Ляля

Розділ XVII

Думаю, що якби в Юлека могли бути діти, якби жінка на дорозі не тримала так відчайдушно в обіймах своєї донечки — мене б зовсім не було або ж я був би геть іншим, може, огряднішим, може, смаглявим і вирлооким. Якби, зрештою, живчики мого дідуся були швидшими, то я був би таким самим, як він, а Юлек був би моїм офіційним дідусем. Але цього не сталося. Так в історії з’являється Зиґмунт Карпінський, лісничий.

Зиґмунт Карпінський був лісничим лише частиною свого єства. Звісно, він отримав (через одинадцять років) відповідну освіту, як і його батько, дядько й дідусь, але був — як часто казала про нього бабуся — валізою змарнованих талантів: піаніста, винахідника і таке інше. Це одна із причин його лісничої поверховості. А інша? Так-от, дідусь їздив лісництвами за дорученням АК. Він працював для Кедиву[8] — збирав осколки німецьких ракет Фау-1 і Фау-2, які розірвалися над лісами, робив малюнки й пересилав на мікроплівках до Лондона. На щастя, він був значно спритнішим від такого собі японського дантиста й ніхто не викрив його на званому обіді.

Зараз він існує лише на фотографіях. Найкращі завжди стояли на столі, на тумбочці, над бабусиним ліжком. «Ну, скажи-бо, він усе ж був неймовірно вродливим мужчиною!» Дідусь мирно співіснує на фото з Юлеком, Валер’яном Карнауховим, моєю мамою, дядьком, братом, кузенами й рештою родичів. Але тоді згоди з Юлеком не було.

— Ти пишеш про мене книжку? Ох, то, мабуть, суцільну гидоту понаписуєш.

— Чому?

— Ну, бо якби я писала, то так би й зробила.

— Наприклад?

— Ну, усі ці зради Юлека й узагалі.

А я біжу заварити чай або принести медяничків.

— Коли твій дідусь приїхав і запитав, чи може оселитися в маєтку, він мене відразу не причарував. О-о-о ні, то не було кохання з першого погляду. Звичайно, я вважала його гарним мужчиною й культурною людиною, але моє серце він підкорив лише одного пополудня, коли я готувала обід. Я спитала, чи може він подати мені сіль, яка стояла на буфеті в нього за спиною, а він відказав: «Люба пані, я подав би вам її негайно, але мені на колінах сіла кицька, а я ж не можу її прогнати, бо вона б на мене смертельно образилася». А згодом підкорив мене своєю цілковитою безпорадністю, прийшовши й сказавши: «Не знаю, як таке сталося, але я виправ сорочки, а вони розлазяться мені в долонях». — «А як ви їх прали?» — «Дуже просто, — відказує на те, — узяв ночви, налив води, сипнув коробку порошку й виправ». Отож я взяла його за розплідника.

— А що на те Юлек?

— Спершу він нічого не знав, а потім... я завжди йому казала, що хочу мати дітей, але він після тих операцій через туберкульоз...

— Яких саме?

— Ну, туберкульоз нирок. Але вони думали, що то щось із яєчками чи сім’яниками й прооперували його. Я тобі не казала? Його різав такий варшавський хірург, який усім робив операцію без наркозу, бо вважав, що так краще гоїться.

— І що, гоїлося краще?

— Так, але як я побачила Юлека після операції, то він був весь сіро-зелений, кольору глини.

— І через те він не міг мати дітей?

— Ну, не міг. Отож, коли він здогадався, а розуму й спостережливості йому ніколи не бракувало, то зажадав пояснень. І я пояснила. Ще й була незручна ситуація, бо якраз до садиби прийшли баби прибирати, і я не могла з ним вільно поговорити аж до вечора, доки вони собі не пішли. Я йому сказала, що то розплідник, зробить дитину та й годі. Захоплений він цим не був, але розумів мене. Знаєш, він мене страшенно кохав.

— І що?

— Нічого. Пробували ми із твоїм дідом, пробували — усе марно. Йому довелося виїхати до Варшави, бо ж обов’язок перед батьківщиною й дружиною, але він пообіцяв повернутися.

Бабуня чекала. На вагітність і на лісничого. Марно.

Якось їдучи в Кельце трамваєм, зустрілапані Гесс із дітьми.

— Хлопець поступився мені місцем, а я кажу: «Ні, спасибі, нехай собі маленький німець сидить». А Маргаритка глянула на мене й запитала: «Нащо ви так кажете? Хіба я зробила вам щось погане? Хіба я сиджу у вагоні для німців? Невже ми завинили, що маємо таке походження, я ж цим не користуюся й нікого не кривджу». Мені стало так сумно, я попрохала пробачення, і ми почали розмовляти про різне. У неї було двійко дітей: хлопчик і дівчинка, які виглядали багато старшими, ніж були насправді, бо успадкували від обох батьків зріст, і це так у них підсилилося, що хлопчина у свої тринадцять здавався вісімнадцятирічним і мав метр вісімдесят зросту.

— Це як у євреїв.

— Що?

— Євреї мають обов’язок одружуватися; той, хто не ожениться, грішить супроти заповідей Господніх, отож женитися мусять усі. А що в кожній спільноті знайдуться горбані, потвори, карлики й велети, яким важко підшукати відповідну пару, відбуваються шлюби між карликами, кретинами й потворами, а риси, успадковані від батьків, посилюються в дітей та онуків.

— А й справді. От звідки такі розумні євреї й такі космічно дурні. А взагалі цікаво, що ти порівняв Гессів з євреями. Видно, що ти не жив під час війни, бо тоді такі асоціації тобі б точно не спали на думку, у тебе просто не виникло би взаємодії між цими нейронами; то були різні планети.

Нам знадобиться ще невеличке інтермецо, перш ніж мій майбутній дідусь повертався від своєї тодішньої дружини з Варшави до своєї майбутньої дружини в Лисові. Отож, розповімо про викрадення.

— Ви маєте щось зробити, — вигукнули німці ще з порога, — ви маєте щось зробити!

Як партизани, геть як партизани. Здається, що бабуня була в Лисові єдиною рушійною силою.

— Що сталося?

— Приїхали двоє німців з Кельце, полковник і поручник, і викрали Геленку. Автомобілем.

— Хузеву Геленку?

— Оту чорняву, з довгими косами, ту гарну таку.

— Як це «викрали»?

— Викрали. Забрали її з дому. Скандал, викрадення в Міттельєвропі.

І побігли до радіостанції повідомляти про скандал, скаржитися на скандал, скандалові протистояти.

Бабуня про Геленчину цноту мала власну думку, скажімо, не надто високу, і мала певні підозри щодо перебігу подій, але про всяк випадок пішла на розвідку до крамнички. Геленка, як і пристало на Геленку, сіла до машини цілком охоче й без будь-яких засобів примусу з боку полковника й поручника, які наввипередки її підщипували й робили компліменти. Тепер усі вони, мабуть, перебували разом в якомусь затишному місці й проводили час за невибагливими насолодами.

Тим часом рудий фельдфебель і його товариш повернулися з радіостанції збентежені, бо й вони довідалися, що Геленку не викрадено.

— Здуріла вона чи що? Хіба не знає, що партизани з такими дівулями роблять? (мабуть, вони не сказали «дівулями», вжили, певне, міцніше слівце). Голови їм голять. А кіс шкода.

І бабуня пішла до старого Хузі. А той:

— Е-е-е, по дівці, наче танк по воді — сліду нема, а горщик смальцю додому принесе.

Ото й усе інтермецо.

Тим часом на сцену повертається мій дідусь. За дивним збігом обставин він почав дедалі більше часу проводити в околицях Кельце, а найбільш охоче зупинявся в Лисові. Юлек ходив подвір’ям і бурмотів: «Кракус із фірми «Двуватек», бо до війни була така фірма, що виробляла гільзи до цигарок, і на пачках був намальований гожий, рум’яний Кракус із пишними вусами.

Дідусь, який тоді ще не знав, що стане колись моїм дідом, час від часу повертався до розплідної діяльності. Селом поширилися чутки. Коли я приїхав до Лисова кілька років тому й балакав з Тарапаткою, який весь трусився від старості («Тарапаткою? — питає бабуся. — Певне, з тим молодим, Юзеком?» а для мене він аж ніяк не молодий, а вісімдесятилітній дідусь, який вишкіряє в усмішці почорнілі пеньки зубів), той нахилився до мене, підморгнув і сказав:

— Ах, ваша бабуня — ото була штучка...

— Не розумію.

— Ну... ге, ге... бо вона якийсь час... якийсь час, можна сказати, двох чоловіків мала...

Село знало. Юлек удавав, наче не знає. Бабуня натомість не знала, що дідусь тримає в концертному піаніно «Зоммерфельд» креслення розірваних осколків Фау-1 і Фау-2. І ніхто, геть ніхто не знав, що дідусь має контакти з підпіллям. Бо дідусь умів це робити.

Прийшло двійко таких собі з лісу, не партизанів, а якихось нікчем. Кажуть, буцім вони з АК і реквізують дідусів велосипед.

— АК? Яка ще АК?

— Пане, ви що? Армія Крайова.

— Яка ще армія? Адже польську армію розгромлено восени тридцять дев’ятого.

— Пане, ви звідки такий втекли? Армія, партизани, лісові хлопці...

— Це ж треба. Ну, що ж, тоді я прошу залишити мені посвідку, що я вам цього велосипеда не дав, а ви його силоміць забрали. Про всяк випадок.

Постукали пальцем по лобі, але посвідку видали.

Бо дідусь умів бути конспіратором. Інша річ отой хлопець, що за місяць чи два після захоплення Польщі почав ходити селом убраний у військову куртку, бриджі й офіцерські чоботи, і переконувати селян вступати до партизанських загонів. Вступили, а через два тижні всіх, разом з ватажком в офіцерських чоботях, забрали німці, бо хтось виказав усю групу.

А були ще й колаборанти. Хузя.

— А, Хузя, — каже бабуся, — бо він був аж з-під Бидгоща. Так Пйотрова казала про свого чоловіка, бо вона заможна була, землю мала, а він голодранець. «Я то я, мої дітваки — то мої дітваки, своя кров, али він — то вже чужий приблуда». Ходив у білому кожушку зі свастикою на плечі. Усі хотіли його забити, змовлялися, мовляв, скінчиться війна і... а тоді війна скінчилася, і нічого, він зачаївся, а вони теж йому не мстилися. Було та й загуло, як завжди в Лисові.

Інша річ — син професора Ф. Професор Ф., така порядна людина, відомий своєю добротою й енциклопедичними знаннями, шанований у всьому місті. Та що з того, коли сина не зумів виховати? Отож прийшли по сина хлопці з вироком за колаборацію, двері відчинив батько й питає, із чим вони до нього. Хлопці молоді, професор ще недавно навчав їх у ліцеї. Та й розговорилися.

— Розумію, — мовив професор Ф., — та попрошу вас почекати хвилинку, я хотів би попрощатися із сином.

Вийшов до іншої кімнати, зачинив за собою двері. Хлопці стояли у вітальні, почули постріл. За мить виходить до них блідий професор Ф. і каже:

— Уже не треба.

Переконалися, бо мусили, робота така. І пішли.

Був іще той серб, Вітек, який від самого початку співпрацював з німцями. Людина як людина, мав якісь там свої знайомства й контакти (дехто стверджував, що не контакти, а «коншахти», себто таємні стосунки), проте німців цікавило в ньому не це, а його дивовижна зорова пам’ять.

— Я йшла собі вулицею з Юлеком і раптом відчула, що за мною спостерігає якийсь чоловік. Глянула на нього, а він просто ковзнув поглядом по моєму обличчю. Мені здалося, наче він провів по мені рукою, так, то був доторк холодної руки. Я аж затремтіла від страху. А Юлек каже: «То був Вітек, той, ну, знаєш...» Із самого початку війни створив партизанський загін, весь із хлопців з порядних родин. А тоді всіх їх виказав. І цим підписав собі смертний вирок. Якийсь час мешкав спокійно, зрештою, він жив з моєю однокласницею, Туською, з білих росіян. Сиділи собі разом на балконі, на другому поверсі, дивилися на місто, яке їм належало, дивилися на нову Німеччину. Одного разу під’їхав автомобіль і Вітека прошила черга з карабіну. Його відразу відвезли до лікаря Каліша, а Каліш, як на нього й пристало, прооперував найкраще, як лише міг, бо знав, що від цього залежить його життя й життя всієї родини. «На щастя, кулі не зачепили життєво важливих органів», — сказав він. Чотирнадцять куль, і кожна повз щось. Повз хребет, повз мозок, повз легені, повз печінку й таке інше. І Вітек вижив. І далі виказував, далі зраджував, іще запекліше, ніж раніше. На нього організували новий замах, і він знову потрапив під скальпель доктора Каліша, який сказав німцям: «Панове, я лікар, а не чудотворець. Він житиме, але користі вам від нього буде небагато». А зв’язковому з підпілля пояснив: «Він би міг видряпатися, як тоді, та я вже постарався. Він вам не зашкодить. Зможе хіба що сидіти на інвалідному візку. Я навіть не певен, чи зможе говорити». Таким Вітек і зостався — мовчазним, у сонячні дні коханка вивозила його на балкон, де він міг досхочу надивитися на Німеччину, доки та не впала, мов глиняний колос.

Роман квітнув. З перервами на дідусеві поїздки, але все-таки квітнув, бо дитина якось не бажала зачинатися, а Юлек героєм не був.

Тим часом Аля, дідусева дружина, якимсь побитом довідалася про все, принаймні про деяку частину всього (мені згадався Веллс, у якого була коханка; одного ранку дружина приходить до його кімнати й каже: «Я все знаю!» — «Справді? — відказує Веллс. — А коли була битва під Саламіном?») і написала до моєї бабусі короткого, але дошкульного листа, мовляв, через відомі причини вона собі не бажає, аби її чоловік продовжував приїздити до Лисова.

— Бабусю, — питаю, — ти пригадуєш листа від Алі Сасим?

Але бабуня не пригадує. Нещодавно сиділа з нами за столом і зненацька запитала маму:

— Ганю, що відбувається: у мене справді все переплуталося, чи я дійсно мала дуже бурхливе еротичне життя?

Отож доведеться мені додати замість бабуні те, що я запам’ятав з її попередніх розповідей.

— І знаєш, що ці йолопи вичворили?

— Які йолопи?

— Ну, Юлек і Зиґмунт? Чоловіки! Сіли вдвох і написали, що вони собі не бажають, аби вона слала мені образливі листи, сповнені інсинуацій, які не мають нічого спільного з дійсністю, і так далі, і так далі, у такому тоні, що будь-яка жінка здогадалася б, у чому тут справа. Хіба що могла би сумніватися, чому листа написав ще й Юлек, хоча яка різниця.

— І що?

— Нічого. Надіслали. І неймовірно собою пишаючись, показали мені чернетку. А я влаштувала їм скандал, сіла на автобус, тоді на потяг і поїхала до Варшави. У Варшаві приїхала до Алиного дядька, і плутаючись та збиваючись, околясом розтлумачила йому, що Зиґмусь і Юлек написали ідіотського листа, і що цей лист у жодному разі не повинен потрапити їй до рук, і таке інше. Він дивився на мене досить дивним поглядом, проте поїхав зі мною туди, де вона мешкала, переконав сторожа, щоб той відкрив нам поштову скриньку, і ми подерли листа на дрібні клаптики. І дуже добре, бо через місяць вибухнуло Варшавське повстання, і Аля загинула. Уявляю, як Зиґмусь карався б, усе життя, якби той лист до неї таки потрапив.

— Німцям про це повстання було чудово відомо. Зиґмусь таємно поїхав до Варшави, бо отримав телеграму, що тітка Аня захворіла чи тітка Франя поїхала до Кракова, чи якусь схожу дурню. Мені аж серце до горла підкотилося. А дорогою їдуть німці, цілі табуни німців. «А куди це ви так, — питаю якогось офіцера, котрий балакав з нашими німцями, — де їдете?» — «На Варшаву. Що ви, пані, хіба не чули, що там повстання буде?»

Але дідусь уже у Варшаві.

Дивно. Усе життя він був таким мовчазним... колись я спитав тата, яким був дідусь Зиґмунт.

— Якби я мав оцінити мого тестя одним словом, то це було б «м-гм».

Він помер, коли мені було одинадцять. І я нічого не знаю. Не знаю, який у нього був позивний, звідки й куди пробирався він тими каналами у Варшаві, де воював, кого вбив, а кого врятував. Пригадую, як він заплакав, коли відкривали пам’ятник повстанцям, і як захищав Бялошевського[9], кажучи, що повстання саме таким і було: брудним, смердючим, порозтягуваним по льохах і, попри все, героїчним.

Якось він ішов на збори Народної Армії до якоїсь криївки, що була в льохах будинку, який здалеку виднів серед зруйнованої вулиці. Ішов, ішов, весь час маючи перед очима той будинок, де в підвалі сиділа його дружина і його теща, яку він любив чи не більше за дружину. А тоді впала бомба, і дідуся жбурнуло на землю. Отямившись, він не чув на одне вухо, у ліву щоку увіп’явся щебінь, а будинку просто не було.

Потому він стріляв і біг, пробирався каналами, потрапив у полон, пошкодив собі хребет, коли його три дні перевозили нерухомого, затисненого між іншими полоненими в якійсь вантажівці. Потрапив до табору, тоді до іншого, згодом іще до іншого.

Розповідав, що Мурнау — то було щось. Показовий табір для Червоного Хреста. В’язні мали все. Лише останній період був голодним, бо почалися проблеми із транспортуванням, і навіть для охоронців забракло харчів. Але раніше... полонені слали харчі додому. І коли всі проклинали Бялошевського за «Щоденник...», а раніше кляли Анджея Мунка за «Героїку», то дідусь казав: «Саме так і було в таборі. Один в’язень іншому обрізав пальці в рукавиці, бо лежали на його частині столу. А тоді казав, що зі справжніми пальцями теж таке зробить».