Лицарі любові і надії

Розділ 30

— Там тепер чимало ваших, з Воркути...

Дивні шляхи людські... Дивні сплетення доль... Ще учора ти прощався з кимось навіки, чекаючи в камері смертників неминучого, ще днями стискалося серце болем, бо зникло в табірному мороці обличчя вірного друга, ще хвилю тому не сподівався на життя, і ось...

— Влодку! Володимире! Караташ! Це ти, чортів брате?

Володимир не вірив сам собі.

— Юрку, я не сплю? Ущипни... Та це ж голос... голос Миколи Толовая! Звідки?

— Да вон, аттуда, с трєтьєва етажа... — першим побачив. звідки гукають до них, Юрій Верещагін, колишній московський студент, з яким Караташ встиг здружитися у закритій Кенгір-ській тюрмі.

У старих мурах було холодно, наглядачі відправили Караташа й Верещагіна возити тачками вугілля, що скинули біля брами між старою та новою тюрмами.

— Влодку, ти живий! — волав на радощах Микола, бо знав про смертний вирок Караташеві. — Стривай, зараз ми тобі «коня» приготуємо!

«Конем» називалася передача, яку скидали в’язні з вікна.

— Ану, Юрку, одна нога тут, друга — там!

Молодий, спритний, не скатований іще в таборах Юрко за якусь мить обернувся до стіни тюрми й назад, вхопив «коня»-торбу з тютюном та харчами — мабуть, хлопці отримали посилку з дому.

Скінчився термін карантину, хлопців перевели у третій лагпункт — і знову неждана, та яка ж дорога зустріч! Сорока! Михайло Сорока, патріарх української каторги, член Центрального Проводу ОУН! Та не за звання любили його друзі по табору — якесь майже видиме світло осявало чоло цієї незвичайної людини, незриме тепло променіло — тихе, не на показ. Добре слово, порада, незламна віра в майбутню незалежність української держави і вміння осяяти цією вірою кожного, хто дотикався його серця — от, мабуть, місія цієї людини на світі. Кожного підтримати, кожному допомогти... Де брав силу?

А табір кипів чутками і гнівом. Якось, просто серед білого дня, вартовий з вишки розстріляв літнього в’язня, засудженого за релігійні погляди, днювального, який чвалав собі потихеньку у щоденних справах.

— Та що ж ця наволоч діє! Як можна! — обурювалися хлопці.

— Відолаха... Олександром звали, я його знав... Сисоєв фамілія. Спокійний, мухи не зобидить, усе молився, усім прощав. У нього через два тижні термін закінчувався. він уже години рахував, а не дні...

— А старого китайця за що? Кажуть, що вартовий йому цигарки кинув і звелів підняти!

— Навмисно кинув на «запретку», гад!

— А зовсім недавно дівчину Ліду застрелили — панчохи вивісила сушити на передзоннику, а вони її...

— Провокатори, курва їхня мати! — не стримався Караташ.

— Звісно, це провокація, хлопці, — як завжди, зважено і логічно зауважив Михайло Сорока. — Вони роблять все, щоб створити конфлікт, напруження, а потім застосувати силу. Але ми не повинні піддаватися на їхні провокації.

— А що, терпіти? — кипіли, не в змозі оволодіти почуттями, хлопці. — Та ж цьому нашому старенькому кілька днів у зоні залишалося! він уже однією ногою на волі був!

— Терпіти? Мабуть, слід виявити витримку. Для чого, ви гадаєте, сюди перевели кримінальників?

— Це ж очевидно! Старий трюк чекістів! Спровокувати, заварити кашу, а нам потім — хлебтати через край...

— То що робитимемо? — примружився Михайло Сорока. Він добре знав, як діяти, та чекав, щоб запальні, схильні до бунту і зриву юні його друзі самі знайшли цей шлях.

— Треба їх... — у запального Караташа вже сиділо на язиці — «побити, порізати», та оте примружене око говорило — «Бачу, знаю». І язик несамохіть вимовив: — ...переконати! Треба з ними домовитися!

— Оце правильно! — очі провідника засвітилися так лагідно, що Влодко внутрішньо знітився. Ой, вчитися іще і вчитися. — Домовитися треба. Пояснити, що адміністрація хоче їхніми руками заварити криваву кашу, в якій їх же самих і потопить. Вони ж не збираються виступати на боці табірного начальства? За їхніми законами це злочин? Хіба ні?

— По «понятіям» — це западло! — показав свою обізнаність у тонкощах кримінальної зони Віталій Скірук.

— Ми не перший рік по зонах, хлопці. І вони — не перший. Ми вже не ті, що на початку. Але й вони — не ті. У нас спільний ворог — свавілля начальства. У нас спільна мета — не коритися йому. На нашому боці — сила! Оце ми їм і пояснимо.

— Ми? Друже Провідник, чи не зібралися ви особисто...

— Так.

Світлі очі Михайла Сороки, відкритий, трішки насмішкуватий погляд промовляв — а хто?

— Нізащо! — вигукнули хором Караташ і Скірук.

— Не можна, ми вас не пустимо! — рішуче обізвався Анатолій Задорожний.

— Спокійніше, хлопці, хіба годиться так розмовляти з провідником? — заспокоїв їх Омелян Суничук — священик, капелан УПА. — Але я теж уважаю, що на перемовини вам іти не можна. Ні-ні, не заперечуйте. Це небезпечно. Від кримінальників можна чекати будь-чого. Це — стихія. Одне слово не так — і можуть порізати просто на місці. Цей натовп розуміє лише силу.

— От ми їм свою силу і покажемо! — пограв м’язами Караташ.

За всіх умов — на етапі, в таборі, у камері, навіть у камері смертників, він щодня обливався холодною водою і робив гімнастику — наглядачі чудувалися, думали — збожеволів! От-от розстріляють — а він відлічує присідання і віджимання, наче який спортсмен! На Олімпіаду зібрався, не інакше, бандера затятий! Та ще й віджартовується: «Хочу, щоб мене розстріляли здоровим і сильним!» Може, тому й відступила смерть, не піднялася коса безносої на цей гордий колос, що аж дзвенів золотим зерном непокори і мужності.

Поруч стали Анатолій Задорожний, Віталій Скірук з Волині та Володимир Порендовський — давній друг Караташа. Обізвався й капелан:

— Піду і я з хлопцями, все ж духовна особа. Хоч вони і мають звіра в душі, та слово Господнє — всесильне.

— Давайте-но для підсилення враження включимо до складу нашої... м-м-м... делегації... ще й Петра з Павлом, — додав Сорока.

Петро й Павло — мовчазні похмурі велетні з кулаками завбільшки з добру диню, в обговоренні участі не брали. А слів від них ніхто й не чекав. Не чекав і дії — хіба божевільний міг би просто чекати, кожен нормальний чоловік одразу брав би ноги в руки й тікав. Яку ж могуть породжують українські чорноземи!

Таким гуртом й подалися хлопці в барак до кримінальників.

Петро й Павло, мов криголами, проклали делегації шлях і завмерли обабіч двома скіфськими бабами — такі ж незворушні, такі ж загрозливі й такі ж неговіркі. Приміщення, де відбувалася історична конференція, мало подібне було на Дзеркальну залу Версальського палацу. Пахло також не паризьким парфумом. І «високі сторони, що домовляються», не на всі відсотки відповідали вимогам дипломатичного протоколу. Без фраків.

Та чудо сталося. Сила зустріла повагу. Слово перетворилося на дію.

Хлопці говорили коротко, скупо і сильно. Пояснювали серйозні і страшні речі у двох словах, зрозумілою кримінальникам мовою:

— Адміністрація хоче змусити вас танцювати під свою дудку, порушити ваші закони. Вас хочуть втягнути у брудну справу і вашими руками поправити свої «дєлішки». Кинути на жіночу зону, перетворити на ґвалтівників та убивць. А потім увести війська і перестріляти всіх, і вас, і нас.

— І баб? — ласо усміхнувся чорним ротом один із «паханів».

— Тут немає баб. У жіночій зоні — наші жінки. Наші матері, сестри, дружини. Це вони переховували нас, поранених, годували, перев’язували наші рани, разом з нами боролися з чекістами. Це — наші подруги по боротьбі. І ми не дозволимо й волосині впасти з їхніх голів. Отак.

— А нас тут много...

— Вас — шість сотень. А нас — дві з половиною тисячі в нашому, третьому лагпункті, та й у другому тисячі три-чотири буде. Та ще — чотири тисячі наших жінок. От і рахуйте.

— Ви, хлопці, майте на увазі, — довірливо, майже подружньому пояснював Караташ, — ножі ми робити уміємо не гірше за вас. Я на Воркуті гранати виготовляв. П’ять місяців у камері смерті. А вже ножа — легко заточимо.

Пахани перезирнулися з повагою, поважали смертників.

— У нас усіх — терміни по двадцять п’ять. Нам втрачати нічого. Якщо не домовимося... — Віталій Скірук зиркнув чорним оком.

— А єслі нет? — висунув носа з-за спини «паханів», що досі мовчки слухали, хтось із молодших й одразу зник, отримавши гострий чирк поглядом по горлянці.

— Якщо ні, — спокійно відповів Скірук, — то справи кепські. Доведеться вас порізати, хлопці, ви вже вибачайте. Тут роботи — години на... дві, не більше, — оглянув барак, немов оцінюючи. Обличчя випромінювало спокій, впевненість, майже байдужість, про оту «роботу», якої тут години на дві, не більше, говорив, мов про звичну щоденну справу.

І злодії повірили — справді поріжуть. Ще до них у таборі велася «рубіловка» — бандерівці розправлялися зі стукачами. Вивели цю ненависну що політичним, що кримінальникам гидь, винищили до ноги. Не стало їх, «дятлів», а без них осліпли й оглухли оперчастини.

Цим бандерівцям з їхніми майже довічними термінами таки нічого втрачати.

— Ми вас не лякати прийшли, — пом’якшив умови отець Суничук. — Ми не душогуби, ми хочемо миру. Нам треба порозумітися, у нас спільний ворог — ті, хто нас тут тримає!

— І не тільки тримає, а й хоче вашими руками поправити свої поганенькі, гниленькі, прямо скажемо, справи, — ще раз нагадав про головний злодійський закон Караташ.

— Западло! Ми — чєстниє вори!

Обізвався Віктор Рябов, «Ус». Йому щойно минуло тридцять, та за цей час уже шість судимостей. Авторитет. «Вор в законе».

— Харош базаріть. Я понял.

Щойно заговорив старший, усі звуки в бараку вщухли.

— Договорілісь. Вори, пойдьом вместе с «мужикамі», — наклав резолюцію Глеб Слученков.

Скінчився Великий піст. Настав Великдень. Великого дня Христового Воскресіння в таборах пильнували — влаштовували «суботнікі» та «воскреснікі», забирали у в’язнів навіть ті рідкісні вільні хвилини, що випадали на убоге їхнє свято. Хлопцям — легше, в них у зонах — священики, вони правили служби за всяких умов, хай навіть пошепки. Дівчата мусили збиратися на молитву самі. А ввечері мусили збиратися на роботу — нічна зміна.

Як і на Воркуті, порядок був однаковим — по п’ять в ряд, під руки...

Розминаючись із чоловічими колонами, найсміливіші полюбляли перекинутися хоч двома слівцями:

— Хлопці, чули, цукор дають!

— Спасибі за солодку новину!

— З водою чи без?

— Воду хай собі лишають!

Цукор видавали щодекади, по двісті сорок грамів (чому саме по двісті сорок, а не по двісті п’ятдесят — загадка для вчених майбутнього). Перед видачею, отримавши мішок із цукром, мудрагелі, котрим доручали цю делікатну справу, ставили на ніч поруч із мішком відро з гарячою водою. За ніч цукор убирав вологу і перетворювався майже на сироп. Зате вага його істотно збільшувалася. Залишки мудрагелі вміло ділили між начальством, щоб не зачіпало, табірними «придурками», та й себе не забували...

— Прєкратіть разгавори! — ліниво лунало зазвичай.

Та цього святкового дня сталося інакше.

Середина травня — в Казахстані майже літо. Задля свята дівчата навіть на роботу одяглися ошатніше. Розминаючись із колоною хлопців, гукнули:

— Христос Воскрес!

Хлопці дружно відповіли:

— Воістину Воскрес!

І...

І вдарила автоматна черга...

Бпритул, по колоні, по людях, що міцно тримали одне одного під руки й не мали права ступити ані кроку вбік... По грудях, які щойно видихнули святкову формулу вічного життя... По обличчях, що розцвіли посмішками назустріч молодості й надії... Втраченій навіки молодості...

Автомат бив прицільно, влучно, з насолодою, виводив свою смертельну пісню, своє убивче соло на одній високій ноті. Палець убивці закляк на спусковому гачку, примружені у щілину очі пильнували цівки. Отак їм, ворогам народу!

— Рядовой Калімулін! Атставіть! Прєкратіть! — надривав голос старший конвою.

Та черга обірвалася лиш після того, як остання куля вилетіла у високе казахстанське небо...

Якась мить, якісь лічені секунди, всього лише спрацював рефлекс садиста, натасканого, мов пес, на людей, чи здали нерви і випустили на волю роками стримуване бажання убивати?

Бони не падали — осідали, мов краплі кривавого дощу в червону пилюгу чужої землі.

Бмирали з отим «Христос Воскрес!» на вустах, ще не збагнувши, що вмирають.

Не падали — міцно трималися попід руки й після смерті.

Поранені, ще не збагнувши власних ран, намагалися втримати побратимів, що вислизали з рук і кропили червоне багряним...

За якусь хвилю конвой збагнув — сталося непоправне. За таке медаль не дадуть.

— Ти што, с ума спятіл? — волав до Калімуліна, що й досі стискав гарячий іще автомат, не розуміючи, що поганого скоїв, старший конвою. І вже до колон: — Садісь!

Розстріляна колона була третьою. Перша вже пройшла через вахту. Другій і четвертій довелося розбирати тіла убитих — їх було тринадцять — і поранених — тридцять три, по одному на рік життя Христа.

Три години сидів у нічному степу Онуфрій Бутковський. Він ішов у колоні номер п’ять.

— Сідєть! Нікакіх разгаворов! — конвой уже отямився і зрозумів завдання — головне, щоб ніхто не дізнався.

Отак і просиділи під чорним оком голодних, жадних крові автоматів. Рідні брати того, щасливого ППШ, що досхочу напився людської крівці, стікали апетитним соком. Зброя хоче стріляти. Кожен, хто тримає зброю, готовий використати її.

Стогони, зойки, гавкіт собак, що зачули свіжу кров, — усе так близько — і навіть глянути не можна, востаннє побачити друга, попрощатися, закрити очі...

— А може, не так їм уже й погано? — міркував Онуфрій. — Чи не ліпша смерть від отакого життя — щоденної муки? Мабуть, всі загиблі вже у раю — такого святкового дня брама раю відкрита, і невинно убієнні летять просто до Бога. Отак би полинути й собі... Шкода лише матері — десь у Сибіру вона таки чекає на сина, шкода рідні. Шкода й себе самого — молодого, ще сильного, навіть після всіх поневірянь. Хіба не всміхнеться життя хоч на хвилю? Хіба не заслужив? Може, вдасться побачити рідну землю, рідну Тернопільщину, село Великі Гаї поблизу Тернового Граду?

— Отче наш, хай святиться ім’я твоє... — промовляв тихцем.

Поруч католицький священик-литовець нечутно бурмотів

латиною слова молитви — за упокій душ убитих. Десь далі старигань-узбек творив свій намаз, раз у раз проводячи долонями згори вниз по обличчю та довгій білій бороді. Мабуть, і він просив у Аллаха спокою братам по долі.

Загули двигуни — машини розвозили убитих і поранених.

— Встать!

Звичним порядком, по п’ять під руки, хлопці ступили кілька кроків. І зупинилися. На дорозі, хоч і присипані землею, проступали калюжі крові.

— Ми не будем топтать кров наших товаріщей! — уперлася перша п’ятірка.

І старший — нечувано! — дозволив обійти.

— Шапкі долой! Равнєніє налево! — пролунало від когось із колишніх військових.

Колона у повному мовчанні обійшла місце кривавого розстрілу, яке ще парувало духом свіжої крові.

— Всєм молчать о случівшемся! Нікому ні слова! — наказав старший, не дуже ймучи віри, що вдасться втримати шило у мішку.

Звістка за мить облетіла табір. Розстріл на Великдень! Десятки жертв! Та ще більш різонуло по серцю, що отой Калімулін наступного дня з тим самим виразом примружених очей конвоював наступну колону, заправивши нову обойму у свій безвідмовний ППШ.