Лицарі любові і надії

Розділ 46

Те, чого дуже чекаєш, настає зазвичай несподівано.

І віриш, і не віриш... Чекаєш отієї радості, що накриє з головою і втопить, а вона якась така собі звичайна, мало не буденна, радість.

От він, лежить на столі, цей папірець, що знову круто змінив його долю.

Вільний... Не просто звільнений з табору на поселення, а має право їхати куди йому заманеться!

Не вірив, досі не вірив...

Бо роки здавалися нескінченними, несходимими, немов тайга, неподоланними, як сопки — невисокі, та до відчаю сильні своєю безліччю — щойно піднімешся на одну, як за нею виростає гряда нових, нових і нових, вони здіймаються із землі, мов оті зуби дракона, мов ряди акулячих ікол, що, захопивши, не випускають — незліченні, незборимі...

Такими вічними здавалися й літа неволі.

І от — цей чудодійний папірець.

І не сказати, що не чекав. Вітром змін віяло — спершу смерть тирана, потім амністія кримінальників, яка перетворила Колиму на злодійський шалман. Щоправда, ненадовго — основна маса амністованих за лічені місяці повернулася на нари. Вітром віяло. «Вольняшки»-поселенці передавали новини — бунтує Норильськ, Воркута, підняв повстання Кенгір.

Захвилювалися і тут, на Колимі. З Москви приїхала комісія з перегляду справ. Прізвища членів комісії зараз говорили мало — Брежнєв, Фурцева. Ну, члени Політбюро, ну, мають широкі повноваження, вирішують людські долі. Кому пощастить справити добре враження, потрапити в слушну хвилину, той може вийти з кабінету вільною людиною.

Яким дивом Романові пощастило опинитися у списку, хто нашепотів йому на вухо ті короткі слова — відповідь на запитання «За что сідішь?», яке чудо спонукало його глянути своїми прозорими сірими очима просто у вічі жінці, що сиділа в комісії?

— Мій батько був лікарем, я вчився в медшколі і допомагав йому лікувати хворих, виконував призначення, перев’язки... Ми не питали, чим займаються наші пацієнти. І було мені всього сімнадцять років.

— Ну вот відітє! Мальчік делал доброе дело, помогал отцу лечіть людей, а его... Какая несправедлівость! Семнадцать лет! Совсем ребьонок! Как іскалечілі молодую жизнь! Єму учіться надо!

Ці люди, що сиділи в комісії, мабуть, почувалися зараз добрими чарівниками — в їхній силі було змінити долі цих зневірених, виснажених неволею і безнадією невільників, прикутих до галери Колими ланцями жорстоких реченців. Історії вражали. Вироки у більшості випадків справді були несправедливими, вина — недоведеною, терміни — нескінченними. їм, представникам «нової влади», що розвінчала і засудила «культ лічності», подобалося творити чудеса. І бачити сльози в очах, що ніколи не плакали.

Роман досі не розумів, що трапилося. Його вітали, говорили якісь слова, тиснули руку, плескали по плечу, а він не міг скласти думки докупи. Невже цей папірець означає, що можна їхати додому?

Ці кілометри від Магадана до Усть-Омчуга, а потім в «Долину трьох маршалів», минули миттю. Аж опинившись у звичному середовищі, між друзями, почав усвідомлювати, що змінилося в його житті.

— Надо же, как повезло! Получішь паспорт! Сможешь уехать отсюда!

Поїхати звідси! Поїхати! Ось воно, те, чого насправді хотів і чекав. Поїхати. Знайти Орисю. Адже вони ще зовсім молоді, ці літа, проведені в неволі, довгі, важкі, виявилися усе ж скінченними! Попереду — все життя!

Знайти Орисю... А це — непросто в системі таборів, де все перемішується так швидко, де долі людські мов мильні бульбашки — то ростуть і сяють, переливаючись усіма вогнями, то — лусь і немає.

— Знайти твою Орисю? — розмірковували хлопці. — А де її тепер шукати? На Воркуті немає, а Союз великий... Писати треба. А потім відповіді чекати. Може, пощастить.

— Романе, ти не кидайся з моста в воду, подумай, щоб знайти Орисю, потрібен час. Треба писати в усі інстанції, а ти знаєш, як наші бюрократи тягнуть із відповідями, треба їздити, і на все потрібні гроші, — намагався витверезити спянілого від дихання волі хлопця Іван Романчук. — Це тут, у зоні все нібито задаром. А на волі без копійки дня не проживеш. Ішов би ти до нас, на Будьонний, хоч на сезон, помив би золото, заробив якийсь гріш, куди тобі додому без штанів? Як перед дівчиною станеш — голий, босий, простоволосий? Тобі ж її чекати треба, передачі передавати, підгодовувати — сам знаєш.

— Та не можу я чекати! Поки я тут золото митиму, вона, може, загине десь у зоні!

— А чим ти їй допоможеш? Станеш за дротом і гукатимеш «Люблю!» Ні, друже, світ матеріальний, і життя теж.

Іван знав, про що говорить — минулого року одружився, узяв дівчину-красуню Ліду Ясень, голубооку волинянку. Побут подружжя на Колимі — вервечка суцільних нестач. Брак, брак і брак — брак житла, брак грошей, брак всього, необхідного для життя. Якось сам би й перебився, не великий пан, та з дружиною хочеться жити по-людськи.

— Стільки всього натерпілися, стільки бід пережили, що треба, нарешті, хоч трохи побачити щастя!

Роман послухався мудрої ради — справді, «золотий» сезон саме розпочинався, Іван влаштував друга в бригаду.

— У нас, на Будьонному, хороші піски, багаті. Можна легко по три норми виконувати.

Роман сам дивувався — як легко працювалося на волі! Наче все таке самісіньке — і піски, і бутара, і промивка, все таке — і не таке. Коли робота осмислена, має мету — заробити, щоб відшукати кохану, то й рукам легше, а голові — просто заввиграшки.

І неділя — вихідний. І близько за Колимськими віддалями, на Ремонтному, отець Маркіян. І на свята, а то й просто в неділю можна поїхати до нього чи покликати в гості. Послухати мудре слово, причаститися духу віри, а то й вислухати справжню службу Божу — на Ремонтному жив у засланні ще один священик — отець Володимир Конюшко. Потай, аби не дізналися навіть найближчі сусіди і не донесли куди слід, відправляли справжню службу, хрестили дітей. На щастя, хрестити тепер випадало частіше, ніж відспівувати померлих — на волі кожен наче діставав нового життя.

Священиками опікувався на Ремонтному Петро Кузь із дружиною Анною. Вони потребували такого піклування, бо геть не давали собі ради в складному матеріальному житті після таборової Колими, де все потрібно було «дістати», про все домовитися, усе було через блат і мат, для святих отців неприйнятний і недоступний для розуміння.

Отці Маркіян та Володимир звінчали пару — дорослого, досвідченого Петра, що перейшов уже табір і вийшов на волю, і Анну — зовсім юне дівча, яке поїхало за Петром у дикий край, на вічну мерзлоту з єдиної важливої для дівчини рації — кохання.

Бо навіть кохання в цьому краю короткого літа визрівало швидко і брало душу навіки. Як інакше? Чого чекати? Стільки літ проведено за ґратами і дротами! Коли жити? Хотілося отримати все, чого був позбавлений довгі роки, хотілося всього і зразу — щастя, кохання, дітей, красивого одягу, смачної їжі, сонця, тепла, відпочинку. Волі хотілося!

Та понад усе хотілося побачити рідну землю, батьків.

Романові ночами снився тепер Прикарпатськ. Щастигора. Мама. Тато. І він сам з Орисею під руку.

— Ну, все, поїду! Сезон скінчився. Що заробив — те моє, а всіх на світі грошей не заробиш ніколи. Осінь, треба встигнути до кінця навігації.

Хлопці не тримали. Справили на дорогу справжнє драпове пальто, темно-сіре, розкішне — щоб не сором від людей.

Благословив у далеку дорогу отець Маркіян.

Увечері посиділи за щедро, за колимськими мірками, накритим столом — червона риба — її тут брали бочками, коштувала копійки, м’ясо — морожена оленина, ласощі — шматочки домашнього українського сала з посилок, до нього ще більші ласощі — часник. Величезна миска вінегрету — всі овочі, які можна було дістати в цьому краю, змішувалися докупи у витворі фантазії місцевих господинь. Щоправда, овочі зазвичай сухі, свіжі — екзотика, за велике щастя, а те, що вдавалося виростити на вічній мерзлоті, берегли, мов марципани, про свято.

Бипили. По трошки, так, «для сугрєву» і тому, що належить при столі. Глушити гранчаками спирт, хай би й розведений, не прижилося в їхній компанії.

— Ну, щасливої тобі дороги, Романе!

— Хай Господь благословить у далеку путь! — перехрестив на прощання отець Маркіян.

— Не забувай нас, Романе... Я тут тобі на дорогу пиріг з брусницею спекла, — загортала пакунок Ліда, гостинна господиня і цієї прощальної вечері, і всіх святкових урочин.

— Хай щастить тобі, друже, у пошуках. Знайди її, свою Орисю, і будь з нею щасливий довго-довго, усе життя, от як ми з Ганнусею, — обняв за плечі дружину Петро Кузь.

— А ми з отцем Володимиром звінчаємо молоду пару! — розчулено витирав очі швидкий на сльозу до добрих новин отець Маркіян.

Страхіття таборів переніс стоїчно, зате тепер, на умовній волі, кожен прояв відновлення нормального життя, наближення до людського, справжнього, вічного зворушував його до глибини душі. Особливо ті таїнства, які для нього, монаха, були недоступними — шлюб, народження дітей... Хлопці не раз жартували:

— Давайте, ми вас, отче, оженимо! Знайдемо гарну дівчину, одружитеся, житимете собі щасливо! Монастирі все одно знищили, монахів розігнали, ніхто вас тут не знає, живіть, як всі люди!

— А я обітниці не монастирю, не ігумену, не єпископу давав — Господу. От йому й служитиму, поки мого віку. В таборі не відрікся, то на волі тим паче гріх, — сумно усміхався отець. — Я вже вас вінчатиму, ваших дітей хреститиму, ото моя доля, моє щастя...

— Для цього хіба мусите приїхати до нас у Прикарпатськ! Усі! Чуєте, я всіх запрошую! — розвеселився Роман.

— Тут за малим діло стало — нареченої поки що немає. А відповіді на твої листи, Романе? Теж немає? От бюрократи чортові, чого від них іще чекати! — скрипнув зубами Іван.

— Нічого, будуть, будуть відповіді! Вони мусять відповісти, — заспокоїв отець Маркіян. — Бюрократія має і добрий бік — на кожний отриманий «вхідний» папірець з установи повинен вийти інший, «вихідний» папірець, їх там теж перевіряють.

— Романе, а пам’ятаєш, ти розповідав про Петра Січка? — задумалася Ліда. — І він сказав... провістив... передбачив, що ти зустрінеш свою Орисю тут, на Колимі? Може, справді?

— Ото іще вірити різним байкам! Кумедні ви, жінки! — засміявся Іван.

— Але ж часом ці байки бувають правдою...

Охотське море готувалося до зимового сну. Втишувалося в глибинах, вирувало вільною ще від криги поверхнею, вигой-дувало легендарними осінніми штормами останні в цій навігації пароплави.

Дивним було брати квиток, спостерігати за вільними людьми у формі й без, які займалися кожен своїми людськими справами. Невже тут, у місці принуки й неволі, існує інше життя? І тут, виявляється, є люди, які добровільно приїздять на роботу, хто за «довгим рублем», хто за романтикою, і всі вони мають паспорти, і можуть вільно пересуватися країною. І вибрали цей край для роботи, для життя...

У натовпі, що очікував посадки на пароплав «на материк», чітко вирізнялися вчорашні невільники. Не так одягом, однаковими валізками, як виразом обличчя. Ці очі, що бачили стільки смертей, здається, вже ніколи не стануть іншими. «Не вір, не бійся, не проси» — відбилося навіки. За цим виразом колишні в’язні упізнаватимуть один одного ще довгі роки.

Невже й він, Роман, дивиться на світ так само? Невже зморшка між його бровами — вічне клеймо табірного «не вір»?

Людське море вирувало. Його хвилі інколи викидали зовсім поблизу знайомі обличчя. Цього зустрічав на пересилці, цього — в таборі, а цього — в лікарні. Де саме? А хіба пригадаєш? Як звуть? Не важить. Головне — свій. Сидів. Вижив.

— Чули? Кажуть, квитків більше немає!

— Як немає? Це що, залишатися тут ще на зиму? Ще на одну чортову колимську зиму? Та немає такої сили! Я пішки піду, я уплав попливу, а вдома буду!

— Нет білєтофф? Как нет білєтофф? Почему нет біле-тофф?

Голос видався дуже знайомим.

— Херберт! Ти? Живий?

— Не знаю... Может, живой, может, не живой... Нет білєтофф...

Роман ледве розпитав у розгубленого австрійця, в чому справа. Виявляється, що після відбуття терміну Херберта ще довго не відпускали — ретельний хлопчина припав до душі господині-лікарці, в якої працював «днювальним», це так по-модньому називалася на Колимі прислуга з невільників. Без кінця писав у Москву. Нарешті, аж через три роки, прийшов з австрійського посольства паспорт з візою.

— Срок візи — месяц! А білєтофф нет! Всьо пропало, всьо надо начінать заново... Меня же не випустят! — тремтіли руки в Херберта.

— І треба буде починати всю тяганину з візою спочатку? Так, суворі твої справи... Що робити? — замислився Роман.

— Да што ви, ребята, думаєте! — обізвався якийсь лейтенант з черги. — Пусть ідьот к коменданту! Ілі в МГБ. Што ему терять?

Полковник МГБ телефонував кудись, довго розмовляв:

— Єсть білет до Хабаровска. А там — добірайся, как сможешь...

— Ну, прощавай, Херберте! Хай щастить тобі на рідній землі...

Час посадки на пароплав наближався... Люди хвилювалися, тримали квитки поблизу серця, щоб не вирвав з рук якийсь урка, бо й таких не бракувало. Квиток додому здавався Романові зараз дорожчим за цілий світ. І не було сили, яка б змусила залишитися тут бодай ще на один день. Додому, додому!

Порт жив звичним життям. Усі ці емоції — і тих, хто добував на Колимі останні години, і тих, хто лиш розпочинав свої дороги у засвіти, не стосувалися ані пароплавів, ані капітанів, ані команди. Вони за роки служби надивилися, наслухалися всього і всякого.

Романові здавалося, що із його звільненням звільнилися усі, вся Колима, що більше ніхто не сидить, нікого більше не тягають по етапах, ба ні — біля причалу швартувався похмурий перевізник людських душ...

Мабуть, шлях був довгим, осіннє море — неспокійним, бо виходили невільники захитуючись, ледве трималися на ногах. Роман згадував і свій шлях у трюмі «Джурми» — якби не Іван Гнатюк, не отець Маркіян, не Остап, то як би витримав?

Серед в’язнів були люди з перев’язаними брудними бинтами головами, руками, ногами... Когось виносили на руках, когось на ношах.

Спускалися трапом Володимир Караташ, Михайло Сорока, Володимир-Ігор Порендовський...

— їх що, з фронту везуть? — обізвався хтось із тих, хто поруч з Романом спостерігав за висадкою.

— Це — Кенгірський етап... — пролунав голос. — Повстанці Кенгіру.

— Ті, кого давили танками?

Чутки про повстання і його страшний кінець розносилися таборами швидше, ніж прибували самі в’язні, покарані додатковими термінами на Колимі, «звідки не вертаються».

Коли етапи з Кенгірського табору везли залізницею, невільники, поранені в бою із залізним звіром, показували на зупинках свої перев’язані рани і кричали: «Нас давили танками! Люди, пам’ятайте про нас!» З пересилок звістки про повстання рознеслися по всіх островах ГУЛАГу.

— Хлопці, це неправда, що з Колими не вертаються! — гукнув хтось, і в натовп невільників полетіли шматки хліба, пачки тютюну, чаю, всього, що мали під руками вчорашні брати по неволі. — Ми відбули по десять років — і повертаємося! Тримайтеся, вірте! Зараз багатьох звільняють, і ви вийдете!

— Ану, очістіть тєріторію! Отойдітє! — намагалися навести лад охоронці.

— А ти на нас не крічі, ми — люді вольниє, не імєєшь права!

— Открічалісь, сатрапи! Хватіт! — волав хтось, осмілівши.

І враз пролунало довгоочікуване:

— Об’являєтса пасадка на тєплаход «Фелікс Дзєржінскій», слєдующій рейсом...

Людська хвиля подалася в інший бік і понесла Романа із собою.

Та щось не давало йому відійти, щось тримало, приковувало погляд до трапу, по якому спускалися... жінки...

— Господі, і женщін сюда... Ну, что за ізвергі... — прошипів хтось за спиною Романа.

— Ну, що вдієш, колись і нас отак привезли, у трюмах... Нічого, ми вижили, виживуть і вони, часи тепер інші, не та вже Колима. Давайте, на посадку, часу обмаль...

— Давайте, хлопці, хутчій, бо не встигнемо, а це — останній пароплав, навігація цього року коротка...

Та Роман не міг ступити й кроку, стояв, вдивлявся...

Жінки спускалися повільно, підтримуючи одна одну...

Штурханина довкола майже припинилася — обминаючи Романа, що застиг непорушно, наче острів у людському морі, пасажири поспішали зайняти свої місця в каютах «Фелікса Дзержинського», який повезе їх на материк, додому...

Дивно... чекісти під проводом Дзержинського загнали їх сюди, а пароплав, названий іменем основоположника ЧК, повезе додому...

Посадка справді розпочалася. От вони, останні хвилини на цьому дикому, проклятому березі! Усе, скінчилося! Додому!

Ніщо, жодна сила не змусить його, Романа Смереканича, продовжити своє перебування тут ані на хвилю, ані, тим паче, зиму.

Люди штовхалися, пхалися напхом, навіть звідси, здалеку було видно, що посадка проходить швидко, геть не з примусом, як було там, у бухті Ваніно...

Глянув востаннє на людей, що спускалися по трапу. Відчув якусь провину перед ними за те, що він — вільний, а їхні колимські маршрути дорогами страждань і болю тільки починаються.

Зняв шапку, постояв трохи отак, простоволосим, під легким осіннім сніжком, що прилетів з моря і посипав змордований задухою трюму етап, постояв, подумав, помолився, наче віддав шану замученим і живим, перед якими пролягли оті перейдені вже ним траси в сопках.

— Простіть, друзі, та нічим не зараджу, мусите перейти кожен власним шляхом! — послав думками «Прощавай!» цим незнайомим землякам з цілого світу і повернув до «Фелікса».

І враз...

Чи здалося?

Озирнувся...

Нікого. Хто ж тут знає його, хто кличе?

— Романе, Романе...

Ні, здалося...

Ноги наче скувало — не відійти, ані кроку...

— Романе, Романе, Романе!!!

— «Прадалжаєтса пасадка на тєплаход...» — кликав до життя, до людей, до радості, голос із динаміка, радіо надривалося модною «Ріорітою» навпереміж із «Бризками шампанського».

Сніг посипався густо, і вже не видно ні трапу, ні людей... Замітає, замітає рання колимська зима його слід отут, на цій суворій, лютій, але такій прекрасній природою і добрими людьми землі...

Ні, час іти, «Фелікс» чекає... Не дивно? Фелікс — щасливий... Як їхнє вино — Феліче, як Щастигора...

Що це?

Ой, Романе, Романочку,

Відгадай ми загадочку,

Відгадаєш — твоя буду,

Не вгадаєш — чужа буду!

Ні, неможливо... Чий це голос?

Співали дівчата. Хором, так голосно, як тільки могли. І один, слабкий, та дзвінкий, найрідніший у світі голос летів крізь сніг, крізь вітер, крізь роки і вироки:

А що росте без коріння,

А що сходить без насіння?

А що гра.є — голос має?

А що плаче, сліз не має?

Невже вона?

— Орисю! Орисю! Це ти? — кричав крізь сніг, вітер і недолю.

— Романе-е-е...

І знову хор голосів, жіночих і чоловічих, що доєдналися на допомогу, і знову українська пісня крізь сніг, вітер, роки розлуки, кривду світу, крізь облуду і зневіру, муки і поневіряння, крізь край біди і болю, крізь тугі береги смерті й воскресіння, вознесені терпінням понад усім сущим і вічним, зболені, змордовані, скривджені, та непоборимі, незламані, нескорені та незнищенні, ці радісні і горді голоси лицарства, звитяги, служіння, любові, надії, віри.

Камінь росте без коріння,

Сонце сходить без на.сіння,

Скрипка грає — голос має,

Серце плаче — сліз не має...

10.05.2010