Лицарі любові і надії

Розділ 23

— І все ж Господь добрий до нас, Борисе, — просвітлено звів очі до чорного неба шахти, ледь освітленої смужкою електричних лампочок Петро. — Яких людей зустрічаємо!

— Авжеж, постаралися совєти, щоб зібрати нас отут, під землею. «Клімат плохой, зато общество хорошеє!» — процитував табірний фольклор Мірус. — Ну, де ти там, моя коняко? А ходи-но сюди, а таку твою-перетаку, в Сталіна-мать!

— Борисе, — жахнувся Петро, — та як ти можеш? Як тобі язик повертається після служби поминати нечистого?

— А таки-так, нечистого. Сталін — нечиста сила, це точно! — сміявся молодий актор, якому довелося працювати у шахті коногоном. — Я цю коняку в спадок отримав, вона і живе тут, під землею, бідолаха. Сліпа, глухувата. І розуміє команди тільки з відбірного російського матюгання. А без слова Сталін взагалі з місця не рушає. Так її навчили мої попередники. Звісно, з великої синівської любові до генералісимуса. От послухай. Гей, коняко, гайта! Машко! Бісьта! Вйо!

Худюща, самі ребра й хвіст, кобила Машка стояла аніруш, не реагуючи на жодну з нормальних конячих команд. У колі її зацікавлень перебувало одне — можливість якомога довше простояти нерухомо, не працювати, не тягти оті важезні вагонетки з вугіллям, задля цього тварина ладна була удавати й тупу, й глухувату, й дурнувату.

— Нещасне ти створіння, — погладив Петро коняку одвічно-ніжним рухом, що в крові у кожного селянина. — Мордуєшся отут, під землею, така ж з/к, як і ми.

— Е, не скажи, їй краще, — невмируще почуття гумору, здавалося, не покидає Міруса за жодних умов. — Бачив би ти, брате, як її годують! Пальчики оближеш... Дбають про худібку. Тут коням і собакам живеться, мов у раю. А ми... Що ми? Один здохне, трьох інших заарештують. Але ми не дамося! Ми виживемо! Я ще привида батька Гамлета не зіграв. Подібний? Навіть без гриму. Чи й самого вождя і вчителя, а також лучшего друга дєтєй... Ото ще вуса — і викапаний! Правда, коняко? Ну, рушай, чи примерзла?

Коняка удавала невидющу й глуху.

— От бачиш, Петре? Хоч бий, хоч кричи — нуль! А зараз... А таку твою-перетаку в Сталіна-душу...

Коняка негайно прийшла до тями, клацнула копитами, стала струнко й рушила як могла доходяжно-стройовим, тягнучи вагонетки.

— Бачиш, Петре? От вона, сила безсмертного, вєлікого і могучего! Та це ще нічого. Пригадуєш, минулого тижня комісія з Москви перевіряла шахту. Мусив і при них так само командувати. Ледь не помліли. Крику було! Хотіли другий термін навісити — за антирадянську агітацію, аби не поминав усує імені вождя народів. А я їм відіграв дурня точно за системою Станіславського — «вірю — не вірю», не вірите — самі спробуйте! Пробували Машку з місця зрушити — били, за гриву тягали — городські, що з них візьмеш... Кричали, ледь не луснули. З відчаю матюкатися почали. А ледь згадали Сталіна укупі з чортом — одразу скотинка отямилася і чемно закрокувала куди велено. Інакше цей агрегат не заводиться! А шахта мусить давати план. Тому без Машки — нікуди! А Машка без мату — нікуди.

Почувши рідну вухові команду, Машка повагом рушила.

— Та куди ж ти, немудра тварино! — похопився невдатний коногон. — Стій! Ще не навантажили! Зупинися, а таку твою тудить, в Сталіна-Берії і всього політбюро мать!

Кобилка знову зупинилася і понурила голову — точнісінько як потульний з/к, який ловить кожну хвилину, щоб відпочити, і вміє спати навіть стоячи чи на ходу.

Петро почвалав, ледве тягнучи мокрі наскрізь чуні, до свого забою. Та попри все, на душі було світло. Ранкова підземна служба, розмова з невгамовним у своїй юнацькій бадьорості Борисом, для якого навіть шахта перетворювалася на сцену, а коняка — на глядача, ці дорогі миті лягали на душу цілющими травами.

— Гей, хто там? — пролунав з погано освітленого штреку знайомий голос. Лампа позаду окреслила довгу, мов тичка, тінь.

— Це я, Петро Кекіш! А це ти, Гавриле?

Тінь негайно зникла.

Петро криво усміхнувся. Зітхнув. Ну, звісно, Гаврило, хто ж іще тікатиме від нього, мов заєць. Знає кицька, чию сметану злизала.

Гаврило Непробачений упізнав Петра одразу, щойно новий в’язень переступив поріг. Намагався не потрапляти на очі. А коли ховатися стало ніяк, мусив таки признатися — так, я той самий Гаврило!

Той самий Гаврило!

Щоб дістатися до миті цього короткого знайомства, Петро мусив перегорнути чимало сторінок свого повстанського життя.

Бережани. Гімназія. Відступ німецьких окупантів, прихід окупантів чи не більш жорстоких, радянських. Таки більш. Про це довідалися невдовзі. Кількох гімназистів, що вступили до УПА, залучили до навчання у школі радистів. Важливість радіозв’язку для загонів не обговорювалася, на щастя, апаратури вдалося захопити чимало, німецької і совєцької, інструкторів також не бракувало. У школі навчалося кілька десятків юнаків та дівчат. Порядки були дуже суворими, щодо моралі зокрема — зустрітися з дівчатами поза уроками можна було тільки після служби у церкві в неділю, і то до вечора. За спробу бодай зазирнути в кімнату дівчат — суворе покарання. Звертання тільки на «ви», тільки на псевдо. Такі обмеження хлопців дратували — юнацькі симпатії зароджувалися швидко, але потім, у тюрмах, на допитах та очних зводах не один подякував долі, що жоден зрадник, а таких засилали в ряди повстанців чимало, не знав його справжнього прізвища.

Вивчили морзетку, будову апаратури, навчилися працювати — хвацько приймали і передавали повідомлення. Залишалося отримати апаратуру і розпочати роботу у своїй сотні. Дорога виявилася непростою. Радянські війська прорвали німецьку оборону під Бродами і перейшли в наступ. їхнього приходу очікували з дня на день.

Інструктор школи радистів на псевдо «Андрій» залишив при собі, як кандидатів в інструктори для наступних наборів радистів, двох хлопців — Петра — на псевдо «Роман» і «Ореста» — справжнього імені Петро так і не дізнався.

Завданням Романа й Ореста було підготувати апаратуру для загонів і переправити її в криївки. Розуміючи важливість справи, хлопці узялись до діла з усім завзяттям. І ось уже криївки готові. Та «Андрій» тягнув і тягнув із апаратурою, яка була складена в одній великій криївці поблизу села Мелни, де й знаходилася радіошкола.

«Випускників» школи саме мали розподіляти по загонах. Раптом — частина НІКВС, напад. Радисти прийняли бій. З бою живим не вийшов ніхто.

Андрій смутився за своїми учнями недовго.

— Хлопці, копайте нову криївку на протилежному боці села, туди перенесемо апаратуру!

— Навіщо, друже Андрію? — здивувався Роман. — Звісно, в криївці безпечно, але ж на третій-четвертий вихід в ефір нас неодмінно запеленгують і знайдуть. Накриють разом з передавачем. У лісі — інша справа. Відділ УПА нині тут, завтра — там. Шукай вітру в полі.

— Стаціонарний передавач? Ви ж нас самі вчили, що це небезпечно! — підтримав Орест.

— Виконуйте наказ! — Андрій не збирався рахуватися з думкою хлопців, мав власну.

Накази в УПА, як в усіх арміях світу, не обговорюються. Три ночі хлопці потай копали криївку. На четверту прийшов Андрій. Приніс лиху звістку — криївка поблизу Мелни «впала», хтось «всипав». Напали енкаведисти, всіх постріляли, апаратуру забрали.

Але ж знайти криївку навіть людям, які добре знали орієнтири, було дуже важко! Той, хто «всипав», мусив добре, дуже добре знати замасковане місце входу.

Андрій сумував недовго. Переночував з хлопцями, потім знову зник. Він часто зникав отак, не повідомляючи, куди. Говорив, «з нагальною інспекцією». Криївку, яку підготували Роман з Орестом, вважав «базовою», сюди йому приносили по підпільному зв’язку пошту. Якось хлопці розпечатали грипса — якийсь «Даль» запрошував до Мелни, там будуть «крашанки, ковбаси, варені яйця», та ще й дівчатка. Хлопці обурилися — як може командир завантажувати підпільну пошту, переносячи яку зв’язкові важать життям, такими дурницями. Висловили Андрієві своє обурення в очі. Побачивши розпечатаного грипса, він спершу зблід і почав кричати, що віддасть хлопців під суд, але потім, прочитавши про крашанки та варені яйця, заспокоївся і навіть засміявся — жарт, мовляв.

Самі невдачі переслідували хлопців із цим Андрієм. Зате сам він ловив удачу за хвіст обома руками. Знову отримав грипса від цього свого «Даля». Пішов до батькової хати, куди його викликав «Даль». Там на нього чекали енкаведисти у формі. Розмовляли мирно. На біду, нагодилася сусідка, побачила. Повідомила чоловіка. Чоловік повідомив Службу Безпеки. СБ спрацювала миттю — хотіли взяти зрадника на гарячому. Натрапили на збройний опір. Відступаючи та відстрілюючись, енкаведисти узяли «Андрія» із собою, буцім заарештували. Посадили на драбинястого воза. Невдовзі прислали машину — вивозити «на Сибір» батьків. Наладували машину добром — усе дозволили взяти із собою сім’ї «злочинця». А сам «злочинець», чомусь не зв’язаний, дорогою зістрибнув з того воза і кинувся навтьоки. Так уже солдати стріляли, так ретельно поціляли, так намагалися влучити, такий град куль випустили зі своїх автоматів, що аж ні разу не зачепили.

Неушкодженим прибув «Андрій» до криївки. Але, на щастя, не всіх хлопців з СБ вдалося перестріляти енкаведешникам. Залишилися свідки зради. Слідство тривало недовго. Під тиском доказів «Андрій» мусив розповісти, як за завданням НКБС зривав налагодження радіозв’язку між загонами Третьої Воєнної Округи «Лисоня». Признався й у тому, що Романа з Орестом теж мав «здати», але останніми, і за таких умов, аби вони не змогли пострілятися і потрапили б у руки катам живими.

Як картали себе хлопці за свою юначу довірливість, доброзичливість! Як раділи, що дотрималися присяги та правил конспірації, не піддалися на умовляння і не видали своїх справжніх імен та прізвищ, хоч як намагався влізти в душу «старший товариш» у товариських розмовах.

Нарешті розпочалася нормальна робота, налагодився радіозв’язок. Але фронт уже перекотився через Віслу, війна ішла до завершення. Звільнялося чимало кадрових частин для боротьби з бандерівцями. Цей залізний гребінь, яким прочісували ліси, ставав дедалі густішим. Провід прийняв рішення перебратися у Волинські ліси. На кожну сотню належав лише один радист. Романові довелося прощатися з «Орестом» — Олексою Хмурих, родом з Теребовлянщини. Гірке було прощання — разом вчилися в гімназії, разом проходили випробування в радіошколі. їхні дороги розійшлися назавжди — відділ, де служив Орест, відходив на південь і невдовзі Ореста було убито засідкою НКВС під час переправи через Дністер.

Шлях Романа лежав на Волинь. Зима. Дороги засипані снігом, пересуватися легше на санях. Навантажили радіоапаратуру, нехитрий скарб. Рушили. Ці терени стали небезпечними — «загроженими», як висловлювався провідник. Доводилося попереду пускати розвідників, щоб не натрапити на засідку або армійську частину. Проминули Старий Почаїв. Дісталися Кокурова. Мусили переходити річку по єдиному поблизу мосту. На мостах зазвичай — засідки.

— Ні, у нашому селі все спокійно, немає ні війська, ні НКВС, — запевнив чоловік із хати на околиці. Частина увійшла в село. І майже одразу заговорили автомати, заторохкотіли скоростріли. Ніч місячна, видно, хоч голки збирай. Одна з перших куль поцілила в ногу провідникові. Роман кликнув «Сокола», нового товариша по загону. Посадили провідника на кріс і подалися бігцем до лісу, провалюючись часом по пояс у сніг.

Услід лунали постріли. Тіні на снігу — непогана мішень. Нарешті — ліс. «Ліс — наш батько, нічка — наша мати» — як ніколи правдиво сприймалися слова. Рятуй нас, мати, визволяй, батьку! Маючи на руках кількох важкопоранених, загін мусив зупинитися у найближчому лісі. Аж навесні пішли далі — до Антоновець на Шумщині.

Тут у Романа з’явився новий напарник — «Богдан». Хлопці отримали завдання — осісти в селі. Вони були частиною радіомережі, якою Провід ОУН мав намір покрити терени своєї діяльності. Великих потужних радіостанцій не було, тому мусили користуватися кількома «транзитними». Приймати повідомлення — і відправляти на наступну «точку». Просто. І невимовно складно, бо відколи травень розквітнув салютом перемоги, кількість радянського війська в містах і селах Галичини подесятерилася.

Травень висушив дороги. Та вони більше не були потрібні — Роман та Богдан сиділи в криївці і працювали. Господарі, надійні, щирі люди, дбали про хлопців, як могли. Так тривало кілька тижнів. Якось завітав до них референт провідника «Дубового». Дав нове завдання. Але вийти із села не зміг — військова частина, кілька сотень піхоти замешкали у селі. З будинку довелося перебиратися до криївки. Криївка — на метровій глибині, вентиляційні труби виходять у стайні, під жолобом, все надійно, ніхто не помітить.

Та сидіти у криївці — не так легко, як здається. Немає світла — електричний дріт вкаже місце, свічка з’їдає повітря, а його і так обмаль. Вимушена нерухомість, темрява, брак їжі — господарі не такі заможні люди. І постійна тривога — знайдуть чи ні?

Солдати не сиділи по хатах — ретельно обшукували село — обійстя за обійстям. Мали вже певний досвід — знали, де зазвичай копають криївки. Якось просто над головою у хлопців загавкали собаки. Солдати знайшли під жолобом вентиляційний отвір.

— Давайте копать — оні гдє-то тут!

— Да где — тут? Лаєт собака, ну і кто ейо знает, почему? Может, крису почуяла?

Хлопці підготували пістолети. Кількість набоїв знали — останніх два — для себе.

Солдати обшукали все в хаті, у хліві, у стайні. Пішли. Богдан поставив пістолет на запобіжник.

— Думав, усе, доведеться стрілятися. Живим не дамся.

— Боїшся зрадити?

— Не боюся. Просто не хочу.

Того вечора хлопці вирішили вийти з криївки.

— Так ми всю війну просидимо! Краще згинути в бою, ніж задихнутися, мов щур у норі! — відрубав Роман. — Підемо до лісу! Знайдемо своїх. А в сотні жити легше — що всім, те й мені.

Богдан підтримав. Референт «Дубового» вагався:

— Ми повинні бути тут...

— Як знаєте. Можете залишатися!

З криївки вийшли утрьох. Скрадаючись, перейшли дорогу, пробралися до лісу. Тут зітхнули вільніше — солдати до лісу не потикалися, почувалися у несходимих волинських хащах непевно. Заночували. Надихатися не могли вільним, чистим повітрям — тільки відсидівши довгі дні в підземеллі, можна оцінити цілющість свіжого лісового кисню, настояного на первоцвітах.

Крокували, вільні, готові до подвигів, упевнено — совєтів поблизу немає. Враз — постріли. Крісові. Автоматні. А ось і скоростріл проспівав своє «так-так-так».

— Хто б це міг бути? Начебто наших частин тут немає, — замислився референт. — Ходімо ближче, роздивимося.

Загадкове військо було вбране хто як — хто у мадярську шинелю, хто у форму дивізійників батальону «Нахтігаль», хто в цивільні куртки. На головах — мазепинки чи звичайні селянські шапки.

— Хлопці, ура, це — наші! Бачите отого довжелезного? Це Гаврило. Він з нашого села, пішов в УПА. І ще оті хлопці начебто знайомі... — референт придивлявся, приглядався, аж поки не переконався — це наші!

Вийшов зі схованки за кущами:

— Привіт, хлопці! Гавриле, це ти?

Гаврило чомусь не дуже зрадів односельцеві. Та все ж відрекомендував:

— Це наш хлопець, з нашого села.

Привіталися:

— Слава Україні!

Почули у відповідь:

— Героям слава!

Навпроти хлопців стало кілька людей з автоматами. Необхідні у таких випадках питання. Необхідні відповіді. Хлопці не назвали ні своїх справжніх імен, ані навіть псевдо — хто їх знає, цих людей — до якої частини вони належать.

— Ну, ходіть з нами! Гуртом і бацьку легче біти!

— Батька... — поправив машинально Роман. — А ви з яких теренів родом?

—Я... Я з тієї Волині, що аж під Білорусією. Таму і мова така, трохі бліже к бєларусской, — пояснив хлопець з автоматом, спрямованим навіть тепер, після знайомства, на Романа.

Романові це не дуже подобалося, але обережність і ще раз обережність — чи не найкраща тактика тепер, коли стільки непевного люду вештається лісами й дорогами?

Зайшли на хутір — мабуть, їхня база, перезирнулися хлопці.

Референта одразу повели в хату, яку займав провідник. Хлопцям дали по мисці каші.

— Кушайте, хльопці! Мабуть, гольодниє? — симпатична дівчина поклала ще й хліба, не шкодуючи.

Гарна дівчина, гарна, нічого не скажеш. Кругле біле обличчя, брови шнурочком, вуста, мов вишні. От тільки розмова якась дивна — м’яке, майже з м’яким знаком «л», не галицька вимова. І не волинська.

До хати зайшли ще троє — дівчина, чимось зовнішньо схожа на ту, що куховарила, але з медичною сумкою через плече, і двоє хлопців — один чорнявий, кучерявий, інший — із акуратними тонкими вусиками.

— Послухай, Романе, а тобі не здається, що вони зі Східної України? Вимова наче полтавська? — засумнівався Богдан.

— Ну, в лісі багато всілякого люду! От у нашій сотні був навіть італієць Джузеппе. Дезертирував з німецького війська і пристав до нас. Чудовий був хлопець, — заспокоював Богдана і себе самого Роман.

А місцеві «боївкарі» вже не завдавали собі труду навіть прикидатися перед гостями — один приклався в ніжнім поцілунку до білого личка куховарки, а інший запустив нахабну руку просто за пазуху медсестрі. Дівчата, мабуть, звикли до такого вільного поводження і опиралися задля годиться, мляво.

Роман закляк. Зрозумів — це не сотня УПА! Так поводитися з дівчатами повстанці не можуть, заборонено статутом! Звертання на «ти», мова — якась дивна! Це — якісь ряджені! Провідники попереджували, що останнім часом по лісах енкаведисти запускають отаких псевдоповстанців, аби дискредитувати повстанський рух убивствами та вистежувати зв’язкових, криївки, боївки. На серці похололо — як же вони попались на гачок? Невже референт — зрадник? Невже він свідомо заманив їх у пастку? Треба тікати звідси, тікати!

— Розкажіть про себе, хлопці! — присів до столу один з «повстанців». — Де воювали? Чим уславили неньку-Україну?

Богдан посилено наліг на кашу, удаючи дуже голодного. Роман скупо цідив слова:

— Та ми... ми новенькі... Тільки прийшли — одразу потрапили в засідку. Всіх наших перебили, а ми оце... утекли... шукаємо своїх...

— Зате ми з «Кленом» — справжні герої! Правда, дівчата? Учора в одному селі зразу трьох ворогів знищили — голову сільради, директора школи і вчительку! Щоб не розносили совєцьку заразу серед наших дітей! А заодно ще й польського попа!

— У поляків — ксьондзи! — зауважив Богдан, прожувавши.

— Піп — він і є піп!

Богдан уже також зрозумів — час тікати. Повстанець ніколи не назве священика, хай навіть іншої церкви, попом. Ці люди — не наші!

— Дякую, хлопці, нагодували — як у рідної мами. Але нам би... до вітру...

— Ходімо, проведу! — вийшов з-за столу кучерявий. І автомат прихопив.

Ходити до вітру під дулом автомата — це щось нове, — пере-зирнулися хлопці. Та з кімнати їм вийти не довелося.

— Ходіть сюди, хлопці, поговоримо, — покликав старший цієї дивної сотні — у красивій вишиванці, новій мазепинці. — Моя фамілія — Конопльов!

Більше не треба було говорити. Все зрозуміло.

Замість розмови — зв’язали руки мотузкою, поклали на воза. Потім привели Богдана, також зв’язаного, згодом — референта «Дубового». Височенний Гаврило помахав на прощання рукою:

— Що вдієш, хлопці, прощавайте, часи такі.

Тим більш дивно було зустріти Гаврила тут, на Воркуті. Як він, бідолаха, злякався, побачивши Петра-Романа. Гадав, що тут йому й кінець. Траплялося на зонах, знаходили стукачів чи зрадників, знайомих по слідству, з розбитою головою (випадково з верхніх нар упала цеглина) чи з подушкою на обличчі — випадково задихнувся уночі. Та Петро не думав про помсту. Навпаки, розпитував Гаврила про подробиці діяльності їхнього загону провокаторів. Про цікаві речі довідався.

І Борис Мірус «підлив» інформації. Довелося йому побувати в енкаведистській «бочці» ще у 47-му. А було так: перед першими повоєнними «виборами» до рад влада вирішила повеселити народ. Створили агіткультбригади, куди увійшли найкращі творчі сили Львівського театру імені Марії Занько-вецької, де навчався у театральній студії молодий Мірус. Одну з таких бригад очолив сам секретар парторганізації Пенькович. Включили до складу й кількох студійців. Концерт закінчився пізно. Темної ночі вантажівка рушила до Львова. Раптом на дорозі з’явилася ще одна машина, розвернулася, стала поперек, перешкоджаючи проїзду. З неї висипалися якісь люди з автоматами. З лісу залунали постріли.

— Хто тут старший? До нас, швидко!

Розмовляли українською мовою.

Ніч, постріли, напад. Актори, особливо жінки, розхвилювалися:

— Хлопці, ви ж місцеві, галичани, рятуйте нас! Розмовляйте з ними, просіть! Ми ж актори, ми ні в чому не винні! — благали дівчата.

— Спокійно, дівчата, без паніки! Є серед нас чоловіки? Ви ж маєте зброю, робіть щось!

Справді, дехто з акторів мав зброю. Цими справжнісінькими пістолетами по війні «обдаровували» акторів після «шефських» спектаклів у військових частинах: бери — не хочу! Та одна річ — хизуватися перед жінками, зовсім інша — використати, тим паче в такій ситуації.

На перемовини з «лісовиками» пішов парторг Пенькович. Розмова вийшла недовгою.

— Товариші, здайте партквитки і зброю! — звернувся дерев’яним голосом до авторів.

— Партквитки? — жахнувся один з комуністів. — Ніколи!

— Відходь на бік! — повів за ним цівкою автомата старший з «лісовиків». — Хлопці, пильнуйте!

— Товариші, здавайте, здавайте швидше, — квапив парторг. — Ось, тримайте. Комуністів більше немає.

— А ти як? Здаєш квитка чи стріляти? — прицілився у «незговірливого» «командир».

Партквиток перейшов у руки «хлопців з лісу».

— Ну що, всі? — спитав востаннє «лісовик».

— Усі... — не зовсім упевнено відповів Пенькович, косуючи на ще одного члена своєї партії, танцюриста Михайла Мали-шева, що сидів у машині й не думав здавати квитка. Замість квитка показав парторгу гранату в одній руці й пістолет в іншій. В тому, що моряк-десантник, герой війни Малишев пустить зброю в хід, Пенькович не сумнівався.

— Усі. Усі! — запевнив.

Автоматники звеліли всім повернутися у вантажівку, на місце водія сів їхній, і машини рушили убік від дороги. їхали недовго. У лісі, на галявині, тьмяно світилися вікна невеличкої хатинки. Всім комуністам звеліли вийти з машини. Малишев відмовився. Підвівся на повен зріст, тримаючи в руці гранату:

— Не трогайте, а то взорву всех!

Його чомусь не зачепили.

Акторів-комуністів повели до хатини. Там, за столом, при світлі гасової лампи, вони розгледіли зірки на погонах полковника НКВС.

«Лісовики» поскидали мазепинки, куртки, і також заблищали погонами.

Про що велася розмова, актори не чули. Чули тільки крик і лайку.

— Так вот какіє ви каммуністи? Прі малейшей узрозе ґатови партбілети атдать врагу? Мать вашу перемать!

За якийсь час і актори, й офіцери вийшли з хатини.

Світло повного місяця малювало обриси похнюплених голів комуністів-безбілетників на чолі з партійним секретарем і гордий профіль фронтовика, героя-десантника з пістолетом в одній руці та гранатою в іншій.

— Какіє же ви все... сволочі! — обвів він поглядом акторів, що грали цього ж таки вечора ролі героїв-фронтовиків, незламних, непохитних, до гробу вірних партії, виголошували правильні слова, били себе в груди... Повернувся у бік полковника: — І ви тоже!

Розмахнувся — і кинув у бік лісу гранату, яку тримав у руці, готовий до бою.

Герої-партійці, бліді, розгублені, ніяк не могли потрапити до рота сигаретою. Не знали, що сказати. На їхнє щастя, говорити заборонили. Полковник категорично, під страхом арешту, заборонив розповідати будь-кому про цей випадок.

Отак вони перевіряються, герої... Малишев ніколи не грав героїв, він просто був ним у душі.

— Знаєш, Петре, я так і не розумію, навіщо їм був потрібен цей спектакль?

— Мабуть, своїх перевіряли. Бач, яким гнилим усередині виявився цей ваш парторг, — скупо усміхнувся Кекіш. — Цікаво, якої б заспівав отут, в таборі? Мабуть, «стучав» би, мов дятел. Гниль, а не людина... А цей ваш Малишев — молодець. Я таких поважаю. Якщо вже комуніст — то комуніст!

— Але ж і майстри енкаведисти до переодягання! Навіть я, галичанин, не зауважив нічого підозрілого ні у мові, ні у поведінці!

— Цікаво, скільки ж таких «переодягнених» загонів вешталося лісами, дискредитуючи наші ідеї? — зітхнув безсило Петро. — От через них і ославили бандерівців убивцями невинних жителів. Втім, і нам доводилося бути жорстокими. Інакше не можна.

Петро довго вагався, розповідати Борисові цю історію чи ні. Забагато смертей, забагато жорстокості. Та хіба в тім тільки їхня вина?

Село Раковець на Тернопільщині. Велике, заможне. Один із осередків повстанського руху. Дбайливо плекані національні традиції породжували покоління за поколінням свідомих, переконаних українців, які стали кістяком руху опору радянському поневоленню. Але ж люди є різними. Добрі за натурою — і жорстокі, чесні — і брехливі, сміливі — і боягузливі. І це не залежить від національності чи від міри патріотизму.

Жили у селі двоє друзів — Влодко і Василь. Ровесники. Обидва — з патріотичних, не дуже заможних багатодітних родин.

Басиль — красивий, широкий у плечах, з гордо посадженою головою, був улюбленцем родини. Мати мріяла побачити сина священиком. Та навчання в семінарії не припало до душі. Смирення — не його шлях. Бунтарська натура вимагала руху. Покинув семінарію. Ще перед війною емігрував до Німеччини. З початком війни повернувся до рідного села. Але мирна праця на землі не приваблювала хлопця, що мав уже якийсь воєнний досвід. Пішов в УПА. Енергійність, рішучість, вміння діяти швидко й активно підіймали його щаблями ієрархічної драбини — і от уже Василь спершу окружний, а потім — обласний провідник СБ — Служби Безпеки УПА, Псевдо — «Жар». Діяв жорстоко, не завжди виправдано і чисто. Пояснював — війна, ніколи розводити церемонії з ворогами України.

Блодкові провід ОУН запропонував посаду підрайонового провідника. Розважливий, стриманий, привітний, хлопець швидко здобув повагу серед людей. Здобув і додаткову відповідальність — не лиш за себе, за всю організацію. Часто доводилося чути, що дії провідника СБ не є виправданими, що жертв і так забагато, що людські життя не можна важити так легко.

Спершу Влодко, підпільне псевдо «Кум», користуючись правом друга дитинства, пробував розмовляти з Василем, пояснювати, звертався до його душі. Та Василь сприймав критику зверхньо і з іронією: сила — ось головне право. Звертання до Проводу нічого не дало. Проте після цього Василь почав ставитися до Влодка як до особистого ворога.

В 1944-му для боротьби з ОУН-УПА на Західній Україні влада почала створювати «істрєбітєльниє отряди» — «істреб-ків» — «стребки», «яструбки» називали їх в народі. Ці «яструби» мали б викльовувати очі повстанцям, та оскільки входили до їхнього складу далеко не кращі представники суспільства, а часом і цілковиті бандити, схильні до вбивства й грабунку, то їх цікавили не так озброєні загони, як безборонні мирні жителі та їхнє майно. Після нападу такого загону залишалися пограбовані й спалені дощенту села, закатовані люди. А потім НКВС приписувало всі ці злочини Українській Повстанській Армії!

У такій колотнечі непросто було розібратися, хто, кого, за що... Та у 47-му почалася ціла низка провалів підпілля, «сипалися» одна за одною надійні криївки, напади НКВС, які раніше були хаотичними і не завдавали великої шкоди, бо велися наосліп, тепер стали прицільними, дошкульними, знищували найкращі сили. Стало ясно — завівся «кріт», шпигун, хтось добре поінформований видає советам найпотаємнішу інформацію. Хто?

Скоріш інтуїтивно, ніж керуючись розумом, Влодко звернув увагу на зміну поведінки Василя — «Жара» останнім часом. Провідник СБ усюди ходив сам, без охорони, майже не криючись, надовго зникав. На зустрічі Проводу приходив із запізненням, вже тоді, коли НКВС «накривало» вогнем учасників рівно о тій годині, на яку було призначено. Героїчно пострілявши услід ворогові, зникав.

Наприкінці лютого у Багатківцях «стребки» напали на криївку саме в той час, коли там перебували боївкар Степан Олійник та зв’язкова Ганна Чиж. Вхід знайшли одразу й безпомильно, добре знаючи, де шукати. На звичайне: «Вихаді, бандьора!» пролунало два постріли.

На початку березня на хуторі під Багатківцями зібрався підрайоновий Провід — дев’ятнадцять повстанців. Вночі мали перейти через Стрипу. Щойно ступили на лід — з обох берегів застрекотіли кулемети. Залягли. Відстрілювалися до ранку, поки були набої. Чорні тіні на білій кризі — добрі мішені. Остання граната — для себе.

Щойно поховали загиблих — нові смерті. За наказом СБ пішли на завдання «Сум» — Іван Гуменюк і ще двоє хлопців. Чудово законспірована криївка, якою користувалися лише у виняткових випадках, здавалася надійною. І враз — над головою тупіт. «Стребки» не змогли знайти входу, але точно знали — криївка тут! Почали копати. Коли над головами засвітилися зорі, хлопці розстріляли боєзапас, залишивши три кулі для себе.

Провід замислився. Проте доказів не було. А карати людину без прямих доказів — поза межами правосуддя.

Замислився і районовий провідник «Ліс». Надзвичайно обережний, він чудово знав околишні ліси, завжди ходив не торованими дорогами, а невідомими стежками, цілком безпечними. Якось довелося йому порушити своє правило і пройтися однією з таких стежок у парі з «Жаром». Наступного дня на цій стежці провідника чекала засідка.

Після загибелі провідника підозра стала обґрунтованою. Та прямих доказів усе ж не було. «Жар» перестав контактувати з Проводом. Нікому на очі не з’являвся. На зустрічі посилав свого молодшого брата Ярослава. За всіма ознаками брат знав про зв’язки старшого з НКБС, тому почувався упевнено, ходив у білий день по селу зі зброєю.

Для того, аби покінчити зі зрадником, потрібні були прямі докази його вини. І Провід вирішує провести засідання в добре укріпленому бункері посеред Стрипи, поблизу Ішкова, в очеретах, у місці, куди дістатися можна було тільки човном. Місце називалося «Кемпа». Чекісти, мабуть, вже знали від «Жара» про бункери, тому «розсекретити» «Кемпу» вже не боялися. Насправді Провід збирали на 29-те червня. А «Жара» повідомили, що нарада під головуванням члену Крайового Проводу відбудеться 27-го. Та шостим чуттям хижака зрадник відчув небезпеку. Ні призначеного, ні наступного дня на зустріч не прийшов.

Блодко вирішив сам вистежити зрадника. Скористався його ж власною тактикою — запізнюватися на зустрічі.

Його запізнення здивувало Провід — не водилося такого за «Кумом», аби запізнюватись. А Влодко завів човна в очерети і заліг, вичікуючи. Чекав недовго. Скоро з обох боків Стрипи загуркотіли вантажівки, повні солдатів. «От воно, те, чого чекали!» — подумав Влодко і подав пострілом сигнал охороні. Солдати спускали на воду надувні човни, гребли до бункерів. Стрілянина, автоматні та кулеметні черги. Та бункер, бетонний та неприступний, анітрохи не страждав від цього.

Блодко дістався до берега, заліг і стріляв, поки не скінчилися набої. Потім мусив відійти у село. вже здалеку почув — літаки! Бомби сипалися у воду, здіймаючи стовпи, та жодна не влучила, бункери стояли неушкоджені. Тоді з літаків почали поливати очерети якоюсь рідиною. Вода запалала. Щоб не задихнутися, а загинути в бою, Провід залишив бункери. До берега не дістався живим ніхто.

Цього разу «Жар» подався разом із чекістами до Тернополя. Та за деякий час випірнув, мабуть, сподіваючись на те, що не всі ще знають про його зраду. Чи господарі не хотіли тримати біля себе дармоїда — найнявся, то працюй. Хоч би й коштом життя.

А може — просило закохане серце. Зрадники теж, бува, закохуються...

Василь був із тих людей, які хотіли всього й одразу. Половина не влаштовувала. Якщо влада — то цілковита. Якщо дівчина — найкраща.

Дівчину «Жар» вибрав — понад усі. Ліна походила з патріотичної родини. Батьки жили на хуторі, мали добре господарство, працювали, не шкодуючи рук, але нічого не шкодували для повстанців — тут на них завжди чекав запас їжі, чиста білизна та ретельно замаскована криївка. Нічого не шкодували й для дочки — своєї краси та гордості. Навчали її в Бережанській гімназії. Там Василь і познайомився з Ліною. Красива, мов весна, чиста, мов сльоза, гостра до ворогів, мов бритва. Вихована батьками на високих національних ідеалах, дівчина пишалася, що її кохає така людина — старший за неї, син священика (так задурював голови батькам пройдисвіт), має майже викінчену теологію, щойно розправиться з ворогами України, висвятиться і заживуть вони з Ліною у великому добрі та злагоді. Патріотичні гасла зривалися з язика «Жара» легко, очі горіли палко. Про свої «подвиги» умів розповісти так, що серце холонуло від страху, а потім загорялося іще палкішим вогнем кохання.

Подумати лиш — один з очільників організації, провідник СБ, жорстокий лицар, але ж лицар!

Навіть якщо до родини дівчини доходили якісь чутки, вони сприймали це як наклеп. Незмога вірити, щоб наш Василь, героїчний «Жар», міг бодай трохи схибити.

Змушений бокувати й ховатися, «Жар» втягнув у свою співпрацю з МГБ всю свою родину — брата Ярослава, сестру Маринку, її подругу Євгенію Мельник. Зрада множилася і розповзалася. А відповідальний за безпеку терену сам становив найбільшу загрозу.

Минуло літо. вже й картоплю селяни викопали, а «Жар» мов у Стрипі втопився. Проте Ярослав, наче так і мало бути, рейдував, виконуючи завдання СБ. Постійним його напарником став тепер Михайло Пасічник, псевдо «Бук», боївкар із Багатковець.

Якоїсь жовтневої днини після нічного завдання, потомлені й забрьохані осіннім болотом хлопці зупинилися переднювати на Бенівських хуторах. Михайло сховав зброю під ліжком і саме заходився вмиватися, як без стуку на порозі виріс... «Жар». Сів на те ліжко, під яким лежала зброя. Розпочав розмову. Дивну, не сказати б крутіше.

— Михайле, ти хороший хлопець, друг мого брата, — здалеку під’їхав «Жар». — Невже ти не бачиш, яка нас усіх чекає доля? вже стільки років ходимо по лезу бритви. Один лиш крок — і тюрма, катування, допити, Сибір.

«Бук» вже зрозумів, куди хилить зрадник, але схвально кивав головою, даючи йому змогу розкрити себе та свої наміри.

— Ми воювали чесно, але ж настав час скласти зброю. І пожити, нарешті, без меча над головою і гранати в руці. Поглянь, скільки наших хлопців та дівчат полягло!

«Не без твоєї активної участі!» — хотів доповнити Михайло, та мав терпіння — слухати, слухати.

— Наші сили виснажені. Час скласти зброю, інакше всі ми загинемо. Хто догляне наших матерів на старість? Хто народить дітей, виховає їх свідомими українцями? Подальша боротьба безглузда. Ти це розумієш?

Михайло стенув плечима — та наче розумію. Слухав пильно. Схвально кивав головою.

— Нічого не бійся, я захищу тебе і від наших, і від... ну, ти розумієш. Твоєї сім’ї не зачеплять. І ти сам матимеш можливість мирно працювати, влаштуватись на добру роботу. Жити без страху. Як мій брат Ярослав.

— Михайле, Василь тобі поганого не порадить.

Михайло покомизився трохи задля годиться, кинув кілька

патріотичних фраз, мовляв, а як же присяга, як Україна?

— Нічого з Україною не станеться! Возз’єднана, сильна, у квітучій сім’ї братніх народів. Хіба не цього ми прагнули?

— Та не цього! Ми прагнули незалежної України... — «здавався» нібито Михайло, вдаючи боротьбу із сумлінням. Нарешті «погодився». І зразу отримав чекістське завдання — вистежити невловиму боївку «Сулими».

— Але так, щоб взяти живими. Нам не потрібні трупи! Потрібні люди, які даватимуть свідчення! — і не помітив, як заговорив не тільки фразами, а й голосом своїх «наставників»-чекістів, і його «нам», було вже «їм», отим зайдам зі Сходу.

«Жар» пішов. Хлопці пообідали, трохи відпочили. Час у дорогу.

У лісі Ярослав крокував попереду. Наче звільнившись від закляття, розговорився. І про те, як це добре і вигідно — служити новій владі:

— Дають пайок, ти такого в своєму селі й не бачив. А скінчиться ця лісова біганина — я в інститут вступлю. На юридичний! Стану адвокатом чи прокурором. Можуть навіть в органи взяти. І тебе теж візьмуть. Ми з братом поклопочемося. Заживемо! От тільки б скоріш скінчилися ці криївки, боївки, нічні рейди...

— Стій! Для тебе вони вже скінчилися.

Ярослав повернувся до Михайла.

— Що скінчилося?

— Життя твоє падлюче скінчилося!

Пістолет не тремтів у Михайловій руці.

— Вважай, що ти вже вивчився на адвоката. А я — на прокурора. Пам’ятаєш нашу присягу? «Коли порушу, або відступлю від присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Народної Революції»! Вирок тобі — смерть! Виконання — негайно. Молися, якщо не забув молитву.

Постріл обірвав молоде життя.

А Михайло подався по лінії зв’язку розшукувати Провід. Повідомив про свою розмову із «Жаром». Про страту Ярослава.

За кілька днів «Жар» має повідомити мені місце і час зустрічі.

— Ну що ж, — насупив брови провідник, — якщо йому потрібна боївка «Сулими», то нехай познайомиться. Чи не так, друже «Сулимо»?

— Не сумнівайтеся, приберемо зрадника з усім кодлом! — грюкнув по столу важким кулаком «Сулима».

—Я маю прохання! — втрутився Михайло. — Хочу стратити зрадника особисто!

— Ні, друже «Бук», це надто небезпечно! Не може бути й мови! він же прийде не сам — з озброєним загоном!

— Нічого, нам не вперше, — запевнив «Сулима», криво усміхаючись. — Чим більше гебістів прийде, тим менше залишиться!

— Але ж тебе застрелять одразу, хлопче. Є інші способи позбутися зрадника, — не хотів-таки зайвих жертв провідник.

Та Михайло Пасічник наполіг.

Довго чекати не довелося. Боївка «Сулими» залягла біля призначеного місця ще завидна. Надвечір приїхала машина. Кілька взводів автоматників тихо зайняли позиції.

— Один, два... Двадцять чотири... сорок сім... Та їх до дідька! Понад півсотні... Забагато... — любовно гладив трофейний німецький автомат «Сулима». — Нічого, хлопці, потріпаємо, як зможемо, чекістів, і — «ліс наш батько»!

Михайло попрощався з хлопцями, рушив до місця зустрічі. «Жар» вийшов сам. Привіталися. Михайло подав праву руку до потиску. А з лівої просто в серце зрадникові полетіла куля. «Жар» упав. Зчинилася стрілянина. Автоматна черга скосила героя-месника. Чи вбивцю?

Боївка «Сулими» прийняла бій. Чекісти так прагли з ними познайомитися — нечемно відмовлятись. З ризиком, під кулями, чекісти понесли до машини мертве тіло. Проте тримати шквальний вогонь не було сенсу — саме цього їм і треба — знищення ударної одиниці повстанців. Поклавши кількадесят червонопогонників, «Сулима» розчинив своїх боївкарів між деревами, цілих та неушкоджених.

— Дочекаємося ранку, треба забрати тіло «Бука», поховати по-християнськи.

Та вранці виявилося, що це тіло «Жара» валяється, нікому не потрібне. А тіло Михайла Пасічника чекісти повезли до села на упізнання.

Чи не тиждень лежало на поживу воронам та гризунам непоховане, нікому не потрібне тіло зрадника. Лиш згодом знайшовся милосердний чоловік, який закопав обгризеного трупа просто тут, на лісовій галявині.

Та смертю зрадника черга смертей не закінчилася. Зло породжує зло і несила добру зупинити ланцюгову реакцію.

Убивши зрадника Михайло вчинив акт правосуддя, бо виконав вирок, винесений Проводом. За убивство заплатив власним життям. Він знав, на що йшов, і за що боровся. А далі пішли жертви гіркі й невинні. Дізнавшись про смерть коханого, Ліна мало не збожеволіла. Не могла повірити, що

її коханий Василь — брехун і зрадник. Як не переконували її, що «Жар» — не син священика, що утік із семінарії, був вигнаний за порушення дисципліни, що убивати його вчили німці, а потім вигнали й вони, що його діяльність як провідника СБ була неправосудною, безчесною та жорстокою саме через те, що він служив чекістам, а тому не надто розбирався, хто правий, а хто ні, до того ж, сама несправедливість убивств, чинених ним, обурювала людей, а, значить, викликала сумніви у чесності повстанців та служила на користь комуністам. Та спробуй уклади у логіку кохання! Засліплена любов’ю та горем дівчина відмовлялася чути й бачити очевидне. Довгий ланцюг смертей, загибель невинних, до яких спричинилася зрада, проходив повз її свідомість.

— Це увесь ваш Провід — зрадники! А Василь служив Україні! Всі його вчинки були правильними! Це ви усі — злочинці! Я все розповім, я всіх назву, усіх вас! Усіх обдурених дівчат і хлопців, що працюють на вас! Всі ваші криївки!

— Ти збираєшся шукати рятунку Україні в НКВС? Схаменися! А як же присяга, Ліно?

— Це ви всі зрадили, зламали присягу! «Ж<ар» був людиною честі! Він був ідейним борцем! Найкращим з вас!

Закохана дівчина не чула голосу розуму. Голосно кричала, що піде й розкаже все, що їй відомо. І вона пішла.

Провід не мав іншої ради. Вирок винесено й виконано. Знищити.

Хто урвав квітуче життя, хто згасив квітучу вроду? Чи тремтіла йому рука, чи бралося сльозою око в прицілі?

Після смерті улюбленої дочки ледве не зсунувся з глузду батько. Прагнення помсти опанувало ним. Що робити? Чекати масового провалу? Знову жорстоке рішення. Оскільки тягнули до останнього, розуміючи, який біль рве батькове серце, вирок виконали вже під час зустрічі старого з агентом НКВС.

— Так, наші руки в крові ворогів, іноді — в крові невинних, — з гіркотою розповідав, не загортаючи правди в красиві папірці, Петро Кекіш Борисові. — Але тільки та боротьба має шанс на успіх, яка може себе захистити і відстояти. Якщо хтось сподівається, що можна збудувати нове на не поруйнованій хибній основі старого світу, не проливши жодної краплі крові, не завдавши нікому болю, він гірко помиляється. Така споруда неминуче розвалиться. її сточать ізсередини уперті проростки старого. Як грибки, як шашіль.

— То що ж, лише кров є фундаментом нового?

— Лише кров. На жаль. Лише сильною, оружною рукою можна створити насправді нове і захистити його. А створювати те, чого не можеш захистити — марно. Червоний терор переміг царизм і тримався на нечуваному, небаченому насильстві, яке започаткував іще Ленін. Тільки так цей лад і вистояв, тільки так він може існувати. Усунувши страх, кров і смерть, матимемо пустку, прірву, куди проваляться комуністи разом зі своєю сатанинською ідеологією! Цей замок диявола тримається тільки на крові. На нашій з тобою крові, друже Борисе. Але ж тримається! Боротьба є кривава і жорстока річ. Зітнулися дві сили у смертельному двобої — і наша виявилася слабшою. Поки що...

— Поки що? Ти сподіваєшся таки на перемогу, Петре? — не повірив Борис.

— Інакше бути не може. За нами правда. За ними — сила. Але за нами правда. І ми переможемо.

— Як не ми, то наші діти... А як Влодко? Ну, той, на псевдо «Кум»? Він живий?

— Загинув. Ніхто не знав насправді справжніх масштабів зради. Мабуть, «Жар» був засланим агентом, який навмисно проник у найвищу безпекову структуру і руйнував наш рух зсередини. Вивідував — і «зливав»... От Влодко і потрапив в одну з «проданих», «всипаних» криївок.

— Героїчний хлопець був, — зітхнув Борис. — А Влодко — його справжнє ім’я?

— Справжнє. Володимир Кекіш. Мій старший брат, — настала черга зітхати Петрові.

— А «Сулима»?

— Ного боївка трималася до останнього. Потрапила у засідку саме у Великодну субботу, у 48-му. Всі загинули, ніхто не здався живим. Я вже у той час сидів, земляка зустрів, від нього й довідався.