Ляля

Розділ VIII

Яким могло бути оте життя тоді в Кельце? Я собі уявляю Кельце символічно, як щонайбільшу гидоту...

— Оті з Радома гадали собі невідомо що, а вони ж навіть трамваїв не мали. А в Кельце трамваї були. Як тоді жилося? Тато ходив на роботу. Мама їздила по санаторіях, що поглинало половину батькової платні, хоч заробляв він дуже непогано, шістсот п’ятдесят злотих. Тітка Саша давала уроки гри на фортепіано. Я ходила до школи. Спершу потрапила в страшну халепу, бо дівчатка стояли перед афішею й уголос читали: «Ці-не-ма па-ла-іс», а я сказала: «Сінема пале», бо французької навчилася ще малою, щоб підслуховувати батьків... і вони взяли мене на глузи. Але згодом у мене були різні подруги. Наприклад, Танка Прилуська...

— Це та, що тобі завжди заздрила й робила дурні капості?

— Бо вона такою була. Саме такою. Казала: «Сядь у панталонах на воду, сядь у панталонах на воду, то я теж сяду». Я сідала в калюжі, а вона вибухала реготом. І йшла собі геть. І так постійно. Та одного разу, пригадую, її геть заціпило, коли я заявила, що в мене натхнення, і я напишу вірша. «Вірш? То ти вмієш писати вірші?» «Умію», — відказала я, гордовита й бліда. Проте саме тоді в нас не було ані паперу, ані олівця; пригадую, що нікого не було вдома, а ми якось залізли у кватирку, точніше вона залізла, бо була дуже гнучкою, а я не надто... залізла, простягла мені аркушика, і я написала: «Уже сумно свої квіти посхиляли маки, а з поля моравицькі вертали румаки...» Моравицькі румаки, ге, якби ж то вона знала, що то за шкапи були... Два тижні Ганка ходила, задивляючись на мене, мов на образ, а тоді знову зробилася такою, як перше.

— Наприклад?

— Не пам’ятаю. Хоча ні, згадала. Знаєш, мій тато завжди вів зі мною переговори. З найрізноманітніших питань. Зокрема релігійних. Так-от, тато був атеїстом, а я, як це часто трапляється з дітьми, була неймовірно палко віруючою. Ходила на службу, на процесії... Пригадую, як одного разу якась пані підійшла до п’ятирічної на вигляд дівчинки, яка втомилася розсипати пелюстки й присіла на східцях костьола так, що видко було колінця. Пані спинилася перед нею, грізно зиркнула, тоді різко обсмикнула їй сукенку й просичала: «Прикрий своє грішне тілисько!» До п’ятирічної дівчинки... Мені дуже ці меси подобалися, дуже подобалося розсипати пелюстки й молитися, і страшенно хотілося, щоб тато ходив зі мною на месу. Через це я вирішила стати черницею. Планувала собі, що коли виросту, то поїду з місією до Африки чи до інших далеких країв, а тим часом завдавала собі болю, готуючись до мучеництва. Танка Прилуська зі своїм молодшим братом прив’язували мене до дерева, зривали жмути кропиви і, тримаючи її крізь якусь ганчірку, бичували мало не всеньке моє тіло; я з усім погоджувалася й смиренно страждала, проте попередила про одне: не жалити мені носа. Мене можна шмагати, мені зробляться пухирі завбільшки як горіхи, проте не на обличчі й особливо — не на носі. І що ж зробила Танка? Звісно, шмагонула мене по носі, сказавши, що коли я маю умертвляти тіло, то геть усе без винятку, бо коли мене впіймають тубільці, то не запитають, як саме катувати. І тоді я схопилася, усе моє покликання до смиренного життя й любові враз щезло; я помчала за Прилуськими й віддухопелила їх добряче обох.

— Ну, тоді вона й справді не надто приємна. Справжнісінька Ганя-людожерка.

— Вредна вона була, авжеж. Це в неї від батька, він теж був бовдур. Офіцер. Тато з нього глузував: «У пана Прилуського короткий ніс і ще коротший розум». Колись, пригадую, він прийшов із дружиною, яка була чарівною особою, і тато, здається, трішки за нею упадав, платонічно, але все-таки... візит уже закінчувався, пані Прилуська кудись поспішала й мала вже йти, аж тут раптом за вікнами вперіщив дощ... І пан Прилуський сказав: «Кохана, повертайся сама, бо в мене новий мундир, і я не хочу, аби він змок». Тато розгнівався й мовив: «Що ж, якщо ваш чоловік боїться, що йому намокне мундир, то, може, нехай іще в нас почекає, а я вас проведу». І провів. Другий такий чудовий чоловік — то пан Ярузельський: низенький потворний покруч, який не працював, лише цілими днями лежав у гамаку, доки пані Ярузельська, велика й ставна жінка, керувала швальнею, де виготовляли вишукану постіль, займалася своїм домом та ще час від часу отруювала нам життя. Вона завжди з нами сварилася, бо була ендечкою, а ми захищали соціаліста Пілсудського. Та, зрештою, вона була дуже розумною, і тато її жалів.

І відразу за пані Ярузельською бабуся пригадує собі інженера Р-сього, колекціонера, що сидів собі у своєму домі, немов у Сезамі, оточений прерізними скарбами: порцеляною, сріблом, картинами, рідкісними чудовими книжками та іншим, і тремтів над отим Сезамом, неначе отаман розбійників або джин на дні океану, що побивається через перлини, розкидані щедрою рукою морським гротом; усі навколо вже провели собі електрику й замість щовечірньої кіптяви від гасової лампи отримали сичання лампочок і перебої в постачанні струму з електростанції, проте інженер Р-ський навіть і не думав впустити до свого дому робітників. По-перше, вони неодмінно щось розіб’ють і розчавлять, а, по-друге, обов’язково розкажуть про скарби своїм сумнівним дружкам, і пограбування не уникнеш. От моя бабуня — то інша справа: у неї не було сумнівних дружків, і вона вміла пересуватися кабінетом старожитностей інженера Р-ського, а до всього ще й захоплювалася прегарними речима майже так само, як їхній власник. Тож не дивно, що інженер любив, коли вона приходила з батьком, і дозволяв їй ходити між таємничими стелажами й переповненими вітринами, і якось навіть подарував гарненьку філіжаночку, яка потім десь загубилася в хуртовинах історії, через що й нам шкода порцеляни...

А чого ж нам не шкода... а «Аматі»?

Прадідусь навчився грати на скрипці, коли вже мав сорок. Скрипку Аматі він отримав від Міші де Сікара, коли Міша купив собі — за гроші від мережі банків — «Страдіварі». Грав цілком непогано, окрім, хіба що, кількох складних творів, як-от «Куяв’як» Венявського. Та загалом давав собі раду непогано й часто запрошував знайомих музикантів-аматорів, які приходили на музичні вечори. Наприклад, пана Роммеля.

— Пан Роммель був за походженням німець, польською говорив погано, на примули завжди казав «прюнелі». Приходив до нас грати з татом дуети. А ще він був батьком Маргаритки. Це ти знаєш. І ще однієї дівчини, але та була подзюбана й потворна. А Маргаритка — прегарна, от тільки страшенно висока. Як на ті часи, бо нині вона, мабуть, просто стала би моделлю. А так про неї завжди казали: «Бідолашна, де ж вона собі чоловіка знайде?» І тоді...

— Ні, ні, ні. Це було далі.

— Ага, — каже бабуня, — далі... ну, нехай. Хто там іще приходив... пан... як же його звали... ну, не пригадую. Тато йому завжди зайців давав, що їх він уполював у Лисові, бо там їх було забагато. А якось, не пригадую вже навіщо, батькові знадобилися заячі шкурки, і він запитав, чи не міг би той пан йому принести. «Ну, знаєте, пане раднику, — відказує той, — така шкурка — то річ дорога...» «Сподіваюся, — відповів батько, — що ви не порахуєте мені дорожче, ніж я вам за зайців». І тому зробилося соромно. Та зазвичай усе минало гладко, тато зі знайомими грав на скрипці, а тітка Саша акомпанувала їм на фортепіано. Мама тоді зачинялася в іншій кімнаті й казала мені по секрету: «Як же ця твоя тітка котлети відбиває». Удома точилися безкінечні суперечки про музику, особливо між мамою й тіткою Сашею, бо обидві закінчили консерваторію й були фанатичними шанувальницями своїх національних композиторів: тітка весь час: «Чайковський, Чайковський», а мама: «Шопен, Шопен». Мама грала по-польськи, тітка по-російськи, і щоб ніхто не наважився стверджувати, буцім музика — то універсальна мова; через це мама казала: «Саша відбиває котлети», а тітка: «Ірена маже», а тоді батькові доводилося їх мирити, ходячи з однієї кімнати до іншої й вислуховуючи вагомі музичні аргументи. Після Ромусиної смерті мама, зрештою, однаково затялася, що більше ніколи не сяде за фортепіано; тато її стільки разів умовляв, стільки разів просив, стільки разів пояснював, що Ромі до цього вже байдуже, та марно. Зрештою, через це стався й скандал у Косценських.

— Який скандал?

— Раз на рік, улітку, ми їздили до пана Косценського, голови казначейства, який запрошував до себе авторитетних підлеглих і влаштовував для них урочистий обід. У вітальні... вітальня була квадратною... хвилиночку... — бабуня замислюється й хмурить чоло, — авжеж, квадратною. І посередині лежав великий квадратний килим. І на одному його розі сидів кіт. Бо Косценські тримали собаку й кота. Пес був басет; потворний, розгодований і смердючий. Від самого початку обіду він нервово роззирався, трюхикав туди й назад кімнатою, зиркав на кота, знову трюхикав. Усі віталися, сідали до столу, обмінювалися плітками й пліточками. А пес трюхикав і глипав, глипав і трюхикав. Зате кіт... кіт поводився спокійно. Із гідністю. Сидів на краєчку килима, на самому ріжку, виструнчившись, мов маленька єгипетська богиня.

— Бастет.

— Ні, то пес басет. Кіт сидів, і лише час від часу робив ледь помітний рух головою. Зрештою, пес не витримував, підходив до столу й починав жебрати. Як він огидно лащився, як плямкав, як йому слина стікала з куточків пащі... І тоді кіт вирушав зі свого місця, м’яко ступаючи лапками, підходив до пса, давав йому ляпаса по морді й повертався на своє місце. До кінця обіду сидів виструнчений, а пес, похнюпивши голову, трюхикав вітальнею, не сміючи знову підійти до столу.

— А скандал? — ставлю контрольне запитання, щоб бабуня не спинилася посеред розповіді.

— Атож, скандал. Звісно. Якогось разу на обіді був юнак, якийсь родич пана Косценського. Родич, котрий, здається, саме входив до товариства й неодмінно мусив себе показати із щонайкращого боку. Та з’ясувалося, що обрав він невідповідний спосіб. Нічого не скажу, може, він і був чарівливим хлопцем, може, чудово грав у віст і ще краще — у бридж, а може, був завзятим тенісистом чи філателістом, проте склалося так, що він вирішив грати на фортепіано. Може, принесеш варення до чаю?

Іду до кухні, приношу якогось слоїка.

— «Вишні 87». Ні, 89.

— Дай, я відкрию, у мене сильні руки.

— Бабусю...

— Ну, що таке, якраз через фортепіано й сильні... і от, відразу по обіді всіх запросили до музичної кімнати, де вже чекали стільці, розставлені підковою. Нам улесливо вказали на місце якомога ближче до інструмента, а спітнілий і зблідлий переляканий юнак сів і почав грати. Мені тоді було вісім років... може, дев’ять... зрештою, байдуже. Так чи сяк, я вже тоді розуміла, що він не грає як слід. Він плутався, засильно вдаряв по клавішах, рвав темп. Закінчив. Ноктюрн. Полонез. Дві мазурки. Моя мама сиділа поруч із виразом муки на обличчі й нарешті запитала: «Перепрошую, можна про щось попрохати?..» Кімнатою розлігся схвальний гомін. Чиновники казначейства та їхні чиновницькі половини, які бурхливими оплесками нагороджували родича господаря дому, посміхаючись, чекали прохання про який-небудь вальс чи прелюд. «Чи міг би цей юнак припинити грати?» І вийшла. Батько, побуряковівши на виду, рушив за нею й на ходу виправдовував маму, мовляв, вона не грає від Ромусиної смерті, а фортепіано нагадує їй про доньку, він уклінно перепрошує, і вже дуже пізно... жахливий скандал. Ну, дай мені того слоїка.

— Ти ж сама хотіла.

— У школі на гімнастиці я геть нічого не могла зробити, бо була заслабкою, а от на турніку завжди мені виходило найкраще в класі. Сильні руки від гри на фортепіано. Може, краще ти спробуй... гм, диви-но, — каже здивовано, — певне, тобі так легко вдалося, бо я вже її зрушила.

— Бабуню, але ж ти не грала на фортепіано...

— Як це не грала? Певне, що грала, от тільки потім закинула. Через тітку Сашу.

— Чому через тітку Сашу?

— Бо це вона мене вчила. По-російському. Діставала якісь неймовірно нудні ноти, школи гри, наприклад, Черні, ну, але Черні ще не найгірший... ну, розумієш, такі, що пальцями не хочеться ворушити, жодної тобі чарівності... і загадувала мені це грати. А я опиралася, бо хотіла щось гарне. Адже існує стільки гарних творів, щоб учитися грати на фортепіано.

— Наприклад, інвенції Баха.

— Наприклад. І я затялася, що не гратиму цієї потворної нудоти, зате відразу вивчу «Скерцо сі-мінор» Шопена. Тітка заявила, що я дурна шмаркачка... поклади мені ще варення... дякую... що я дурна шмаркачка й для мене це занадто складне, а я заходилася вчитися. І дійшла до такого місця, коли одночасно треба було грати лівою два звуки, а правою три, і весь час плуталася, тому я розсердилася, сказала, що мені начхати на Шопена й закинула музику. Потім училася співу.

— Теж у тітки?

— Ні, у пані Кламжинської. Пані Кламжинська, знайома батьків, була колись примадонною імператорської опери в Петербурзі. Якось прийшла до нас і попрохала мене щось заспівати. Я заспівала, а вона й каже: «Послухайте, у Лялі прекрасний голос, природним чином поставлений. Вона співає на маску...», тобто, — бабуня демонструє мені, широко роззявивши рота, — от сюди, сюди, у піднебіння. «Пришліть її до мене наступного тижня на репетицію». І я пішла. Пані Кламжинська годину захоплювалася, мовляв, як чудово я співаю, і що мені треба конче вступати до музичної школи, а насамкінець застерегла: «Ну, щоб ти тільки протягом найближчого тижня не застудила горло, бо воно в тебе тепер рихле. А як станеться щось із голосовими зв’язками — то кінець». Ну, і звісно, через два дні я лежала в ліжку з лихоманкою, і від голосу й сліду не було.

— Це тоді, коли прийшла сторожиха?

— Ні, то іншого разу, коли я захворіла на запалення легень. Лежала три тижні з лихоманкою й марила. Пригадую, як прийшов лікар Гжибовський, який казав батькові: «Боже, Боже, я із хворою пані Ромою був, бачив, як вона слабне. І от тепер, щоб пані Ірена другу дитину втратила, Боже, Боже, яке нещастя... я зроблю все, повірте, усе зроблю, щоб дитя видужало». І приходив тричі на день, обстукував-вистукував мене, слухав. Зрештою, одного разу я прочумуюся із такого хворобливого сну... темно, штори затягнуті, а я така втомлена, що мені геть однаково, чи житиму я, чи не житиму, аби це лише швидше закінчилося. Права рука зсунулася з ліжка й звисає до землі, а я не маю сили її підвести. Важка вона мені та й важка. Я занадто слабка, аби сказати комусь про цю руку, попрохати допомоги. І цієї миті входить сторожиха та й каже: «Пане раднику, а ми вже там унизу громниці запалили та й молимося, аби панночка Лялюся легеньку смертоньку мала». Ну, коли я зачула про ту легеньку смертоньку, то собі думаю: «Ге, дам я вам легеньку смертоньку, не діждете!» Зібрала в собі всі сили, підняла руку, поклала на постелі й знепритомніла. Коли отямилася, саме прийшов доктор Гжибовський. Мені міряли температуру. А я лежу, заплющивши очі, і вдаю, наче сплю. Лікар каже: «Ну, тепер подивимося. Якщо впала нижче тридцяти восьми, то занадто, серце не витримає. Та якщо втримається вище, слід сподіватися. Ну, слава Богу, тридцять вісім і три». А потім уже було щоразу краще. Проте однаково десь із місяць мене годували яловичим бульйоном, таким, що виварювали його на густі-густенькі драглі, і давали мені по ложечці вранці, в обід і ввечері, бо більшої кількості організм би не витримав. Пригадую, як мене садовили в шезлонг під черешнею й щодня давали більшу кількість бульйону. Ну, та мені там, звісно, було нудно, і я вирішила вийти із саду. Підвелася із шезлонга, вийшла на вулицю і враз мені зробилося млосно. Якась жінка глянула на мене й мовила: «Боже, дитино, та ж ти геть сіра...» А я беркиць — і зімліла. Занесли мене додому, повернули до тями, а коли я заспокоїлася, висварили, що я такі дурниці роблю. І знову два чергові тижні на шезлонгу.

— Під черешнею?

— Під черешнею. Нарешті мені дозволили пройтися. Спершу лише раз довкола саду, тоді кілька разів, аж, зрештою, я вийшла до міста. Іду, а тут якісь робітники на риштованнях. Проходжу попід ними й раптом чую: «Стережись!» і тієї ж миті відчуваю дивний доторк до плеча. Виявилося, що робітникові випала з рук така велика залізяка, пролетіла повз чотири поверхи й гепнулася з гуркотом якраз біля мене... бабах... дивлюся, я була в такій блакитній сукенці, з буфами, а на одному буфові такий іржавий слід. Оце так, думаю, от уже вдруге смерть на мене чигає. Краще повернутися додому. І тієї ж миті мене ледь не збив якийсь великий автомобіль! Просто диво, що якась жінка мене смикнула за руку й врятувала. О, думаю собі, Бог трійцю любить, то коли я вже зімліла, упала на мене залізяка і ледь не переїхала машина, то тепер матиму спокій на щонайближчі кількадесят років. І справді. От тільки серце я потому мала завжди слабке.

— То по батькові? Бо він мав такі проб...

— Та ні, ні... батько був міцний мов тур, але в ранній молодості занедужав на холеру. Вижив, але протягом чотирьох тижнів мав гарячку понад сорок градусів, що геть знищило йому серце. І часто траплялося, особливо влітку, у Лисові, що з ним ставався «невеличкий напад», і батько лежав собі десь на дорозі чи в полі, залежно, куди він подався на прогулянку. Прибігали селяни й кричали: «Пан радник упав!», тож мама або я хапали нітрогліцерин і бігли на допомогу, та найчастіше стрічали його по дорозі, коли він спокійно повертався, завжди в щонайкращому гуморі.

Бо влітку їздили до Лисова. Моравиця тим часом перейшла іще в інші руки, у руки Павликів, котрі, як свідчить їхнє прізвище, Чарторийськими не були. Дідусь Зиґмунт (для якого досі місця в цій історії не було) називав таких людей полупанками. Щойно посіли маєток, відразу знизили поденну платню наймичкам.

Пан радник Карнаухов сидів із дружиною на ґанку моравицького будинку, попивав каву, чай чи, може, хлібний квас, і слухав уважно, як пан Павлик вихваляється різними технічними новинками, що дозволять заощадити чимало грошей.

— От, наприклад, за селом є будівлі, що їх колись дідич ставив, і теоретично ми повинні з них збирати чинш, але протягом стількох років власники це ганебно занедбали. Така сила грошей! Ну, та ми вже взялися до роботи, перевірили книги й тепер вимагатимемо від пожильців щомісячної платні.

— А млин маєте?

— Атож.

— А від пожежі застрахований?

— Ні.

— То застрахуйте.

— Е-е-е, пане раднику...

— Застрахуйте, бо селяни вас спалять.

Не застрахував. Спалили.

Іще ближче, власне, на сусідньому пагорбі, був Лисів-Б. Там у свою чергу в маленькій садибі мешкав пан дідич Лібішовський, страшенний картяр, гуляка й марнотратник, що від брата отримав клапоть ґрунту, самі супіски, із заувагою, що цю землю він не може продати, заставити чи програти. Господарював він абияк, ледве кінці з кінцями зводив, але селянам наказував на себе казати «пане дідичу» й цілувати руку крізь рукавичку.

Мілевський, селянин, що часом допомагав у лисівському господарстві, якось пішов до Лібішовського полоти моркву чи, може, продати моркву, уже й не пригадую, але знаю, що саме про неї йшлося, бо дідич Мілевському не заплатив, а лише сказав: «А вам відомо, Мілевський, що ви — польський шляхтич гербу Корвін-Мілевський?» «Ге, — розповідав Мілевський панові раднику, — Корвіном мені за моркву заплатив».

Трохи віддалік були ще дві німецькі садиби. Одна належала якимсь двом братам, а друга — панові Гессу («Племінника того відомого Гесса, але не Гьосса, — завжди повторювала бабуся, кумедно підкреслюючи відмінності, — того, що англієць, а не той, що в Освенцімі»). Про хазяйновитість двох братів кружляли легенди, бо навіть у лісі вони мали добрі дороги. Зате за молодим паном Гессом упадали всі панни, бо він був неймовірно вродливим, понад двометрового зросту, польський офіцер, до того ж заможний і нежонатий. Він не раз провідував Карнаухова й радився з ним щодо різних адміністративних справ, а згодом і особистих; сідали обоє зі скляночками чогось міцного й балакали собі про широкий світ.

— А ви все-таки повинні оженитися, любий пане, — казав прадідусь.

— Повинен, та не ображайтеся, я б хотів узяти за дружину німкеню.

— Ну, а в чім проблема? Їдьте до Німеччини та й повертайтеся із дружиною.

— Я маю на увазі німкеню, а не гітлерівку. Адже ті баби подуріли. Геть усі там подуріли. Мені потрібна якась нормальна німецька дівчина.

— А ви не боїтеся, що війна почнеться?

— І що тоді?

— Ну, що вам як польському офіцерові доведеться воювати зі своїми.

— Сподіваюся, — буркнув Гесс, проте ніхто цього тоді не помітив, — що полякам стане тактовності не кидати мене на західний фронт.

Іще далі, у Єнджейові, був маєток Пшипковських, тих славетних Пшипковських, відомих своїми годинниками. Уся їхня садиба нагадувала великий музей — хоч і не такий, як Королівський Замок, де я на власні очі бачив, як працівниця галереї бігцем перетинала залу й вигукувала до німецької туристки, яка присіла собі на гереківському табуреті: «Пліс, пліс, — тут вона розпачливо здіймала руки догори, — итс оріджінал, итс оріджінал!» Бо у Пшипковських усього можна було торкнутися — і розбитої шибки у дверях, супроводжуваної запискою: «Цю шибку розбив російський солдат у 1864 році», і кожного із прадавніх годинників, із яких котрісь стріляли на віват, інші виглядали зовсім пласкими, а ще якісь удавали птахів чи рослини і, нарешті, можна було сісти на табуреті, підписаному: «На цьому табуреті сидів імператор Наполеон під час відступу військ з-під Москви у 1812 році». І докладна дата.

Старий пан Пшипковський був колекціонером, науковцем і конструктором годинників, а молодий — скульптором і германофілом. Перед самою війною, коли всі наввипередки записувалися до Товариства польсько-англійської чи польсько-французької дружби, він записався до Товариства польсько-німецької дружби. Розповідав, що коли довелося побувати в колоніях, він переконався, що англійці — то негідники й тварюки: проганяють негрів із тротуарів батогами, катують їх і ставляться, як до рабів; краще вже німецький порядок, Шіллер, Гете та Гітлер.

Бабуня заходить уранці до моєї кімнати й дивиться на Басин портрет.

— Дуже схоже, от тільки ніс у тебе інший.

— Бабусю, але це не автопортрет, а портрет Басі.

— Що? Неймовірно. Жодної схожості.

— Як це жодної? — встаю з ліжка і, загорнувшись у ковдру, стаю з бабцею перед мольбертом.

— Бо ні. А я на цьому знаюся.

— Це ще чому? — питаю сердито, хоча й знаю, що не можна гніватися.

— Як це — чому? По-перше, я з дитинства зростала в домі, повному картин. Мало того, що дід із бабою мали чимало гарних картин, то ще й Ромуся, перебуваючи на лікуванні в Італії, слала мені ледь не щодня листи, і дуже пильнувала, аби в кожному була листівка з іншим твором мистецтва. Ці листівки, пригадую, висіли потому над моїм ліжком. Ну, і тато малював, і тітка Єва... тітка Єва по-своєму, шалено, наче й правильно, проте... колись, приміром, розмалювала японський комод дідуся Брокля...

— Малювати по японських комодах! Варварство!

— Але той комод анітрохи не був гарний. А Єва намалювала подвір’я, таке, як наше, але на клумбі спереду сиділа велетенська жаба, і здавалося, що вона зараз усе подвір’я проковтне, тільки плямкне. Зате тато малював дуже правильно й дуже по-російському. Наприклад, мідний таз, наповнений до половини водою, який виглядав наче справжній. Крім того, він обожнював Станіславського[1] і часом малював такі пейзажики... їх багатенько валялося вдома, з одного невдалого навіть зробили совочок для сміття. Він приятелював із художниками; пригадую, як колись прийшов його знайомий, професор Варшавської академії, а я сіла осторонь і намалювала з нього ескіз. Він мав дуже характерний профіль... о, чекай-но, я тобі намалюю, — тут бабуня витягає серветку, ділить її на три шари, і на одному малює опукле чоло, орлиний ніс і випнуте підборіддя, — ось, такий. І цей професор, коли побачив мій малюнок, то сказав: «Послухайте, вона мусить вступати до Академії...»

— Тебе геть без кінця чогось навчали.

— Ну, так виходило. Отож тато послав мене на уроки рисунку й живопису, але я не хотіла малювати мідних тазиків, наповнений до половини водою, і відмовилася.

— Бабуню, можна мені вмитися?

— Гаразд.

— Прийду снідати, і ти мені розповіси решту.

— Ні, бабуню, я сам собі поріжу помідор. Тобі облити окропом і зняти шкірку? Добре. Тепер можеш мені більше розповісти про родичів.

— Про родичів? Ну, що ж, наприклад... ми жили з тіткою Сашею, яка славилася своїм прегарним волоссям. І от якось я заходжу до її кімнати, а там тітка голомоза, з таким маненьким мишачим хвостиком на маківці, а волосся лежить на туалетному столику. Мене це страшенно шокувало. От мама — то інша річ, у неї було чудове волосся, і вона носила його, заплітаючи дві коси, довгі аж до п’ят, угорі товсті як передпліччя, а внизу такі, як чоловічий великий палець, та однаково, раз на місяць розплітаючи їх, щоб помити, приказувала: «Пхе, і що в мене від того волосся зосталося... мишачі хвостики».

— «Мишачі хвостики»? То ще й «справжнісінький сир».

— «Справжнісінький сир» то якраз бабуся Ванда сказала, коли випадково ввійшла до Ружиної кімнати й угледіла її груди, значить, як такі довгасті грудки сиру. Зрештою, тітку Ружу я бачила лише на канікулах, коли та приїздила до Лисова зі своїми дітьми, Алінкою та Здзішеком, — тут у бабуниних очах з-над канапки спалахують дві блискавки, — який був жахіттям мого дитинства.

— Це той, що тебе підтоплював?

— Ой, чого він лише не робив... По-перше, підтоплював мене в ставку, по-друге, часто вдавав, що тоне, а я йшла берегом і кричала... а він прекрасно плавав, тож сидів під водою справді довго, а я щоразу дозволяла себе ошукати. Зрештою, скільки ж мені було тоді років? Може, сім? По-третє, він прозивав мене Какаду. А я страшенно сердилася, звісно, дитина. Вихоплював у мене мою улюблену ляльку й закидав на верхівку розлогої липи, що росла за будинком, а тоді казав, що віддасть її, якщо я погоджуся звати себе Какаду... а ти ж знаєш, як я лазила по деревах... один-єдиний раз залізла на грушу в Лисові, бо дерево мало горизонтальні гілки, на які легко було видряпатися, зате потім боялася злізти й довелося чекати, доки тато приїде після роботи з Кельце, а тим часом усі сільські дітлахи з’юрмилися довкола груші й кепкували, що я не можу злізти. Отож Здзішек забирав мені ляльку, Тосю, вішав її на якій-небудь гілці, страшенно високо, і казав: «Скажи, що ти Какаду, то я зніму». Зате Алінка завжди мене рятувала; лазила по деревах так само спритно, як Здзішек, і знімала Тосю. Одного разу, як вони приїхали пізньої осені, кинув Тосю до крижаної води, а я намагалася витягти, підсковзнулася й упала до ставка. На щастя, Алінка мене врятувала...

— Пощастило тобі з Алінкою.

— Авжеж. Витягла мене й віднесла додому, але я однаково вхопила запалення легень. Це тоді якраз сторожиха приходила й казала, що молиться за легеньку смертоньку. Що іще було з тим Здзішеком... А, ну, звісно ж, він заклався, що я не піду вночі на кладовище. Що злякаюся. А я завжди була свавільною. Дочекалася, аж стемніє, вилізла непомітно в нічній сорочці крізь вікно... було літо, і я навіть не замерзла. Та батько якось про все це довідався, про цей заклад, і що Здзішек чекає на мене на кладовищі, загорнувшись у якісь простирадла, і дістався туди першим. Здзішека вилаяв, мовляв, майже дорослий чоловік, а дитину лякає, бо мені, було, може, сім, може, вісім років... а мене знайшов і відвів додому. Я більше батька перелякалася, ніж якихось там духів, що їх сподівалася побачити... та якби я угледіла там Здзішека в простирадлі, то невідомо, що могло би статися. Нервовий шок чи ще щось. А взагалі цікаво, що і Алінка, і Здзішек були такими химерними... вона обожнювала мене захищати й рятувати, лазила по деревах, мов справжній шибеник, і нічого не боялася. А він убирався в дивні квітчасті сорочки, фарбував губи помадою, зневажав дівчат і з часом почав з’являтися в товаристві таких різних дивних друзів, ну, розумієш. Я собі гадаю, що то все через матір, Ружа була така нечула, пішла за генерала Шимічека, певне, лиш для того, щоб батькам було приємно.

— І що? Що з ними сталося?

— Алінку під час війни вбили німці, а Здзішек загинув ще до війни. Плавав у морі під Варною, і там його якась судома вхопила. Утопився, — бабуся зловтішно всміхається, — така іронія долі, завжди мене дурив, що потопає, так глузував, на кпини брав, доки й справді втопився.

— Нафарбований і у квітчастій сорочці. Гм. А були в тебе ще якісь кузени?

— Так, малі Мехи. Малі... ну, не такі вже й малі. Стася Меха я ніколи не бачила, бо він загинув у Львові, молоденьким, дванадцятилітнім, може, хлопчиком. Лежить на «Цвинтарі Орлят». Умирав у лікарні й весь час кликав: «Мамо, мамо». А тітка їхала до нього, здається, страшенно поспішала, але мала ще якісь справи залагодити дорогою. Так він і не дочекався.

— Бісова баба була та Мехова.

— Ну, певне ж. Через неї дядько Мех позбувся посади волинського воєводи. Він на важливій посаді, а його жона різні химороди справляла. Приміром, ходила по місту з бузьком і поросям на шворочці.

— І вони одне одного не били?

— Ні, зрештою, не знаю. Може, вона їх поодинці вигулювала. Або з’їжджалися різні поважні гості на Волинський ярмарок, це тоді неабияка подія була, такий ярмарок, як-от Познанський, тільки сільськогосподарський... так-от, з’їжджалися ті гості, дядько їх запрошував додому на врочистий обід, а вона приймала їх у халаті. Страшенний скандал; тут тобі пани високоповажні, голови й представники, а тут халат. Та ще й потертий. Пришелепувата була, що там казати, усі завжди знали. Дядькові врешті сказали, що він мусить подати у відставку. Воно й не дивно. Запитав, чи вони незадоволені його роботою, а ті йому у відповідь, що роботою дуже задоволені, а от жінкою ні.

— Ну, гаразд, але ще друга дитина була.

— Яка друга дитина?

— Стасева сестра.

— Вандзя? Вандзя Мехівна була моєю улюбленою кузиною. Мала прегарний кришталевий голос. Успадкувала його по тітці, батьковій сестрі, яка була славетною примадонною. На жаль, слуху по ній не успадкувала. Пам’ятаю, як Вандзя Мехівна приїхала до Лисова, ходила по саду й співала «Як пішов король на війну», а я сиділа коло вікна й слухала її, бо вона мала такий гарний голос. Чи не сто разів заспівала, і щоразу інакше. Це теж неабиякий талант. Ну, а я так і не вміла співати «Як пішов король на війну», бо, як кажуть росіяни, завчила й весь час фальшивила. Чуєш... клац.

— Що?

— Ну, клац. Стиш! — додала бабуся роздратовано. — Радіо. Полудень, зараз буде та передача... знаєш, а це теж страшенна іронія долі — мати такий прекрасний голос і нуль слуху. Іще як під акомпанемент, то півбіди, але а капелла... чорний розпач. Вона потім навіть щось записувала, бо тітка їй це влаштувала по знайомству... і сама вибрала такі твори, щоб увесь час інструмент вів, тому заспівала добре. І ми потім це слухали по радіо. Та щойно згадаю, як вона ходила собі садочком, під сонечком, а я слухала тієї нещасної «Як пішов король...», то в мені аж усе перевертається. Певне, вона й зазнала б якоїсь слави, бо голос мала дійсно феноменальний, але Вандзя загинула під час війни. Німці її в Пав’яку закатували.

— То це ж самі святі діви й святі отроки?

— Ну, не дуже, Здзішек святим не був. А Вандзя не була дівою, бо мала чоловіка.

— Чоловіка? Про чоловіка ніколи не чув.

— Як це ні? Спершу мала нареченого й необачно прохопилася про нього матері. Тітка Мехова розлютилася й так довго плела інтриги, розсилала якісь листи, очорнюючи власну доньку в очах тієї родини й таке інше, що це все розпалося. Тож наступного разу Вандзя не сказала їй нічогісінько й повідомила щойно в переддень вінчання.

— То й так шляхетно вчинила, я б на її місці взагалі не повідомляв.

— Але вона повідомила. І тоді, під час урочистої церемонії укладення шлюбу тітці Меховій луснула гумка в трусах. І труси впали на підлогу. Провидіння, — прорекла бабуня побожним тоном, таким незвичним для її розповідей, — обирає собі найнеймовірніші стежки. Ну, а тепер тихо, бо новини.

Отак бабуня безапеляційно уриває спогади через новини з Афганістану, Боснії чи Отвоцька. Тим часом я перебуваю в якійсь ідилічній аурі, немов витаю на хмарині здійнятого в повітря золотого пилу — достоту так, неначе сиджу у вікні лисівського маєтку, у вікні, якого явно не існує, спираюся ліктями на вичовгане дерев’яне підвіконня. Достигає паперівка, а може, черешні, а може, ще нічого не спіє, а по високій траві, місцями темнішій і вищій, походжає Вандзя Мехівна, вродлива дівчина, і немилосердно фальшиво співає «Як пішов король на війну».

Ну, але війна прийшла сама, не довелося на неї навіть ходити.

— Оце й усе про родичів?

— Загалом та-а-ак... ну, а ще що? Мацей? Дядько Мацей? Дядько Мацей переважно був тихим і лагідним, але часом шаленів. Одного разу кинувся на тата, коли вони пішли прогулюватися над ставком, і почав його топити. Наче й біля берега було, тому мілко, але щоб когось утопити, зовсім не треба багато води, якщо занурити голову в намул. На щастя, тато був дуже сильним і вирвався; потім Мацей отямився й страшенно перепрошував; після дідусевої смерті з усієї родини вгамувати його міг тільки тато. Іншого разу батьки пішли до театру, але мама на півдорозі зупинилася, бо мала лихе передчуття. Повернулася назад, увійшла додому, а там дядько Мацей душив мене пальтами.

— Як це «душив тебе пальтами»?

— Ну, просто, — каже бабуня, неначе існує щось таке, як простий спосіб задушення пальтами, — запхнув мене до шафи, накрив пальтами й душив. Мене ледь урятували. Потому мене більше ніколи не залишали з ним сам на сам.

— А бабуся?

— Бабуся була здорова й спортивна. До дев’яноста могла ногою перехреститися. А взагалі її життя минало в спокої.

— І це мені нагадує, що тобі ще не дев’яносто, але тобі вже не хочеться про себе подбати, бо ти не одягла зубів.

Бабуня дивиться на мене докірливо й каже:

— Усі канікули я проводила в Лисові...

— Бабуню, ти зуби не одягла.

— Тихо, негіднику, — каже бабуся, якій усі постійно нагадують, що вона не носить зубів, а їй на всіх начхати.

— Але, бабусю, елегантна жінка...

— Дай мені спокій з елегантною жінкою. Мені з ними незручно. Усі канікули я проводила в Лисові, аж до вересня, бо там завжди було гарно у вересні, тому до школи поверталася на місяць пізніше. У Лисові тато мене вчив стріляти.

— То ти вчилася стріляти?

— Училася? Я чудово вміла стріляти. У мене завжди був чудовий зір і міцні руки...

— ...від фортепіано.

— Так. А що вдома були три револьвери, то завжди було із чого повправлятися.

— Чому аж три?

— Два в тата були віддавна, а третій він забрав в одного добродія. То був такий молодик, трохи дурнуватий і трохи гуляка. Тато пішов його відвідати, бо в того саме народилася дитина, то й годилося наче. «А знаєте, пане раднику, — каже той добродій, — я отримав дозвіл і купив собі револьвера». І витягає, показує гостям, розмахує й таке інше. Батько йому каже: «Послухайте, поводьтеся із цим обережно, зі зброєю не жартують». «О, та він незаряджений». «Дуже вас прошу...», — і в цю мить пролунав постріл. Усі посхоплювалися з місць, перелякані, хтось кричить, дружина біжить до колиски, а куля поцілила якраз у колиску й розтрощила бильце над самою голівкою дитини. «Скільки ви заплатили за цей пістолет? — запитав тато. — Будь ласка, ось гроші. Прошу це віддати мені й більше не купувати зброї, доки до неї не доростете».

— І що ж потім сталося із цими пістолетами?

— Усі віддали партизанам на початку війни. Але я про Лисів казала.

— Казала.

— А про ляльку розповідала?

— Ні.

— То сталося раніше, коли я була дуже малою. Тато подарував мені таку гарну ляльку, яка розплющувала очі й уміла пісяти. Боже, як мені та лялька подобалася... і якось ми поїхали до Лисова, а я, як завжди, запросила побавитися сільських дітей, бо страждала від комплексу панночки з маєтку, у якої є все, тоді як інші діти не мають нічого. То ми бавимося тією лялькою, бавимося, і раптом діти кажуть, що зголодніли. І я побігла додому, щоб винести їм трохи хліба з маслом. Повертаюся — аж немає ані дітей, ані ляльки. Пізніше я ходила з татом, заплакана, від хати до хати, та все марно. Ніколи більше я її не бачила.

І раптом я замислююся над цією особливістю світу; бабуня, яка дедалі менше пам’ятає, через сімдесят років зворушено згадує про ляльку зі свого дитинства, яке не існує, з маєтку, якого не існує, з епохи, якої не існує; жодну зі своїх дитячих утрат я не оплакував так, як помаранчевого пластмасового крокодила, котрий чудово плавав у воді, і якого батьки колись ненавмисне викинули, фарбуючи ванну кімнату.

Та бабуня вже розповідає про щось геть інше.

— ... я тих дітей не звинувачую. Бо чим же їм було бавитися? Виструганою сопілкою? Вальдорф колись на багато років утратив роботу в «Пшекрої», бо написав, що з дитинства пам’ятає пастушків, що грали на сопілках, та відколи всі пастушки подалися в міністри, немає кому більше грати на польському селі. Діти в Лисові були такі здібні... перед самою війною, пригадую, учитель мені казав: «Усі ці діти мали б учитися, але хто тут собі може це дозволити...» Хіба що Стефан Врона. Боже, який же то був вродливий мужчина. Лише Стефан вивчився на офіцера. Пригадую, як він їхав на чолі загону під час якогось параду в Кельце, і всі жінки пасли його очима, а він мені вклонився... такий вродливий, у формі, на коні... і що з того? Моя шкільна подружка розповіла, що Стефан мав роман з якоюсь жінкою, про яку були чутки... ну, так чи сяк, а він заразився сифілісом. Пам’ятаю, як він колись приїхав до маєтку, а ми запросили його, звісно, як рівню, на підвечірок. Він сидів такий виснажений, ледь міг ворухнутися. І попрохав у мене плед, бо вже був вечір, і йому змерзли ноги. Яке ж він тоді, певне, відчував приниження, такий герой — і просить плед принести... невдовзі потому пішов на фронт, потрапив у полон і загинув у Катині. І ще був один, уже не згадаю, як звався, здається, Костшик мав на прізвище. А може й ні. Батько послав його до ліцею. Він би й до університету пішов, та почалася війна, і довелося утримувати родину. Німці якось його впіймали з тютюном, бо ж усі на селі садили тютюн, хоча це й суворо заборонялося. Так-от, упіймали його жандарми, почали лаятися й ударили його по обличчю. Якби він був звичайним селянином, то змирився б і стерпів, але Костшик почувався інтелігентом і вдарив у відповідь жандарма. Закатували його прикладами так, що мати ледь упізнала сина, просто криваве місиво якесь було.

— Ба.., але ти вже про війну, а я ще не закінчив про твоє дитинство й молодість.

— А про що ти ще хочеш дізнатися?

— Про школу.

— Про школу... зі школи мене завжди забирав тато й ніколи цього не любив, бо сторож, побачивши його, вигукував: «Панянко Бенецька, дідуньо по вас прийшов». Та воно й не дивно; татові було за п’ятдесят, і він був голомозий як коліно, чого він, зрештою, соромився й завжди намагався ходити в капелюсі. Там, де це було можливо. Та іноді йому й компліменти говорили, як отой залізничник на вокзалі, що мусив перевіряти, чи пасажири мають перонні квитки, а татові сказав: «Шановного пана я навіть не перевірятиму, бачу, що ви, шановний пане — справжній пан, як то кажуть. Бо такий у вас вигляд. І це зразу видко».

— Але ти мала про школу розповідати, а не про твою школу очима твого батька.

— Про мою школу? Я вчилася дуже добре, зазвичай була другою або третьою в класі, бо в мене були проблеми з гімнастикою. Воювала із ксьондзом...

— Ти? Ти, яка збиралася стати черницею-мученицею?

— Так. Бо тато постійно мені повторював: «Дитино, це проблеми свободи віросповідання й нікого не можна навернути силоміць. Будь терплячою. І не забувай, що, можливо, ти колись зміниш думку про це». А я, звісно, кричала, ображалася, і мені було дуже сумно. Але згодом, я помалу почала розшукувати в Біблії різні місця, які здавалися мені геть невідповідними до Христового вчення. Найдужче мене вразило, що Богородиця знала, що Іродові солдати виріжуть, усіх хлопчиків у Вифлеємі, але не розповіла про це іншим матерям. Я цього ніяк не могла зрозуміти. Спитала ксьондза на релігії, чому так сталося, а він щось пояснював, мовляв, інакше Святе Сімейство не змогло б урятуватися втечею до Єгипту. Мене це не переконало. Я почала дошукуватися, аж, зрештою, втратила віру. Звичайно, ксьондз обожнював чіплятися до мене з різними дрібницями, тож я мусила найкраще в класі знати молитви, катехизис, псалми et cetera. Він тільки й чатував, коли я спіткнуся, а тут таке розчарування.

— А з якими ще вчителями в тебе були проблеми?

— Із різними. З кожним свої.

— Наприклад?

— Ну, найбільші були з новою директоркою. Колишню директорку я дуже любила, але вона пішла на пенсію. То була приємна, вихована пані. Зате нова виявилася вульгарною хамкою, яка репетувала на учениць, наказувала замість розмовляти й узагалі була невідповідною особою на невідповідному місці, настільки, що якось чиясь мати не витримала й дала їй ляпаса. Я ж користувалася тоншими методами. Одного разу вона вела в нас урок біології й написала на дошці «півкола мозку». Просто помилилася, мабуть, через те, що так старалася гарно вивести кожну літеру. Я, звичайно, каліграфічно переписала це до зошита. Директорка підійшла до мене й питає: «А це що таке? Як треба писати «півкуля»? А я їй: «За колишньої директорки писали «півкуля», але за нової пишуть так...» — і показала на дошку, де чорним по білому... чи то пак білим по чорному було написано «півкола». Можеш уявити, як вона після цього мене любила. Воювала зі мною до останнього класу. Лише одне мені в ній сподобалося: у нас в школі була така акція, коли всі приносили сніданки для дівчат з бідніших родин. І якось директорка помітила, що одна з дівчат поклала черству булку. «А тобі теж дали на сніданок черству булку, га? Ні? Із шинкою? От цікаво. То тепер ти їстимеш черству булку, а бідним подругам залишиш ту, що із шинкою».

— Гарно.

— Та гарно. Та загалом вона поводилася як примітивна хамка. От учителька латини, пані Сташова — то інша справа, та була дуже добре вихована, але неймовірно сувора. Я її не боялася, бо з початку досить добре знала латину й привчила її до того, що завжди можу відповісти. Тому вона мене ніколи не питала, зате по черзі викликала всіх дівчат, а вони так довго мордували того Цезаря чи Лівія, аж нарешті лунало: «Ля-а-алька, тепер скажи їм, у чому тут справа». І тоді я підводилася й відповідала абсолютно без жодних зусиль, бо все вже давно переклала. Аж раптом якогось разу у випускному класі вона питає мене без попередження. А я нічого. Вона аж заніміла. «Лялю, встань, будь ласка, — сказала вона. — Лялю, будь ласка, сядь. Будь ласка, встань. Як це — ти не знаєш?» То я їй і кажу, що не знаю та й квит, що вона мене сто років не питала, а я не вчилася тільки щоб учитися. Дала мені три тижні, щоб я вивчила; якраз були зимові канікули. І, уяви собі, що я таки вивчила. І склала на п’ятірку. Та-а-ак. Вона вживала таких різних висловлювань, наприклад: «Чого так скачеш, як блоха по шахівниці». Не знаю, чому саме по шахівниці, але так вона казала.

Перекладала вона добре чи зле, але класичну освіту Ляля Бенецька отримала. То й не дивно, що коли я був малий, то замість казок бабуня розповідала мені грецькі міфи; під час купання — про Ахілла у водах Стіксу; у саду — про Нарциса й Адоніса; на ринку — про Гермеса, а про Несса, Одіссея чи стимфалійських птахів — за будь-якої нагоди. Ну, і про Авгія, коли хотіла примусити мене поприбирати іграшки. З’являлися й інші герої: Гамлет, Роланд, король Собеський з неодмінною Марисенькою, Бона, що отруїла Барбару, а із часом також Емма Боварі, Ганс Касторп і барон де Шарлю, але на цьому етапі ми вже розповідали одне одному навзаєм.

В Оліві все було трохи по-іншому, з Едипом, Брюгге й російським балетом десь на задньому плані. Ми спілкувалися мовою, відірваною від дійсності вулиці Квітної, вулиці Лічманського, вулиці Підгалянської і далі — відірваним від дійсності Ґданська, Помор’я, Польщі й більшості західного та східного світу: натяками на родинні оповіді, спільно прочитані книжки, внутрішньородинними слівцями. Сторонньому часто складно було нас зрозуміти, та хіба не цього ми трошки прагнули?

Коли з Відня приїхав Ріхард, бабуню охопив звичний переляк під назвою: «А де ж мені його покласти?», а тоді наступного дня під назвою: «А як же я з ним порозуміюся?»

— Ну... знаєш... англійською або німецькою. Він чудово говорить по-англійському. По-німецьки теж непогано.

— А французькою?

— Ні. Російською теж ні, щоб випередити твоє наступне запитання.

— Нечувано, — зітхнула бабуня, — ну, та якось спробуємо.

— І що, Ріхарде, — спитав я на третій день, — як тобі вдається спілкування?

— Коли я розумію, то посміхаюся й киваю головою. А як ні, то роблю таку міну смутного песика, — і тут він зробив міну смутного песика.

— Ага.

На щастя, більшість часу ми або ходимо по костьолах та музеях, або обговорюємо різні поважні речі, як-от час і простір, бо Ріхард на цьому знається, а я ні, або навпаки — про малювання перлин чи створення напруги, бо на цьому Ріхард не знається, або, зрештою, про речі, на яких ми обоє не розуміємося. Та траплялося, що доводилося його ненадовго залишити сам на сам з бабунею, яка більшість часу була відокремлена від нас мовним бар’єром і тому помітно дратувалася.

Так чи сяк, та коли я йшов, скажімо, на кухню, щоб заварити чай, то про всяк випадок намагався уважно прислухатися, бо ж ніколи не відомо... Чайничок стояв, як звичайно, на електричному чайнику («Бо гріє. Мусить гріти, там завжди ставлять чайничок»; якщо хтось не дотримувався нової традиції, то бабуня здіймала рейвах). На склянках осад, бежеві й сіруваті патьоки з каменя й чаю, узагалі позбавлені смаку (а може, навіть його збагачують, зрештою, жодного запаху чи чогось бридкого), та для очей мого асептичного австрійця то справжній жах. Мию, мию. З кімнати долинає дедалі гучніший, сповнений упевненості й переконливості, голос бабусі. Вона явно щось розтлумачує. Треба поспішати, бо невідомо, що може статися.

Отож я напружуюся, заварюю улюблений Ріхардів чай, перцево-цинамоновий, метушуся за двох чи й трьох, витираю до блиску ложечки, нарешті входжу до вітальні, де бабуня, картинно вмостившись у фотелі, сягає якогось апогею оповіді, містичних вершин красномовства.

— Капітолій, Капітолій, — вигукує вона, розмахуючи руками, окриленими класичною освітою. Час від часу бабуня ґелґоче і, наче цього замало, супроводжує це різними сценами, значення яких мені поки незрозуміле.

По той бік столу Ріхард робить міну смутного песика.

— Яцеку-у-у, — бабуня з гідністю обертається до мене — я хочу йому сказати, що ми з ним балакаємо як гуся із поросям.

З огляду на безпеку чаю й сяючих склянок, я ставлю тацю на столі, а тоді питаю:

— А що означала ця пантоміма?

— Як це що? Гуси! Капітолійські гуси! Уночі до мурів Риму, — тут бабуня замашними рухами показує силует Вічного Міста, — підійшли варвари. Не пригадую вже, хто саме...

— Та їх багато було, байдуже. Що далі?

Але бабуся вже видиралася уявними схилами одного із семи пагорбів; галли, насупивши чоло, раз по раз долали коротку відстань між фотелем і столом. Тоді — гуси, метушня, тріпотіння крил і голосне ґелґотіння, аж доки невидимі пір’їни впадуть на невидимі плити Капітолію; римляни попрокидалися й хапаються до бою — бабуня розштовхує фотелі й здіймає п’ястук з неіснуючим мечем. Гуси Рим урятували.

— Гуска, — побожно промовляє бабуся. — Гуска, — повторює вона, пильно вдивляючись Ріхардові у вічі.

Я коротко йому розтлумачив — Ріхард зберіг міну песика, яка виробилася протягом усієї бабусиної вистави — про що йдеться в приказці «як гуся із поросям». З’ясувалося також, що він не знав історії капітолійських гусей, але дуже втішився такому розширенню горизонтів, як і будь-який милий, розумний, гарно вихований австрійський хлопець. Видовище, рух і звук дійшли кінця.

— Не чув про капітолійських гусей? Неймовірно.

— Знаєш, він, здається, не отримав класичної освіти. Простіше було якось про качура Дональда, зрештою, птиця та й птиця...

На щастя, бабуня, звільнена від обов’язку пояснювати щось далі, вирішила не демонструвати поросят і сіла пити чай.

— Ну, гаразд, директорку ти не любила, латиністку теж не надто. А кого ти любила?

— Ну-у-у, Горбатик. Горбатик був моїм улюбленим учителем. Історик. Надзвичайно розумний чоловік, потім був викладачем, здається, у Кракові, хоч я й не певна; нещодавно помер, я читала некролог у «Пшекрої». Теж довгенько собі пожив. Хоч і не виглядав на такого, який мав стільки прожити. Із простої родини, щойно закінчив університет, худий мов тріска, бідний як церковна миша, завжди носив одного й того самого костюма із задовгими, відвислими на колінах штанами, які утворювали такі складки, схожі на бублики. Колись, пригадую, сидимо в класі перед його уроком, і я намалювала на дошці карикатуру — Горбатика, такого нещасного, з тими бубликами. Він увійшов, побачив, посміхнувся, а тоді каже: «А й справді, то вже занадто, ці штани дійсно як ганчірка». І відтоді приходив до школи в єдиному святковому вбранні. Боже мій, як я перед ним вибачалася, як ми всі його перепрошували, благали... але ні, він уперся. Мені було так ніяково, так неприємно... Якось, пригадую, я вирішила першого травня прийти в чомусь провокаційному, червоному, а що в мене не було нічого цілком червоного, то я вбрала хустку в білий горошок. Горбатик увійшов, глянув на мене й каже: «А ви неабиякий героїзм виявили... ну, ну. На мій урок одягти червону хустину! Та ще й у білий горошок! На мій урок». А він мав трохи соціалістичні погляди, — додає бабуня, — і разом з тим підтримував Муссоліні, бо бував в Італії й розповідав нам про громадські роботи. «Якщо комусь вдалося цих ледачих італійців загнати до роботи, — казав, — то це таки неабияка людина. Понтійські трясовини осушив, дороги проклав, порядок навів...» Згодом йому це захоплення минуло. Так чи сяк, а викладав він чудово, будь-кого з нас умів заохотити до праці... у нашому класі така дівчина була, ми всі її Оселедицею називали, бо вона страшенно оселедцями тхнула, невідомо чому. Наче й чиста, умита, а завжди цей запах... зірок з неба не хапала. І, уяви собі, якось Горбатик її питає, а вона щось там белькоче, затинається. Закінчила, а він каже: «Пані... — як там її звали... ну, байдуже — якась-там. Пані Якась-там висвітлила це питання з надзвичайно цікавої перспективи...» І відтоді Оселедиця вчила історію, аж гай шумів. З решти предметів і далі мала одиниці, але з історії щоразу п’ятірка за п’ятіркою. Чудовий учитель. Ну, ще була та історія із трійкою. Читав нам оцінки за семестр і сказав, що в однієї з нас трійка з поведінки. А тоді трійка з поведінки в жіночій школі — то був справдешній скандал. Не знаю, що треба було вичворити, щоб трійку заробити. Дівчата перелякані, юрмляться довкола мене й кажуть: «Слухай, Горбатик тебе любить, йди до нього й запитай, хто трійку має». Іду, питаю, а він: «То ви не знаєте? Не здогадуєтеся?» Я щось там мудрую, мовляв, може, та, бо її бачили на балу в офіцерському казино, або інша, бо колись нафарбувалася на якийсь бенкет. «Ні. Ви й справді не знаєте, хто дістав трійку?» Я не знала. «Ви». Я заніміла. «Я?» А він дивиться, киває головою й каже: «Вам конче було воювати з директоркою? Нащо вам це здалося? Ще й дивуєтеся».

— То... гм... то він трохи конформістом був...

— Е-е-е, ні. Горбатик теж воював з директоркою, як і я, але непомітніше. Пригадую, як я складала випускний з польської мови й літератури, і вона була в комісії. Я відповідала бездоганно, і тоді директорка, яка будь-що хотіла мене зрізати, спитала про сучасну літературу. Горбатик схопився зі свого місця й заперечив, мовляв, цього немає в програмі, та пригадав, що місяць тому я писала із цього великого реферата, і сів. Я відповідала з пам’яті, усе як по нотах, просто переказала свою доповідь, і квит. Нарешті дійшла до місця, де трохи забулася, назву якоїсь книжки, і кажу: «Але тут ви мені допоможіть, бо мені пам’ять зраджує». «Ні, годі», — процідила директорка крізь зуби, а Горбатик знову підхопився й розцілував мене в обидві щоки. Перед самою війною вона викинула його зі школи; він відразу пішов до університету. Такий розумник.

Окрім війни з директоркою, бабуня, разом зі своїм другом із чоловічої гімназії, редагувала поважну шкільну літературну газету, сторінки якої прикрашали різні фейлетони, патетична поезія й обговорення; той друг був закоханий в бабусю до нестями, але був молодшим за неї на два місяці, тож вона на нього й не глянула. Згодом йому минулося, коли він був уже дорослим — а що він став при цьому великим письменником і об’їздив потому півсвіту, щоб, зрештою, померти на серце в південному місті біля підніжжя вулкану — то це вже інша справа. А поки залишмо його в якомусь класі, де, розгладивши аркушика, на посинілій від чорнильних плям парті, він малює Лялю Бенецьку у вигляді каріатиди, як «опору келецької культури», або як вона з войовничим виглядом прямує, затиснувши під пахвою Фрейдів «Вступ до психоаналізу».

— Ми навіть мали шкільну пошту: будь-хто міг укинути до спеціальної скриньки листа до редакції, якого ми потім гуртом читали й не раз відповідали на сторінках газетки. А якось, пригадую, прийшла листівка, задрукована штемпелем із картоплини двома вульгарними словами — на «х» і на «п». Пан Горбатик, який допомагав нам готувати газету, зиркнув на ту картку, зім’яв і кинув убік, але я все прочитала. Через кілька тижнів ми сиділи з батьками й тіткою за обідом, пригадую, що якраз був малоросійський борщ, і раптом мама спитала: «Валер’яне, я бачила на паркані якесь дивне слово, «хуй» чи щось таке. Що воно значить? Це якась абревіатура? Назва якоїсь партії?» Тато побуряковів і захлинувся борщем, а відразу потому захлинувся знову, помітивши, що я теж почервоніла. Але мама такою вже була; наприклад, вона ніколи не вживала слова «бордель», та коли бачила безлад, то часто казала: «Який жахливий бардак», бо їй здавалося, що це таке гарне російське слово, яке означає непорядок.

Воно й не дивно, що прадід Валер’ян захлинувся гарячим борщем — як будь-який гурман, він мав свої дивацтва; суп обожнював киплячий, найкраще просто з каструлі. Сам прекрасно готував, але за якусь смакоту міг усе віддати. Об’їдався до знемоги різними делікатесами. Лікарі радили йому перейти на дієту, бо він слабував на серце, але прадід казав, що воліє прожити ще десять років і їсти те, що йому до вподоби, аніж двадцять, і відмовляти собі в усьому й споживати варену моркву.

— Примушував мене їсти маслини, а я їх ненавиділа. І пити сухе вино за обідом. Мені більше подобалося солодке, але тато казав: «Ти ж не хочеш солодкого? Бо якщо так, то взагалі не дам...» Обожнював рибу; я лише раз бачила, як мій батько вчинив скандал жінці: коли крамарка пообіцяла залишити для нього свіжі міноги, а тоді геть забула й продала їх комусь іншому. Боже мій, як він репетував... Ну, і ці обіди, батько, який поглинає гарячий суп, завжди якісь гості, знайомі й незнайомі... Бо, знаєш, тато був таким, що коли стрічав на вулиці безробітних, які зле виглядали, а то були роки великої кризи, і вбогих безробітних на вулицях не бракувало, то запрошував їх додому на обід, а наприкінці ще й давав їм якісь харчі. Або одяг. Пригадую, як колись мама примусила його купити нове пальто, бо старе вже потерте, і не личить людині на такій посаді. Він відмовлявся, відмовлявся, але погодився. І якраз назавтра, коли батько йшов вулицею, робітник, що фарбував якийсь будинок, розлив фарбу й заляпав те нове пальто. Робітник перелякався, перепрошує, а тато питає: «А який у вас розмір? Бо, може, вам це пальто потрібніше, ніж мені?» І негайно йому віддав, а тоді повернувся додому щасливий, бо міг знову носити старе пальто. Ще й так добре, що не привів того робітника на обід. Мама лише вимагала від нього, щоб її заздалегідь повідомляли, але він відказував: «Я їх щойно зустрів, а раніше ж не знав, кого побачу дорогою, скільки їх буде й чи будуть вони голодні». Або отой чоловік, як же він звався, такий молодий інженер. Працював у якомусь проектному бюро, навіть дуже непогано заробляв, але сталася халепа, і його дружина тяжко захворіла, потрібні були кошти на ліки. Отож він узяв трохи грошей з каси підприємства, щиро сподіваючись їх повернути з найближчої платні; на жаль, тоді саме перевіряли бухгалтерські книги, і виявилося, що грошей бракує. Страшенний скандал, хлопця звільнили з роботи й відтоді ніхто йому руки не подавав, тільки й казали: «Розтратник! Розтратник!» До всього ще й дружина померла. Безнадійна ситуація. І що роблять мої батьки? Регулярно запрошують його на обіди, щоб він не сумував, сидячи в спорожнілій квартирі.

— А коли обід затримувався...

— ...а коли обід затримувався, тато грав на скрипці один із творів, яких ніколи не навчився виконувати, наприклад, «Куяв’як» Венявського, де були такі складні пасажі... а мама, яка ненавиділа фальш і завжди стверджувала, що фальшива нота викликає в неї фізичний біль, мчала з кухні, вигукуючи: «Зараз, зараз, буде обід, тільки, на Бога, не грай». Чого тобі там ще треба до твоїх записів?

— Японця.

— А-а-а, японця...

Японець якось звався, але бабуся японських прізвищ не запам’ятовує, ну, хіба що ім’я асоціюється в неї із двома талановитими долонями, що грають на шопенівському конкурсі. Так чи сяк, наш японець справді мав дуже вправні руки, але не грав на фортепіано, зате рвав зуби.

— Подивися-но, Іренко, — казав радник Карнаухов з-над газети, — цей японець і далі у Варшаві. У «Кур’єрі» пишуть, що до нього ходить увесь monde... митці, міністри. Навіть прем’єр був.

— І що, він йому щось вирвав?

— Вирвав. Кажуть, той його дуже хвалив.

— Ти диви.

Або:

— Знову про японця пишуть.

— Якого японця?

— Того, що зуби безболісно рве. Притискає нерв у яснах і витягає зуба, наче корок.

— Ох, Валер’яне, я аж похолола. Не треба, будь ласка.

Дивно, що мого прадіда так захоплював цей східний дантист, бо ж сам він ніколи не мав проблем із зубами, доки у віці шістдесяти із гаком років не зламав собі зуба, коли, як завжди, розгризав волоські горіхи. Так чи сяк, а якогось ранку він заявив:

— Іренко! Японець приїхав до Кельце. Завтра в нас обідатиме.

Моя бідолашна прабабуня, призвичаєна, що ніколи не відомо, скільки людей прийде на обід, бо раптом Валер’ян стріне на вулиці знайомих чи безробітних, які вже два дні ріски не мали в роті... і таке інше, знизала плечима й лише пробурмотіла, що коли той дантист, то може не вимагатиме десерту. А японських страв за жодні скарби світу не дістати, зрештою, Геня й не втне нічого з японської кухні...

— Аби смакувало, — відбуркнув мій гостинний прадід і життєрадісно сяйнув лисиною, схиляючись над якимись документами.

— Ну, і прийшов, — розповідає бабуся, яка, частуючись шарлоткою, саме вмостилася у своєму допотопному, широкому фотелі, у якому помер і прапрадід Брокль, і прапрабабуся Броклева, і прабаба Карнаухова, — низенький, у котелку, із ціпком, очі вузенькі. Говорив російською, німецькою й англійською, вклонявся навсібіч, розповідав про натискання на нерви в яснах, і з наполегливістю, гідної кращих справ, їв, нещасник, чужі його смакам голубці, кнедлі, а також малоросійський борщ. Аж раптом... — бабця замовкла.

— ...вийшов.

— А ти звідки знаєш? Авжеж, вийшов. То ти знаєш цю історію? Вийшов до нужника, бо туалету в нас ще тоді не було. Тато перепросив його, мовляв, такі умови, те, се, будь ласка, ліворуч, а сам — стриб до стійки з парасолями, вистукує котелок, розкручує ціпка — і той розкручується, а всередині — нотатки, мікрофільми. Бо японець був шпигуном і, вириваючи зуби, при нагоді тягнув за язика всіх цих балакучих генералів та міністрів, тягнув за язика доньок банкірів і директорів, нарешті й самих суддів Верховного суду й депутатів, і сенаторів за язика тягнув, уміло, не настирливо, ні, адже то був вихований, досвідчений японець. Досвідчений японець повернувся з нужника, уздрів тата з розкрученим ціпком і хотів ушитися, але тато хап його за комір і потягнув до поліції, а поліція далі, куди слід. Певне, до контррозвідки. А тоді Геня розігріла голубці й ми дообідали.

Приблизно тоді ж таки розігралася історія Маргаритки, отож ми можемо повернутися до моменту, коли я перебив бабуню (зізнаюся: насправді, коли я сказав «Це буде далі», бабуня зовсім не припинила розповіді, зауваживши: «Ага, далі...», а розказала все до кінця, нарікаючи лише, що я втрутився).

— Якось увечері прийшов із візитом пан Роммель. Цього разу, зігравши із прадідусем кілька творів, він розповідав не про «прюнельки», а про свою старшу доньку, Маргаритку, точніше про пана Гесса. Отож, Маргаритка збиралася на бал. На той-таки бал збирався пан Гесс; проте в останню хвилину вирішив залишитися вдома. По нього приїхали друзі й кажуть: «Слухай, поголися, вдягнися гарно і їдь з нами. Шкода молоді літа просиджувати вдома! Поїдеш з нами автомобілем... Будуть Зуля й Мариня, і Маргаритка Роммелівна». — «Маргаритка? Яка ще Маргаритка?» — Як це — яка? Донька садівника Роммеля. Визирни у вікно, оно сидить в автомобілі». Він визирнув і вмить закохався, така вона була вродлива... висока блондинка, дуже висока; принаймні настільки, що тоді це вважали вадою, але ж Гесс мав на зріст два метри й чотири сантиметри. А коли спитав, чому в неї таке дивне ім’я, а друзі пояснили: «Тому, що вона німкеня», то вже вороття не було. У шаленому темпі одягся, поголився, поїхав. Протанцювали всеньку ніч, а за шість тижнів уже й повінчалися.

Інша справа — бабунина однокласниця, Ядзя Жарновська, героїня із драми дев’ятнадцятого століття, дівчина, вродлива наче мрія, русяві коси, очі, мов волошки. Батько її був панич, що слабував на сухоти, а мати селянка, здорова. Покохали одне одного. Дідусь майбутньої Ядзі, деспотичний шляхтич, заборонив зустрічатися. Вінчаються всупереч його волі. Панич оселяється в селянській хаті й там помирає. Мати самотою виховує дівча, яке, поєднавши в собі аристократичну тендітність і селянське здоров’я, зростає богинею. У неї закохується панич, часи змінилися, тому деспотів немає, заручини, перстеники й ідилія. І раптом усе зруйновано, а я зворушений, хоча й вислуховую цю історію чи не всоте.

— Уже домовилися про весілля, а батьки нареченого досі не познайомилися з матір’ю нареченої; слід було все залагодити якомога швидше, тож у чергових листах молоді планують зустріч. І раптом Ядзя прочитала в листі: «Лише попрохай маму, аби не вбирала хустину на голову, бо то виглядає занадто по-селянськи...» і т. д. «...кохаю Тебе палко...» Зняла перстеника з пальця, поклала до конверта й повернула.

Я зворушений усоте, а бабуня всоте все мені псує, додаючи, що хлопець страшенно перепрошував, і вони таки жили довго й щасливо.

Отож ми вкотре дійшли до любовних питань, і слід поступово змиритися з тим, що бабуня в цій розповіді зробилася вже дорослою настільки, щоб мати якогось, як би вона сама сказала, кавалера. Отак ми дійшли до Юлека.