слідом. Не встигла навіть здивуватися, чому так незвично — один опер, без солдатів. Опинилася у вагоні, напівпорожньому чомусь. Поки отямилася, поки роздивилася у темряві, двері з гуркотом зачинилися. Потяг рушив.

Етап. Знову етап.

У зоні цими днями й справді чинилося велике прибирання. Чотири похоронні команди три доби збирали, згрібали, вантажили у машини рештки... не тіла, а насправді рештки...

Умлівали, падали, отямлювалися і знову йшли.

Чистили, відмивали, відшкрібали. Засипали піском. Білили. Фарбували.

Наче й розгребли, наче й відмили, наче все чисте й прибране, тільки б пам’ять хто відмив, відчистив, посипав пісочком, зафарбував. У ній, у клятій пам’яті, як не моли, як не проси забуття, навіки відбився слід присохлого до стіни людського волосся навпіл із мозком, і проступає він із чисто побіленого саману, як у кіно, і несила забути...

Формували чоловічий ешелон на Колиму. Понад тисячу «активістів», не надто ретельно розбираючи, запакували у вагони, щоб відправити подалі з очей добувати свої двадцятип’ятилітні терміни.

Б одному з вагонів звично влаштовувалися, використовуючи немалий досвід «вагонного» життя, Володимир Караташ, Михайло Сорока та Володимир Порендовський. Чи вперше їм долати кілометри вздовж чи впоперек «велікого і безкрай-него»?

— Ну, нарешті й ми станемо справжніми зеками, побуваємо на Колимі, золотішко помиємо! — підбадьорював друзів невтомний Караташ. Жартом рятувалися у біді козаки-запорожці, жартом тамували тривогу каторжани-повстанці.

— Кинемо лихом об землю, хлопці, заспіваємо нашої, щоб вороги показилися! — не давав засумувати Михайло Сорока.

Дружно затягли:

Ой ви, хлопці, юнаки, молодці,

А де ж ваші коні?

Наші коні стоять на припоні,

А ми — у неволі.

Ой ви, хлопці, юнаки, молодці,

Де ж ваші рушниці?

Всі рушниці лежать на полиці,

А ми — у в’язниці.

— Где она? — не йняв віри майор Крутов розгубленим поясненням медсестри Тамариної. — Как на этап? Ночью? Беляев? Да он не имел права, он уволен из органов, он...

От він, останній плювок здихаючої кобри... Де шукати?

Попри брехливі генеральські обіцянки не карати членів таборової «комісії», всі вони були заарештовані. Знекровлений Кнопмус ледь тримався на ногах. Слученков у лахмітті, на яке перетворився одяг, криво посміхався розбитим ротом. Кузнецов, якому теж дісталося у перші дні, тримався бадьоро, переконував слідство, що підтримував у таборі порядок і намагався не дозволити перевести «бузу» у площину політики, як вимагали бандерівці. Та якась розгубленість у погляді «героя Берліна» усе ж тремтіла... уникав прямого погляду. Ховав праву руку, на середньому пальці якої зрадливо світилася фіолетова чорнильна пляма — вже наступного дня по арешті Капітон Кузнецов сів писати показання. Сорок три сторінки переліку імен учасників повстання, участь кожного у «спільній справі». І роль самого Кузнецова — керівної та спрямовуючої сили.