Лицарі любові і надії

Розділ 13

Орисі тепер снилися сни. Дивно. Раніше не бачила нічого. Ні дому, ні мами. Може, мама не хотіла приходити, щоб не мучити зайво своєї дитини відчуттям втраченого. А може, приходила щоночі, клала руки на голову і давала сили підняти її вранці з голої дошки?

Та краще б вони не снилися, ці картинки, що перемішували колишнє, теперішнє й майбутнє, краще б не рвали душу.

Бо снилася завжди сім’я за столом. Мама, у домашній кремовій сукні з комірчиком-стієчкою, зачесана по довоєнній моді. Тато в костюмі для візитів, так, наче забіг на хвильку пообідати між двома відвідуваннями пацієнтів. Роман у гімназійній формі, але майже сивий. Ніна Павлівна в костюмі Кармен — молода, ставна, з квіткою у волоссі, яке стало знову чорним, гладеньким і блискучим. Марічка у тюремному бушлаті. І вона сама, теж у бушлаті. «Не лєзьтє за стол-то в бушлатах, снімать палагаєтся, не в лесу, чай!» — говорить мама. «Нехай гріються, холодно їм», — дозволяє тато. Приходить пані Перебендова у білому халаті, акуратно пов’язана білою ж таки хустинкою, під руку з паном Перебендою, теж у білому халаті. «А руки мили?» — запитує як колись, у дитинстві, мама. Орися, Марічка, Роман показують руки — а вони чорні від вугільного пилу, з чорними, поламаними нігтями. «Не можна з такими руками за стіл!» — журиться мама. «Нехай їдять, голодно їм», — відповідає тато.

А стіл! Багатющий довоєнний стіл Полянських! Качка з яблуками, фарширована риба, біґос, безліч усяких салатів та канапок. А ще — квашена капуста, велика миска квашеної капусти просто посередині столу! І яблука. І морква — просто з грядки, навіть не помита, в землі. І виноград — солодкий, духмяний... І Марічка з Орисею гарячково накладають просто у кишені бушлатів отієї капусти — жменя за жменею. А поїсти, досхочу поласувати всіма наїдками так і не встигають — приходить наглядачка, яку тут лагідно називають Степанівною, і викликає їх усіх на етап.

Орися щоразу прокидалася з відчуттям жалю — та нехай би хоч удома наїлася тієї капусти, погризла яблуко, залишаючи на ньому сліди крові від розхитаних цингою зубів. І спробувала б хоч одну виноградинку. їхній виноград, той, що росте на схилах Щастигори, справді щасливий — з’їси ягідку — і наливаєшся силою та бажанням жити.

Немов почувши бажання доні, мама надіслала в одній з посилок, які приходили тепер так часто, як тільки дозволяли, родзинок, домашніх, таких же цілющих, як і справжній виноград. Солодкі, смачніші за будь-яку цукерку, вони справді несли щось більше, як їжа — запах рідного дому. А в іншій — прийшов цілий капшук тютюну. Звичайно, не тому, що мама підозрювала дочку в бажанні закурити, мабуть, досвідчені люди повідомили, що тютюн у в’язниці іноді важливіший за хліб, за цигарку можна багато що виторгувати в цих краях, де принцип «не помажеш — не поїдеш» та «ти — мне, я — тєбє» працює безвідмовно. За це величезне багатство — капшук тютюну — Орися «купила» собі величезну радість і полегкість — подругу Катрусю.

Після переведення до цієї «курортної», як її тут називали, зразково-показової зони, Орися сама собі не повірила, побачивши в одній з колон, що ішли на роботу, Катрусю. Вона теж була тут, але в іншому бараку! Торг тривав недовго, за такий ласий хабар бригадирки «махнулі не глядя», і Катруся опинилася поруч.

Прокидатися із солодких домашніх снів було тепер не так важко, як раніше — табір посилає горе розлук, та в цьому котлі, де велетенська ложка перемішує людські долі, трапляються й зустрічі, які нічим іншим, як чудом Господнім, не назвеш.

— Орисенько, так і Дуся тут поруч, у цьому ж таборі!

Жива... Живі... Вижили...

Це так важливо — вижити у перший табірний рік. Потім набуваєш знань і вміння виживати. Стає не легше, ні, легше тут не буває ніколи, просто ти вчишся боротися, використовувати зброю, на виковування якої йдуть перші роки ув’язнення.

Перші вечори з Катрусею подруги не могли наговоритися — розповідали й розповідали, по десять разів одне й теж. Орися виговорювалася за всі часи мовчання, а потім переповідала про їхню дружбу з Марічкою.

Таємниця «курортної зони» відкрилася одразу — це Ніна Павлівна Певна, добрий друг та добрий геній Орисиної долі, розшукала її та переконала начальство перевести сюди. Навіщо? А без Орисі тут — ніяк. Орися — талант, Орися — унікальний голос. Окрім того, Орися — піаністка, а доброго акомпаніатора — шукати й шукати.

У Ніни Павлівни скінчився термін, її перевели на поселення, дозволили перебратися у Воркуту. І знайшли роботу — керівником табірної самодіяльності. Доручили організувати справжній хор, оркестр, драматичний гурток. Підшукати професійних керівників та учасників тут було чи не простіше, як в Москві. І вже точно простіше, як десь у Прикарпатську. У Воркутинських таборах каралося стільки професійних акторів, співаків, музикантів, що не на один театр вистачило б.

Звісно, нікого не турбувало дозвілля в’язнів чи можливість втрати їхніх професійних навичок на загальних роботах — у шахтах, на будівництві міста, на розвантажуванні лісу. Головне — щоб не сумувало начальство. Цим людям та їхнім сім’ям так нелегко тут, в умовах Крайньої Півночі! Ну, бандити караються за свої провини перед партією та урядом, це зрозуміло. А за що замерзають тут колишні особісти, солдати та офіцери «заґрадітєльних» батальйонів? У війну намучилися, і тепер не легше...

Так утворювалися театри з «крєпостних» акторів. Шикувалися хори, оркестри, що витинали помороженими пальцями на власноруч виготовлених інструментах такі дивовижні мелодії...

Ніна Павлівна не просто «витягла» Орисю зі «штрафної» зони, не просто оселила її в цьому дивовижному місці з ліжками, подушками, сліпучо-чистими підлогами — табірне начальство мало «бзік» щодо підлог — від «днювального» вимагалося, щоб підлоги сяяли чистотою, а все інше — хоч трава не рости.

Втім, тут, в «образцово-показательному» таборі, такої ж чистоти вимагали й від подушок та тумбочок — а раптом нагряне комісія з Москви чи які іноземні гості, до яких вже докотилася звістка про наявність у найдосконалішого політичного ладу світу такого недосконалого гвинтика, такої незначної хиби, як система концентраційних таборів — куди Гітлеру! Виявляеться, вся економічна міць, вся ота хвалена індустріалізація базується на фундаменті рабовласницького ладу — піраміда хеопсових досягнень соціалізму зведена руками рабів! То нехай глянуть, як найлюдяніша із демократій панькається з катюгами, руки яких по плечі в крові невинно-замордованих — харчування, білосніжна постіль, розваги, аж цілісінька КБЧ — «культурно-воспітатєльная часть», безліч освічених, іноді навіть із чотирма, а то й із сімома класами середньої школи людей денно і нощно опікуються душами нещасних, що стали на хибну стежку, піддавшись антирадянській пропаганді. Дбають про їхнє виправлення, повернення у сім’ю трудящих та лоно братніх народів, про зцілення...

Ніна Павлівна зробила більше. Вона не просто дала надію вижити і не вмерзти у північний лід тілу. Вона порятувала душу.

— А оце, Орисенько, — піаніно!

Неймовірно. З іншої планети, з іншого світу. Піаніно. Нове. Чорне. З білосніжними клавішами. Навіть пристойно настроєне. Сцена. Майже справжня, із червоною завісою, що відгороджувала ряди зали для глядачів. На заднику сцени — Карл Маркс, Ленін, Сталін у профіль, поєднані в єдиному пориві пензлем художника, талантові якого вдалося одухотворити лики великих вождів. Гірлянда паперових квітів під дорогими обличчями на знак любові та пошани. І не скажеш, що виготовлена грубими пальцями зеків. Білий екран, що опускався у дні свят, коли демонструвалися фільми.

Велику, величезну, як на табір, залу важко було обігріти, глядачі зігрівали її своїми тілами та диханням, але тут, за кулісами, була пічка і купка дров та відро вугілля. Ніна Павлівна узялася до пічки зі знанням справи. Теплий дух зовсім скоро дозволив зняти рукавиці.

— Ну, сідай. Пробуй.

— Я... Я не зможу... — озирнулася на Ніну Павлівну, мов на маму, Орися. Руки, чужі, негнучкі, здавалося, не сміють торкнутися клавіш.

Понад усе вона боялася не виправдати сподівань актриси.

— Я все забула... І руки, пальці...

— Тобі так здається. Згадаєш. Через кілька днів усе повернеться. А зараз — досить пхинькати, починаємо роботу.

Ніна Павлівна «витягла» Орисю із «штрафної» зони не просто так. Не так вже й легко розшукати в табірному безмежжі крихітну пилинку — зека, номера якого ти не знаєш. Потрібні надто вагомі аргументи, щоб система, запрограмована на знищення, крутнула свої коліщатка у зворотний бік і випустила міцно затиснуте ними життя якоїсь там Орислави Полянської. Аргумент, що перепрограмував машину на пошук, називався просто — панська примха. Ніна Павлівна скупо пояснювала:

— У начальника табору є дочка. Тупе, безголосе, глухе на обидва вуха, та ще й ліниве створіння. Татусь у ній бачить не багато, не мало — примадонну Большого.

— Чого? — не зрозуміла Орися.

— Большого театру. Це не перекладається, так і говоримо — Большой! — з великої літери, справді з повагою вимовила співачка.

— І що ж дівчинка?

— Дівчинка співає, як може, — зітхнула Ніна Павлівна.

Роки в зоні, а потім у засланні навчили її терпимо ставитися до безталання у погонах. Чомусь люди гадають, що зірки на плечах, особливо великі, автоматично додають їм переваг над іншими смертними, зокрема забезпечують розум і талант не тільки їм самим, але й дітям. Особливо дітям. Закохані у безталанних донечок татусі — золоте дно для вчителя музики. Джерело всіляких гараздів — особливо матеріальних.

— Знаєш, Орисенько, в зоні мені здавалося, що на волі — справжній рай. Варто лише ступити за межу колючого дроту — і все стане як колись, до арешту. А виявилося, що все навпаки. За роки в таборі я відвикла турбуватися про себе, забезпечувати себе.

Орися чи не вперше розмовляла з вільною людиною, яка добре знає, як воно там, у таборі, і широко розплющила від здивування очі, закліпала довжелезними, густими, загнутими догори віями.

— В тюрмі чи в таборі у тебе є нари, пайка, товариші поруч і команда — іди туди, роби те. Перетворюєшся на машину, яка виконує. Не думаєш, не маєш ані потреби, ані права думати. Мабуть, ця тупість, відсутність права на рішення та вибір і рятує. Але поза зоною треба змінюватися. Різко й одразу. Вирішувати, вибирати, шукати. На волі ніхто тобі не дасть просто так ані шматочка хліба. Треба заробити грошей і купити його. Де заробити? Кому тут потрібна моя професія?

— А довго вам іще?

Ніна Павлівна зрозуміла без пояснень.

— Ще чотири.

— А потім? Повернетеся додому?

— Куди? В Харків? У Луцьк? Кому я там потрібна? Все, все втрачено — краса, голос, молодість, здоров’я. У театрі повно молодих. Стара, знищена актриса — зайвий клопіт, мотлох...

— Не говоріть так, пані Ніно! — Орися бачила в колишній актрисі ту внутрішню, незнищенну красу, якої не зруйнували роки важкої праці, та навіть не дуже прискіпливе око враз помічало вік, помножений на авітаміноз та опіки північного вітру. Вона мала рацію — таки знищена...

— Я залишуся тут, дівчинко моя, тут мені й місце. Тут усі такі, як я. Бчитиму дітей. Гаразд, досить розмов, не гаймо часу, до праці!

Праця, до якої спонукала Ориславу Ніна Павлівна Певна, була, мабуть, єдиною насправді бажаною, виправданою і необхідною душі. Музика, оте найтонше мереживо звуків, сотворене Господом на втіху стражденним, на заспокоєння мученикам, на розраду зневіреним, на радість здатним радіти, на усвідомлення себе не твариною у найтвариннішому поневоленні... Музика і молитва — ниточки до Господа, послані душі, щоб не заблукати, не збочити, не зникнути, не зневіритися.

Піаніно відгукнулося загрубілим, неслухняним пальцям так само грубо й неслухняно. Зойкнуло, затнулося на півноті, закашлялося легким і летючим колись Шопеном. Воно боялося пальців чи не більше, як пальці інструмента. Орися в розпачі підвела очі на пані Ніну.

— Я не зможу! Мої руки...

Вперше за всі роки, проведені в тюрмі, Орися по-справжньому злякалася. Зрозуміла — важка фізична праця залишає слід! Можливо, непоправний! її руки, її пальчики вже не такі чутливі й тендітні, як раніше! Не тільки шкіра загрубіла й потріскалася — суглоби стали німими й малорухомими! Оце тобі Шопен... Сльози бризнули з очей.

— Ну, досить скиглити, — терпляче переслухала першу реакцію Ніна Павлівна. — А ти як думала, для чого піаністи вправляються годинами щодня? Нічого, потихеньку все мине. За місяць-другий гратимеш, як колись.

— Хіба? Я не зможу! — згинала й розгинала неслухняні пальці Орися майже у розпачі.

— А не зможеш — підеш назад у шахту! — безжально відрубала актриса з величезним зеківським стажем. Тверда, незнищенна зморшка лягла між бровами. І Орися зрозуміла, що втримало цю жінку на світі в найстрашніші часи неволі — у воєнне лихоліття. Характер! Це не Снігуронька, вона від теплого сонечка не розтане! Це — Кармен, Аіда! — Думаєш, хтось тут вислуховуватиме твої соплі? Тебе сюди викликали як піаністку, значить, мусиш грати. Тих, що співають, і без тебе не бракує. Мені потрібен акомпаніатор. Щоб грав по нотах. Ноти спеціально в Москві замовляли, особисто генерал потурбувався! Бажають чути арії пан генерал, це тобі не жарти. До жовтневих свят ми повинні підготувати концерт. І такий, щоб начальство зрозуміло — всі ці «особливі умови», які воно створює для учасників художньої самодіяльності — виправдані. Провалимо концерт — розженуть усіх, усім — кайло в руки. Так що вибирай.

Орися закусила губу, стиснула пальці, що відмовлялися служити тонкому мистецтву, в кулачки. Мабуть, і правильно, що так сухо, без розмазування сліз. Не місце розслаблятися. Тут немає мами з мережаним носовичком. За життя треба боротися, особливо, якщо воно дає тобі такий шанс!

— Я все зрозуміла, Ніно Павлівно. Це востаннє. Я гратиму. Я відновлю форму. От побачите.

— Ти не тільки гратимеш, — усміхнулася пані Ніна. І зморшка зникла, мов і не було. М’яке, ніжне, одухотворене обличчя випливло з-під маски вольової, суворої жінки, що перейшла вогонь і воду. — Як там наші вправи для голосу? Не забула? Тренувалася?

«Додому» Орися несла величезну дорогоцінність — ноти! І записку, де рукою самого начальника КБЧ було засвідчене її право пронести заборонений предмет. Наглядачка з повагою глянула на великий товстий зошит, списаний незрозумілими нормальній людині карлючками. Бач, таке мале-хирляве, а щось особливе уміє. Перегорнула для порядку сторінки, щоб не сховали чого бува.

Орися гортала сторінки, намагалася прочитати ноти, змусити їх звучати в голові, розплітала мелодії, акорди, пробувала перебрати пальчиками пасажі. Складно. Тут консерваторія потрібна.

— Орисенько, що це? — не повірила очам Катерина. — Яка ж чудова людина ця твоя пані Ніна! Як тобі пощастило!

їм усім пощастило, всім, хто потрапив сюди, у цей зразково-показовий рай. Та вже хто-хто, а вони, досвідчені табірники, добре знали, якою короткою буває панська ласка, і як легко «загриміти» назад, на якийсь зі «штрафняків» за найменшу провину, чи й без неї, просто через зміну погоди. Тому й сприймали ці подушки та ковдри як короткий передих перед чимось іще страшнішим, ніж досі.

— Орисю, — попросила якогось вечора тихенько, на вушко Катерина, — а чи не могла б пані Ніна вкласти у твою книжку з нотами листок паперу? Звичайного, сірого, але чистого?

— А що, тобі зошита вже бракує? — засміялася Орися.

— Та ну тебе!

У цій зразковій зоні в’язень мав право купити в «ларьку» один зошит на місяць. Посилення режиму після створення воркутинського «Рєчлагу», коли на вікнах з’явилися ґрати, а бараки стали замикати на ніч, і водночас деяке послаблення режиму, коли «політичних» стали утримувати окремо від «соціально-близьких» радянській владі елементів «блатних», принесло в’язням певні переваги, зокрема, право на отримання «заробітної плати» — відповідно до відсотку виконання норми, щоб «стимулювати» цю рабську працю. Половина з неї йшла на «утримання», тобто в’язень мав сам платити за пайку, нари, оплачувати працю наглядачів та весь інший абсурд свого існування. Та якісь «рублі» залишалися, їх вистачало, щоб купити зошита, конверт для листа мамі, та ще на шматочок «комбіжиру» чи «маргуселіну», часом на кілька цукерок-подушечок, якщо вже дуже хотілося посолодити душу.

Катрусин зошит, списаний хімічним олівцем, закінчувався за тиждень. Щовечора вона строчила якісь папірці, яких не показувала навіть Орисі.

І не вона одна. Щойно смерть відступила від узголів’я, як молодість взяла своє — дівчата розпочали активне, хоч часом і сліпе, без облич, листування зі «своїми» хлопцями. Писали, передавали в чоловічі зони, часом залишали листи в особливих схованках. Чи ж не їм, зв’язковим, які носили з лісу і до лісу «грипси», відомі розмаїті способи передачі інформації при збереженні таємниці, якби папірець потрапив у чужі руки! А вже створювати схованки, про які жоден кадебіст не здогадається, колишні підпільники вміли!

Катрусина бригада працювала на будові. Будували місто Воркуту, зводили будинки на два-три поверхи, в яких мали мешкати люди. Нормальна цивільна робота. Важка, на морозі та вітрах, та принаймні людська, для людей. І усвідомлення потрібності своєї праці давало полегшення. В перші роки ув’язнення Катерині довелося працювати на розвантажуванні лісу, яким кріпили шахтні споруди.

— Это наш лес, наши корабельные сосны! Рубят, всё рубят! Осталось там еще что-нибудь, или наши дети лесов не увидят?

Только дюны, только песок останется? — ніжно гладили соснові стовбури латишки та литовки, такі ж високі та стрункі дівчата, як оті бездоганні дерева з балтійських лісів, зрубані, вкрадені, вивезені на чужину і приречені на безглузду смерть у підземеллі шахти. А це був особливий, якісний, «корабельний» ліс, із цих сосон колись робили щогли кораблів, вони бачили Америку та Африку, дихали повітрям усіх морів світу.

Начальство у тому таборі влаштовувало іноді такі забави — одного дня дівчата носили важезні стовбури і складали на акуратні купи, а наступного — розбирали ці купи і перекладали на інше місце. Траплялося, що нові ешелони затримувалися, а робочий день є робочий день, і треба щось робити.

Якось дівчата-балтійки не витримали, звернулися до начальника:

— Это же нелепо, это напрасная трата времени и сил! Это бесполезная работа!

— А нам не нужна ваша работа, нам нужны ваши мучения! Вы тут на каторге! — зареготав у відповідь офіцер.

«Нам нужни ваши мучєнія!» — цю летючу фразу чули в’язні усіх таборів. І саме це боліло найдужче. Коли працюєш, виконуєш навіть дуже важку і складну, та потрібну, необхідну людям роботу, усвідомлення немарності своїх зусиль заспокоює душу.

Будівництво, тим паче не казарм, не в’язниць, а нормальних будинків для нормальних людей давало усвідомлення потрібності цієї роботи та надію — може, колись тут житиму і я. Будинки зводилися швидко — робочої сили досхочу. Начальство квапило — хотілося офіцерам пожити після війни у нормальних окремих квартирах. І їх можна було зрозуміти.

В одному з таких будинків нещодавно оселилася дівчина Надя, що працювала в їхній бригаді. Вийшла на волю, одружилася, вийшла заміж за інженера-гірника, німця, такого ж в минулому зека, як і сама, дали квартиру як спеціалісту. Прибігала іноді «до своїх», кидала або передавала, коли конвой не дуже лютий, буханець хліба чи щось смачненьке, підтримувала:

— Будуйте, дівчата, добре будуйте, як для себе, може, колись сусідами будемо!

— Сусідами? Нізащо! — бурчала Дуся Будник. — Та щоб я залишилася тут хоч на хвилину після закінчення терміну? Жодна сила не втримає! Полечу, поповзу додому, в Україну! І заміж — тільки за свого хлопця.

— Ну й ловитимеш злидні зі своїм! — насміхалася Стефа Поливана із Закарпаття, красива, «видна» дівчина, яка навіть у зоні не втратила жіночності і збиралася використати її повною мірою на свободі. — Ой, де твій розум, Дусю! Свої хлопці! Та що ж із них толку, зі своїх? Що вони вміють? Україну любити? А освіта? А професія? В гімназіях вчилися — і в ліс пішли! Все втратили в лісах, у боротьбі вашій безглуздій!

— Безглуздій?

— А то ні? Хіба не видно було, що ви — приречені! Що може зробити купка погано озброєних людей з могутньою армією, яка перемогла самого Гітлера!

— Гітлера перемогла, а нас, повстанську армію, — ні! Наші хлопці й досі продовжують боротьбу! І нас не купка! Нас — десятки тисяч! Так, ми погано озброєні, так, нам важко! У нас немає підтримки ззовні, але є величезна підтримка і любов народу! І цим ми сильні, в цьому наша перемога! — Дуся аж розчервонілася від обурення і забула, що таких слів навіть тут, де вже відомо і визнано, що ти — «ворог народу», вимовляти не можна.

А Стефа не вгавала:

— От через таких фанатиків, як ви, мучаться по таборах невинні! Я не робила нічого поганого, а теж марную молоді літа отут, з вами!

— То не марнуй, — не витримала Дуся. — Виходь собі заміж за офіцера, он їх скільки — красені, замилуєшся! Народите офіцеренят, навчите їх по-московськи балакати, щоб було кому наших дітей стерегти.

— І вийду! Як не за офіцера, то за інженера! Або маркшейдера! З освітою. Щоб гроші заробляв. Знаєш, які грошества тут заробляють? І сєвєрні надбавки, і премії... От тільки б скоріш... Поживу на свободі. За всі оці роки поживу! В шовки одягатимусь, ананасів наїмся!

— Ви чево тут орьотє? — підбіг, побачивши, що робота стоїть, бригадир Федір Артемович, на прізвисько «Федя-медя» за приторну «медовість», фальшиву солодкавість голосу, середніх літ чолов’яга, бухгалтер, що сидів по «побутовій», «соціально-близькій», на відміну від «політичної», 54-ї за карним кодексом України, статті — прокрався на роботі. Таких призначали на керівні посади, до яких «політичним» було зась. На щастя він почув лише закінчення розмови, про ананаси та заміж. — Замуж захотелось, Стефушка? Так зачем ждать? Можешь хоть сегодня вечером замуж! Красючка ти моя!

— Тьху, яких слів «блатні» навигадували, й повторити гидко! «Красючка»! Покручі якісь, а не слова, — гепнула спересердя цеглиною об землю Катерина. — Та й люди не кращі. От побачиш, піде сьогодні увечері наша «красючка» до Феді-меді, дасть їй шматочок масла-цукру, поманить солоденьким, вона й побіжить.

Дуся знову взялася до роботи. Цеглини мерехтіли в її руках, лінькувата Стефа не встигала подавати розчин.

— Дусю, думай, що говориш, — шепнула Катря, вловивши момент, коли Стефка пішла по нове відро розчину. — Ця Стефка — сексотка. Вона ж тебе спеціально провокує на щось таке... Заложить оперу...

— Та й дідько її бери, продану душу! — затялася Дуся.

Воркута будувалася семимильними кроками, вугілля воркутинських шахт годувало печі ленінградських котелень, місто на Неві потребувало його все більше і більше. Тому й забезпечення таборів Воркути було кращим за інші. Воркута вважалася «хлібним місцем» серед островів ГУЛАГу. Будматеріали, ліс, продукти — без особливих перебоїв. Зате й темпів будівництва вимагали ударних. Будували у дві зміни. Бригаду дівчат змінювала бригада хлопців. Своїх! Отих, з якими разом боролися, з якими караються за одну справу. Бранці, прийшовши на роботу, дівчата знаходили між цеглою листочки. І такі добрі, такі ніжні, такі свої, українські слова виводили загрубілі чоловічі пальці на цих обірваних, як їхнє мирне життя, клаптиках... Листочків було багато. Кожна отримала, навіть вибрала собі — хто земляка знайшов, кому почерк сподобався, кому ім’я.

Лише Дуся затялася — що це за таке знайомство — наосліп, в листах! Мало що можна в листі написати! А потім виявиться, що людина зовсім не така!

— Ти не маєш рації, Дусю! Саме в листі, саме в слові видно душу людини! — замріяно крутила в пальцях листочок від якогось невідомого Андрія Катруся. — От почитай як суворо і ніжно пише хлопець, — зразу видно — наш!

— Ні, не хочу я таких знайомств! — віднікувалася Дуся. — Це... легковажно! Чи ж ми тут для того, щоб отак...

— А раптом це — твоя доля? — покрутила листочком перед носом подруги Катерина. — Може, це так Господь дає, щоб ми не залишилися самотніми у цьому світі. Підтримували одне одного в лісі, підтримаємо і в неволі! От почитай, хлопець пише, що тяжко хворий. Йому потрібна підтримка. Напиши кілька слів, ось тобі олівець!

І Дуся взяла до рук папірця з іменем своєї долі. Прочитала. Вивела літери імені, яке потім вимовлятиме все життя і залишить дітям.

Катерина горнула до серця записку, підписану коротко — Андрій, з подвійним почуттям. Ділилася потім з Орисею:

— Орисенько, почитай! Яке добре серце, який... наш хлопець! Але чи маю я право писати, подавати йому надію на майбутнє? У мене ж є Теодозій! Я його люблю, я його чекаю. Молюся за нього. Якщо я листуватимуся з кимось, це ж буде зрада, правда, Орисю?

Орися не знала, що відповідати. Каралася за те, що не знайшла в собі сили сказати правду ще тоді, в тюрмі, бо ж знала, знала, над чиєю могилою ворушилася земля... Пекла її та сорочка, синя, у білу смужку, ті розбиті губи, ті руки, скручені дротом за спиною. Ті очі, в яких вона читала чи то наказ, чи заборону...

— Катрусю, я думаю, — відповіла ухильно, — що допомогти своїм хлопцям у скруті, підтримати їх — добра справа.

— То чому ж ти сама не взяла чийогось листа? Чому не напишеш доброго слова своїм хлопцям? — допитувалася Катря.

— Як я можу? У мене ж є Роман! — замріяно поцілувала губами ім’я коханого, на мить полетівши думкою під стару липу, де вони зазвичай призначали побачення.

— Стривай, — з підозрою зазирала в очі подрузі Катерина, — я не розумію. То у тебе є Роман — і тобі не можна робити доброї справи, а у мене? У мене ж є Дозик!

Орися ховала очі під густими віями, хитрувала, відмовчувалася. А Катерина горнула до серця листочки з напрочуд ніжними, добрими словами, виправдовувала свій сердечний порив прагненням почути рідне слово у неволі і... і закохувалася у свого Андрія із усією силою першого почуття.

Навіть ненависна робота на лютому холоді стала тепер милішою — дівчата бігли на будову, шукали майстерно сховані листи між цеглинами, ховали ближче до серця, вичікували хвилину, щоб прочитати, ловили написані рідною мовою звертання. Не було, мабуть, на світі листів ніжніших за ті, що крадькома виводила загрубіла рука в’язня, серце якого просило любові, єднання з такою ж відірваною від рідного коріння, занесеною у далекі сніги напівзамороженою, та живою, запашною квіткою дівочої душі. Лиш випадок, лиш доля визначала, чия рука торкнеться листа. І доля чи не завжди влучала. Наосліп, не беручи до уваги колір очей, форму носа, зріст та інші несуттєві ознаки, вибирали собі судженого засуджені. Тільки відрухи серця, тільки здатність до співчуття, спільність любові до рідної землі та страждання за цю любов прокладали місточки між чужими людьми, непомітно перетворюючи їх на близьких. Місяці, іноді роки минали до першого побачення.

Листування Катрусі та Андрія тривало кілька місяців — і раптом увірвалося! Хлопців перевели на іншу роботу. Та «пошта» вже працювала налагоджено, через треті руки листи таки знаходили адресата, і зв’язок не переривався. Досвід підпілля служив тепер коханню. А невдовзі...

— Орисю! Орисенько! Я бачила його! — кинулася до подруги з порога Катря. — Він... він такий... він найкрасивіший на світі! Які в нього очі...

І замилуване око роздивилося в замореному, вихудлому обличчі ті риси, які, мабуть, бачило тільки око матері. Та хіба це мало значення тепер!

Доля запровадила Катерину на погибельну, важку роботу — в аварійну бригаду. вже три дні божеволіла пурга — мело так, наче сніги всієї півночі вирішили висипатися на місто. Та що б там не діяла природа, як би не лютувала Снігова Королева, ешелони не могли зупинитися — шахти вимагали лісу, Ленінград вимагав вугілля. По всій лінії залізниці працювали отакі аварійні бригади — розгрібали сніг, розчищали колію. Ноги у важких чунях грузли у снігу, руки відмерзали, обличчя, прикрите полотняною хустинкою так, що видно лиш очі, перетворювалося, здавалось, на суцільну крижину, повітря відморожувало легені.

Коли знову налетіла пурга, наглядачі мусили вивести в’язнів з колії і надати їм тимчасовий притулок у стінах вокзалу — єдиного теплого приміщення поблизу. Дівчата з насолодою вдихнули запах людського, хоч і пропахлого специфічним, однаковим для всіх вокзалів запахом, повітря. Отут десь пройшла дама, офіцерська дружина, напахчена «Червоною Москвою», а тут хтось їв... ковбасу! Хтось пив спиртне. Печі по кутках великої зали очікування пашать жаром. У вокзальному буфеті продають навіть шампанське й цукерки! І буфетниця в білому халаті ліниво перегукується із прибиральницею, яка знехотя соває шваброю поміж рядами крісел, кленучи «нельотну» погоду. Кілька пасажирів сопе, розвалившись у кріслах, в марному очікуванні поїзда. Звичайні, нормальні, сто років не бачені люди — не конвой і не зеки. Все так само, як у сотнях міст, у сотнях вокзальних почекалень. Давно забуте, недоступне, заборонене...

Наглядачі завели дівчат у куток. Зморені, посідали-попадали хто на лави, хто просто на підлогу, ледве відігрілися... І тут... Двері знову впустили клуби снігу, завивання пурги і... чоловічу бригаду. Відбулося неможливе за всіма табірними правилами! Недоступне, заборонене! Та з пургою не посперечаєшся. Наглядачі миттю поставили між дівчатами і чоловіками довгий ряд збитих докупи вокзальних крісел замість ґрат. Але розмовляти не заважали — самі змерзли та втомилися.

— Чи є між вами... Петро? — запитала Дуся, несміливо уперше вимовивши прилюдно заповітне ім’я, і зрозуміла — немає. Хоч кожен, мабуть, хотів би бути тим Петром. якому пощастило — лист потрапив у добрі руки.

А на таке ж запитання Катерина почула:

— Це я, Андрій! А ви — Катруся?

Вони простояли отак, на віддалі простягнутих рук, цілу вічність чи одну хвилину, простояли, не замовкаючи ні на мить, намагаючись переповісти все своє життя, присягаючись і не вимагаючи нічого натомість, розуміючи, що хвиля пурги, що змела їх в одну снігову кучугуру, може так само легко рознести врізнобіч уже наступної години. Називали одне одного на «ви», і цією підкресленою, належною в галицьких селах повагою до малознайомої людини вивищувалися у власних очах, підносили своє почуття до самого неба. Власне, з неба, його волею й отримане...

Надворі вирувала хуртовина, перемішувала землю з небом, замітала по вікна острівець захищеності й тепла. І вперше дівчата й хлопці подумки просили, щоб ця заметіль не закінчувалася ніколи.

Перемовлялися, шукали знайомих, земляків, знаходили, чи не завжди знаходили тих, хто знав когось із загону, з підпільної роботи, хто сидів у тюрмі, зустрічався на пересилці чи на етапі зі знайомими. всі йдуть тими самими шляхами, хоч і безліч їх, але не так багато.

Розмови, тихі, щоб не розлютити конвоїрів, висновували ниточки зв’язку і довіри — це були «наші» хлопці і «наші» дівчата. У слово «наші» вкладався особливий зміст — наші по духу, по спільній любові та спільній боротьбі, наші — бо пройшли «нашим», для нас задуманим і створеним шляхом катувань і терпінь, бо не втратили «нашого», українського духу там, де крижаніло навіть дихання.

Переймалися спільним болем, співчуттям одні до одних — хлопцям боліло серце за передчасно постарілі, посічені північним вітром обличчя дівчат, за їхню потоптану тюрмою гідність, бо ж знали, як у таборі вміють топтати, дівчатам — за принижену, розчавлену червоним чоботом силу та мужність своїх братів по неволі. Щось урочисте було у цій зустрічі, святкове.

— Простіть нас, сестри, за те, що мусите катуватися отут за нашу спільну справу, — вклонився дівчатам старший, невисокий, страшенно худий, з гострими вилицями та очима, що попри все світилися незламністю, чоловік. Таких поважали тут усі, навіть конвой та урки. Щось було в ньому особливе, що ставило вище за інших, навіть такого, спрацьованого, замордованого, якась сила духу та переконання. — Я місяцями думав про це в тюрмах, у таборах. Ми не повинні були втягувати вас, жінок, у нашу боротьбу. Війна — справа чоловіча. Простіть.

— Ні, шановний друже, ви помиляєтеся, — з підкресленою повагою, зі звертанням, прийнятим в УПА, звернулася до невідомого чоловіка від імені всіх дівчат Дуся. — Це — наша спільна справа. Україна у нас одна — у жінок і чоловіків, у заходу й сходу. Не картайте себе. Хай за наші муки відповідають перед Богом кати. А ми зробили те, що мусили. Шкода лише, що мало...

Чоловік відступив на крок і ще раз вклонився Дусі та всім жінкам.

— Хто це, хто? — зашепотілися дівчата.

— Михайло Сорока, член проводу ОУН, велика людина! — тихенько, самими губами відповів Андрій Катрусі.

Вітер не вщухав. Хуртовина мела невтомно. їхнє «вокзальне» ув’язнення тривало вже кілька годин. Хлопці підійшли до конвою, пошепотілися, наче про щось просили. Конвой цього дня був добрим і щедрим — дозволив. Мабуть, мирна, цивільна обстановка навколо та непроглядна стіна снігу за вікнами, хиже завивання пурги та власна втома притупили почуття «бдітєльності». Хлопці пошукали щось у кишенях, пустили по колу шапку. За хвилину — нечувана справа! — буфетниця винесла тацю з тістечками!

— Частуйтеся, дівчата! — передали тацю через конвой, який ретельно оглянув, чи не схована між тістечками бомба, бригадирці аварійної бригади, а вже вона роздала цю смакоту.

На прощання Катерина передала Андрієві хустину — отаку полотняну шматинку, якою закривали на холоді лице, щоб не обморозити. На щастя, взяла сьогодні свою найкращу, обв’язану по краю гачком. Хай має на згадку!

— Який він... особливий! Які в нього очі! А руки! Пальці поморожені, правда... І голос... Які... слова він мені говорив! Худий, замордований... Та й я сьогодні не ліпша. Якби знала, що зустріну, то... То що? Хіба губи накрасила і туфлі на високих каблуках узула б! Сукенку святкову одягла, льочки накрутила! — засміялася сама із себе невгамовна Катруся. І змінила веселу ноту на сповнене болем: — Ой, Орисю, які муки терплять наші хлопці-каторжани! Нас катують, принижують, але ж їх... Вони ж мужчини, як їм терпіти цю наругу, ці номери, ці обшуки, переклички? Відгукуватися на номер, як тварина? Одне слово — каторга. Хіба людина витримає? Як воно Андрієві, він такий гордий, він з такої шляхетної сім’ї! Але це нічого! Скінчиться термін — я його відгодую. Пильнуватиму... Шануватиму, щоб забув про все лихе і решту життя прожив як... він у мене... — і сама себе перебила: — Що це я, Орисю? У мене ж — Дозик... Теж десь карається по таборах... А я... Хіба я маю право?