Ляля

Розділ XIII

Що ж іще діялося в ці перші дні війни?

Молодий пан Гесс одяг форму офіцера запасу, воював і потрапив у полон до німців. Дядько якось його визволив, йому й волосок з голови не впав, та слід сказати, що поводився Гесс шляхетно. Інша справа — двійко братів із сусіднього маєтку, ті, що навіть у лісі мали биті дороги. Тепер цими дорогами легко їздили німецькі танки.

До будинку інженера Р-ського постукали сумовиті панове й наказали йому запакувати колекції. Згодом прийшли носильники й винесли старанно поскладані до скринь картини, книжки, порцеляну й срібло. Не взяли тільки пістолета, з якого інженер Р-ський вистрілив собі в голову, щойно вони пішли. Поховали його під стіною цвинтаря, як і всіх самогубців.

Молодий пан Пшипковський, германофіл, вирізьбив медаль із профілями погромника євреїв Тита Флавія та Геббельса. І надіслав це останньому в подарунок.

Прапрабабуня Броклева зникла. Усі страшенно перелякалися, шукали її по всьому маєтку, на луках, по сусідніх селах, аж раптом за кілька годин бабуся Ванда повертається з Кельце в чудовому гуморі й каже: «Я прожила дев’яносто літ, і жодного разу не зробила собі завивки. Вирішила спробувати».

І ще є історія про лікарів. У Кельце було двоє славних хірургів. Один з них був відомим медиком, випускником славетного університету, загально шанованою людиною. Проблема полягала в тім, що хірург він був поганенький, не кажучи вже про те, що з віком пам’ять йому дуже погіршилася, тож містом кружляли анекдоти про годинники, ланцети й ножиці, зашиті ним через звичайну неуважливість у черевах пацієнтів. Другий був прекрасним лікарем, проте насправді не мав медичної освіти; під час Першої світової пішов до армії за санітара й пройшов хіба що якийсь початковий курс медичної допомоги. Проте він мав таку кебету до всього, що стосувалося різання й зашивання, такі вправні руки, такий уроджений талант, що йому швидко дозволили оперувати; зрештою, людей бракувало, як це завжди буває на фронті. Так він і здобув вишкіл, на найскладніших, зрештою, випадках, і швидко став у цьому своєму... ну, у цьому полку найкращим хірургом.

— Але на медичний не пішов?

— Де там! Зробив собі якісь ліві документи й упродовж багатьох років просто лікарював у Кельце, оперував у лікарні. Але професійної етики так і не опанував. За все брав гроші. Пригадую, колись я чекала в нього на прийом, а там плаче якась жінка, що чоловіка привезла з апендицитом. «Ни маю гроший». — «Може бути теля». — «Привезу, пане дохтуре, привезу, тілько воперуйте го, пане дохтуре». — «Буде теля — буде операція». Вона повернулася по теля, а чоловік помирав у приймальній. Кажу: «Як вам не соромно? Ви не могли негайно почати операцію?» А він: «Що ви, здуріли? Як він мені помре на столі, то баба теляти не віддасть. І що мені з того?» Справжній хам. Врешті хтось довідався, що він звичайний санітар, а не «доктор мед. наук». Справа потрапила до суду, та, мабуть, той лікар мав неабияких пацієнтів, хай там як, а йому дозволили й далі оперувати, мовляв, він здобув освіту на практиці.

— Це наче хрещення кров’ю в мучеників. Якщо їх не було охрещено, то мученицька кров змивала гріхи. Обожнюю ці теологічні викрутаси. І що?

— Під час німецького наступу його перехопив на вулиці якийсь офіцер й наказав бігти на вокзал, до поранених. А він йому: «І не думаю. Я не збираюся ризикувати життям». Тоді офіцер витягнув з кобури пістолета й каже: «Ви підете». — «Ні». І офіцер його застрелив.

— А другий лікар?

— Другий лікар геройськи рятував людей, рятував їх під час обстрілу, метушився як муха в окропі, перев’язував рани. А потім, коли німці захопили місто й ніхто вже давно не стріляв, лікар повертався додому, і його поцілила якась випадкова куля.

— Ну, і ще був доктор Каліш.

— Каліш? Був... але я не пам’ятаю.

Цю історію я вже розповім за бабуню сам. Дедалі більше розповідаю за неї. Усе розсипається, тьмяніє, розповзається на клоччя.

Бабунин розпад найкраще було видко за розпадом оповіді. Спершу бракувало хіба що дрібних елементів («Що зі мною коїться... не пам’ятаю вже, нічого не пам’ятаю... хто, в біса, знімав у 1938 «Літо в Ноані»? То була одна з перших ролей Андрич, вона тоді була невимовно прекрасною, невимовно... не пам’ятаю»), тоді зникали уривки історії, подробиці змішувалися й ніхто не знав, де стояла слива, а де вишні, якого кольору була сукня пані Н. якогось вечора, і так далі, а бабуня, як завжди, хвилювалася через розповідь і доповнювала її власною уявою, тобто субстанцією іншої природи. Згодом почали зникати цілі розповіді, або й гірше, одні історії змішувалися з іншими, доходило до незвичайних контамінацій та абсурдних зіставлень.

— Як шкода, що в мене немає авто...

— Бабуню, у тебе ніколи не було водійських прав.

— Як це не було?

— Бо ні. Ти навіть на велосипеді не їздила. Гарні ці магнолії (прогулюємося парком в Оліві, до якого вона безліч разів водила мене в дитинстві; тепер ми поступово міняємося ролями). Не пригадуєш? У тебе завжди були проблеми з вестибулярним апаратом.

— Велосипед — це геть інше. У мене були права і я водила машину.

— Коли? — запитує інквізиторським тоном моя мама, яка глибоко переконана, що бабуні треба довести її помилку, і якщо це зробити, то вона неодмінно закарбує це в пам’яті. — Можеш мені сказати, коли в тебе були права? Бо до війни точно ні. У твого батька не було автомобіля.

— Був. На Україні. Одного разу за ним селяни гналися з кілками...

— На Україні автомобіль мав твій дідусь, дідусь Брокль, а не тато.

— Ну, тоді після війни.

— Мамо, тато першу машину мав у вісімдесяті, як йому Павел купив.

— Це дядько купив йому першу машину? — питаю.

— Так. Дідусеві тоді було сімдесят. Раніше він, звісно, дуже багато їздив мотоциклом і мав у Державному лісництві автомобіль із шофером, проте свій власний отримав лише в сімдесят із гаком. А ти ж бо, — звертається мама до бабуні, — не могла мати автомобіля до тата. Не вигадуй.

— Їздила та й годі.

І так далі, і ніщо вже нас не тішить, навіть магнолії, бо мама силкується довести бабуні логічні суперечності, а бабуня весь час відшукує нові зачіпки, як і годиться доньці адвоката.

Мама дедалі частіше возила її до лікарів, купувала ліки «що звались прегарно, мов грецькі німфи», як пише поет (чи якось так), та це небагато давало. Я чимраз частіше сперечався з бабунею про все, чого їй довелося зазнати, доки вона, зрештою, глузливо не казала: «Так, бо ти, звісно, краще знаєш».

— Що це? — запитав я колись, натрапивши в якійсь кухонній схованці на білі таблетки.

— Е-е-е, то ліки такі. Твоя мама мені їх дає, але здається, що вони не допомагають.

— Але чому вони тут лежать?

— Бо вона мене перевіряє, чи я їх приймаю. Рахує на папірці. То я щодня відкладаю одну таблеточку.

— Але, бабуню...

І так далі. Та повернуся до доктора Каліша. Доктор Каліці теж був славетним хірургом. А крім того, він був євреєм, але настільки «неєврейським», що вирішив не виказувати свого походження. Він просто не переїхав з родиною до гетто й продовжував працювати за своїм фахом.

Аж тут якогось дня почув зі свого кабінету, що хтось голосно стукає у двері. Почув, що котрийсь із його синів побіг відчинити пацієнтові, а тоді почув якісь німецькі вигуки. Підвівся, застебнув ґудзик піджака й пішов до передпокою. Там стояло кілька солдатів, один тримав на руках пораненого собаку. Виявилося, що партизани скоїли замах на якогось гітлерівського посадовця і, хоча й схибили, зате тяжко поранили його улюблену суку.

Якщо вигляд доктора Каліша не зраджував його походження, то зовнішність сина виказувала все. Залишімо їх так ненадовго: доктора, його капловухого сина з віковічним сумом в очах, солдатів, суку, генералового чи й комендантського ад’ютанта. Що може статися? Що ж сталося, якщо ця історія заслуговує на те, щоб її розповісти? Бо я б не переказував її, якби все мало от-от закінчитися смертю лікаря, його сина чи й обох відразу. І справді, вона так і не закінчилася. Дозвольмо їм знову рухатися, дозвольмо думати й говорити. Ад’ютант думає: «Сука може вижити. Що для мене якийсь єврей, чи кілька євреїв, чи навіть сто євреїв. Для мене найважливіша сука».

І каже:

— Гадаю, ми не потребуємо жодних пояснень. Усе просто: якщо ви прооперуєте суку так, що вона житиме, то й ви житимете. Якщо ні — поставимо вас під стінку з усією вашою родиною.

І доктор Каліш вижив з усією своєю родиною. Неймовірно, проте саме так усе й було. Людина, яка понад людське життя цінувала життя собаки, водночас поважала дане слово й дотримала його. Нечувані суть задуми Господні, і жахлива Його іронія.

Тим часом життя родини Карнаухових (тобто родин Карнаухових і Рогозинських) поточилося в Лисові. На селі життя було безпечніше й ситіше, а крім того, то була єдина можливість усім оселитися разом: бабуні, її батькам, тітці Саші, тітці Меховій, прапрабабі Броклевій, дядькові Мацею та Юлекові. Щоправда, і на селі траплялися різні похмурі випадки, але селяни маєток захищали, ой захищали.

— Якоїсь ночі прийшли партизани, змучені, брудні. «Це Лисів-Б?» А я, заспана, протираю очі й кажу: «Ні, Лисів-А». — «То перепрошуємо, село не дозволяє». Я їм давала харчі, та вони чемно відмовилися. Виходили, вклоняючись і без кінця дякуючи. У сінях стояв здоровенний кошик із яблуками, то я кажу, щоб вони бодай ті яблука взяли, а вони ні. «Село не дозволяє», — сказали. Зрештою, я їх майже примусила, то вони по одному, по два взяли, до кишень увіпхнули. Більше не хотіли. А в Лисові-Б, у Лібішовських, бо там мешкала небога того марнотратника Лібішовського, о, там було по-іншому. Партизани приходили на цілу ніч, наказували їх годувати, розважати, усе в них забирали, навіть меблі, аж до того дійшло, що вони одяг тримали в печі. Але старий пан Лібішовський наказував звертатися до нього «пане дідичу» й цілувати руку в рукавичці. Та-а-ак. Щойно війна почалася, як він спитав батька: «А віконниці ви вже поставили, пане раднику?» — «Які віконниці? Нащо?» — «Як це нащо? — обурився той. — Щоб захиститися від селян». Що ж, нас селяни любили.

— Якби хтось дозволяв мені так себе ошукувати й обкрадати, як Броклі селянам, то я б його теж любив.

— Вони це усвідомлювали. Батько якось пішов до Мілевського...

— Мілевський — це той розумний селянин, що світа побачив?

— Так, Мілевський був дуже розумним, кмітливим, а до того ж у світі бувалий, бо не один рік провів у царській армії й воював з японцями. До війни, щоразу, як ми проводили канікули в Лисові, купували в нього молоко. І батько пішов до Мілевського сказати, що ми більше молока в нього не купуватимемо, бо досі він нам щодня передавав бідон... ах, колись те молоко приносила така вродлива дівчина, що батько навмисне раніше вставав, щоб їй відчинити й надивитися; у Лисові порода була дуже гарна... так-от, батько пішов до Мілевського й каже, що через війну, кризу, відсутність грошей і так далі. А Мілевський йому на те: «Пане раднику, я завдяки вам п’ятнадцять років жив. Кривди мені не буде, як ви трошки поживете завдяки мені». І посилав нам молоко до кінця війни.

— Проте вони й далі крали... Пам’ятаєш, як украли солому?

— Ну-у-у, як солому вкрали... як це було?

— Ти лежала хвора. А коли встала й пішла до стодоли, то виявилося, що вся солома зникла. А було її багато як ніколи, якийсь такий особливий рік, що все горище стодоли було напхане соломою аж до самісінького даху. Отож ти пішла до сільського клубу, тобто до крамнички, стала на порозі й сказала...

— Сказала: «Я лежала хвора, а ви вкрали в мене всю солому». Тиша. «Не всю», — каже один. «Усю», — відказую спокійно (а голос бабунин лунає з такою самою смертельною серйозністю, як тоді, мені навіть здається, що «солома» звучить як «діаманти»). То вони перезирнулися, і хтось каже: «Не може бути». — «Ну, то ходіть, побачите». Пішли, усі гуртом, увійшли, переконалися, роззирнулися порожньою стодолою. «Холера, — каже якийсь, — та й негідник же той, хто решту забрав». Похитали головами, перепросили й наступного дня привезли мені від німецького управителя цілий віз соломи. Брудної, бо таки брудної, та байдуже. Викупили й привезли. А дрова були від німців.

— Від німців?

— Так, бо колись приїхали німці возами, здається, реквізицію робили, забирали по селах понадлімітну худобу, сховані дрова й тютюн. Дивлюся, аж у них стільки дров... а в нас нічого, усього бракує, холодно... підійшла до возу, схопила кілька поліняк і помчала з ними додому. А німці за мною. Не ті, чужі, а наші. Вбігла до вітальні, жбурнула дровеняки на підлогу, під крісло... ні, під отой пуф, що стоїть під вікном. Тоді він теж був обтягнутий так, що внизу тканина сягала до землі й нічого не було видно. «Що ви робите? — кричать німці. — Що ви робите із цими дровами?» І я каючись кажу їм, що в нас немає дров. «Ви що, збожеволіли, чужі солдати, а ви таке виробляєте? Хочете, щоб вас звинуватили в крадіжці майна Тисячолітнього Рейху? Треба було нам сказати, що немає чим палити». І відтоді привозили дрова.

Бабуня завжди казала, що всеньке життя мала більше щастя, ніж розуму, і що якби вона розповіла правду про своїх німців, то її б назвали фольксдойчкою.

І справді, німці, розквартировані в Лисові, не були ніякими кровожерними тварюками, а звичайними собі міщанами з дуже порядними німецькими звичками. Один захищав дівчинку під час бомбардування, інший грав Моцарта на губній гармоніці й запевняв, що в рідному місті грав у симфонічному оркестрі філармонії. («А згодом йому прийшла телеграма, що дружина й донечка загинули під бомбами в якомусь місті; назавтра я бачила, як його везли разом з іншими на східний фронт; він сидів ззаду вантажівки, сіро-зелений на виду, утупившись удалину невидющим поглядом; таким я його й запам’ятала»). Капітан позичав книжки про мистецтво, рудий фельдфебель допомагав по господарству, а Аполлон з підтяжками закохався в бабусю.

— Ну-у-у, Аполлон з підтяжками був божественно вродливим мужчиною. Виглядав точнісінько як Аполлон Бельведерський, мав ідеальну фігуру й шляхетні риси обличчя. Проте був страшенним нечупарою, і в нього завжди звисали з обох боків шлейки від комбінезона. Він ходив за мною мов пес, бродив із непритомним поглядом, хапався за будь-яку роботу вдома: мив посуд, шорував срібло, чистив картоплю. А він же окупант! Нарешті я заявила рудому фельдфебелеві, що ситуація дурна, бо я заміжня, і Юлек не повинен терпіти Аполлона, а з іншого боку, якщо вони поб’ються, то буде справжня катастрофа, ну, то рудий фельдфебель з ним побалакав. Аполлон якийсь час ходив засмучений, та невдовзі змирився; зрештою, він був неймовірно дурним.

Париж скорився без опору.

Юлек захищав французів — мовляв, скарбниця культури, мовляв, Лувр і костьоли, безцінні рукописи, genius loci, мовляв, таким чином удалося врятувати залишки європейської цивілізації.

Бабуня нападалася — мовляв, Варшаву спалили, але не продали, а французи — боягузи й негідники.

Вони йшли вулицею. Повз них проїжджали машини з п’яними німцями, котрі святкували перемогу. А назустріч їм ішов малий, може, десятилітній, хлопчина, який тримав руки в кишенях і тихо насвистував «Марсельєзу».

— Бачиш, — сказала бабуся, — в одного цього шмаркача більше мужності, ніж у всіх французів укупі.

— А із чого ви жили під час війни?

— Із продажу бабусиних коштовностей. Крім того, ми мали корову, дві корови. І кури, але всі виздихали, як була пошесть. У мене була курочка, яку я найдужче любила, вона завжди походжала домом, я кликала її Чубаткою; коли вона захворіла, то прийшла до мене, схилила голівку, притулилася мені до рук і так померла. А ще в нас був собака, вівчарка.

— Слід?

— Ні, Слід був до війни, то був татів мисливський пес. Мисливський, але страшенно лагідний до тваринок. Качка завжди залишала на нього своїх малят. Підходила, кахкала, він дивився на неї, мовби все розумів, а тоді вона залишала йому всіх дитинчат і йшла у своїх справах; а він сидів з каченятами, тримав їх між витягнутими лапами і, щойно котресь хотіло вийти, як він заганяв його назад. Потому поверталася мати і він випускав малих до наступного разу. То коли я побачила таке згодом у Діснея, то страшенно сміялася. Але під час війни вже був інший пес.

— Бабуню, але я питав, як ти утримувала дім.

— Ага. Ну, у нас ще було трохи землі, отже, садили картоплю. Селяни надивуватися не могли, бо якогось літа я посадила її запізно та ще й на горі, за жодні скарби вона не мала вродити (мужики казали, що картоплини будуть завбільшки як горох і сухі, мов перець); проте всеньке літо лило як з відра, у всіх картопля погнила, а в мене вдалася гарна. Наступного року я посадила навпаки, на підмоклих ґрунтах і раніше, то селяни знову казали, мовляв, усе погниє. І що? Літо було спекотне, у всіх картопля посохла, а в мене виросла велетенська. «Таки як люди вчені, то вчені», — зауважив хтось.

— І всі цим живилися?

— Не було вибору. Такі панували страшенні злидні, та ще й проблеми з усім. Якось уранці я розігріла вчорашню каву, і виявилося, що вона смакувала чудово, усім сподобалася, бо була така, наче її посолодили, а цукру ж катма. А після сніданку я зазирнула до кавника — а там сила-силенна тарганів; усю ніч вони лізли досередини й топилися, цим і пояснювався солодкий смак. Я покликала дядька Мацея, лише йому про це розповіла, і ми вдвох заходилися шукати тарганів; нарешті знайшли їхнє гніздо за дровами, біля печі, і вибили всіх, кого вдалося. Та було дещо гірше за тарганів, а саме тітка Мехова. Тітка весь час бундючилася, нарікала й докоряла нам. Якось заявила моїй мамі: «Ага, ти цього не пам’ятаєш, але в тисяча дев’ятсот дванадцятому я спеціально заховала собі вершки до кави, а ти їх відібрала й випила». І таке інше. У Лисові мала велику кімнату, де вона повісила привезені з Парижа гіпсові відбитки химер із собору Паризької Богоматері, і ще якісь сатанинські причандалля. У кожному разі широкі селянські маси у вигляді сільських бабів боялися туди потикатися. А тітка Мехова мала пристрасть брати собі молодих служниць і баламутити їх, забивала їхні мізки різною революційною маячнею, достоту як Єндрусь Логойський з роману «Прощання з осінню». Маячнею вона заразилася ще в Києві, коли зналася з якимись студентами-анархістами, читала атеїстичні брошурки й фарширувала собі мозок загальносвітовими теоріями. А згодом усе життя змішувала це із власною жовчю й тим годувала служниць. Найгірше, що вона браталася з народом, наприклад лягала собі під грушею з наймитами, що там відпочивали, і балакала з ними, лежачи на траві. А вони потім приходили до мене, спльовували на землю й казали: «То є пані? То є пані? Щоб отак з мужиками під деревом лежати? То не є жодна пані, панянко Лялюсю, то дурна Єва». Або йде собі дорогою, стрічає вагітну жінку й так їй каже: «Гей, Мацейова, а то вже котра дитина? Чи не дев’ята? А я своїй Жульці — Жулька то була її собачка — а я своїй Жульці не дозволяю із псами вештатися, а ви стара жінка — і на, маєш». А Мацейова затуляла черево розчепіреною долонею, другою хрестилася тричі й спльовувала вроки. Уявляєш собі, щоб таке сказати, та ще й на селі? Щось їм там ще про Матір Божу плела, ну, ти розумієш. Я їм пояснювала, що вона здуріла, справжня кара Божа, проте крові вона з мене добряче попила. Інша річ, що вони там справді весь час вагітні ходили, я й сама постійно дивувалася, і коли запитала одну таку, що мала чотирнадцятеро дітей, чи їй не важко, а вона мені, пригадую, так гарно відповіла: «Тяжко, али як діти ни маєш, то потім геть руки пусті...»

У свою чергу дядько Мацей зі своєю шизофренією й бездоганною німецькою теж виявився небезпечним. Якось уранці прогулювався під вікнами. І треба ж було, щоб один з німців саме голився й на нещастя вихлюпнув мильну воду за вікно, обливши дядька з голови до ніг. А що дядько вчився в Мюнхені й багато чого навчився від своїх товаришів, то так вилаяв офіцера, що того аж заціпило від образи. Таким чином стався міжнародний конфлікт. Рудий фельдфебель прийшов як посередник і пояснив, що їм однаково, вони, мовляв, знають, що дядько несповна розуму, але справа серйозна, бо це бачили якісь чужі німці, і дядькові доведеться пересилити себе й перепросити. Бідолашний шизофренічно-сифілітичний дядько Мацей! Увійшов до кімнати, спинився на порозі, а німець, що його вилаяли, чемно підвівся з фотеля, кивнув головою, мовив «Gut, gut», і таким чином справу було залагоджено.

На Юлека теж не надто можна було покластися. Мужики його не дуже поважали. Бо що тут скажеш — хіба для найрозумнішого навіть селянина щось значив літератор, перекладач із французької? Бабуня перебиває мене й вигукує: — Ще й як значив, то були лисівські мужики! Вони книжки поважали, а хто поважає книжки, той і письменників поважає. Приміром, Тарапата Великий. Тарапата Великий (на зріст понад два метри, на відміну від Тарапатки) був столяром. Тяжко слабував на астму, і робота йому не дуже вдавалася, жив він поганенько. Зате любив книжки. Приходив до маєтку й позичав, одну за одною, повертав їх завжди в ідеальному стані, іноді здавалося, що в кращому, ніж вони були до того — але, може, із книжками так буває? Вони віддячують охайним виглядом тим, хто читає їх з пієтетом? Хай там як, а Тарапата Великий завжди приносив їх у своїх здоровенних лаписьках, схилявся перед дверима до бібліотеки й заходив до неї, мов до костьолу. Довго роззирався, старанно вибирав нові книжки і, дихаючи важко, як усі астматики, повертався до своєї хати. Іноді затримувався на якісь чверть години, провадячи вчені диспути з батьком. Він мав дуже цікаві погляди, які свідчили про його непересічний розум і проникливість. А Юлека не поважали не через те, що він письменник, а тому, що він був міщухом і геть не знався на сільських звичаях. Коли треба було, скажімо, зорати поле, і я послала Юлека до села, щоб він найняв якогось мужика з кіньми, то він повертався за годину й казав, що нікого не зміг переконати, бо всі страшенно зайняті. А робив він це так: заходив, вітався й питав. Довелося мені самій піти. Я заходила до першої-ліпшої хати, спершу довго балакала з господинею — про погоду, дітей, про курей, здоров’я, тоді довго з господарем про те саме і, нарешті, уже майже виходячи, питалася, чи не мав би він завтра часу прийти з конем і виорати. А мужик на те, що звісно, прийде, виоре. Бо спершу треба було поговорити, а не отак просто з мосту. На селі люди ніде не поспішають, увічливість дуже цінується. Селяни, як і всі вбогі й зневажені, надають величезного значення своїй гідності.

— Ой, ба.., — кажу, — мабуть, я справді Юлекове втілення, бо теж із мужиками не даю ради. Маю на увазі селянський стан, — додаю, вловивши у своїх словах підозрілу двозначність.