Ляля

Прийшла Монічка з великим букетом гербер для бабусі. Вона теж нажахана. Знову суперечки з бабусею (бо вона вдень лягає): «Ти памперс одягла?» — «Ще ні». — «То одягни, будь ласка». За мить те саме. І знову. Нарешті приходжу, а памперс розкладений на ковдрі. «Цього не досить». — «Знущається наді мною, поскаржуся мамі». І так без кінця. Приходжу. «Одягла?» — а бабуся виконує якісь броунівські рухи під ковдрою: «Одягаю».

Усе напоказ, усе, мов оголені тканини.

Виходить з туалету. «Дивлюся на себе в дзеркало, і мені аж недобре стає. Як я постаріла через оту лікарню». — «Але, бабусю, ти анітрохи не змінилася» — кажу, бо це чистісінька правда. «Ах, бо в тобі промовляє любов, ти не помічаєш, зате я це бачу». І відразу потому стоїть перед дзеркалом і кокетливо говорить: «Єдине, що в мене зосталося — це гарні ноги. Навіть схудли за останній час».

І що тут тамувати — сміх чи плач?

Учора був у бабусі й Моніки — усе гаразд, хоча сантехніка далі не діє, але цього вже, мабуть, не полагодиш. Зате бабуся із зубами, прогулялася і т. д., а крім того, при будь-якій спробі бунту й нарікань Моніка відказує: «Але, пані Гелено, ми ж бо з вами домовилися, що капітан тут я». І все.

З бабусею чимраз гірше; апатична, дратівлива, цілими днями або куняє, або сидить непорушно й відповідає «так» або «ні». Пісяє під себе. Сидимо за столом, мама:

— Мамусю, одягни зубки.

Бабуся дивиться, кліпає очима, починає розкладати на долоні таблетки, які лежали приготовані біля тарілки.

— Мамо, що ти робиш?

— Беру зубки.

— Хіба це зубки?

— Якісь зубки, якісь таблетки...

Увечері перемикаю канали в телевізорі. Якась передача — три підстаркуваті німфоманки розкажуть вам усе про секс. Між ними сидить якесь одоробло, на око шістдесятилітній тип, весь у татуюваннях і пірсингу — у кожній брові по десять сережок, у губах, вухах, ніздрях. Сидить голяка, без прикриття, бо й там пірсинг. Демонструє, починає мацати калитку. Перемикаю. Бабуся:

— Покажи ті яйця.

— Але, бабусю...

— Покажи, я хочу подивитися.

Приїхав додому, і мені наснився кошмар: я повертався з базару в Оліві із продуктами, але якоюсь дивною, кружною дорогою, бо шлях якийсь час вів лісом біля Підгалянської. Повернувся додому, бабуня сидить на дивані, від вікон б’є жовте світло — і її обличчя все в цьому теплому сяєві.

— Знаєш, — каже, — життя мені набридло. Я йду. Мені більше не хочеться розповідати.

Удома купа котів, Моніка за ними ганяється. А бабуся знову:

— Принесла додому котика, але виявилося, що їх два...

І я їх бачу, як вони стрибають по килимі, один більший, другий менший.

— ... хочу лише дочекатися якогось погожого весняного дня. Вийду вранці на сонце — і впаду. Або надвечір, якогось гарного вечора.

Прокинувся, наляканий до краю — не тому, що йшлося про смерть, а через те, що бабуня снилася мені так, як сняться померлі: здалеку, осяяна промінням, за невидимою завісою. Неначе той світ зроблено з мусліну.

Назавтра, щойно вставши, я побіг її відвідати. Зустрів перед будинком, бо вони з Монікою якраз повернулися з дачі, і бабуся ще на трохи залишилася на свіжому повітрі.

Весь сад порили дикі свині, подекуди із землі, крізь якісь буйні зарості, пробиваються якісь крокуси, якісь підсніжники, якесь щось. І посеред усього цього бабуся, така трохи розгублена, як у моєму сні (я пишу про це через тиждень, і якби не запам’ятав усього, то був би впевнений, що це лише мана; а може, справді мана), у полуденному світлі, вона неначе віддалялася на грудках землі. З якимись підв’ялими квітами в руках, з гілочками форзиції, які за звичкою зрізали, щоб ті розквітли вдома, вона дивилася на світ очима п’ятирічної дитини, і все довкола було для неї новим.

Я підійшов, пригорнув її, повів додому, оминаючи великі грудки землі, під порив несподіваного вітру ми сходили стежкою біля невисокої черешні.

Потім, удома, я зняв з неї черевики, посадовив у кріслі, заварив чаю, розігрів обід. Коли виходив, вона дрімала в кріслі. Ніяковіючи, немов я виносив щось із костьола, забрав записку, що лежала на кошику в передпокої: «Я на дачі. Бабуся».

І беручи, знав, що не на радість, а на розпач беру. Що колись знайду це в книжці, у шухляді, серед паперів — пригадаю собі не тільки її, але й цей день, і зніяковіння, і — уже тепер — цей величезний шелесткий смуток.