Ляля

Розділ IV

Потому як дідусь «вдало» віддав Моравицю в оренду, після чого маєток невдовзі змінив власника невідомо яким чином, дідусь Брокль дещо розхвилювався, проте відразу добачив на видноколі нову справу свого життя, котра, як і кожна заздалегідь запланована оборудка Леонарда Брокля, була абсолютно невдалою. Зваблений магією мільйонів, у розпалі реформи Грабського, він вирішив продати землю лисівським селянам, а отримані від цього величезні гроші вкласти в акції підприємств, у чому, як ми вже встигли пересвідчитися, він мав неабиякий досвід. Слід віддати належне родині, яка його відмовляла, а тітка Мехова горлала, що цього разу його справді треба визнати недієздатним; зрештою, це не була нова ідея, вона зродилася в тітчиній голові ще тоді, коли дідусь в оренду віддав Моравицю.

— Але моя мама заявила, — у бабусиному голосі вчувається гордість, — «Робіть, що хочете, проте Лисів офіційно належить мені. Якщо батько хоче його розпродати, нехай розпродує, зрештою, це його маєток». І що визнати батька недієздатним вона не дозволить. Отож дідусь розпродав Лисів, тим більше, що селяни були в цьому на диво зацікавлені й виявилися, знову ж таки, на диво багатими, отож уся земля, крім якихось клаптиків, пагорба, підмоклої луки та ще кількох моргів у різних місцях, раз-два пішла в нові руки. Пішло (бабуся вимовляє слово «пішло» по-панському, як російський князь у Монте-Карло над рулеткою, гучно й із притиском). Дідусь любовно пестив свої мільйони, а вже за тиждень міг собі за них купити коробочку сірників. Коли по війні прийшли комуністи й заговорили про парцеляцію, селяни відповіли: «Парцеляція? Ге-ге, пан дідич нам оту парцеляцію ще двадцять років тому влаштував».

Дідусь поступово сходив на дитячий розум. Годинами просиджував з дядьком Мацеєм і вони разом роздивлялися маленьких мушок, сонечок або щипавок. Якось батько приїздить із Кельце, аж тут така халепа. На дідуся знову вплинула магія мільйонів, і він продав ганчірнику повнісінький віз картин, книжок, лакових ширм, стільців, гравюр, порцелянових статуеток. Батько узяв селянина з возом і наздогнав ганчірника, бідного, лисуватого єврея, який, ніде правди діти (у цю мить у філосемітській душі моєї бабусі бринить туга), ошукав-таки старенького й тішився, що заробить незлецькі грошики. Тато йому сказав: «Оце стільки ви заплатили. А це вам за клопіт. І прошу все повернути». «Я це все купив у старого пана, я йому за це заплатив». Почав сперечатися, вигукувати образи, погрожувати поліцією. А батько йому: «Поліція? Гарна ідея, зараз викличемо поліцію. Це просто чудово, бо я юрист і добре знаю, що вам загрожує за те, що ви надурили людину поважного віку». Ну, і той поступився. Батько йому віддав гроші, дещо доплатив, наказав повантажити все на воза й повернувся додому, весь у променях призахідного сонця, гордий, мов Агамемнон. А вдома дідусь Брокль спав у кріслі сном праведника.

Саме таким запам’ятала його бабуся: літнім сивим чоловіком, який заходить до своєї кімнати, дивиться на онуку й спокійним голосом мовить.

— Ну, мала, злазь із крісла, дідусь хоче сісти.

У вікно видко сад і Кубуся, який скубе траву. Наймит повертається з поля й миє руки в бочці дощівки. У кімнаті бабусі Банди сільські дівчата плетуть павуків із соломи й кольорового паперу, щоби взимку було чим прикрасити садибу на свята.

А потому дідусь Брокль помер. Зі своїми чорними очима, смаглявим обличчям і сніжно-білим, старанно вкладеним волоссям, мов у мармурового погруддя. А богиня Фортуна, що опікувалася дідусем Броклем протягом усього його мінливого життя, скидаючи його з вершин до прірви й піднімаючи із прірви до вершин, із притаманною їй примхливістю просто так собі, без будь-якої причини, потурбуватися про його онуку, тобто мою бабусю. Затріпотіла визолоченими крильми, затуркотіла колесом зі спицями, пурхнула зі збитих вершків хмарин і поклала на чолі моєї бабуні зірку прихильності долі.