Ляля

Розділ XXV

Раз, іноді двічі на тиждень приходить Моніка, дівчина мого брата, яка за офіційною версією підробляла собі прибиранням, а насправді доглядала бабусю і, прибираючи чи миючи посуд, вислуховувала її імлисті розповіді. Разом ми влаштовували невеличкі революції. Позбувалися всіх маленьких, часом напівзотлілих сушених букетиків, що їх у самій лише вітальні я нарахував чи не тридцять; розстеляли на підлозі велику ряднину й вирішували, що ще придатне, а бабуся або сиділа з похмурим виглядом, мовляв, ми з неї знущаємося, або кидала: «Як прибираємо, то прибираємо, це теж викинь!», і різким рухом викидала гілку кизильника чи дельфінію.

Проводили ми й заздалегідь приречену на поразку акцію викидання різного бозна-чого, наприклад, червоних кришечок від пасти з ікри, які бабуся збирала й будувала з них пірамідки на холодильнику, бо ж вони червоні, а на кухні всі каструлі, дзбанки й сковорідки були червоні; звісно, ми робили це поступово, по одному поверху пірамідки, щоб нічого не було видно, адже такі акції вимагають особливої обережності. Іншим разом ми викидали зігнилі фрукти, зіпсовані йогурти й сирочки, чий термін придатності давно вже минув. Із цим було, мабуть, найважче, бо навіть погоджуючись, що їх уже не можна їсти, бабуся конче хотіла їх врятувати й поставити нову мисочку «для котів»; потім вона забувала взяти це із собою, виходячи на подвір’я, і так стіл поступово заростав черговими «длякотами», що відгонили падлом і виділяли якісь жахливі міазми. Ми терпіли цей морг аж до історії з несвіжою курячою грудкою, яку бабуся вирішила приготувати для нас на обід; я підійшов до сковорідки, принюхався й закричав: «Викинути!» Безсумнівний спротив: «Але ж воно ще цілком добре». Після тривалих перемовин за так званим методом Карнаухова було вирішено, що зіпсоване м’ясо в такому разі призначатиметься для котів, проте бабуся вже насипала їм корму до мисочки, тож ми вирішили поки що не виносити. Коли назавтра я повернувся додому з міста, то застав бабуню, яка готувала чергову диво-страву із тієї ж таки курячої грудки. Я вдаюся до обвинувального тону; бабуся ж — мов та скеля. «їж, — кажу, — їж цю отруту». І вона з’їла. Решту я викинув, а заразом й інші котячі делікатеси, зглевілі сирки та іншу гидоту.

Бо наше життя й не нагадувало суцільну ідилію, от хоч би й тоді, коли я мав хворе вухо й ходив від кутка до кутка, постогнуючи, бо однаково не мав сили на будь-які розумні заняття. Нарешті вирішив влаштувати велике миття посуду. Бабуся сіла біля кухонного столу й щось бурмоче. А я на одне вухо не чую, а в другому мені шумить вода.

Закриваю воду й питаюся:

— Що таке?

— Ну, дивися, як гарно стало.

— Так, так.

Відкриваю воду, мию посуд, за мить знов те саме. Закриваю, питаю:

— Що таке?

— А здавалося, наче падатиме дощ.

Я їй кажу, що не чую, тому нехай говорить до мене лише тоді, коли це щось справді важливе, бо доводиться щоразу закривати воду, ще раз перепитувати, коротко відповідати, а тоді знову регулювати воду. А побалакати можна пізніше, щойно я все помию.

Відкриваю. Регулюю. Знову. Закриваю.

— Що таке?

— То мені вже нічого не можна сказати? Ти мені забороняєш?

— Ні, бабусю, не в тому справа...

І знову. За четвертим, п’ятим, шостим разом я повторюю це вже менш спокійно. Нарешті за дванадцятим розлютився не на жарт. А бабуся своєї. Я взяв до рук тарілку й хряснув нею об підлогу так, що уламки розлетілися по всій кухні. І допомогло; і мені, бо я відразу заходився шукати смітниці, щітки й череп’я, і бабусі, бо дійшло до неї, що я на межі витримки.

— Ого, — тільки й сказала вона спокійно, — я гадала, що то Павел такий нервовий у родині, а ти теж. Шкода, — додала за мить, — що глибоку, треба було мілку розтрощити.

Я попрохав у неї пробачення. Полічив глибокі й мілкі. І що? Якраз порівну.

Решту дня ми провели приємно.

І все-таки, — думав я ввечері, уже лежачи в ліжку, — бабуся робила це із хворобливою злостивістю, бо все, що вона казала, було абсурдно зайвим. Щось там бурмотіла під носом, аби я гірше чув. Певне, вона цього не усвідомлює, але пасивний опір, що перетворився на зброю проти всіх рідних, виробив у її підсвідомості якусь дитячу схильність робити все наперекір. Щодня бабуся чує, що не можна закривати на ланцюжок унутрішні двері, бо він однаково зайвий, а у випадку чогось завадить надати... тьху, тьху, тьху... допомогу. І що робить бабуся щовечора? Кличе мене й задоволено каже: «А я таки закриваю на ланцюг». І закриває. Я пояснюю, знімаю, ідемо спати. Уночі, мабуть, знову закриває на нього, мушу перевірити.

Спершу із Кракова приїхала Бася; Матеуш прибув на кілька днів пізніше — перш ніж це сталося, ми їздили вдвох трамваями до Ґданська оглядати готичні костьоли й ходити на ярмарок св. Домініка, а коли поверталися, нас зустрічало гучне: «Довше не могли, шмаркачі?», і бабуся довго й зі смаком нарікала, що ми покинули її на цілий день без товариства.

Бо товариство їй дуже подобалося. Мама, щоправда, усовіщала мене:

— Яцеку, не забувай, що бабуся дуже слабка, майже нічого не робить, не слід чекати від неї, що вона готуватиме вам обіди й сніданки, митиме після вас посуд... і не втомлюйте її...

Не втомлюйте! Хто кого? Бабуся почала мучити Басю, зрештою, вдавшись до постійного арсеналу засобів, якими зазвичай ефективно відлякує моїх подруг, тобто до «шлюбного пакета». Від найпершої хвилини.

— Бабусю, це Бася.

— А коли ви поберетеся?

— Що? — перепитала вражена Бася.

— Весілля коли?

Ну, а потім, звісно:

— Але як я вас покладу спати, як я вас покладу?

— По-перше, ми самі вкладемося, а по-друге, жодних проблем, у маленькій кімнаті два ліжка, я вже приготував постіль.

— Отак в одній кімнаті??? Ганьба й розпуста, — заявила бабуся, а в очах зблиснули вогники. А тоді додала: «Розважайтеся гарненько».

І так без кінця.

— То що, ти її береш? (А Бася на те: «Мабуть, це мене б ви мали спитати»).

Або:

— Така гарна, ти довго не думай, одружуйтесь та й годі.

Або:

— Глянь, як вона гарно намазує окраєць маслом. Ідеальна дружина.

І марними були переконування, пояснення чи запевняння, що ми лише друзі. Бабуся однаково нападала із засідки й зненацька, змовницьки, наче найкраща подруга, шепотіла Басі на вухо:

— Ти ж дивись. Бо Яцек, здається, у тебе закохався. Змайструє тобі дитину — і що?

За сніданком ми вислуховували різні життєві максими. Ні сіло ні впало, бабуся зупиняла руку, що несла до рота бутерброда, і меланхолійно проказувала:

— Усе змінюється. Усе, що жило, померло. Навіть Ядзя Контримівна.

Або коли хтось із нас укотре нарікав, що не можна знайти гострого ножа:

— Моє життя... — театральна пауза, — минає в затінку тупих ножів... — чергова пауза, — щойно котрийсь нагостриш, як за п’ять-шість років він знову тупий.

— Яцеку, — питає мене Бася вночі, коли ми удвох сидимо на ліжку (дуже цнотливо, як і щоночі, неначе Трістан та Ізольда, розділені грою нашого дитинства, чи то пак підлітківства, тобто п’ятьма ігровими полями з «Меча і магії»), — а хто така Ядзя Контримівна?

— Гадки не маю. Хтось, хто жив і помер. Я ніколи про неї не чув. Але можемо спитати вранці за сніданком.

І питаємо.

— Ядзя Контримівна? Як це «хто це така»? Небога пані Ярузельської. Мешкала в Литві, а там були, знаєте, такі різні антипольські події, до того ж, її вітчим був жахливим полонофобом, і пані Ярузельська взяла її на виховання.

— І що з нею потім сталося? — питає Бася.

— Як це що? — бурмочу під носом. — Померла.

— Е-е-е, перш ніж померла, то ще ого-го. Працювала в підпіллі. Була страшенно високою, найвища дівчина в місті.

— Як Маргаритка Роммелівна?

— Вища, але не така гарна. Ну, і німці її застрелили. Угледіли таку жердину й застрелили, певне, подумали, що вона якась небезпечна.

Їмо. І враз бабуся:

— А де решта?

— Яка решта?

— А що це мені наснилося, наче тут троє людей, якісь діти?

— Ви, — пояснює Бася, — та нас двоє. Разом троє.

— А, — з виразу обличчя видно, що вона намагається щось збагнути, — я, мабуть, переплутала.

А який був у цьому пафос, коли вона соромилася, що дитиніє; бабуся усвідомлювала власний занепад і часом їй траплялося зненацька сказати:

— Старість така страшна, така принизлива.

Мені було її жаль, мені було її так неймовірно жаль, і водночас я не міг погодитися з усім, що її оточує: зіпсовані недоїдки для котів, цілі гори поліетиленових торбинок, споживання підгнилих помідорів і згірклого масла. І я постійно, мов Офелія про Гамлета, повторював: «Такий шляхетний розум...»

Один з таких днів ми геть перевели на фотографування, мовби «на зворот титулки», хоча насправді переважно задля приємності. Фотографії на згарищі сарайчика, перетвореного на «кабінет джентльмена» (от тільки з напівзруйнованими стінами й без даху); фото з моноклем із вставленим циферблатом; фото «Валентіно» (у білій сорочці від Версаче, із чуттєвим поглядом, спрямованим удалечінь...). У цьому всьому — радість Басі, у таку спеку, серед усіх цих дрібничок і столиків, знесених згори; радість Басі-професіоналки, яка сидить вигнувшись на драбинці чи табуреті, з обличчям то байдужим, то натхненним кадром...

— Знаєш, що, сфотографуємо тебе в цьому фіолетовому покривалі. Загорнися в нього й ляж на траві, а я залізу на горіха й фотографуватиму згори.

Я ліг на траві майже голяка, убраний лише у фіолетове великопосне покривало, що його я колись купив на блошиному базарі; виглядав я, певне, наче такий собі шалений ксьондз, якому целібат затьмарив розум. Найкраще бачила те бабуся, яка спостерігала за нами з віконця.

— Треба там, — гукнула вона, — там далі, вище.

— Так, — терпляче відказала Бася, — але до тієї гілки ще три метри.

— То й що. Я на цей горіх колись вилазила, тому знаю. Щоправда, гілок було більше, але й тепер можна.

— Бабусю, — озвався я знизу, — ти ж ніколи не вилазила на це дерево.

— Е-е-е, що ти вигадуєш. Вилазила.

— Бабусю!

— Було більше гілок.

— Та-а-ак, — і тут мені спав на думку такий собі підступ, — звичайно. Була така довга, горизонтальна низька гілляка.

— Саме так. Я добре пригадую, як вилазила по тій гілляці.

— Так, бабуню, от тільки то була гілка груші в Лисові, на яку ти видерлася, а тоді не могла злізти, і з села збіглися всі діти, щоб досхочу з тебе покепкувати.

Та головною розвагою залишався уявний секс, тобто бабусині концепції, які стосувалися наших прихованих стосунків. Урешті хтось із кимсь мусить спати, і в цьому завжди чаїться якась змова. Спершу була тільки Бася, отож, можливостей менше, щоб не сказати мало. Проте однаково сказати можна було багато. Як-от тоді, коли Бася погано почувалася і серед дня лягла на дивані. Бабуся ввійшла, роззирнулася й кинула мені нажахано:

— Ти знаєш, що тут відбувається? Вона народжує. Народжує твою дитину.

Іншого разу прийшла до нас о четвертій ранку, як завжди, з паролем:

— Що ви робите? Бо я йду цюняти.

Ми саме закінчили грати (Бася — Відьмою, я — Чорним Ельфом). Бася читала, я спав.

— Чого не спиш?

— Я читаю.

— А чого читаєш?

— Бо мені подобається.

— А чого він спить?

— Бо втомився й пішов спати.

Бабуся грайливо:

— А чому?

Це коли була тільки Бася. Та відколи до нас приєднався Матеуш, з’явилася маса нових можливостей. По-перше, із самого початку:

— Але як я вас усіх повкладаю?

— Нормально. Матеуш на одному ліжку, а Бася зі мною на іншому. Ми вже звикли, бо вона завжди спала в мене, коли приїжджала до Варшави. Якось нічого при цьому не сталося.

— Ганьба й розпуста.

І, звичайно, назавтра вранці бабуся ввійшла до кімнати з питанням на вустах:

— А ви тут всі спали? — до Басі, тоном інквізитора: «З ким ти спала?»

— А як ви гадаєте?

— З Яцеком. Бо він худіший, легше поміститися. А цей товстий.

— От бачиш, — засміялася Бася. — Дісталося тобі, Матеуше.

— І так ви спали під однією периною?

— Так.

— І змайстрував тобі дитину?

— Ні.

— Ну й тюхтій, — дісталося й мені.

Іншого разу Бася миє посуд, Матеуш у ванній, я в крамниці.

— А хто це так кашляє у ванній, Басю? Твій коханець?

— Який мій коханець?

— Ну, Матеуш.

— Але Матеуш не мій коханець. Я ж бо спала з Яцеком.

— Ге! Це такий камуфляж.

Нарешті Бася не витримала й поїхала додому; іще наостанок, уставши рано-вранці, щоб спакувати речі, почула від бабусі, яка тупцяла помешканням:

— А де мужики?

— Сплять.

— А що, так ти їх замучила?

Щойно поїхала Бася, як і Матеуш відразу почав натякати, що вдома чекає робота, що за сестрою стужився й узагалі мусить повертатися. А що перспектива зостатися з бабусею сам-на-сам мені не надто всміхалася, то я відмовляв його від цього наміру, та й бабуня мене підтримувала, бо завжди полюбляла товариство гарних чоловіків; а Матеуша вважала саме таким, про що ми довідалися випадково, коли вона правильно відповіла на моє запитання, як-от: «Хто написав «Героїчну симфонію?» чи «Хто написав «Пармський монастир»?

— Браво! — вигукнув я, — ви виграли «Фіат-чінквеченто» зі склоочисниками й красенем шофером.

— Я волію «Чінквеченто», а не шофера, — відказала бабуся й за мить спитала: «А що ви нині робите?»

— Ми? Матеуш їде на прослуховування. Тоді повертається додому.

— Ну, дивіться, красень шофер виїздить. Та залишіться бодай на два дні.

Але все вже було заплановано, квиток куплено, квіти принесено. Ми сиділи за столом, навколо бриніло раннє серпневе надвечір’я. І раптом я побачив, як бабусині руки затискаються на стільниці, як вона повільно зсувається, а долоні невтримно повзуть уздовж країв столу. Я підхопив її, підтримав однією рукою, другою сягнув по воду... а від бабусі тим часом залишилося тільки тіло, так мені здалося: обважніле тіло, яке я підтримував, і яке зсунулося на землю. Я чув якесь бурмотіння, намагався щось їй сказати, вливав до рота воду, силкувався, аби вона мене почула. Попри всю цю паніку мені в голові особливо закарбувалося, що її останні слова перед утратою свідомості були: «Ісусе, Маріє». На щастя, це не були її справді останні слова.

Потім вона лежала на підлозі; Матеуш, який складав речі в сусідній кімнаті, прибіг на мої крики, і ми вдвох намагалися якось повернути бабусю до тями; я прикладав їй до обличчя лід із холодильника, плескав, щипав... піднімали руки й ноги, щоб кров допливла до серця, дзвонив до батьків і викликав швидку.

Цікаво, що тепер я пригадую якусь наче театральність усього цього, причому театральність подвійну, по-перше, справа була серйозною й драматичною, я перелякався до смерті, впав у відчай, розгубився як герой трагедії, а по-друге, у цьому був якийсь елемент гри. Мені тремтіли руки; зазвичай я намагався б це вгамувати, але тут здалося, що це якось підходить до антуражу. Те саме й із безладністю фраз. Могло би здаватися, що я робив це свідомо. Боже збав! Лише невдовзі я знайшов час над цим подумати — але мені справді щось здавалося сценічним; зрештою, може, саме це дозволило діяти так швидко й вправно.

Бабуся поволі опритомнювала й почала наполягати, мовляв, сама встане, та скінчилося це сумно; через якийсь час ми допомогли їй підвестися з підлоги на кухні й відвели до дивана в кімнаті. Бабуся була в мокрій сукні, блювала в тазик, така слабенька, і цим викликала в мені безмежну любов і співчуття, а ще радість, що вона повернулася до тіла, бабуся, якою вона була.

За чверть години приїхали батьки й швидка допомога. Виявилося, що бабуня зневоднилася й доведеться забрати її до лікарні, аби вона кілька днів побула під наглядом.

За її відсутності ми з Монікою трохи поприбирали — викинули майже все з однієї з кухонних шаф (гіпс, клей для шпалер, креми для взуття, засоби від іржі, запліснявілі фарби), а мама — старе насіння й засоби від шкідників із тумбочки в кімнаті. При нагоді знайшли купу фотографій і документів. Бабусині статті за 1945 рік, рецензії, записники із враженнями від концертів, афіша з написом «магістр Леон Ганек», чернетки радіопередач. А крім того — щоденник одинадцятирічної Лялі Бенецької. Ах, який це неймовірний документ — усе, що вмерло, враз ожило. Навіть Ядзя Контримівна. На титульній сторінці:

Нижче, навкіс, із завиточками:

Зворот (знову навкіс):

А далі:

І кінець. Далі Miscellanea[13]. Список (у стовпчик) такий:

Наступна сторінка:

На звороті (у стовпчик):

Якісь малюночки, латинські слова. Трохи далі:

Ще кілька малюнків (автопортрет стилізований на кінозірку; поруч якийсь хлопчик, підписано: Дитина з метеликом) і вже іншим, дорослим (чи, може, дорослішим) почерком: