Лицарі любові і надії

Розділ 44

Козак від’їжджає,

Дівчинонька плаче:

Куди їдеш, козаче?

Козаче, соколю,

Візьми мене із собою На Вкраїну далеку...

І хто ж їх писав, оті тужні та ніжні українські пісні, хто знав десь отам у сивій давнині, якими словами, якими нотами передати сум, тугу і... надію...

Візьми мене із собою, козаче-соколю, не залиш отут, на чужині, на самоті, візьми із собою на Вкраїну далеку...

А край України вже за обрієм, вже зовсім близько.

І надія, що цій ненастанній муці прийде край, теж зовсім близько. її ще страшно впускати у серце, нею ще грієшся здалеку, мов північним сонечком, але вона усміхається кожною сніжинкою, кожною травинкою, кожним рядком пісні. Він візьме її із собою, козак з України, посадить на свого вороного поперед себе, пригорне натрудженими шаблею руками, покладе голівоньку коханої на плече і пустить коника учвал, аби скоріш замайоріли обом верби над річкою, хрущі над вишнями, осокори уздовж шляху...

Відгриміли постріли на 29-ій, висушило липневе сонце, північні вітри замели снігом криваві патьоки, заслали далеко, по закритих тюрмах, кожного, хто бачив, кожного, кого поранено, кожного, хто знав і міг упізнати, але забракне піску в пустелі, щоб засипати людську пам’ять, не стане криги в північних морях, щоб закувати душі.

І навіть на найбільше беззаконня настає край.

Дуся рахувала останні дні неволі. Потерпала, як і кожен в’язень, що не відпустять, дочеплять якогось хвоста за невинну вину, та вона таки настала, остання зима у неволі, вони таки потекли весняним струмочком, зимові січневі дні напередодні звільнення.

Неволя не хотіла відпускати, вона наче поранений звір намагалася догризти, домордувати недомордованого за десять років і досі на диво живого і невпокореного Духа.

— І що ж нам з тобою так не пощастило, Лідуню? — зітхала Дуся до своєї напарниці Ліди Дмитрів з Рогатина, якій випало виконувати непосильну для жінок роботу — розвантажувати на овочевій базі вагони.

Здоровенні сітки з картоплею по 120 кг, мішки з мукою по 85, з цукром по 105 кг. Двоє дівчат, якими вітер хитав, мусили класти оте непідйомне на ноші й нести бігцем, під окриками «Давай-давай, бєґом-бєґом!», щоб не простоювали дурно вагони.

— Ото надірвемо собі те, чого ще досі в шахті не надірвали, Дусю, на волю вийдемо хіба каліками... — нарікала Ліда.

Одна непосильна праця на овочевій базі змінювала іншу — того пам’ятного дня дівчатам довелося вантажити на вози бочки з квашеною капустою. Вовтузилися, не могли прилаштуватися, щоб дати собі раду — як же її підняти?

— Може, прилаштуємо дошку, щоб закотити? — запропонувала Ліда.

Прилаштували. Ніц з того.

— Ото з нас робітники, Лідо, не знати, хто кого котить — ми бочку, чи бочка нас, — сумно жартувала Дуся.

— Та хіба вашими рученятами, дівчатка, такі тягарі підіймати? — нагодився якийсь чоловік, що приїхав на базу, мабуть, у власній потребі.

Чоловічих рук бочка злякалася і вляглася на воза сумирно. від доброго слова, яким доля не часто ніжила вуха, дівчата розплакалися, як малі діти. А чуда тривали:

— Може, ви знаєте Дусю Будник? — спитав чоловік. — їй тут передали листа.

— Дусю? Та ж я — Дуся Будник... — передчуваючи радість, обізвалася стиха.

Перечитувала записку і не ховала сліз.

— Але ж ви багаті на сльози, дівчатонька, — лагідно докоряв чоловік. — Біда — сльози, радість — знову сльози.

— Що там, Дусю? Від кого записка?

Писав Влодко Кобрин, товариш Петра Кекіша.

— Лідо, наші хлопці повертаються із «закриток»! Влодко вже тут, на старому місці, і Петро невдовзі повернеться...

Петро невдовзі повернеться...

Повернеться... Невдовзі...

Кажуть, надія окрилює. Свята правда. І сили додає, і навіть непідйомні бочки стають наче легшими.

— Ой, Дусю, воно, звісно, добре, що хлопці повертаються на старі місця, але що ж у тих місцях доброго? Каторга як каторга! Ніякої полегші тут немає. Хіба що знаєш, куди їдеш. За роки призвичаївся, ото воно вже як старий, тісний, та розношений чобіт, дошкулятимуть хіба старі мозолі. А на новому місці ще не знати як обернеться...

Останні місяці добігли хутко. Не лише в Дусі, у багатьох закінчувалися терміни. Ті, хто вже вийшов на волю, приходили відвідувати вчорашніх друзів по нарах та бараку, перегукувалися через вахту, і ніхто не відганяв, як колись. Це давало надію — скоро і я гукатиму «з того берега».

Відпустили всіх іноземців. Відпустили заарештованих неповнолітніми.

— Ех, де наші Орися і Катруся? — зітхали дівчата. — Мабуть, уже на волі! Може, вдома?

— Та яке вдома, Лідуню, додому не відпускають, то тільки розмови такі, що наче звільнення, насправді — заслання. От наші кудись у Сибір поїхали, на «вольноє посєлєніє». Яке ж воно «вольноє», якщо тебе не питають — хочеш чи ні? Єдине, що під конвоєм на роботу не водять, мусиш сам ходити.

— Отож бо й воно, мусиш працювати як у таборі, а пайки, навіть штрафної, не дають! Як жити, якщо роботи не знайдеш?

Це турбувало перед звільненням багатьох. Як жити на волі? Як жити без команди, без конвою, без нар, без баланди, без пайки? За роки у бараках людина втрачала не тільки волю як свободу, але й волю як спонуку до дії. Перейти на зовсім інший спосіб життя, коли треба самому себе утримувати, знайти собі працю, професію, яка допоможе заробити на шматок хліба, знайти куток, де жити, знайти головне — опору в житті, пару...

Чи не для того існує людина, аби знайти у круговерті люду отого чи оту єдину, з якою можна звити гніздечко і висидіти в його затишку пташенят? І чи не головне — знайти пташку своєї породи, яка щебетатиме по-твоєму, виведе пташенят, подібних на тебе, таких, що триматимуться твоєї гілки, не перепурхуватимуть легко туди, де в годівничці насипано більше зерна, де більше пуху можна скубнути до гніздечка.

Дуся часто діставала записку від Влодка Кобрина, перечитувала. Наче слово написане щось гарантувало, на відміну від слова сказаного.

— Чекатимеш?

— Та я його вже давно чекаю. І все життя чекала такого, як він.

— Але ж ти його зовсім не знаєш! Бачила лиш раз...

— І цього досить. Та навіть якби зовсім не бачила, то хіба важить? Я знаю його душу з листів.

— А тіло? Він же хворіє, сама бачиш, здоров’я немає, з ким тут будувати сім’ю? Та ж чи не половина наших хлопців повертаються з каторги інвалідами! Що далі? Доглядатимеш усе життя?

— І доглядатиму. Я його, а він — мене. Хіба у мене здоров’я більше? Все забрала ненависна неволя.

— Але ж є інші хлопці — здорові, міцні.

— А де вони його зберегли, оте своє міцне здоров’я? На «придурочних» роботах ошивалися поміж блатних? Не треба мені такої пари. Я своє відбула чесно, не обдурюючи, не принижуючись, не купуючи подачок ні духом, ні тілом, і Петро так само. І він — сильний, сильніший за інших. Бо слабкий загинув би першого року, а мій Петро вистояв і не схилився.

— Та хороший він, твій Петро, усім хороший, тільки ж уяви собі, що попереду? Йому сидіти ще п’ять років! П’ять! Ти уявляєш собі, що таке ще п’ять років неволі, чекання, п’ять років каторги, роботи в шахті, де кожного дня може трапитися що завгодно! Кого ти дочекаєшся? Каліку? Немічного старця? А на кого перетворишся сама? Скільки тобі, дівчино? Під тридцять? А через п’ять років скільки буде? А коли дітей родити? Коли їх виховувати? А що чекає вас на волі, хай навіть він вийде живим і відносно здоровим? В обох — по вовчому білету, хто візьме вас на роботу, хто пропише, як зароблятимете собі гроші на життя?

Отакі діалоги, частіш уявні, ніж наживо, вела із собою не тільки Дуся, а й чимало дівчат, яким світилося світло свободи у кінці густого мороку.

І от нарешті...

— Дусю, побіжи в контору, там твоє прізвище у списку!

Оце так новорічний подарунок! Вивісили списки тих, кого звільняють в цьому місяці... Будник... Будник... Є! Та лиш наприкінці місяця... Як ще довго, цілих 25 днів! Та це вже найлегші 25 днів. Бо останні.

Напередодні звільнення Дуся майже не спала — а ну ж... Молилася — Господи, не дай, Господи, допоможи!

Видали обхідний листок. Треба обійти всіх, усе повернути, щоб не забрала із собою чогось необхідного, без чого не функціонуватиме табір, щоб не ввела державу у зайві витрати.

— Вот, почті всех обошла, — простягнула листок.

— А где єщьо одна подпісь? Оперуполномоченного?

— Але ж його сьогодні немає в зоні! Де мені його шукати? — мало не плакала Дуся.

— А чево його шукати? Жді! Завтра прієдєт! Завтра і подпішет, завтра і вийдєшь!

— Але ж мій термін закінчується сьогодні! Ви не маєте права! Ви... ви крадете у мене день моєї волі! — плакала Дуся вже за дверима.

— Тихо, тихенько, Дусю, — зацитькували її дівчата. — Що ти говориш — «крадете день волі!» Та за такі слова... це ж образа «прі ісполнєніі»! Нічого, побудеш іще один день з нами, ще одну ніч, попрощаємося, побудемо поруч з вільною людиною. Може, самі вільнішими почуємося...

Один день... Що ж воно, цей один день? Що назагал важить один день супроти половини життя, супроти цілої молодості, украденої злочинним правосуддям?

— Та взяв Бог корову, нехай бере й теля, вже добуду якось цей вкрадений день! — віджартувалася Дуся і востаннє пригорнула табірну подушку, скропила останньою сльозою вже напівволі.

Цього дня все було останнім — останні кроки до вахти, останнє «Прощавайте!» дівчатам, які залишилися по той бік кордону волі. Плакали, махали руками на прощання. Та сльози були солодкими, це були сльози надії на те, що колись через межу волі переступить остання з невільниць.

— Ну, давай, побистрєє! — це командувала ще й досі наглядачка, що вела Дусю в комендатуру, виписувати документи, довідку про звільнення, дорогоцінний документ, який тимчасово слугував паспортом.

— Ти смотрі, не патєряй! — наказувала.

Та Дуся й без неї пильнувала папірця більше, ніж власного ока. Раз по раз сягала рукою за пазуху, щоб перевірити, чи не згубився найцінніший із документів. Довідка шелестіла так приємно, чи не приємніше за гроші. Гроші також були, їх видали в бухгалтерії. Аж 85 рублів! Заробітна платня за десять років...

Світ не просто не без добрих людей, світ повний ними, добрими і дуже добрими людьми, особливо, якщо це українці.

— Ну, нарешті! — обняла подруга Марія, яка вже не тільки звільнилася, а й заміж вийшла і чекала Дусю біля вахти разом із чоловіком Павлом. — Поживеш трохи в нас, а потім влаштуєшся на роботу...

— Та на роботу — згодом, я хочу до своїх поїхати, в Сиктивкар, їх же вислали, як родину «врага народа».

— І куди ж ти поїдеш за свої 85 рублів? Треба грошей дістати. Та й відсвяткувати твоє звільнення!

Марійка хитро усміхалася при тому — щось вона знала таке, про що Дусі знати зась.

— Ну, здравствуй, красавица! С выходом на свободу тебя! Великий сегодня день, и отпраздновать его нужно по-настоящему!

— Це ви, Леве Володимировичу? — знітилася Дуся, упізнавши старого знайомого. — А звідки ви...

Та хитрий Марійчин погляд сказав усе.

— Ну, собирайтесь, девчата, пойдём в ресторан, кутить так кутить!

Фігура інженера Курбатова — міцна, кремезна, заповнила собою майже всю кімнатку молодого подружжя Драбчуків. Війнуло шкірою нового реглана, заскрипіли білі, обшиті коричневою шкірою валянки — останній писк північної моди. Запахло чоловіком — заможним, упевненим у собі, сильним, здатним стати опорою в житті.

— Да не копайтесь вы, давайте по-быстрому! Паша, пойдём перекурим, пока девчата наряжаются...

— Маріє, це що таке? Навіщо ти..

— А я тут при чому? Спитав чоловік, от я й сказала. А чим він тобі не пара? Поглянь — та за таким будеш як сир у маслі купатися! У нього грошества — величезні тисячі!

Про «величезні тисячі» Дуся й сама знала. Інженери Курбатови — двоє братів, опинилися тут, як і весь цвіт російської інтелігенції, тим самим шляхом, що й вона сама. Та освіта, знання гірничої справи, гострий брак спеціалістів, здатних створювати, а не тільки руйнувати, перевели їх на вищий щабель — інженери працювали за фахом спершу в конструкторському бюро, а потім — на керівних посадах. Якось Курбатов похвалився, що за один проект отримав 78 тисяч рублів. Це були неймовірні, шалені гроші, стільки радянська людина не заробляла за весь вік.

Уперше Лев Курбатов побачив Дусю в лікарні — приходив відвідувати дівчину, що лежала поруч, та й Дусі приносив інколи якусь булочку. Потім якось попросив, аби Марійка знайшла дівчину, щоб приготувати святковий стіл для його гостей. Марійка з Дусею працювали три доби — і стіл вдався на славу, гості нахвалитися не могли. Отоді й упала в око інженерові українська дівчина — гарна на вроду, скромна, стримана, спокійна, акуратна, із золотими руками — якої ще господині треба?

Іншим разом Дуся з порога відмовилася б іти будь-куди з малознайомим чоловіком, та день, перший день свободи, просив свята!

— Ресторан? Марійко, я ніколи ще не була в ресторані... Що маю одягнути? Як повестися? Ні, я не піду!

— І образиш хорошу людину! Зовсім незаслужено образиш! Він чекав, коли ти вийдеш, питав, просив... ну, влаштувати сюрприз! Одягай мою сукню й ані слова! Сьогодні свято!

Того чарівного вечора все перемішалося і в голові, і в житті...

Великий зал, повний музики, чарівних пахощів ніколи не баченої іжі, здавалося, пінився бульбашками чудодійного вина.

— Шампанского! Какой праздник без шампанского?

І Дуся пригубила чарівного напою. Довкола попливло в казковому танці чудове, прекрасне, нетутешнє, з іншої планети життя — широкоплечі чоловіки в золотих погонах, усміхнені жінки в різнокольорових сукнях-кльош, білі фартушки офіціанток, що носили й носили щось неймовірне на смак... І музика, музика, музика...

Танець... Як їх танцюють, оті нові, модні, сучасні танці? Це не схоже ні на що з того, довоєнного... Хіба танго? Фокстрот?

Та ноги вже самі впіймали ритм, спина відчула міцну чоловічу долоню. Як добре отак схилитися на плече, спертися, відчути себе захищеною від ворожого, лютого світу довкола оцим кільцем чоловічих рук! Такий захистить, такий не віддасть, такий обереже... Бо й сам захищений, обережений — він потрібен цьому світові, цьому життю, де є заводи, плани, проекти, де є великі гроші, які захищають від голоду, холоду, від бід і зневаги. Он як запобігливо вітаються з інженером навіть офіцери, он як зиркають на нього жінки.

Стіл ломився від закусок — Дусі здавалося, що вона їстиме і їстиме, поки не лусне, та не змогла спорожнити й половини тарілки — шлунок за часи голоду якось, мабуть, зменшився, зсохся, як жартувала Марія, і не приймав більше нічого. Шампанське, чарівне вино з бульбашками, обертало голову і світ довкола голови. Який чудовий зал, які високі стелі, ліпнина, можливо, трохи вульгарна, та розкішна як на офіцерські смаки, люстри, можливо, завеликі, якісь уже такі видзігорні, що аж занадто, та, мабуть, так і має бути отут, на волі, після мороку, страху і виродливостей побуту зони. Після цього належить свято...

До Марійчиної хати їх відвезло таксі.

Інженер Курбатов розплатився за вечерю в ресторані, та ще й дав грошей Марійці — сто рублів — цілий маєток!

— Це тобі на харчі на перший час, треба ж якось підгодувати Дусю.

— А это тебе, Дуся, — Курбатов простягнув пачку грошей, не рахуючи. Скільки там? Мабуть, рублів пятсот чи тисяча, не менше. — Купишь себе что-нибудь из одежды, обувь тёплую. А я зайду как-нибудь вечерком, хорошо?

— Леве Володимировичу, ми дуже вдячні вам за вечерю, за свято, але... Я не давала вам жодного приводу... Я не з таких дівчат...

Бульбашки шампанського ще пінилися, Дуся говорила не до ладу, але саме те, що хотілося сказати.

— Я не візьму ваших грошей! Нізащо не візьму! Чи ви хочете мене купити? У мене є хлопець, Петро, ви, мабуть, знаєте. Я чекатиму його. Я не з тих дівчат, які продаються за гроші! — знову наголосила.

— Ну, вот, я так и знал... Именно потому я к тебе и пришёл, что ты не из таких девчат... Тут таких, которые за деньги — пруд пруди... А мне жена нужна, а не... Ну, я попозже зайду... Ты подумай...

Гроші віддав Марії.

— Купи ей, что нужно...

Перша ніч волі стала ніччю сварки.

— Маріє, як ти могла? Як ти могла подумати, що я прийму ці гроші від... від... від чужої мені людини!

— Та він же — від щирого серця!

— Оце так! Такі грошиська — просто так, від щирого серця? Так не буває. Це ж не булочка хворій у лікарню!

— Не ти перша! — бовкнула Марійка і вкусилася за язик. — Ну.. Я хотіла сказати, що Курбатов шукає собі дружину з наших, з галичанок. Грошей у нього — подіти нікуди, людина він добра, от і підгодовує інколи тих, хто виходить на свободу, що в цьому поганого?

— І багато було таких, кого... ну, підгодовував...

— Та чи я знаю? Але він хороша людина, не ображай його. Нічого поганого в тому немає, щоб шукати собі дружину отак серйозно, не наосліп, по-мудрому, щоб спокійна, щоб господиня добра, щоб вірною була, не гуляла. Тут, на півночі, знаєш, які баби промишляють, вишукуючи мужиків з «довгим рублем»? Курбатов не дурний, щоб котрійсь із них потрапити в лапи.

— А я тут при чому? У мене Петро...

— Твоєму Петрові ще п’ять років сидіти! Над цим подумай! Вийде живим чи не вийде при його здоров’ї, характері і непримиренності — це ще питання! Ти ж знаєш — де страйк, де якась політика — там і твій Петро! Не може пересидіти, перечекати, всюди мусить бути першим! Слава Богу, що не підстрелили під час страйку, але «закритки» скуштував! А твої молоді літа минають! Глянь на себе! Та через п’ять років, може, ніхто... Ой, вибач, Дусенько, мене, дурну, що це я таке сплітаю...

— Ні, Марійко, ти маєш рацію, треба про життя думати, і так поламали нам його, що не складеш докупи... — обізвався Павло, що курив біля вікна, пускаючи дим у ледь прочинену кватирку. — Курбатов — мужик міцний, за ним — як за кам’яною стіною, не пропадеш. У світі що головне? Сила і гроші! А гроші він заробити вміє. І чесною працею, не якийсь тобі спекулянт чи злодій. Ну, подумай, куди ти підеш, де житимеш, де працюватимеш, де чекатимеш на свого Петра?

— Павле, облиш, бо Дуся подумає, що ми їй кутка жаліємо.

Марія заходилася стелити Дусі на старому рипучому дивані — та в побуті поселенців і такі меблі вважалися за розкіш, добре, що не на підлозі — зима ж таки і північ.

— Не подумаю, Марійко, але поміркуй сама — ти ж заміж вийшла за свого, за Павла, правда?

— А за кого б мала йти? За москаля? — засміялася вголос, аж сусіди застукотіли в стіну, Марійка.

— От бачиш! А мені, значить, можна?

— Та Курбатов же — не москаль, він нормальний росіянин, — провів чітку межу Павло. — Наша людина, по-нашому мислить, сидів, так як ми всі, розуміє нашого брата.

— Це він такий, поки тут, де всі однакові. А потім поїде в свою Москву чи Пітер і почне: стань сюди, повернися так, цього не говори, туди не ходи, Богу не молися, пісень не співай, а дитина народиться — Курбатова буде? А по-якому я зі своїм сином розмовлятиму?

— Як по-якому? — замислилася Марія.

— Хіба ти ніколи не чула від наших дівчат, що заміж за росіян повиходили: «А когда ти начньошь с моім рєбьонком на человеческом язике разґаварівать?» На человеческом! Не треба мені його грошей, а треба нашого хлопця, який знає, що таке Різдво і Великдень, який хреститься по-нашому, і душу має українську! А на хліб уже якось заробимо!

Новий день почався несподівано і жорстоко.

У двері постукали.

— Ти — Дуся Будник?

— Я...

Тисячі думок майнула в голові. Невже знову арешт? Ба ні, ці люди на еккаведистів не схожі... Наче наші хлопці на вигляд...

— Ми від Петра Кекіша...

— Заходьте, заходьте, хлопці! — зраділа Дуся. — Ну, як він?

І заклякла... Хлопці відводили очі. Господи, невже? Господи, відведи, пронеси, допоможи!

— Петро... Петро...

— Що з ним? — коліна зрадливо ослабли, руки почали шукати позад себе стільця.

— Петро... вмирає Петро. В лікарні. Кажуть, надії немає. Ти збирайся, Дусю, може, хоч попрощатися встигнеш...

Попрощатися... попрощатися...

Дуся якось автоматично намацувала рукави, не могла знайти хустки.

— Та що це ви хлопці страху наганяєте! — втрутилася Марія. — Не вмер? Значить, надія є! Не для того ми тут катувалися стільки років, щоб уже на волі своїх ховати! Поки живий — рятуватимемо! Що потрібно?

Павло і Марія хутко зібралися:

— От і згодяться гроші Курбатова! Ми на них усього накупимо! І ліки знайдемо, і харчі! Хто сказав, що життя не купиш за гроші? Ще й як купиш!

Вони повезли у лікарню, де справді гойдалося на тонкій ниточці між смертю і життям Петрове серце, те, що було найпотрібнішим — ліки, вітаміни та продукти, необхідні виснаженому хворобою тілу. Встигли.

— Кекіш? Дуже погано... Стан майже безнадійний, дизентерія, гепатит, а організм після тюрми вкрай виснажений, не знаю, на чому тримається... — зітхнув лікар, якого таки дочекалася на вахті Дуся. — А ви йому хто?

— Наречена... — прошепотіла дівчина, сама себе заручивши.

— Ну, якщо наречена, тоді зрозуміло... — хитро усміхнувся лікар. — Думаю, ці ліки йому допоможуть більше, ніж глюкоза. Була б у мене така наречена, я б з того світу прибіг...

Дуся оселилася неподалік від лікарні і весь вільний від пошуків необхідного для лікування час проводила під вікном палати для важкохворих. І настав день, коли побачила у вікні таку худу, таку виснажену, але таку рідну постать...

І настав день, коли Дуся Будник, подолавши довгий шлях до Сиктивкару, відшукала своїх батьків і сестру, безвинно вивезених подалі від рідного краю, і вперше за довгі роки обняла маму, і вперше пригорнулася до батькового плеча, і мовила: «Простіть, рідні мої, що мусите через мене каратися у лютій північній неволі!» І почула: «Хай Господь тебе благословить, дитино, за твої муки і боротьбу за свободу рідної землі!»

І настав день, коли вийшов на свободу Петро. Змінилися часи, змінилася політика, розвінчано «культ лічності», змінилися й терміни. Не п’ять, а рік і три місяці чекала його вірна наречена, і дочекалася.

І настав день, коли молоде подружжя повернулося на рідну землю, в Україну далеку, оспівану, омріяну, оплакану... І застало пустку на місці розореної батьківської хати.

— Треба повертатися, Дусю, повертатися... додому...

— Куди — додому?

— На Воркуту. Там у нас є робота, там можна заробити, щоб відбудувати хату, стати на ноги. Там ми — такі як всі. А тут — ні прописки, ні роботи. Без прописки не приймають на роботу, а без роботи — не прописують.

— Яка ж у тебе робота на Воркуті? В шахті? З твоїм здоров’ям? Не пущу!

— А я піду, Дусю... Треба виробити підземний стаж, щоб мати шахтарську пенсію. вже стільки років пропрацював, дотягну ще кілька... Шкода лиш, що діти наші на півночі народяться, сонечка українського не побачать...

Бони справді народяться під суворим Воркутинським небом, діти Євдокії та Петра ІКекішів, і сонце рідної землі побачать вже великими. Скуштують всього, що судилося радянським ладом політв’язням та їхнім дітям, проштампованим при появі на світ клеймом місця народження. Хай як там опиралася влада поверненню хвилі «ворогів народу», хай які перепони ставила, вони таки повернулися, вкорінилися в рідну землю і проросли, її мученики, її захисники, її борці і лицарі. Зболені, скалічені тілом, та не зламані й не скорені духом, стануть у перші лави борців за незалежність. І побачать його, сонце незалежності — хай куцої, хай половинчастої, і піднімуть над рідною землею прапор небесної блакиті і золота ланів. І заспівають уголос, урочої, пророчої «Ще не вмерла».