Ляля

Розділ І

Уже зараз будинок в Оліві виглядає інакше. А коли бабуся помре, а помре-таки незабаром, і про це я можу написати цілком спокійно, бо, по-перше, усі ми вже давно змирилися із цією думкою, а, по-друге, вона цього однаково ніколи не прочитає, бо не читає вже взагалі, усе зміниться докорінно. Речі будуть успадковані, і муситимуть знайти собі інші полиці й шафи в інших помешканнях. Стендаль із дарчим написом від Юлека, який протягом останніх тридцяти років стояв корінець до корінця із «Трьома оповіданнями» Флобера, опиниться між іншими книжками. І що станеться з колекцією скла, із цими трьома чи чотирма сотнями ваз, келихів, дзбанків і пляшечок, червоних, синіх, жовто-зелених, із пухирцями та без, молочно-білих, порепаних, немов покритих памороззю?

Коли вона так собі сидить, немов стара китайська імператриця, яка не усвідомлює своєї влади й обов’язків, закутана в якісь пледи й просторі камізельки, така, зрештою, худенька, легенька й тендітна, складно поєднувати її з нашими спогадами, де немає місця на витирання носа, памперси й постійне німування. Хіба що посміхається, тож ми можемо втішати себе, мовляв, вона по-своєму щаслива, але це скидається на розмови про почуття морської анемони чи коралового рифу.

Такий кінець цієї історії. А де ж її початок?

Може, у Лисові? У маленькому, провінційному Лисові, який пахне яблуками-падалками, і який так розчарував мене, коли я зібрався-таки примандрувати до цієї землі обітованої, до Ханаану, чия географія чудово запам’яталася мені з її оповідей, я знав, де була хвіртка, яку відчиняв головою кінь, де вітальня, де кімната тітки Ружі, де погруддя Наполеона й Леніна, де великий стіл, на край якого злодії клали срібло, і де, нарешті, письмовий стіл, з якого дев’яносторічна прапрабаба Брокль проганяла німця. А тут що? Найпомітнішою частиною маєтку був комин, оточений рештками стін, котрі утворювали на землі якийсь нечіткий прямокутник, подекуди півметра заввишки, а де-не-де й сягаючи метра, вочевидь значно менший, ніж колишній будинок, бо серединою, через кілька кімнат, провели межу, і там, де колись стояло фортепіано, тепер росла картопля або гречка.

Ні, може, радше в доходному домі, на такому й такому проспекті, цілком солідна адреса в Києві, де жили три родини: Бенецьких, Карнаухових і Коритків, а мойри обсновували їхні помешкання заплутаною сіттю ниточок?

А, може, зрештою, на цьому дивному просторі, якого я нізащо не здатний собі уявити, бо не належу до «молодих-польських-бунтівних-письменників-що-їздять-на-схід», на цьому химерному просторі, який зветься Україною, де росли відмінні від наших рослини й мешкали не схожі на нас люди, що говорили глибокими, проте співучими голосами, ці вбрані в полотняні сорочки селяни, котрі з кілками й вилами гналися за автомобілем прапрадіда Брокля?

Не знаю, звідки почати мені цю історію, бо ж я починав її стільки разів; і тепер, і десять років тому, коли з апломбом, притаманним чотирнадцятилітнім писакам, вигадав назву: «Польські газелі», бо газель — це «вірш, мов разок перлин», отже, для окремих і заразом об’єднаних сюжетів бабусиних оповідей пасує якнайкраще; нарешті, ще стільки разів, коли я нічого не записував, а лише розповідав моїм друзям, родичам, коханим і пасажирам швидких потягів «Ґданськ-Варшава» й «Варшава-Ґданськ».

Але правда ховається деінде. Історія насправді починається, як завжди, уривками, у прерізних місцях і тілах, яких, переважно, давно вже немає, а її ключницею була досі бабуся. Бабуся, зроблена із солідних, міцних матеріалів, яка після незначних ремонтів і більш серйозного лагодження, ще кілька років тому зберігала стільки чарівності й привабливості, що коли до мене приїздили в гості друзі з далеких країв, я приводив їх саме до неї, бо ж саме вона, між усіма пам’ятками мого північного міста, здавалася найчудовішою.

До безперечних бабусиних достоїнств, у ті часи, коли вона ще говорила, належали початки оповіді. Насправді це була (і є) завжди одна й та сама розповідь, заплутана й потьмяніла під нашаруваннями різноманітних лаків і кіптяви, історія, що починалася в багатьох місцях і, зрештою, ніколи не закінчувалася, хіба що уривалася наприкінці відвідин чи коли западала темрява. Додамо, що настання темряви, тобто кінець розмовам і початок укладання до сну, починається в Оліві найраніше біля півночі й не завжди результативно закінчується, бо велика історія саме тим і цікава, що розлазиться, поширюється, розростається в найнесподіваніших місцях і в найменш очікувані моменти і, власне, це вона нас уярмлює, а не ми її.

Початок переважно заплутується, мов якийсь напіврослинний пагін, напівтваринячий хвіст; обвивається довкола предмета, людини, запаху, анекдоту, а потім навісніє, навісніє й пускає паростки, перетворюючись на цілі ліси слів і несподіваних закінчень; нестримний, він безладно розростається, холодить чай, розварює макарони, вимітає з пам’яті важливі справи. Отаке.

Це може виглядати, приміром, так: «Коли я була з візитом у графа Красінського й скинула з геридона араукарію...», або «Коли дідусь Леонард стояв перед царським екзекуційним взводом...». Або, приміром, бодай: «Коли в Лисові якийсь злодюга вирізав сироті з поля всеньку капусту...», словом, ніколи не відомо, де опиниться слухач, що зазирає до середини світу крізь несподівано відкритий об’єктив. Тобто передусім випадковий слухач, бо коли йдеться про нас, то ми історію знаємо: потяту на окремі розділи, проте завжди в щонайдрібніших деталях.

— Уявіть собі, колись прабабуся Ванда, а було їй тоді дев’яносто з гаком, опівдні зникла з Лисова. Війна шаленіє, скрізь німці. Шукаємо тут і там, немає брички, і візника немає. Бігаємо, хвилюємося... чого це ви так дивитеся?

— Бо ми це знаємо.

— Знаєте? — недовірливо перепитує бабуся, проте геть не знічується, анітрішечки. — І як усе закінчилося?

— Вона повернулася від перукаря...

— Справді знаєте, — бабуся на якусь мить похмурніє, але вмить до неї повертається її впевненість, — але ж це пусте. Колись, уявіть собі, бабуся, а було їй тоді дев’яносто... ну, і повернулася. Із перманентом. «Мені вже за дев’яносто, — сказала вона, — і шкода було б померти, не зробивши жодного разу перманенту».

Марго походжає моєю кімнатою з філіжанкою в руках і шукає чогось нового. Коли я в неї гостюю, то роблю те саме. «Звідки це в тебе?» — питаюся. «А що це таке?» — питаюся. Її світ такий гарний і гармонійний, тобто всі його частини однаково досконалі. Марго звуть Малгожата, тобто Маргарита, що означає «перлина», а перлини зусібіч однаково перламутрові.

Тепер вона підходить до тумбочки й бере фотографію.

— На «Колі» купив?

— Ні, це з дому. Випрохав у бабусі, бо залишилися дві однакові.

У мене майже немає її дитячих фотографій. Не уявляю, як виглядала прабаба Ванда, прадід Леонард, дядько Мацей, тітка Єва, тітка Саша, Мілевський, Аполлон з підтяжками, не знаю навіть, як виглядав Лисів. При наступі росіяни, радянці чи совєти, казала бабуся, що росіяни були до революції, а потім хіба що радянський плебс, розпалили в каміні вогонь фотографіями з великої дерев’яної скрині, що стояла в сінях. Згорів знімок Ромусі над копою яєць, які вона мусила щодня, одне за одним, випивати, що однаково не допомогло при її швидкоплинних сухотах, згоріло фото дідуся Брокля у світлому в смужечку костюмі. На знімкові дідусь спирався на лискучий капот першого на Україні автомобіля. Згоріли фотографії батька в незмінному капелюхові на незмінно голомозій голові, згоріли фота мами в широких сукенках, згоріли листівки із чужоземних міст із гучними назвами й репродукції скульптур та картин у кольорі сепії із просторих залів далеких музеїв.

Немає облич. Немає рук. Немає одвірків, столів, картин, стосів журналів і книжок із позолоченими берегами.

Цих кілька, буквально кілька, миттєвих знімків кольору сепії... що ж, бодай це. Прабабуся, випростана мов струна, вузька талія, спирається на чорну парасольку, за нею світло сотається крізь листя чужих дерев, здається, платанів, і напис білим у куточку «Опатія».

Боже мій... Опатія...

— У мами були такі гарні пропорції, — чую за спиною бабусин голос, — такі гарні... здавалася високою, а була така маленька, сягала мені досі, до плеча, коли я ще була молодою, тепер уже, мабуть, до підборіддя, я так малію... проте однаково, глянь-но, пропорції високої жінки, і до того ж, така вузенька в талії. І завжди пересувалася біжка, підтюпцем; не пригадую, щоб вона колись ішла нормально. Коли була хвора, то повільно човгала, так само останнього дня, коли померла, сидячи в цьому фотелі... але щоб просто йшла? Ні. Завжди бігала.

Коли світ був ще дуже молодим, у містах — повний позолоти й ліпнини, на селі — важкий від запаху плодів, що лежали в траві, і коров’ячого гною, люди були меншими. Може, просто не було для чого спинатися, і вони рідше, ніж тепер, ставали навшпиньках, може, живилися, не прислухаючись до мудрих порад щодо здорового харчування й розросталися в іншому напрямку, а може, їм просто байдуже було до вищості, бо все, чого потребували, знаходилося поблизу землі.

Дідусь Леонард мав на зріст метр п’ятдесят з лишком, чорне, мов воронове крило, волосся, доки не перетворився на білого ворона: смаглява шкіра й блакитні очі.

«Вандочка, — писав він у щоденнику, що його після дідової смерті моя бабуся з Юлеком знайшли в шухляді вигадливо інкрустованого столика, — уважає, що моє прізвище не Брокль, а граф де Бролі, тільки спотворене, бо в мене така південна врода. Та наскільки мені відомо, то ми від злиднів утікали, можна сказати, на собаках верхи приїхали з Німеччини й осіли тут, Броклі з діда-прадіда, хіба, може, писалося трохи інакше...»

Того холодного січневого дня совєти спалили всі дідові фотографії, тож тендітні м’які тканини, що вкривали його скелет, формально були втрачені для майбутніх поколінь. Я не раз намагався уявити собі цього спокійного, добре вихованого літнього чоловіка (який усе життя скидався на літнього чоловіка, бо таким запам’ятала його онука), поціновувана й колекціонера мистецьких творів, бібліофіла й ерудита, який за освітою був хіміком, а в житті — поміщиком, хоча і те, й інше не вдавалося йому надто добре.

— А старий пан, — сказав мені згорблений старий Тарапатка, коли я приїхав до Ханаану, — у неділю після меси купував під костелом торбу цукерок, і ми, діти, бігли за ним аж до маєтку, бо він усі ці цукерки роздавав... старий пан, це вашої бабуні дідусь, пан дідич.

А пан дідич народився не дідичем, а міщухом, та ще й бідним на додачу. Польською говорив, здається, у першому поколінні, і я геть не певен, чи він не народився в Німеччині. Але якщо навчився говорити польською, то засвоїв і що таке кунтуш, і карабеля, і гусарщина, озвався в ньому якийсь слов’янський дух, і з притаманною вісімнадцятирічним юнакам уявою він вирішив узяти участь у січневому повстанні, після чого загув на Сибір як справдешній польський патріот.

За нез’ясованих обставин дідусь Брокль закінчив хімічний факультет, повернувся із Сибіру, оселився в Києві, достеменно, до щонайменших подробиць спізнав проблеми цукрівництва, дійшов до звання професора й одружився з бабусею Бандою, яка була жінкою дуже розумною, але не надто розвиненою, а потому породив чотирьох дітей і став мільйонером.

Але ті, хто тепер думає, що нещасний Леонард Брокль був старанно закамуфльованою акулою бізнесу, помилився б. Дідусь анітрохи не розумівся на процентних ставках, дивідендах чи курсах; жив, наче п’яне дитя в тумані. Та випадково сталося так, що хтось порадив йому купити чималий пакет акцій певної фірми. Той-таки, або, може, інший випадок спричинився до різкого зростання вартості акцій протягом усього лише кількох днів, бо імперія саме переживала економічний бум. Дідусь, якого це вочевидь розважало, трусонув своїми заощадженнями й докупив ще кілька пакетів. А що акції знову поповзли вгору, то протягом місяця він став одним з найзаможніших людей у Києві.

Так повинні закінчуватися всі історії.

Та, на жаль, вони тривають довше.

Дідусь купив собі цукроварню, автомобіль і великий будинок. Мандрував по цілому світі, скуповуючи картини, лакові ширми, скульптури й меблі; листувався з ученими-цукрівниками в Берліні та Парижі.

— Ото звідти в Лисові ці сорочки, — казала бабуся, складаючи зняті з мотузок випрані речі, які висохли на полуденному вітерці. — Дідусь подорожував Європою й постійно скаржився на тамтешні пральні, мовляв, погано перуть, ставлять штампи де завгодно... Зрештою, я й сама в цьому переконалася, бо коли Юлек віддав у Брюсселі випрати сорочку, вони вліпили йому штамп на грудях, а тоді ще й дивувалися, коли він влаштував їм скандал. Дідусь скандалів не влаштовував, він просто купував стільки сорочок і комірців, скільки йому було потрібно, а тоді повертався до Києва, до Мнина, до Моравиці зі скринями, повними білизни. Іще з Лисова, через багато років, селяни виносили ці сорочки цілими оберемками. Розумієш, білизна сушилася на мотузках, то вони туди-сюди, і половини вже немає. Або вечорами, коли висхлі речі стояли в кошиках під вікном, то вони тихенько прокрадалися, і вранці вже й слід прохолов. Проте шафи однаково були повнісінькі.

Бабуся Ванда, з родини Девйонткевичів, була низенькою, тендітною жінкою із відповідним до її статури розумцем. Вона дожила до поважного віку, дев’яноста років, може тому, що невеличке тіло зуживало час ощадливо, а гучні події виявилися до неї милосердними й оминали її здалеку. Іще коли вона була маленькою Вандочкою, її по смерті батьків віддали до монастиря, великого сірого будинку з товстими мурами й довжелезними коридорами, якими цілими днями прокочувалося тихеньке відлуння кроків черниць і вихованок, щосекунди переконуючи їх, наскільки вони мізерні в порівнянні з Господньою всемогутністю й проблемами посагу. І ото звідти, із цього камінно-дерев’яного релікварію, розташованого десь у східних хащах, де роїлося від демонів-стржиг, та озер, повних потопельників, Вандочку й забрав Леонард Брокль, який повернувся із заслання й вирішив зв’язати себе шлюбною обітницею. А коли Ванда погодилася вийти за німця, той обвінчався з нею перед Богом, щоб жити з нею в радості й горі, не відаючи, що невдовзі він стане мільйонером. Вандочка про це не знала й поготів, бо Леонард принаймні був мужчиною, будував якісь свої плани, мав певні наміри, які повільно зроджувалися у звивинах його мозку науковця; а вона — що ж вона? Хіба сирітка з монастиря, практично позбавлена посагу, може сподіватися мільйонера?

І от, як у побожній оповідці, скромність та невибагливість було винагороджено багатством, розкішшю й принадами світу (логіка побожних оповідок узагалі підозріла, а Вандочка потрапила до кіл сильних світу цього, світу Києва 1875 року, осяяного свічками, що горіли у високих канделябрах, Києва, у чиїх бальних залах миготіли паризькі туалети й лондонські фраки, Києва, що пінився шампанським і мінився разками перел).

— Кажуть, вони страшенно кохали одне одного: бабуся Ванда розповідала мені, ах, ах, що дідусь обціловував її цілу-цілісіньку, від ніжок до маківки, жоднісінького куточка тіла не залишав нецілованим, — і бабуся хихоче, певне, не усвідомлюючи факту, що так само, мабуть, хихотіла її бабуся, розповідаючи це своїй онуці, — не знаю, що він такого в ній убачав, бо не була вона ані дуже вродливою, ані надто розумною... Вона двадцять п’ять чи й тридцять років прожила в Києві й не навчилася російської, хіба трохи щось там лебеділа по-французькому, те, чого в монастирі навчилася. Була в усіх тих Парижах і Римах, Брюсселях і Віднях... ну, хіба що крім Лондона, Нью-Йорка і Японії, бо коли вони якось випливли в Ла-Манш, у неї стався такий напад морської хвороби, що довелося завернути корабель... Лікар сказав, що вона не доживе до другого берега... і відтоді, як уїдливо казав Юлек, дідуньо їздив лише за океан... але я не про це. Розумієш, вона мандрувала й мандрувала, та коли я спитала її, як було в Дрезденській галереї, а як У Музеї старожитностей у Берліні, то вона відповідала, що в Дрездені жахливі крамниці, а з Берліна привезла собі прегарний шовк, але галереї не пригадує; дідусь бігав по всіх тих музеях, чимсь захоплювався, купував твори мистецтва, а їй це було нудно. Зате бабуся Ванда володіла неабиякою життєвою хитрістю, завдяки чому вона не раз урятувала життя Леонардові Броклю, який, хоча й невисокого зросту, весь час витав у хмарах, був легковірним і безпомічним як дитина.

І тут виникає історія, яку бабуся розповідає завжди тоді, коли має справу з якоюсь хитромудрою технікою. Достатньо, аби за сніданком (о, ці неймовірні олівські сніданки, які заслуговують на окремий опис!) грінки з голосним клацанням вистрибнули з тостера, досить батькам привезти електричний чайник («Дивіться-но! А я вже думала, що вмить його спалю, бо він не свище, а коли не засвище, то я забуду, а тут на маєш — сам вимикається! Щоправда, усе триває недовго, бо зазвичай я встигала поставити воду, покраяти батон, намастити маслом, зробити канапки, приготувати огірки й помідори, і лише тоді свистів чайник. Тоді я заливала заварку в чайничку окропом і ставила біля чайника, щоб не вистигало... а тут раз-два. Та зате нагорі цей новий чайник такий плаский, що на нього можна поставити чайничок»), досить було комусь лагодити електрокамін чи пральну машинку, а бабуся відразу:

— Дивіться-но, така собі пральна машинка (тостер, радіо, ліхтарик). Скільки ж у цьому всьому гвинтиків, скільки детальок і кнопок, і лампочок. А знаєш, як дідусь Брокль їхав Україною?

— Не знаю, — відказую, але бабуся або не відчуває в цьому іронії, або не хоче її чути.

— У дідуся був автомобіль, перший на Україні. Звісно, був і шофер, але дідусь часто вів авто сам, просто задля приємності. Були такі фото, на яких він стоїть біля машини у зсунутих на лоба автомобільних окулярах, у спеціальних рукавичках, у плащі, накинутому на смугастий костюм... такий весь елегантний і охайний з голови до п’ят, наче його виготовили разом з автомобілем і вбранням лише для цієї фотографії. Ну, але коли він їздив з бабусею, то брали шофера й пливли крізь українські безкраї степи, безмежні поля й ліси, непривітними дорогами під безконечним небом. Бур’яни, сам розумієш, і таке інше. І якогось разу під цим безкраїм українським небом довелося їм раптом зупинитися посеред битого шляху, бо їх обступила юрба зарослих, розлючених, але заразом і переляканих, із серпами, сокирами й косами, українських селян, які безладно горлали, мовляв, це сам чорт їде. Дідусь уже звелів було шоферові прорідити цей натовп, але бабуся взяла справу у свої тендітні геройські руки, наказала відкрити дверцята, вийшла на дорогу, підняла вуаль і запитала, звісно, польською, бо українською не вміла, що це за вигадки про чорта. То вони й репетують, але вже тихіше, що це чорт їде, чортова карета, бо без коней, а рухається. Бабуся на те: «А паровоз бачили?» Не бачили. «А про січкарню чули?» Не чули. Нарешті, як дійшла до якоїсь там молотарки чи що, то це вже вони знали. «Але, — наполягають хитруни, — у молотарки двигун є!» «І тут теж є», — відказала бабуся, покликала шофера, який уже судомно стискав у руках важкого домкрата, котрий міг би згодитися на випадок рукопашної бійки, попрохала відкрити капот автомобіля й показати селянам двигуна, радіатора й ще там щось. І вони відступили. Ба, навіть розіслали по навколишніх селах звістку, що це не дідько, бо двигун має, і відтоді їх більше не зачіпали.