Ляля

Розділ II

Тут слід дещо пояснити. Бабусина розповідь, як я вже казав, не має жодних рамок чи меж — вона розмита, розгалужена вздовж і вглиб, неосяжна. Ба більше, усе, що тут написано, я переповідав уже багато разів, бо ж чимало з того, що розказувала бабуся, вона сама колись чула від інших. Повторювання прекрасних і мудрих речей саме собою є шляхетним і мудрим, і це така сама гарна риса, як годування голодних, захист тварин, поливання рослин та роздавання милостині.

Але розповідь триває в часі, причому подвійно, по-перше, вона описує минулий час, зужитий, плинний, укладений у вірогідні хронологічні рамки й схеми подій, а по-друге, описує його знову ж таки в часі, у часі розмов. Таким чином тут постає чимало героїв, які спершу здаються неважливими. Знайомі й незнайомі, випадкові перехожі, близькі й далекі родичі, а передусім мої подруги й друзі — не герої, а слухачі. Проте якими ж різними вони видаються кожному з них! Наскільки простішими, позбавленими вишуканості, якщо лише ілюструють події, така собі скорочена газетна версія для потреб пані Владзі чи продавчині на базарі — але які ж вони дотепні, коли бабуся постарається... Ще кілька років тому, коли більшість колишніх бувальців іменин та днів народження вже вимерла, бабуся не раз перетворювалася на божество й королеву вітальні, причому переважно для моїх друзів, ось, чому й вони присутні в цій історії. Зрештою, якщо вони існують у моєму житті — то живуть і в бабусиному, так само, як Ядзя Контримівна або японський шпигун, усі вони чужі, та попри все й близькі люди.

Отож вони виникатимуть, причому геть несподівано. Тому не дивуйтеся, коли якась історія починатиметься з когось одного, а закінчиться кимсь зовсім іншим. У цьому й полягає таємна природа оповіді; схожий початок може означати різні закінчення, а різні початки провадять до одного й того самого фіналу. Усе це належить до великої розповіді, яка починається десь у Києві, за престижною адресою, у великій кам’яниці з каріатидами... і лише вона наводить лад із цими епізодичними, хоч насправді необхідними героями, про яких мовиться. Таким чином, минулий час визначатиме час минаючий.

Є й такі історії, що їх ми розповідаємо обраним. Не тому, що хтось інший не зрозумів би їхньої моралі чи не сміявся у відповідних місцях; не тому, що нам хочеться приберегти їх для особливої нагоди; просто деякі розповіді стрімголов мчать до інших людей, летять, ширяють, спадають на них геть несподівано, вистрибують, як собаки перед довгоочікуваною прогулянкою. Марго я зазвичай розповідаю про духів, про ніжність померлих, про чудові місця й картини, на яких черниці-бегінки в білих чіпцях читають бревіарій, линучи понад нарцисами на внутрішньому подвір’ї монастиря в Брюгге. Басі розповідаю про злостивих тіток, раптові втечі, несподівані повороти подій і перверзійні зв’язки. Скандальні випадки її також трохи збуджують. Радек любить слухати про себе, тому до цієї книжки не належить, зате належить до інших. І так далі, і так далі, кожна оповідка має свого улюбленого слухача, а кожний слухач свою оповідку. Трапляється також, що знаходиться місце, яке слухається найкраще, або час, який відразу чекає на ту чи іншу історію.

Про дідуся Брокля, бабусю Банду чи їхніх дітей я розповідаю Басі в Пельпліні.

Якщо ви не були в Пельпліні, то неодмінно туди поїдьте. Ви опинитеся на маленькій станції, звідки вранці від’їздять повні потяги й приїздять порожні, а ввечері буде все навпаки; дещо далі ви проминете напівзруйнований якийсь там, чи не цукровий, завод, потім невеличку площу, декілька будинків на перехресті, і коли вже перестанете будь-чого сподіватися, то натрапите на величезний середньовічний катедральний собор, котрий, немов цегляна шкатула з химерними склепіннями, містить у собі неймовірні зразки готики й бароко, амурчиків та кардиналів, черепи, нагромаджені в релікваріях, танцюючого Христа й чимало інших феноменальних речей.

Саме там я казав Басі:

— Басю, глянь, яке б це було чудове фото, оте світло з вітражів на лавах у пресвітерії.

Але Бася кривилася.

— Не зможу. Не вийде.

— Зате в Буяка, — дивлюся на неї зверхньо, — вийшло би.

І, звісно, вона робить це фото, і воно вийшло, і тепер Бася ходить бліда й гордовита.

Того дня багато чого сталося. Ми побачили на порозі собору дівчинку... писати про це геть безглуздо, бо ж я повинен розповідати тут про Ванду й Леонарда, і Єву, і Ружу, і так далі, але де ж мені згадати про цю дівчинку? Отож, про неї.

Ми стояли в притворі. Одна стулка широких воріт була прочинена, і крізь ґрати видніло медове черево собору — золотиста збита піна барочних вівтарів, сонми янголів і темні лави.

Бася смикнула мене за рукав. Я озирнувся — дівчинка. Ніби я її вже раніше й бачив, але ж я прийшов сюди, розповідаючи якусь історію, сповнений щастя, що Бася настільки вражена й вразиться ще більше, аж тут ця дівчинка, невідь-звідки прибилася, худа мов тичка, бліда, синювата. На вигляд їй років чотирнадцять. Дівчинка стояла в тіні на кам’яному порозі, між ворітьми й ґратами, майже цілком заховавшись за масивними обкутими дошками так, що я бачив лише, як видніло коліно, довгі пальці, щока й сіре матове око під вузькою повікою. Хоч зараз картину малюй.

Бася тягне мене вбік, нібито якийсь напис показує.

— Гадаєш, вона погодиться позувати?

— Гадаю, ти можеш запитати.

На якусь мить я почуваюся, як дачник з року Божого 1923: східні креси, нужденні діти, шукачі місцевого колориту в бриджах і твідових піджаках. Я відійшов далі, щось там записував до зошита, а Бася вела переговори, а потому робила фото, але це вже не та невимушеність. І знову це видіння: Гуцульщина, 1923 рік і я, котрий каже: «Та ні ж бо, люба Клементино, у цьому, може, і є якась вишукана потворність, якась незграбність італійських плебеїв, проте граційність цього дівчати була настільки більшою, коли вона не підозрювала, що ти хочеш її увічнити... зрештою, чи не бажаєш скуштувати якусь тутешню поживну страву?»

Нарешті нас впустили. Костьол показував, як завжди, якийсь семінарист; молоде воно ще й зелене (як сказала би бабуся). Говорив про якогось Рубенса, що висить у Старій Пінаколаді в Мюнхені. Я сказав йому, що пінаколада теж нічогенька, хоча й необов’язково стара, але в Мюнхені знаходиться Пінакотека. Навіть дві.

— Перепрошую, я помилився. Просто я тут від десятої ранку, — відповів він зі щирою посмішкою, — і встиг уже бовкнути ще й не таку дурницю.

Бася зникла, та за хвилину ми знову зустрілися — я із групкою туристів чемно вже всоте вислуховував, що автор готичних лав помістив свого портрета біля самої землі нібито через власну скромність, але насправді через пиху, бо кожен мусить йому вклонитися, аби побачити, ось воно як. Аж тут і Бася, дріботить від дверей, засапана, нав’ючена всіма своїми торбинками, фотоапаратами, об’єктивами й рефлекторами.

— Її звуть Ліліана Ліліанська.

— Кого?

— Дівчинку. Я їй пообіцяла надіслати фото. І зробила ще одне, усередині. Мабуть, невдале.

Обходимо по черзі всі закутки й схованки; і знову я побачив на портреті Собеського, бенкетуючого сибарита, і знову — християн, яких роздирали хижаки, знову цеглини, до блиску натерті ченцями, котрі гострили об них ножі дорогою до рефектарію.

Час від часу Бася тягла мене за рукав. Або я її. Танцюючий Христос на верхів’ї органа («Е-е-е, не вийде. Та коли хочеш, я спробую»), кольорові плями світла, просіяного крізь вітражі на ажурні лави («Е-е-е, не вийде», «Ну, знаєш, у Буяка б вийшло», «Може, у Буяка. А в мене ні. Зрештою, спробую, чом би й ні»).

— А релікварії, — питаюся, — можете нам показати, отче?

— Ну... я ще не ксьондз.

— Пробачте.

— Дрібниці. Зазвичай ми цього не робимо... — «Аякже, — подумав я, — саме це майже завжди й роблять», — хіба що як виняток...

І я знову стояв перед дерев’яними, схованими у вівтарі дверцятами, за якими височіли черепи, загорнуті в червоний і синій оксамит. А інкрустовані перлинами корони святково поблискували, нагадуючи якусь древню хронологію монархів, переказану гекзаметром.

— Бачиш, — прошепотів я до Басі, — оце і є вічність. Черепи в оксамиті, кадило й зітліла парча.

Та годі вже про дівчинку, яку звали Ліліана Ліліанська, що нам дуже сподобалася, годі про семінариста, годі про музей, де є Біблія Гутенберга й стонадцять готичних скульптур і картин, і де ми зіштовхнулися із жахливим спустошенням, учиненим місцевим реставратором, який готичні вівтарі вкриває фарбою «металік» усіх кольорів веселки, від чого трохи болять очі, трохи зуби, а найдужче душевні органи.

Не знаю, як ми того дня все це встигли, але Бася мені ще розповіла про Льолечка, а я їй про тіток, і це були дуже доречні історії в дуже доречних місцях, як-от сільське кладовищечко, піцерія й станція на додачу. А почалося все невинно.

— Слухай, — запитала Бася, жваво крокуючи, бо так уже вона іноді пересувається, — а ця тітка, про яку твоя бабуся говорила за сніданком, що це за тітка? І чому вона так ненавиділа твою прабабу?

— Тітка Єва, божевільна.

— Та, що генералова дружина?

— Ні, не генералова.

— Скрипалева?

— Ні, це була тітка Саша.

— Ну, то розкажи мені все по черзі.

— Гаразд. Був дідусь моєї бабусі, Леонард Брокль та її бабуся Ванда, у дівоцтві Девйонткевич.

— Так-так, про них я вже знаю. Далі.

— Далі, тобто пізніше, бо те, що було раніше, то якось не дуже. Знаю лише, що була якась тітка Шіпіо дель Кампо, а це відома й славна родина, та ще виникали в цій генеалогії різні собі персонажі, на кшталт князя-генерала Зайончека. Дідусь Брокль...

— А що із цим Зайончеком?

— Та нічого, бо він собі був генерал і князь. Нудьга суцільна. Але ми з ним споріднені через його дружину, француженку. І це була цікава особа, — тут зважте на хист оповідача, бо я із чистою душею жертвую генералом повстання заради скандальної генеральші, і ця історія явно Басю втішить, — так-от, уяви собі, ця Зайончекова була жінкою виняткової вроди. Була й була собі, аж до пізньої старості. Іще У вісімдесят у неї були коханці-підхорунжі.

— Певне, заради кар’єри?

— Не виключено, але це справа інша. Бо бачиш, вона була законсервована. Обкладалася свіжим м’ясом.

— Підхорунжими?

— Ні, свіжиною, парним м’ясом. Шматками доброго м’яса. І спала на ліжку, під яким увесь рік лежали великі брили льоду. І рум’янила собі п’яти, коліна й мочки вух. І таке інше. Завдяки цьому зберігала пружність і свіжість. Але ми від неї не походимо, бо генерал помер бездітним. Зате походимо від якоїсь її сестри чи його сестри чи, може, далекої родички, теж не надто цнотливої, яка у свою чергу регулярно спала з великим князем Костянтином Павловичем, а її чоловік потому визнавав усіх їхніх дітей, самих доньок, наскільки мені відомо, за своїх. Завдяки цьому мав постійний доступ до почестей і багатства.

— А звідки відомо, що то князеві діти?

— Через носи. У нього був такий неймовірно потворний, кирпатий і плескатий ніс, ну, ти ж розумієш. І в усіх доньок теж. Звідси й моя кирпа. У кожному разі, так воно було чи ні, а я нащадок цариці Катерини.

— Але ж ти мав розповідати про тіток.

— Буде й про них. І ще про дядька, бо й дядько був. Разом було їх п’ятеро, але одна дитина померла маленькою... якась дівчинка, так, дівчинка. Ага, Зося, гарненька, розумниця, пострах нечемних дітей, просто як у розповідях гувернантки. Писала вірші французькою, чудово грала на фортепіано й мала душу велику, як Палац культури. Чи радше Архангельський собор. Та коли їй було дванадцять, у неї стався напад апендициту, а лікар гадав, що це звичайна нестравність і дав їй рицину для прочищення. Жахлива смерть, як на героїню моральних баєчок для дітей. Потім була Єва, Ружа, Мацей та Ірена, моя прабаба. Усі зростали у великому, заможному домі, бо їхній батько, як тобі вже відомо, випадково здобув неабиякі гроші на акціях...

— А котра з них була дружиною скрипаля?

— Тітка Саша, але вона була сестрою прадіда, а не прабаби. Не збивай мене з пантелику, про Сашу теж розповім. У будь-якому випадку всі вони були дуже заможні й щасливі, у бабусі Ванди були прегарні сукні й багато слуг, діти бавилися іграшками з найкращих віденських та петербурзьких крамниць, порцеляновими ляльками, цілими арміями олов’яних солдатиків і так далі. Їх посилали вчитися до дуже добрих шкіл, найкращих у Києві. А потім дідусь Брокль збанкрутував.

І тут я відступлю від теми. Дідусь Брокль відзначався тим, що час від часу банкрутував. Потім щось купував, щось продавав, утрачав на цьому рештки своїх золотих рублів, аж раптом ні сіло ні впало Фортуна, богиня, яка була до дідуся Брокля особливо ласкавою, без видимої причини проливала над ним золотий дощ, і дідусь міг, наприклад, знову купити автомобіль. Або цукроварню. У його тендітних руках, створених, аби погладжувати лакові ширми й тримати чашки зі старої саксонської порцеляни, майно розходилося якимсь незбагненним, непояснимим чином: воно наче й існувало, займало стільки-то моргів і будівель, держава вимагала за них податки, але ж розпоряджався ними віддавна хтось інший, інші люди збирали яблука в саду, інші приймали селян у похмурих вітальнях, чужі жінки прогулювалися між флоксами й трояндовими кущами. Бухгалтерські книги, векселі, активи й пасиви під впливом нерозважних учинків дідуся Брокля перетворювалися на справжніх потвор, які жили власним, некерованим життям, залишаючи свого благодійника десь далеко позаду.

Як уже було сказано, після періоду процвітання на київській біржі, дідусь збанкрутував уперше. Вихований у непохитній вірі в пару й електрику, послідовність і логічний зв’язок подій він, певне, почув себе ошуканим. Бо ж як це: адже він купив акції, як і колись. Продав акції, теж, як колись. Але замість заробити — втратив. На жаль, залізні закони хімії, точна взаємодія елементів й утворення сполук, чіткі пропорції молів брому й хлору у світі хижих акул малоросійського бізнесу себе не виправдовували. Куплені акції могли зростати або падати, і жодна кількість калію не могла їм у цьому допомогти або завадити.

Проте дідусь Брокль був вихований не лише на вірі в пару й електрику, але мав якісь нечувані уявлення про купецьку честь, яка навіть Будденброків збила б із пантелику, бо з’ясувалося, що він намовив купити акції ще кількох друзів (зрештою, якщо це така чудова можливість, аби на тебе впала золота манна...), і не лише втратив власні капітали, а ще й відчував обов’язок повернути їх усім жертвам власної нерозважності.

«І тоді, ні сіло ні впало, — розказувала бабуся Ванда своїй онуці, — ні сіло ні впало мій чоловік, тобто твій дідусь, збанкрутував. Ми зачинили всі замки на чотири оберти, перестали приймати гостей, звільнили всіх слуг, так що залишився тільки камердинер і покоївка...»

І тут, оскільки мій монолог затягнувся, Бася мене сфотографувала, почасти тому, що ракурс був вдалий, почасти, аби привернути до себе увагу.

— Спасибі. Ага... то дідусь збанкрутував. Те, що залишилися тільки камердинер і покоївка, ще можна було якось пережити, але Броклі більше не могли оплачувати пансіону. Мацек учився в Німеччині, що коштувало немало, ну, але ж це хлопець. А панни... немає на те ради, мусили залишатися вдома, грати на піаніно, малювати й гаптувати в очікуванні гарної партії. І тоді для моєї прабабки Ірени скинулися її подружки з пансіону. Так її всі любили, що протягом двох чи трьох років скидалися їй на оплату навчання. Ружа надто цим усім не переймалася, бо вчитися ніколи не любила, зате Єва, яка була дуже розумною, просто навісніла від люті, бо задля неї подружки грошей не збирали. Кажуть, вона мала неабиякі здібності, чудово гаптувала й малювала, але все це були якісь психоделічні мотиви.

— Ну, вишивки, може й ні. Хоча... подушка гаптована хижими росичками... мені йшлося про картини. На японській лакованій шафці... бабуся казала: «Уявляєш, таке потворне, дідусь замовив у Японії, таке казна-що». А я б чимало віддав за таку шафку, та дарма. На дверцятах вона намалювала садибу, такий собі Лисів, не Лисів, перед будинком клумба, а на ній ропуха, більша за дім. Тітка Єва ненавиділа мою прабабку почасти тому, що заздрила їй через отриману освіту, а почасти через власну паскудну вдачу й, певне, добрячу химерність...

— Я зовсім не дивуюся, що Єва так її ненавиділа...

— Тим більше, що коли в дідуся справи покращилися, запізно було вже Єві вчитися, а Ірена пішла далі. Спершу до консерваторії, потім вивчала астрономію. До того ж, вона знала п’ять мов: англійську, німецьку, французьку, російську й польську. У ті часи настільки освічена жінка була, як ти розумієш, небуденним явищем.

— Я зовсім не дивуюся, що Єва її не любила...

— Та отож. На додачу, дідусь, який знову мав гроші, автомобіль і цукроварню, листувався з хіміками з усього світу, колекціонував твори мистецтва і їздив Європою, завжди брав із собою Іренку, свою найулюбленішу, найрозумнішу й найуродливішу донечку.

— Зовсім я не дивуюся Єві.

— Я теж. Та це ще не все. У Єви був наречений на прізвище Мех. Нічого не вдієш. Мех був, як свідчить його прізвище, людиною приємною. А також, але на це вже ім’я виразно не вказує, розумною й чарівною. Зате Єва, яка від нудьги й через потребу зайнятися чимсь інтелектуальним, почала тим часом зустрічатися з молодими анархістами, бо вважала себе жінкою вільною, емансипованою й сучасною. Напхала собі голову різними теоріями, які, високим стилем висловлюючись, потрапили на родючий ґрунт неораної ниви в її голові, і тепер збиралася вразити Меха своєю вченістю й анархізмом. І хто ж опинився на її шляху?

— Іренка?

— Іренка! А моя прабабка була «жінка незвичайна й поза своїм часом»...

— «І не зважала на зальоти блідих ловеласів»?

— Ні. Проте на тямущих юнаків, звісно ж, так. Зрештою, у неї закоханий був Лесьмян, якого вона завжди називала Болеком Лесманом. Вона грала на фортепіано, він стояв, опершись на цього лакованого кита, і дивився їй просто в очі. А міг би щось і присвятити. Так само й Мех: офіційно приходив до тітки Єви, та завжди спершу стукав до кімнати її ненависної сестри й довго з нею розмовляв то про книжки, то про музику, то про філософію. А Єва чекала.

— Знаєш, що?

— Що?

— Я таки дивуюся цій Єві. Що вона не втнула їй якоїсь капості.

— Може, ти й права. Так чи сяк, у неї ж був отой її Мех. Офіційний наречений згодом став офіційним чоловіком. Із Ружею було гірше. У неї була купа різних залицяльників, деяких навіть уважали прекрасними партіями, але вона всім відмовляла. Аж нарешті, коли вона справді перетворювалася на стару діву, бо їй уже було за тридцять, з’явився генерал Шимічек. Залицяється, просить у батьків доньчиної руки, а вони йому кажуть: «Любий пане, ми раді були б вас бачити нашим зятем, та, на жаль, останнє слово мусить сказати Ружа, а вона зазвичай нехтує освідченнями». Ідуть до Ружі й питають: «Рузю, а чи не підеш ти заміж за генерала?» А Рузя на те: «Е-е-е, та, мабуть, уже піду». І пішла. Стала генеральшею Шимічековою. І завжди, коли хтось казав: «Шимічек? То ваш чоловік, може, чех?», тітка червоніла від обурення й кричала: «Ніякий він не чех, ніякий не чех, австріяк!» Або говорила про нього: «Мій чоловік, генерал Шимічек. Австріяк».

— А твоя прабабка?

— Ірена? Ірена покохала із взаємністю доктора Бенецького, неймовірно вродливого мужчину, військового лікаря, чиєю спеціальністю була, уяви лишень, гінекологія. І вони побралися. І в них народилася Ромуся.

І тоді я оповів Басі історію про кам’яницю в Києві, яку відтоді переповідав їй ще разів зо три. Але — я це знаю, добре знаю — несподівано мушу перейти від Пельпліна до Ґданська, аби розповісти це так, як мені розказувала бабуся.

Усе починається від слова «Київ», яке я безліч разів чув у дитинстві. «Київ»? Що міг для мене означати Київ, ця дивна назва, у якій відчувалося дерев’яне цюкання й тріскотіння хмизу, назва, яка розсіювала відблиски Візантії на опуклих маківках церков? Я знав, що на одному з найпрекрасніших бульварів, які бабуся називала проспектами, розкладали, приїжджаючи зі сходу, свої товари продавці килимів.

— Навіть, коли була непролазна грязюка, мокрий дощ ішов чи сніг, килими лежали на бруківці, на тротуарах. Твоя прабабка казала мені, що не хотіла на них ступати, щоб не забруднити, хоча вони однаково були всі в грязюці, а продавці, продавці з такими чорними, аж синіми, бородами й бровами, виходили зі своїх яток і припрошували, аби перехожі потопталися по килимах. Бо ж ті були нові, а ніхто, крім нуворишів, не купив би нового. То й ходили по них, наносили грязюки й топтали, їздили візками, доки килими не ставали достатньо забрудненими, аби їх можна було нарешті почистити й розікласти всередині яток. Самі виходили й припрошували.

У давніх споминах з мого дитинства зберігся саме такий мальовничий опис Києва, міста, чиї вулиці були щільно вкриті візерунчастими перськими килимами, що їх наввипередки розхвалювали галасливі торговці із чорнющими бровами й бородами, які вилискували синявою.

У цьому місті, у великому доходному домі на такому й такому проспекті, мешкали три родини — Бенецьких, Карнаухових і Коритків. За їхніми долями уважно стежили не лише цікавські сусідки, але й сецесійні маскарони з випнутими губами й грудасті каріатиди, які підпирали балкони тендітними руками й букетами лілій. Хоч як би вони були обізнані із сецесійним плетивом рослинних пагонів, та все ж надивуватися не могли сплетінню почуттів, і знову й знову зводили брови в німому подиві, аж їм тиньк сипався із чола.

На другому поверсі мешкав радник Валер’ян Карнаухов із дружиною Аллою, двійком дітей, бонною й служницею.

— Ходімо, ходімо, — повторювала бабуся, застібаючи під шиєю перламутрову брошку, — вічно ми скрізь запізнюємося. А ти знаєш, — продовжувала вона вже на сходах, — що це в мене від мами? Мама теж завжди запізнювалася, — у бабусиному голосі ледь чутно бринить гордість. — Щоразу, як вона збиралася з батьком до театру чи на концерт, останньої миті про щось згадувала. Що не сказала чогось Гені, що сукня не та, що капелюшок занадто світлий чи занадто темний... А якщо їм удавалося, нарешті, вчасно зібратися, бо ж батько починав церемонію виходу відповідно завчасу, то мама зупинялася на порозі, кидала погляд на вітальню чи їдальню, і раптом її охоплювало непереможне бажання переставити комод, пересунути стіл або, що було найгірше, повернути килим упоперек, для чого доводилося піднімати всі меблі; батько стогнав і відсапувався, посуваючи диван або крісло, а мама командувала, вимахуючи парасолькою. Вони завжди приходили на початку другого акту або на другу частину концерту. І от колись, не пригадую вже, коли саме, здається, це був сольний виступ Гофмана, ні, на сольний виступ Гофмана я пішла сама, дивом удалося здобути квитки в знайомих, уяви собі, яка подія. Гофман так неймовірно грав, в акорді деякі ноти брав ледь голосніше, я просто прикипіла до місця... — (тим часом ми вже їхали таксі вечірнім містом; водій був трохи спантеличений, опинившись у центрі жвавої оповіді, та йому довелося задовольнитися коротким: «До філармонії», бо бабуся не збиралася переривати своєї історії) — ... і слухала ці прекрасні акорди, аж раптом після антракту на сцену виходить одягнений у чорне чоловік і замогильним голосом каже, що саме помер папа. А в програмі якраз соната із жалобним маршем. Неймовірно, правда? — і рвучко повертається до мене, ніби сподіваючись, що на таку сенсаційну новину я відреагую якимись охами чи короткою пантомімою, немовби я цього ніколи раніше не чув. Нічогісінько. Бабуся продовжує розвивати свій сюжет, водій дедалі дужче ніяковіє.

— Отож вони виходили кудись на концерт чи до опери. І мама знову хапалася за якийсь килим, вимагала, щоб принесли молоток і гвіздки. Батько зупинився, подивився на неї сповненим безмежної любові поглядом, прощаючись уже з першим актом «Травіати» чи «Норми», відвів мене вбік і прошепотів: «Пригадую, як ми колись збиралися з Аллою в гості. На ній була чудова сукня з вишневого шовку, із чотирма воланами. І треба ж було, щоб один з них зачепився за ніжку крісла — і надірвався по шву. Я запропонував почекати, доки вона перевдягнеться, а вона мені, що шкода часу... і р-р-раз! Відірвала вишневого волана, жбурнула на крісло, і ми пішли».

Окрім уміння відривати волани одним рвучким рухом, Алла Карнаухова володіла й іншими чеснотами, була начитана й освічена, неймовірно інтелігентна й прогресивна, вірила в ідею вдосконалення людства й визволення його з-під гніту, читала й навчала інших.

— А діти?

— Діти? А що? — бабуся глянула на мене, вочевидь не розуміючи. — Іринкою займалася бонна, а Іваном — гувернер.

І от поміж усіх своїх занять Алла якогось дня зазнала осяяння. Такого просвітлення раніше зазнав увесь будинок, від підвалу до мансарди, бо всі, включно з каріатидами, маскаронами й малими дітьми, знали, що пан Коритко — алкоголік. Натомість Аллі, щоб про це дізнатися, знадобилося осяяння. Просто пан Коритко, мужчина не менш вродливий, аніж п’яний, якось постав перед нею на сходах між першим і другим поверхом у всій величі своєї вроди й пияцтва.

— Валер’яне, — заявила Алла після недовгої розмови із цим червонуватим Аполлоном, — я буду з тобою відвертою. Пан Коритко — мужчина, наділений усіма чеснотами, але дружина його зраджує, і він набув поганої звички, котра Руйнує в ньому будь-які здорові й шляхетні інстинкти. Йому потрібна сильна жінка. Ми обоє знаємо, що я належу саме до таких. Я повинна зайнятися паном Коритком і пробудити в ньому приспану гідність і силу. Я йду від тебе. Пробач, — і вона погладила його по щоці, — ти впораєшся без мене, Валер’яне, даси собі раду в житті. Як і я, ти людина дії. Зрештою, тобі допомагатимуть Марфа й Ольга. Я навідуватиму тебе й дітей.

І вона оселилася в пана Коритка.

Тим часом ми доїхали до філармонії. Якраз на другу частину концерту.

— І що ж було після того? — увічливо поцікавився я, коли за годину ми вийшли на свіже повітря.

— Після чого? Застебнися під шию.

— Ні, мені так добре. З паном Коритком, з Аллою, з Валер’яном.

— А, справді. Треба ж було, щоб і Валер’ян зазнав просвітлення. У морі щоденних обов’язків юрисконсульта Південно-Західної залізниці, посеред дня, між справою «Південно-Західна залізниця проти Андрія Порфировича Кеттерля» й вечірньою грою на скрипці, одного морозяного січневого дня він зазнав осяяння. Застібнися під шию. Увесь будинок, від підвалу по мансарду, включно...

— ...включно з каріатидами, маскаронами, малими дітьми й прислугою...

— ...і прислугою, знав, що в шостій квартирі мешкає із чоловіком і донькою-підлітком вродлива й сумна пані Бенецька. Доктор Бенецький віддавна скакав у гречку на всі боки, він був неймовірно чарівливий, я ще студенткою зустріла його у Варшаві, я саме йшла з ліцейською подругою, відрекомендувала їх одне одному, а вони раптом густо червоніють обоє... йому було тоді добряче за шістдесят, а їй навіть двадцяти не виповнилося. Доки тих бабів було як гною, пані Бенецька не переймалася, та коли він зупинився на одній, до всього ще й на сусідці, такій собі пані Коритко, о-о-о... тоді вона втямила, що діло серйозне. Зводила нанівець їхні плани, плутала якісь умовні знаки, переставляла горщики із квітами, запалювала або гасила свічки на підвіконні. І дедалі смутнішала. І це бачили всі, крім Валер’яна, якому було потрібне осяяння. Якогось дня він зустрів її на першому поверсі. «Ви дозволите, — подав їй руку перед виходом з будинку. — Сьогодні дуже слизько». І прекрасна пані Бенецька підвела на нього свої сумовиті очі, у яких спалахнули два сапфірові вогники, і з висоти своїх гордих метра п’ятдесяти сантиметрів кинула йому: «Від москаля? Від москаля я руки не прийму!» А що вона завжди бігала, то за мить уже впала й простягнулася на льоду, а Валер’ян меланхолійно подивився на неї. «І що? — гукнула вона, — Такий ви джентльмен, що й не думаєте подати жінці руку?!» «Від москаля? Від москаля ви, мабуть, руки не приймете?» І кажучи це, нахилився й легенько підняв її.

І коли через два місяці Алла повернулася, сповнена скрухи, зізнаючись, що їй не вдалося пробудити в панові Кориткові приспаної гідності й сили, Валер’ян відповів, що вона, звісно, може знову оселитися на другому поверсі у п’ятій квартирі, але він у шостій квартирі опікується прекрасною й сумною пані Бенецькою, чий чоловік, військовий лікар, гінеколог за спеціальністю, відверто зраджує її з пані Коритко.

А тоді, як казав Юлек, слово за словом, народилася Ляля.