Лицарі любові і надії

Розділ 17

«Муля», фальшива звістка, надія на якісь переміни, блукала лагпунктами. «Брехня воно, звичайно, брехня, а раптом таки правда? Раптом справді почнуть звільняти, переглянуть справу?» — сподівався кожен. Тому писали біографії детально й слізно — розписували, як воювали та працювали «на благо Родіни», як щиро любили і люблять комуністичну партію та «лічно» товариша Сталіна, а що прокралися чи служили у власовській армії — так то лихий поплутав, злі люди намовили, вороги оббрехали.

Писав автобіографію й Петро. Скупо. Лише те, що й без того було в його справі. «Я, Петро Кекіш, народився на Тернопільщині, вчився у Бережанській гімназії. Був заарештований...»

І нічого, жодного слова про боротьбу, про те, як воно було насправді.

Ламали голову над власним життєписом усі.

— Петре, ти що там пишеш? — зазирав через плече Борис Мірус. — Що, оце все?

— А навіщо більше? Вистачить. Вони ж до кожного слова можуть причепитися, хіба не знаєш?

Борис, перейшовши допити, звісно, знав, як важливо не написати зайвого.

— Короткувата біографія виходить, куценька, — журився молодий актор. — Вчився — не довчився, працював — не допрацював. Гамлета не зіграв...

— Ще зіграєш. Ти краще так напиши: «Звільнений. Реабілітований. Повернувся до свого театру. Народний артист України».

— Ну, чого так слабко! Як народний — то вже Союзу! — підпрягся жартувати Ігор Олещук

— А коли я стану народним, то союзу не буде, — цілком серйозно зауважив Борис. — Буде тільки наша Україна.

— Ех, дожити б, Борисе! — очі Володимира Романчука, невтомного оптиміста, горіли надією. — Уявляєш, гастролі Львівського театру імені Заньковецької у Тернополі, і ти на сцені... А після вистави — до мене в гості, посидимо, згадаємо колишнє, поспіваємо, пожартуємо, дружина вареників наварить, пирогів напече...

— Тю, да разве ти женатий, Валодя? — обізвався з кутка Пузіков.

— Ще ні, але оженюся, щойно вийду на волю!

— Да ґдє ана, воля-то? — схлипнув Пузіков. — Нєтуті, нєтуті волюшкі...

— Ото розмріявся, хлопче... — зітхнув Петро. — Дожити б хоч до звільнення. Чи до завтра. Що ж це вони з тими біографіями затіяли, цікаво?

— Ей ви там, пішітє скореє! — била нетерплячка молодого лейтенантика, якому було доручено позбирати оті біографії.

Б іншій зоні, на сьомій шахті, над такими ж біографіями ламали голови інші хлопці, які не знали один одного, та робили спільну справу, об’єднані невидимою рукою Михайла Сороки, — Володимир Караташ, Микола Головай, Володимир Юрків. Біографії виходили короткими. До того ж, узявшись за смертельно небезпечну справу, хлопці мало сподівалися на продовження — наступними рядками могло бути: «Розстріляний за створення антирадянської повстанської групи українських націоналістів у таборі».

Хлопці задумали неможливе — виготовляти зброю, щоб готувати збройне повстання і боронитися у випадку спроби знищення в’язнів.

— Автомати чи пістолети нам виготовити не вдасться, про це годі й думати, потрібні тонкі інструменти, — розмірковував Володимир Караташ. — Але гранати, міни — цілком можливо.

— А кинувши гранату у бік охорони, отримаємо їхні автомати, — підтримав ідею товариша Володимир Леськів. — А тоді вже можна воювати! Захопимо табір і...

Виробнича система таборів не лише змушувала в’язнів працювати, випиваючи з них усі життєві сили, а й перетворювала талановитих, вправних, готових до всякої справи хлопців на справжніх майстрів «на всі руки». За кілька років в’язень змінював кілька робочих місць, інколи опановував нову для себе професію. Позбавлений найнеобхіднішого, зека совітської тюрми мусив давати собі раду — і вчився виготовляти з підручних матеріалів потрібне для життя — голку з риб’ячої кістки, ножа-заточку зі звичайної ложки, а як треба — гранату. Технологію вивчали ще на вишколі ОУН-УПА — потрібна вибухівка, запал-детонатор, корпус. Усе це можна було виготовити, не привертаючи уваги.

За умов суворої конспірації, залучивши обмаль надійних людей, розпочалася смертельно небезпечна праця. Кожен мав свою частку роботи, не завжди знаючи про кінцеву мету. Хлопці діставали необхідні матеріали, вибухову речовину амоніт, якою користувалися в шахтах для виробничих потреб, виготовляли з металевих заготовок кожухи гранат. Все стікалося до Караташа — він виготовляв запали-детонатори. Невдовзі кілька десятків, а потім сотень гранат були готові. Маючи зброю, можна було думати про повстання.

У нічну зміну, не привертаючи уваги, випробували свою «продукцію» в одному з віддалених, покинутих штреків. Гранати рвалися не згірш за заводські, осколки летіли, аж свистіло. Караташеві, як не пригинався, відірвало вухо шапки:

— Добре, що не моє, — жартував Володимир, — це можна пришити.

— Ну, в шахті ми можемо прийняти бій з ким завгодно. Але ж гранати нам потрібні під рукою, в бараках, щоб можна було захищатися при потребі, — розмірковував Володимир Юрків, з Дарахова на Тернопільщині.

— Не журися, я придумав, як сховати! — примружив око Караташ. — У мило. Гранати — прямокутні. Виготовлю форму — гранату всередину, зовні заллю милом. Зверху — заводський штамп, щоб усе за стандартом, — і жоден обшук не страшний!

— Та так то воно так, — розмірковував обережний Микола Головай, чорноокий красень із Богородчан на Станіславщині. — Але треба подумати, де зберігати зброю на поверхні. Треба виготовити якісь криївки в потаємному місці.

— А для цього треба залучити надійну людину. Ще хтось мусить виносити гранати з шахти і передавати до місця зберігання.

— Я над цим подумав, — насупив брову Головай. — Є у мене друг — Никанор Кухта, надійна людина, з Тернопільщини, він погодився. На нього можете покластися, як на мене.

— Гаразд, хлопці, але ж де облаштувати криївку? — розмірковував Караташ. — Місце має бути доступне в будь-яку пору доби, хто знає, коли знадобиться зброя.

— А чом би не в котельні? Вона працює цілодобово, подає тепло та гарячу воду на кухню та в лазню. Там працює один з наших хлопців, з-під Дрогобича, Петро Мельник. Я з ним побалакаю!

— Наш то він наш, але будь обережним, Володимире, — застеріг Головай Леськова.

Хлопці довго придивлялися до Мельника. Розмовляли.

— Та я, хлопці... Я все зроблю для нашої справи! — і Петро показав великий, на всі груди, тризуб, витатуюваний ще у лісі, в боївці УПА. — Я працюватиму тихо, у нічну зміну. Зроблю три криївки в різних місцях.

За якийсь час криївки були готові прийняти бойовий запас. Залишалося найскладніше — перенести гранати з шахти у житлову зону й уникнути обшуку. Довірили Никанору Кухті. І боєзапас потроху перепливав з місця виготовлення до схованки. По одній, по дві — і от уже сім гранат та дві міни у схованках.

Не дурний сказав: «Язик мій — ворог мій». Недарма одна із заповідей «Декалога» мовить: «Про справу говори не з ким можна, а з ким треба». Тризуб на всі груди не вберіг Мельника від порушення цієї заповіді. Йому забаглося слави та героїчних подвигів. А ще — залучити до організації нового члена.

На ніч бараки замикали. До ранку — жодного руху по зоні. Лише одній людині було дозволено вільно пересуватися уночі — «пожежнику», він мусив усю ніч пильно стежити, чи не розпочалася десь пожежа. Робота — не бий лежачого, тож доручили її колишньому власівцю з Полтавщини на прізвище Дейнека. Холодні північні ночі, пронизливі вітри... Чом би не зайти в котельню, чом не побалакати з цікавим чоловіком Петром про життя, про минуле, про табірні порядки. Мельникові закортіло навернути до національної ідеї українця, що збочив. Довгими ночами ділився з Дейнекою роздумами про ідеї ОУН, називав імена українських націоналістів родом зі східних областей України:

— Стільки чудових хлопців зі сходу — переконані націоналісти! Навіть тут вони не полишають вірити в українську ідею і боротися за неї! Володя Караташ — з Роздолу на Одещині, Іван Паламарчук з Одеси, Микола Круківський! Кожен може помилитися, але ж ніколи не пізно виправити помилку і довести Україні свою відданість!

— Та я всією душею! — підтримував запал Мельника Дейнека. — Та я готовий до роботи! Я їх так ненавиджу, усю цю табірну сволоту! Повбивав би! Голими руками душив би!

— Навіщо голими? У нас є зброя, — з гордістю вихвалявся Петро, забувши про всяку обережність. — Хлопці самі виготовляють. Не гірше, як на заводі! От поглянь! Бачиш? Ми не просто собі так, ми — організація!

— А що, багато в організації людей?

І Мельник називав прізвища — треба ж переконати ново-наверненого борця за волю, що справа має масовий характер, що не поодинокі фанатики, а багато людей беруть участь у спротиві режиму.

— Але ж я ніколи не був членом ОУН... — журився Дейнека. — Мене не захочуть прийняти... Ваші лише своїм довіряють. От якби вчинити щось таке... особливе! Щоб усі заговорили, щоб всі зрозуміли — я свій!

— Та воно й так видно, що свій! — перейнявся довірою Мельник.

За якийсь час у Дейнеки виникла ідея:

— Послухай, Петре, у мене є план. Як пожежник я маю доступ до всіх приміщень — і навіть до підвалів та горищ. Якби закласти вибухівку на горищі над кабінетом оперуповноваженого Прохорова...

— Отого навіженого опера? Я за те! Свята справа! — підтримав відчайдушний план Мельник.

— Підкладу вибухівку, під’єднаю дроти — і справу зроблено! Гепне «кумові» на голову стеля — та й по всьому. Головне — ніхто не здогадається. Хай знають, хай бояться! От тільки де взяти вибухівку?

— Не журися. Вибухівку знайдемо, це я беру на себе.

Забувши про те, як пильно наказував йому Леськів: «Сиди тихо, знай тільки свою котельню та нари в бараку, нікуди ні ногою, ні пари з вуст! В твоїх руках доля багатьох людей!», Мельник розпочав активну діяльність — через знайомих хлопців дістав амоніт, дроти, щоб під’єднати до запалу.

Проводжав «вірного друга» на подвиг:

— От тобі ще дві гранати про всяк випадок, раптом запал не спрацює! Ми тут усім покажемо! Хай знають!

Бибухівку, дроти, гранати Дейнека поніс не на горище над кабінетом, а прямісінько у кабінет «кума», оперуповноваженого Прохорова. Гранати спрацювали, мов вибух авіабомби! Ніхто собі й уявити не міг, що в таборі, під носом в охорони, за умов постійних обшуків та трусів виготовляється зброя! Котельню миттю оточили солдати з собаками. Кочегара заарештували. Зробили ретельний обшук. Виявили, звичайно, усі три криївки, гранати, що залишилися, і міни.

За справу чекісти узялися так завзято, що Петро Мельник тримався недовго — порушивши одну заповідь «Декалога», порушив і наступну: «Ні просьби, ні грозьби, ні тортури не приневолять тебе зрадити тайни». Зрадив. Розповів не лише те, про що знав, але й про те, про що здогадувався. А вже майстрам з новоствореного на фундаменті НКБС Комітету держбезпеки, не склало труднощів витягнути решту. Та й Дейнека ретельно записав кожне слово, почуте від горе-організатора. Так у слідчій тюрмі КДБ опинилися і причетні, і не причетні.

Спершу два Володимири — Караташ та Леськів, а також Никанор Кухта, безпосередньо пов’язаний з Мельником, згодом Микола Головай, Володимир Юрків, Гаврило Дубенюк намертво застрягли у лещатах КДБ.

Москва стривожилася не на жарт — лиш подумати собі, на шахті № 7, одній з найкращих шахт Воркути, де б’ють всі рекорди видобутку, де працює п’ять тисяч в’язнів, які забезпечують високоякісним вугіллям колиску революції Ленінград — і раптом якась злочинна націоналістична організація, яка — подумати тільки! — виготовляє зброю! Справжні гранати! А якщо якась із гранат разом з вугіллям потрапить у топку паровоза чи в котельню якоїсь із державних установ міста Леніна? Чи в школу? Чи в дитячий садок? Хто знає тих націоналістів, вони на будь-який злочин здатні. Убивати дітей — це ж їхня улюблена справа!

Найпотужніші сили, найкращі знавці своєї справи, майстри допиту, посивілі у кабінетних «війнах» з оунівцями, та кілька молодших, але завзятих були кинуті проти кількох молодих хлопців. Подумати тільки — гранати! І де — у спецтаборі! За «розкручування» цієї справи усім світили дострокові зірочки на погони та ордени. Чи навпаки. Це у випадку, якщо чортові бандерівці опиратимуться.

— Не жалєть нікакіх усілій! — командувала Москва.

Не всіх заарештували одразу. Та тільки взяли Мельника, хлопці зрозуміли — треба ховати кінці у воду. Всю «готову продукцію» закопали у шахті під транспортером — схованка вийшла надійна, відходи «виробництва» потай, змішавши з породою, висипали у терикони. Накриті щоденними відходами шахти, вони були надійно приховані. Залишалося домовитися, як брехати слідству. Це було складно — в’язнів тасували, мов колоду карт, щоб не здружувалися, не затримувалися довго поряд, щоб не задумали чого супроти влади.

Знаючи, що їм залишилися лічені години до арешту, Головай та Юрків домовилися — висипали, мовляв, гранати в озеро. Справді, кінці у воду. А ще домовилися — замкнути коло на собі, щоб не втягти у справу жодного із друзів, окрім тих, що мали безпосередні контакти зі зрадником. Отак і вийшло, що кожен або зайняв позицію — нічого не бачив, нічого не знаю, до справи непричетний, як Леськів, або брав усе на себе, як Караташ, як Кухта — сам виготовляв, сам знаходив вибухівку, сам передавав Мельнику.

Слідство закрутилося на магічній цифрі сім — семеро людей виготовило сім гранат — і не розколюються, хоч катує їх по сім вищих чинів московського КДБ на кожного сім днів на тиждень упродовж семи місяців!

Москву трусило, Москва нетямилася — у таборі, де кляті націоналістичні недобитки мали б усвідомити і спокутувати свою вину перед соціалістичною батьківщиною, вони не тільки не перевиховалися, а й продовжують свою справу — виготовляють листівки, а тепер от і зброю! Не може бути такого, щоб увесь «виробничий цикл» такої складної справи замкнувся на цій чортовій сімці! Десятки, десятки людей потрібні, щоб в умовах табору зібрати все необхідне і виготовити вибуховий пристрій. Щоб «вибити» прізвища отих причетних, слідчі не шкодували зусиль — весь арсенал тортур — від «гуманного» гумового кийка до примітивної ніжки від табуретки був до послуг «мовчунів», кати рангом не нижче капітана, а то й полковники та генерали особисто демонстрували навички чекістської теорії та практики. від золотих погонів високого московського начальства сліпило очі. Навіть гіпнотизера возили спецрейсом з Москви на допити Караташа — ні перед чим не зупинялися, виснажена війною країна йшла на будь-які витрати! Сподівалися, може, під гіпнозом видасть співучасників.

А кляті бандерівці ще й знущалися! Караташ гіпнозу не піддавався, ще й питав, нахаба: «А чого оцей дядько, — кивав у бік професійного гіпнотизера, відомого фахівця, — сидить отут і витріщається?»

Слідчий Крутов, елегантний у своїй кадебістській формі, навіть красивий, якби його зустріти не тут, у кабінеті, а десь на вулиці, акуратно підстрижений, зачесаний за останньою модою, вів допит Караташа так само акуратно, як чистив пилочкою нігті. Не бив, не катував — якщо не вважати катуванням цілодобовий допит і позбавлення сну, від якого вже через добу туманилося в голові, а через дві людина була готова сплітати будь-що, аби дозволили хоч на хвилинку склепити повіки. Слідчі змінювалися один за одним, кожен мав власний стиль допиту, але справу Караташа, мабуть, вів таки саме Крутов. Намагався домовитися зі своїм «подслєдствєнним», аби справа ішла скоріш. Давав закурити, в надії на те, що метод підкупу дасть результат. Провадив «душевні» розмови, намагався увійти в довіру. Не бив — таке розпорядження отримав від начальства. Зате Миколу Головая товк, як тільки міг, за обох. І було за що!

Головай, отакий затятий націоналіст, оголосив, що російської мови не розуміє, тому вимагає перекладача! І що б ви думали? Довелося цього перекладача таки шукати, бо за законом слідство повинне вестися на мові, якою володіє допитуваний! Бандити, запеклі, переконані вороги радянського ладу! Перекладача знайти не змогли, привезли з Москви словники і, затинаючись, каліченою українською почали задавати питання. І тут Головай не витримав, здався — почав говорити російською, якою насправді володів чудово: «Мене самого мучте, як хочете, але мову мою не катуйте!»

Недаремно пона'їхало з Москви начальства по сім на кожного із сімки — основне, що цікавило, — скільки всього зброї було виготовлено і де вона? Караташ затявся — зробив сім гранат — і всі вони тут, більше немає. Та слідство знало — гранат більше.

Коли взяли Головая, він «зізнався» — гранати кинули в озеро. Про озеро говорив і Юрків. А два свідчення — це вже підстава для дій.

«Озеро» — це була штучна водойма, утворена з води, яку відкачували з шахти. Під час роботи в шурфи та штреки подавалося повітря, яке виганяло метан з першого та другого горизонтів. Вічна мерзлота танула, воду викачували насосами в оту водойму, яка ставала чимраз більшою.

Щоб знайти «речові докази», ті гранати, табірне начальство звеліло відкачати воду. Кілька тижнів тривали технічно складні й важкі роботи. Нарешті воду відкачали, дно осушили. По дну пустили саперів з міношукачами. Жодного результату.

Доведені до сказу слідчі буквально кинулися рвати хлопців на шматки — де гранати?

Допити велися цілодобово. Тиск на виснажених, вічно голодних в’язнів чинився шалений — і фізичний, і психологічний. Тиск фізичний витримали всі. Та одного таки довели до божевілля майстри ламати людські душі. До зламу психіки, та не до зради. Никанор Кухта від цілодобових допитів не витримав — почав брати на себе все — сам виготовляв, сам робив, сам зберігав. Сам здобував вибухівку. Сам, все сам. Якби спитали, признався б, що й замах на Леніна скоїв також сам. Перестаралися кати, перестаралися. Отримали всі признання, які хотіли, окрім важливих для слідства — як же все було насправді?

Зате Мельник намолов усього стільки, скільки міг. На щастя, добре продумана, вивезена ще з українських лісів та підпілля система конспірації обмежувала можливості зрадника чи слабкої людини, що випадково потрапила до лав ОУН. «ОУН-Заполяр’я» стояла на міцному фундаменті, закладеному Михайлом Сорокою. І вистояла. Навіть зрада Мельника й арешт кількох чільників не знищив організацію. Підготовка до повстання тривала.

Як часто буває, що показне, перебільшене свідчить лише про зовнішній блиск і внутрішню порожнечу. Величезний тризуб, татуювання на грудях Петра Мельника, яке він показував на доказ вірності українській ідеї, виявився не оберегом, а лиш оболонкою, під якою порожнеча. Так величезний золотий хрест, що носять відкрито, напоказ, як прикрасу, а не як символ віри, зазвичай теж оболонка, бо не вагою золота визначається чистота душі та вірність Господнім заповідям.

Мельник зізнався в усьому, та заслужив лише презирство навіть самих слідчих і засудження до розстрілу.

Після «очної ставки» з Володимиром Караташем, коли Мельник запопадливо розписував усю картину «злочину», тобто як саме Караташ та Леськів «втягували» його в організацію, як змушували погрозами копати криївку для зброї, як Кухта приносив і передавав виготовлені Караташем гранати, Навіть лисий полковник з Москви плюнув і скомандував: «Да хватіт! Сматрєть пратівно! Увєсті!», і запропонував Караташеві сигарети «Казбек».

— Володю, та розкажи їм усе, справа все одно програна, куди нам супроти такої сили! Розкажи, залишишся жити! — умовляв Мельник. — А мені мама посилку прислала, там ціла пачка тютюну. Гражданін следователь, можна, я йому передам тютюн? Володя не може без курива...

Караташ зміряв зрадника поглядом аж до пальців рук, що тремтіли надією на прощення:

— Від тебе я не візьму нічого! Вдавися своїм куривом, Іудо! Ти не нас зрадив — усю справу нашу споганив!

Дивно, але полковник з Москви і Крутов провели Мельника поглядами, повними огиди.

— Редкостний мерзавец! Нічего, уж я пастараюсь добить для него расстрельную статью! Сіл не пажалею! — кинув услід зрадникові полковник і додав навіть із жалем: — А ти, парень, свой расстрел падпісал сам.

До вищої міри засудили Володимира Караташа і Володимира Юркова. П’ять нескінченних місяців провели хлопці в одиночних смертних камерах Вологодської тюрми, де щойно розстріляли групу Паламарчука. П’ять місяців уночі приходили «архангели» з непроникними обличчями — довго водили лабіринтами тюрми. Може, на розстріл. Виявлялося — просто переводили в іншу камеру. П’ять місяців щовечора чекали смерті. Жоден звук не проникав досередини. Не проникла й звістка про смерть ката над катами — Сталіна. Після березня 53-го кати завагалися. Замінили розстріл новим терміном — 25 років таборів.

Мельник також уник розстрілу, але не смерті. Відбуваючи новий термін, працював на березі річки. Випадково вирішив попрати свої онучі. Випадково став на камінь, випадково упав і випадково втопився. Отакі невипадкові випадковості.