Лицарі любові і надії

Розділ 38

Орися з Катериною спостерігали за весняним буянням почуттів наче трішки збоку. Орисине серце зігрівали Романові рядки і надія на близьку зустріч. Катерина без кінця повторювала, що чекатиме на Андрісве звільнення. До Воркути не так далеко, скільки там до тієї Воркути?

— Орисю, а як ти гадаєш, про звільнення малолітніх — це вони вигадали? Чи правда?

— Хіба можна вірити советам, Катрусю? Вони ж де ступнуть, там брехнуть! — намагалася переконати саму себе у тому, що близькість свободи неможлива, і змиритися з тим, що терпіння і спокій — кращий друг в’язня, Орислава.

— А раптом ні? Раптом правда? — мріяла Катря. — Якби так, то ми б зовсім скоро зустрілися з Андрієм. Його взяли раніше за мене, у сорок п’ятому, то до «дзвінка» зовсім мало залишилося... Поїду на Воркуту, чекатиму. Як Дуся свого Петра. Зустрінемося... Зовсім скоро зустрінемося...

Бони й насправді зустрінуться зовсім скоро. Але не на Воркуті...

— Ой, якби так, Катерино... — спалахнула очима Орися. — А може, неправда?

— Правда, дівчата, правда. Вони б не вигадували аж указ Прєзідіума Вєрховного Совета, обійшлися б чимось дрібнішим, якби тільки для провокації, — підтримувала надію Аня Людкевич.

— А що кажуть хлопці? — хитро підморгнула Катерина. — Ну, отой, із синіми очима... Як його, Володимиром звуть?

— Та ну вас, дівчата! — зацвіла зорею Аня. — Ми всього лише чергуємо разом.

— Ну, звісно! Ми що? Та ми нічого! — перезирнулися Орися з Катериною та сховали усмішку в кулачок.

А барак розцвітав не просто усмішками — на квіти перетворювалися закохані дівчата. Уперше за стільки років поєдналися душі й тіла. Натомлені від гніту неволі й нелюбові люди перепліталися у прагненні щастя. Невидимі нитки тягнули їх одне до одного, змушували віднаходити серед тисяч отого єдиного, іноді — на все життя, довге чи коротке. Свідомість того, що над головою висить меч неправосуддя, висить навіть не на нитці — на павутинці, яка лише чудом не обірвалася першого ж дня, прискорювала швидкість рішень. Вистачало миті для знайомства, дня для зустрічі і...

— Дівчата, а ми... ми з Ференцом вирішили... побратися...

Оля сама не вірила власному щастю. Знала — віднайшла

свого судженого, єдиного, на все життя. Ні хвилі не сумнівалася. Просто знала — це він, той, кого наворожила їй доля. Так от для чого її заслано сюди, у далекий Казахстан, от для чого були всі оті смертні муки на Луб’янці! Щоб вони зустрілися із Ференцом! Інакше де б вона його шукала по далекій Угорщині! Зовсім інакше дивилася тепер на пережите. Якби спитали — чи готова знову пройти все спочатку, аби зустріти своє кохання, не вагалася б і хвилі.

— Ой, дівчата, так це ж до весілля треба готуватися! — зойкнула Аня. — Це ж не будь-хто — лікар Варконі! Міжнародна, можна сказати, справа! Ми не можемо осоромитися!

— Та яке ж тут весілля... — зітхнула Оля, пригадавши маму на Луганщині, рідне село.

— Яке? Справжнє! Віддамо тебе заміж за усіма українськими традиціями! — загорілася Аня. — Священика покличемо, звінчає вас! От тільки... Ференц — він, мабуть, католик? А ти, Олю, православна?

— Яка різниця, дівчата? Християни вони. Ото й звінчають по християнському! Іще тут, на чужині, розбиратися, хто якої віри? Тут лише два віросповідання — ті, що вірять у Господа, й антихристи, ті, що вірять у Сталіна. Ті, що на Великдень у людей стріляли. А ми тут однієї віри — мученики за правду... І католики, і православні, й іудеї, і мусульмани. Та вже якось розберемося, як вінчатися... Правда, Олю? — поцілувала нову подругу у щоку, що полум’яніла щастям і передчуттям щастя подвійного, Орися.

— Дівчата, не все так просто, — заклопоталася майбутнім весіллям Аня Людкевич. — Треба ж нашу наречену прибрати! Сукню, віночок, вельон! Щоб усе, як годиться!

— Та не переймайтеся ви, яке ж тут, у таборі, весілля? — відмахувалася від подруг Оля.

— Яке? Твоє! Перше і єдине! Справжнє! — підхопила Аня Ольгу і закружляла з нею у репетиції весільного вальсу.

А невдовзі вже кожен барак готував своїх наречених до весільних урочин.

— Девочки, тут у меня белый платок сохранился, кружевной... Может, подойдет для фаты? — простягнула ретельно пильновану річ, яку чудом вдалося пронести крізь уже повторний, другий термін, Людмила Вавілова, росіянка з Боткінська, батьківщини Петра Чайковського.

—Яка краса... Саме те, що потрібно! Дякую щиро! — замість Ольги подякувала Аня, що взяла на себе організацію свята.

Биявилося, що позичити свою річ для весілля — добра ознака, приносить щастя. Не лише юним, а й посивілим у таборі, та свіжим і спраглим щастя жіночим душам ковток свободи приніс ковток любові — невдовзі до Людмили Володимирівни підійшов високий, на добру голову вищий за неї чоловік.

— Евгений Алябьев! — відрекомендувався.

— Аляб’єв? — краєм вуха почула Орися. — А ви не родич, бува...

— Родственник! Об этом все спрашивают! — приязно посміхнувся високий чоловік.

— Ви — родич отого самого Олександра Аляб’єва, який написав знаменитого «Солов’я»?

Соловей мой, соловей, голосистый соловей, ты куда, куда летишь?

Где всю ночку пропоешь?

Орися вивела куплет своїм колоратурним сопрано. Майже так, як вчила Ніна Павлівна. За партитурою, не додаючи зайвих мелізмів. Пригадала слова:

Ты лети, мой соловей,

Хоть за тридевять земель,

Хоть за синие моря,

На чужие берега;

Побывай во всех странах,

В деревнях и в городах,

Не найти тебе нигде Горемычнее меня.

— «Не найти тебе нигде горемычнее меня»... І про нас також... — зітхнула Катерина.

— Ні, тепер вже не про нас... — замріяно вивела «Соловей мой» Орися. — Чомусь мені здається, що всі наші біди вже скінчилися, далі буде тільки хороше. Так гарно, так вільно дихається навіть тут, за цими стінами. І люди стали зовсім іншими — добрішими, світлішими. Поглянь, скільки добра, скільки щастя навколо! От Людмила Володимирівна — їй уже за п’ятдесят, мабуть, а розцвіла, мов конвалія у травні... Любов.

— «Любві все возрасти покорни!» — вивела басом Катерина.

— Ну, девчата, вы и молодцы! Неужели на Украине знают Чайковского? И Алябьева? — дивувався чомусь далекий нащадок композитора. — А мне казалось, вы только свои, украинские, поёте...

— Даремно вам так здавалося. Ми знаємо і цінуємо світову класику.

— Это приятно... А во времена Александра Алябьева считалось, что «Соловей» — это так, любительская песенка.

— Но эта «песенка» пережила века... — додала Людмила Володимирівна. — Хоть текст, чесно говоря, и неказист — рифмы слабоваты.... Но музыка волшебная! Зато имя автора стихов чего стоит! Сам Антон Дельвиг, друг Пушкина!

— Цей романс зробила вічним Поліна Віардо, вона винесла його на європейську сцену, співала у «Севільському цируль-нику» під час уроку музики. Кажуть, публіка шаленіла... — пригадала розповіді Ніни Павлівни Певної Орися. — Хоч у ті часи була мода додавати безліч додаткових мелізмів... ну, відтінків, прикрас до основного музичного тексту. І це не завжди йшло на користь творові. Так мене вчили...

— Где? В консерватории? — перепитав Аляб’єв.

— Та ні, моя консерваторія була на Воркуті.

— У вас прекрасный голос, настоящее колоратурное сопрано, вы должны беречь себя, учиться...

— От бачиш, Орисю, всі тобі кажуть — скарб у тебе в горлечку! От уяви собі — Львівська опера! І ми з Андрієм та Романом сидимо у залі, а ти — на сцені, в головній ролі! Ні, краще Київська! Ні, Большой театр!

— Та чого там — Мілан, Ла Скала! — посміхнулася Орися, та в глибині душі гріла думку про оперне майбутнє. Не так вже багато їй років — є час і повчитися, і поспівати. Опера — не для дівчаток, це не балет, як у Люби Бершадської — вибув на рік-другий — і скінчена кар’єра, молоді наступають на п’яти.

— Орисю, ходімо на Службу Божу, скоро почнеться! — квапила її Катря.

У ці святкові дні свободи особливою радістю стало слово Боже — правили вільно, не ховаючись, священики усіх конфесій. Про час і місце відправ оголошували заздалегідь по місцевому радіо.

Це радіо хроном сиділо в горлянці начальства. Думали-гадали, як із ним боротися — і вигадали! Взялися на спосіб радикальний — вимкнули у зоні електрику! Бараки опинилися у мороці. Та не було у тім великої біди — травневі ночі короткі, а закоханим і без світла — рай.

Радіо замовкло. Та через кілька днів передачі відновилися — Кострицький зумів знайти вирішення. Змайстрував невеличку гідроелектростанцію.

— Враньйо! Брехня бандеровская! — насміхатимуться потім невіри. — Што он — пустіл воду із-под крана — і вот вам турбіна, вот вам лампочка Ілліча? Да не било етово!

А не брехня і не враньйо. Спершу справді хлопці з групи Кострицького зняли з машини, що стояла на госпдворі, генератор, знайшли десь у майстернях двигуна, у кузні викували величезне колесо... Та крутити його безперестанку виявилося нелегко. З часом змайстрували справжню гідротурбіну — через територію табору йшов водогін високого тиску, який вів воду до міста, тому відключити його не могли. Такої, хай і невеликої, потужності вистачало.

До групи радіозв’язку долучилися лікар Барконі та його друг Олександр. Розуміючи важливість зв’язку та інформації, частим гостем у них був один з провідників повстання Юрій Кнопмус.

Разом з ними в радіорубці — секретній, схованій від усіх кімнаті в третьому бараку, працювала й Оля. Вони берегли кожну хвилину, не хотіли розлучатися й на мить. Хто знає, скільки отих коротких митей відвело їм життя на подружнє щастя?

Після вінчання — урочистого, велелюдного обряду, що викликав сльози на очі не лише жінок — і хлопці ледве стримувалися, аби не зволожити сухий, до всього звичний погляд, Ольга й Ференц відчули себе не просто людьми, яких випадково звела у круговерті повстання доля. Кожної хвилі переконувалися у тому, що саме ця невипадкова випадковість притягнула їх докупи, мов дві половинки одного цілого, що ця зустріч — не на оті куці, вкрадені у неволі дні. Свічка, запалена священиком, отцем Антоном Куявою, палатиме їм усе життя.

Що воно значить, бути дружиною, Оля скоріш відчула, аніж зрозуміла. Ані власного дому, ані власної кухні — жодного символу подружнього вогнища, знаного вільним... Та нарешті з’явилася можливість реалізувати одвічне жіноче прагнення — піклуватися про щось своє, про чоловічу частинку самої себе, про сильне — і таке безпорадне часом, про мужнє — і таке дитинне... Щось подібне відчував у собі й Ференц — незмірну ніжність до цієї гнаної сухим, гарячим вітром злої долі дівчини з очима на півстепу, ніжність, що розривала груди, не знаходячи вдосталь місця, відповідальність за кожен усміх, за кожен порух чорної брови, за кожну передчасну зморшку на високому чолі. Наче величезний, сильний птах, готовий був обійняти, прихистити, затулити від усіх незгод світу своє пташа, свою Оленьку-доленьку... Скільки ж радості, виявляється, може дати звичайна жіноча усмішка! Якою ніжною буває загрубіла від непосильної роботи жіноча долоня...

І хвиля обурення, люті, чоловічої злості підіймалася у грудях — за яким правом їх, молодих, красивих, сильних, позбавили цього одвічно людського права — жити парою, кохати, народжуватися духом і тілом щоранку в обіймах своєї половини!

Раділи кожній миті — і пам’ятали, що будь-яка може вибухнути пострілом, щохвилі чекали, коли ж урветься нитка. І жили так, немов кожен день — останній.

Орися з Катрею, повні власними спогадами та мріями, споглядали за вируванням почуттів довкола наче трохи збоку, приміряючи їх до себе.

— Ой, поглянь, Катерино, Ганя Рамська знову побігла на кухню.

— У неї там землячка. Домовилися приготувати на день народження Юрія справжній пиріг! Уявляєш?

Орися згадала, якими тортами частувала мама у дні їхніх народжень усіх гостей...

— Ой, приїду додому — попрошу маму приготувати «Наполеон»! І з’їм увесь, нікому не зоставлю й крихти! — розмріялася.

— Уявляю, як здивується мама! Тебе ж нагодувати — вся родина збігалася, таке примхливе дитя було.

— Ну, тут примхливих немає. Примхи — не в нашій їдальні. Ой, поглянь на Людмилу Володимирівну з Євгеном... Яка вона крихітна поруч із ним! І світиться уся... Скоріш би вже додому, скоріш би побачити своїх...

— І Романа... — підморгувала Катерина.

— І Романа! — навіть не думала зашарітися, як колись, Орислава.

Загальне відчуття щастя цих спекотних днів початку літа повнило повітря особливою силою. Здавалося, табору вже немає і не буде. Сила їхнього духу зламала не тільки стіни між зонами — щось більше, саму систему таборів. Вони побачили зблизька очі своїх мучителів, отих найвищих, у генеральських мундирах. Побачили непевність у тих очах. Зрозуміли — якщо бити усім разом, довго і в одну точку, то кожна стіна рано чи пізно дасть тріщину.

Так хотілося вірити, що їхні жертви не марні. Так хотілося переконати всіх у справедливості свого гасла: «Хай нас загине двісті, та двісті перший таки буде щасливим!» Навіть ті, хто не піддався загальному божевіллю закоханості, хто тримався осторонь швидких знайомств, дихаючи повітрям, настояним на словах любові, не міг опиратися настроєві очікування змін. У зміни вірили всі.

Ну, не може, не може це жахіття тривати вічно! Мабуть, у Москві не знають, на яке пекло перетворили життя засуджених місцеві начальники — Чечев, опер Беляев... Вони дізнаються — і покарають. Дізнаються — і обуряться. Дізнаються — і...

Наївна віра у те, що смерть Сталіна змінила щось у самому механізмі, засадах функціонування державної машини опановувала й тих, хто давно у це не вірив. Навіть Володимир Караташ, з його досвідом камери смертників, зачарований магією дівочих очей, жив надією:

— Пане Михайле, та не може бути, щоб вони й зараз залишилися такими ж глухими й сліпими! Якщо не з почуття справедливості, то бодай зі страху перед розголосом! Бодай тому, що стоїть завод!

Михайло Сорока з властивою йому проникливістю і даром передбачення, що базувався на глибокому знанні та усвідомленні, сумно усміхався:

— Ой, діти мої, діти... Я й сам хотів би вірити... Але у цій безбожній, звірячій за суттю державі один звір на престолі змінює іншого. Цей звір поїдає власних дітей, власний народ. І марно сподіватися, що він відмовиться від цього з поривань моралі чи совісті. Сила розуміє тільки іншу силу. Якби була змога домовитися, укласти державну угоду, хіба узяли б ми до рук зброю після звільнення України від Гітлера? Хіба кинули б у вогонь оружної боротьби вас, наше майбутнє?

— Нас ніхто не кидав, ми ішли самі! — заперечив Анатолій Задорожний. — І тепер усвідомлюємо, що розплата може бути страшною. Але краще жахливий кінець, аніж жах без кінця! Ми повинні готуватися до оборони, повинні принаймні дорого продати своє життя!

— А воно у кожного одне, Анатолію. І кожен має право розпорядитися ним на власний розсуд.

— Пане Михайле, та невже ви натякаєте на тих, що хочуть відлежатися, перебути час повстання у кутку, сховавши голову в пісок? Та я б таких... Без суду й слідства!

Анатолій належав до налаштованих рішуче. Переносив закони збройного підпілля на увесь загал і обурювався тими, хто не поділяв гасла «Свобода або смерть!». А люди зібралися різні. Багатьох жахала сама думка про антирадянське забарвлення повстання. Те, що було органічним для західних українців та литовців, які відкрито оголосили себе ворогами радянського ладу, трактувалося як неприйнятне тими, хто вірив у справедливість влади. І таких було чимало.

Керівник повстання Капітон Кузнецов одразу рішуче повернув стихію у русло цілком радянське — місцеве керівництво допустило окремі помилки, чекаємо на представників Центрального Комітету, які покарають винних. Після цього негайно станемо до роботи.

Станемо до роботи...

Кожен розумів, що до роботи таки доведеться стати. І був готовий до цього. Надто довго вже тягнулося те, що начальство називало «волинкою». Довге, занадто довге, пронизливе й монотонне чекання розв’язки висіло в повітрі хмарою. Спершу невеличка, сіренька, майже непомітна на тлі яскравої синяви червневого неба, вона виглядала симпатичною і невинною. Усвідомлення себе всього лиш частинкою загалу, одним із тисяч, робило цю хмарку майже безпечною. «Як усі — так і я, що буде всім — те й мені!» — заздалегідь покірно сприймав кожен майбутнє покарання — невідворотне, обов’язкове, весь попередній табірний досвід волав про це. «Нічого, усіх не розстріляють, нас тут тисячі, усіх на Колиму не вишлють!» — заспокоював себе кожен. Та щодень хмарка росла, густішала й темнішала...

Пауза затягувалася. Минули перші дні свята, радості спілкування, знайомств, упізнання. Минула пора табірних весіль.

Навіть жаданий відпочинок тіла, такий дорогий, попервах безцінний після виснажливих років безперервної важкої праці, почав обтяжувати. Неспокій, хвилювання, очікування оселилося в кожному серці. Хотілося прогнати, мов докучливого комара, та він дзижчав і дзижчав над самим вухом, не вгаваючи, щодень гучніше.

Те, що у перші дні здавалося проривом, перемогою — радіо, листівки на повітряних зміях, навіть повітряна куля з гаслом повстання — поступово стало звичайним. «Бои местного значения» — так називалося колись у зведеннях з фронтів те, що відбувалося зараз у «Степлагу».

— Послухайте, дівчата, чого вони тягнуть? Вже вирішували б щось — або туди, або сюди! — зірвалася якось Катерина, втративши терпець.

— Вирішать, Катрусю, на все треба часу, — заспокоювала Орися, хоч у самої сиділо на язиці те саме — коли ж воно вже розв’яжеться!

— На що треба часу? Адже основні наші вимоги вже прийнято! Звільняють малолітніх — от вас із Катериною, наприклад, Олю Лядську. Знімуть ґрати, номери. Чого вам іще треба? — висловлювала уголос занепокоєння Ганна Рамська.

— Ганю, то тебе Юрій намовляє, от звідки вітер дме. він не розуміє наших ідей, не сприймає, у нього — своє. А ти ж — наша дівчина, західнячка! Чого нам треба? Звільнення! Свободи нам треба! — перекинула через плече косу Аня Людкевич, колишня студентка Львівського університету.

— Так он вона, наша свобода, зовсім скоро уже! Кілька місяців лишилося! А якщо із заліками — то ще менше! А ви... ви тільки усе псуєте! Навішають нам усім нові терміни. От побачите!

У душі кожен розумів справедливість цих слів. Навішають! Що їм варто? На яке правосуддя сподіватися?

— Скоріш би вже...

— Слава Ісусу Христу! Чого сперечаєтеся, дівчата? — підійшов до них священик Василь Куцах. він правив у селі Йосипові, на Стрийщині, рідному селі Параски Дзібчак.

— Слава навіки! Ви , мабуть, Параску розшукуєте, отче? Я зараз гукну! — Катерина побігла на розшуки.

— То в чім суперечка? — усміхнувся отець.

— Та ми... Тут Ганя... — Орися не зразу знайшла слова.

— Не одна Ганя так думає. І в чоловічій зоні чимало людей, які не розуміють, навіщо ми повстали. Ходімо зі мною, покажу вам внутрішню тюрму. Може, стане зрозумілішим.

Задихавшись, прибігла Параска.

— Ходіть з нами, дівчата!

Ганна Рамська з ними не пішла, повернулася до свого Юрія.

— Отак завжди, хто не хоче бачити — гірший за сліпого, — зітхнув услід отець Василь і повів дівчат у чоловічу зону.

Тюрма у тюрмі. Підземелля. Крихітні камери, в яких ні стати на повен зріст, ні випростатися лежачи. Дошка, на якій можна тільки лежати, підкуливши ноги і майже обійнявши парашу, що стоїть впритул. Камери трохи більші, без вікон, лише ґрати угорі, крізь які пробивається світло та хоч якийсь ковток повітря. На стінах — патьоки крові, не свіжої, засохлої...

Отут сиділи ті, хто порушив режим. Чи їм здалося, що порушив... Звідси ми визволили наших хлопців у перші дні повстання. Кузнєцова, Слученкова. Хіба не варто було?

— Тут загинув наш друг, таборовий поет Михайло Іван-ців, — зітхнув отець.

— Ходімо звідси, отче, дихати нічим! — Орися майже бігла. Згадався льодовий карцер на Воркуті, синя зірка у віконці, крига на підлозі...

На виході їх перепинили хлопці з металевими прутами та списами, викуваними з ґрат на вікнах, — варта.

— Що ви тут робите?

— Показував дівчатам підземну тюрму. Хай бачать, хай знають, проти чого ми повстали, — пояснив отець Василь.

— Хто це, отче? — не йняла віри Катерина. — Хто ці люди? Хіба ця тюрма не зачинена?

— Проходьте, дівчата, не затримуйтесь. І не питайте зайвого! — випровадив їх чоловік зі списом. — Тут зачинено ворогів нашого повстання! Зрадників!

— Господи, і тут вороги, і тут зрадники... — прошепотіла Катерина. — Що це, Орисю?

— Я не знаю, Катрусю, не знаю... — Орися вибігла на поверхню, глянула у синє небо. Після підземного мороку, після запаху крові й смерті у підвалі воно здавалося намальованим, несправжнім. І сонце світило, мов прожектор. І спека видавалася штучною, мов розпалено велетенську піч.

Невже це все може повернутися — ці підвали, кров на стінах, передсмертні зойки? Невже реальність — саме цей пекельний морок, а сонце, світло, небо — лише декорації для людей на волі, отого радянського народу, що живе штучними веселощами «будней велікіх строек»? Невже й сонце над цією «страною советів» світить за наказом «вождя і вчителя»? І згасає за його ж наказом... А справжнє життя — у підвалах, за стінами, невидиме, сховане, і тому його начебто й немає для тих, хто не хоче бачити...

— Ходімо звідси, Катрусю. Ходімо! — рвалася до сонця Орися.

— Що це значить, отче? — не йняла віри побаченому Катерина. — Чому вони тримають тут когось? Яких зрадників? Хіба ми всі тут не рівні? Хіба ми можемо катувати своїх же братів?

— Мабуть, кожна революція повинна захищати себе, — зітхнув священик, і сам не менше вражений побаченим. — Тюрмою керує Віктор Ус, Рябов, колишній кримінальник. він уявляє собі порядок саме так...

— Але чим ми тоді кращі за них? — не вгавала Катерина.

Отець не знайшов відповіді.

— Життя жорстоке. Не всі люди живуть за законом Божим.

Дівчата поверталися у свою зону приголомшені двічі.

І хмарка, що висіла десь далеко, маленька і пухнасто-невинна, погустішала й рушила ближче.

Не все так просто...

Бсе не тільки непросто, а ще складніше, ніж нам здається...

— Коли і чим усе це скінчиться? — висіло на язиці в кожного. І кожен чекав щасливого кінця страшної казки.

Лютий холод очікування заліг на дні серця. Щось діялося там, за межами табору, «на просторах родіни чудесной», в самому лігві червоного дракона, що вишкірився зубцями Кремлівської стіни. Дракона, що змінив ім’я, обличчя, та не звірячу свою суть.