Ляля

Розділ XIX

Війна скінчилася. І бабуся з Юлеком, як і пристало на молодь, виховану на книжках Жеромського, розпочали працю на неораній ниві, «бо це Польща власне», і так далі. Отримали роботу у відділі культури в Кельце й службову квартиру, про яку мені відомо хіба те, що вона складалася з химерно поділених великих кімнат, у яких мозаїчний паркет зафарбували чорною олійною фарбою, що бабуню, звісно, неабияк роз’юшило, і вона негайно фарбу поздирала, а підлоги понатирала, розлючено бурмочучи: «Хами!»

Обоє грали ролі інтелігентів і культурних людей, що, звісно, вдавалося їм пречудово. Насправді вони ні на чому особливо не зналися, зате на всьому потрохи, через що могли виконувати цілий ряд серйозних завдань.

— Ну, але що вони справді робили? — питає Бася.

Бабуня якийсь час силкується пригадати, і каже: «Я знала, знала, але, мабуть, не дуже пригадую, щось ми там робили, їздили». На щастя, вона негайно скоряється й слухає, що я розповідаю.

— Юлек, наприклад, їздив по селах і збирав залишки розкрадених колекцій, бо вмів відрізнити секретер від рушника на стіні, а кірасу від полотна Вичулковського[10]. В одному селі був маєток, у якому мешкав відомий колекціонер китайської порцеляни. Приїхали, а садибу розграбували, порцеляну порозносили по селу. Із прекрасних басейнів для золотих рибок п’ють качки, на тарелях епохи Мінґ баба подає їсти чоловікові й дітям, а ваза Цянь шляхетно виблискує на кілку в паркані. На щастя, Юлек пішов до вчительки, а та йому сказала, що в селі бракує шкільного приладдя. У дітей немає зошитів, гумок, олівців, підручників. То він поїхав до міста, повернувся з великою скринею різного шкільного добра, і оголосив, що той, хто принесе з дому щось із маєтку, отримає зошита або стругачку. І ті дітлахи ходили й зносили різне череп’я, меблі, книжки, а Юлек міняв їх на букварі Фальського.

— Я б теж виміняла.

— Ба, тепер вони певне, лежать десь у нетрях музейних сховищ або дісталися в подарунок якомусь партійному бонзі. Як ті картини Віткаци в музеї, ці пастелі... я тобі не розповідав?

— Ні.

— Кася поїхала до З. і шукає свої улюблені картини Віткаци, а в музеї кажуть, що їх немає. «Як немає? Мусять бути!» То вони завели її до підвалу, де в якомусь вогкому закутку за шафою, біля труби, лежали пастелі Віткаци. А ти ж Касю знаєш. Вона влаштувала такий скандал, що аж гори здригнулися. Пригрозила їм, що вона сама з роду Віткевичів, і таке інше, що вона собі, мовляв, не бажає, який скандал і т.п. То вони перелякалися й організували виставку.

— Але розповідай далі про Юлека, бо цікаво.

— А-а-а, тоді ще про те, як він поїхав до палацу маркграфа Велопольського, щоб реквізувати їхню поміщицько-експлуататорську бібліотеку. Із тими Велопольськими взагалі було так, що останнє покоління неймовірно спаскудилося. Про це свідчив не тільки паркан, що його маркграф наказав звести впоперек подвір’я, щоб селюки не задивлялися на його дружину, а ще й по бібліотечних картках. Бо якщо попередні покоління збирали справдешні скарби, віддаючи за них величезні гроші, то незадовго до війни єдині новинки, які з’явилися в каталозі, це якісь романчики, на кшталт Мнішек...

— Або Курц-Малерової, — додає бабуся, яка на мить пожвавішала, побачивши на столі коробочку з печивом у шоколаді.

— Ага. Крім того, бібліотеку вони стерегли мов якийсь сезам, не дозволяли нею користуватися жодним науковцям, нікого до тих скарбів не підпускали, та й самі не зазирали. Єдиним винятком став молодий студент, що отримав у них посаду бібліотекаря, і за мізерну платню каталогізував книги. Лише він один у всьому палаці любив ці книжки, тільки йому вони й були потрібні. Тож і не дивно, що найцінніші екземпляри заховав, як міг, впихаючи їх до різних закутків, схованок і криївок, а тоді з розпачем в очах дивився на Юлека, який по черзі всі ці сховки відшукував і спорожняв. Нарешті Юлек простежив, щоб книжки було запаковано до великих скринь, відвів бібліотекаря вбік і сказав: «Прийдіть попрощатися з нами, коли ми виїздитимемо». Бібліотекар прийшов і не розчарувався, бо Юлек наказав скриню з найціннішими книжками, тими із криївок, поставити на край вантажівки, а тоді штовхнув її, щойно машина рушила. Залишив йому на пам’ять. Студента звали Герард Лабуда.

— Отой професор?

— Той славетний професор. Саме він.

— А бабуся?

— А бабуся закрутила черговий роман.

Тим часом бабуня зовсім не дослухається, утративши цим самим можливість довідатися, як виглядало її життя, бо всю увагу зосередила на печиві.

— Бабусю, — кажу, прибираючи коробку, — годі вже. Тобі зашкодить. Якщо ти зголодніла, я тобі зроблю бутерброда.

— Пхе, бутерброда... я не голодна, мені печива хочеться.

— Так отож, я й бачу, що ти вже півпачки з’їла. Поки що досить. Справді.

Бабуня зітхає і, зі зболеним поглядом, капітулює.

— Але який роман?

— Ну, із Янушем Шиманським.

— А я його знаю? — питає Бася.

— Ще ні. Бабуня, зрештою, уже теж ні. Януш Шиманський був фахівцем у галузі звукозапису, одним з найкращих у Польщі, а що тоді в Кельце саме створювали радіо, то і його викликали. Він оселився в тому ж таки, безглуздо поділеному на крихітні комірчини, помешканні, де жили бабуся і Юлек. Бабуня його геть не помічала, бо, по-перше, мала чоловіка, що, зрештою, не становило такої перешкоди, а, по-друге, хвилювалася через свого лісничого, від якого досі не було жодних звісток. Ну, але Януш Шиманський був невимовно вродливим мужчиною, до того ж умент закохався в бабусю.

— І що?

— Бабуня, як і годилося, їздила Польщею й несла промінь освіти. Наприклад, зчепилася з якимись чиновниками, які розпорядилися, аби вона поїхала до Сілезії й купила піаніно до концертного залу. Бабуня поїхала, роззирнулася, і замість того, щоб купити перше-ліпше піаніно, доклала грошей із держфонду й купила «Блютнера», «Бехштейна» чи ще якогось там «Безендорфера» з порядного німецького дому. Повернулася, а вони влаштували їй бучу, бо, бачте, витратила стільки грошей, а могла ж привезти прекрасне піаніно «Калісія». Але вони взагалі були хами й неуки. Бабуня тоді писала статті, я навіть натрапив на них у якійсь шафі. Рецензії на фільми й таке інше. Наприклад, рецензію на фільм «Світ сміється».

— Гарний фільм, — каже бабуня, перемелюючи беззубими яснами рештки печива, — поросята качалися в стравах достоту, як на бенкеті в моєї бабусі Броклевої.

— Бо бабуся переживала тоді захоплення новим порядком. Знайомі питали Юлека: «Слухай, вона це серйозно, то нам образитися й припинити стосунки, чи почекати?» — «Почекайте, то їй потьмарило розум, минеться». І минулося. Після проблем із цензурою, коли якийсь бовдур, що не говорив навіть добре польською, а якщо й говорив, то із жахливим акцентом...

— Зі сходу?

— Швидше з Налевок... отож, щось він їй там повикреслював, почав сваритися: «Це речення, товаришко, зіпсувало вам усю статтю», а бабуня йому: «Я вам ніяка не товаришка, а пані Рогозинська». — «Пані й панове, — розлючено відказав він, — були до війни. А ви б іще, певне, капелюшок хотіли носити?!» — «Ну, звісно, от тільки в Кельце страшенний вітер, і зриває капелюшки з голови». І так їй минулося. А згодом її хотіли записати до ПРП, то бабуся відповіла, що вона вже є членом соціалістичної партії, ПСП, іще з-перед війни, її умовляли, погрожували, але марно.

— Бо я завжди мала більше щастя, ніж глузду.

— Теж правда. Або почала з Юлеком організовувати театр, то приміщення в них відібрали під актову залу, для робітників, які мусили ходити на збори. Бо робітник, який ходить на збори — це гарний робітник. Юлек пішов лаятися, і натрапив на якогось йолопа, а може, і того самого. І так вони зчепилися, що той аж штовхнув Юлека, і йому випав гаманець із кишені, а з гаманця видніло посвідчення члена Товариства польсько-радянської дружби, бо тоді такі посвідчення видавали всім, хто працював у міськраді. «А-а-а... — затнувся йолоп, якому зробилося ніяково, що він отак вчинив із польсько-радянським другом, — а-а-а... то ви з Товариства дружби?» А Юлек, певна річ, не в тім’я битий, відразу увійшов у роль і каже так зверхньо: «Майже від самого початку. А чого ви, товаришу, сподівалися?» І був театр, а не актова зала.

— А що із тим коханцем?

— Янушем? Прийшов якось до Юлека й каже: «Звільніть мене, бо я не витримаю». Юлек засмутився, питає, у чому справа, квартира не така, чи зарплатня мала, чи за дружиною журиться...

— А в нього була дружина?

— Була, тільки деінде, і він збирався її привезти, але потім закохався, і вже так не квапився. Байдуже. Юлек допитується, а Януш: «Ні, квартирою й роботою я задоволений, просто я закохався у вашу дружину й не маю в неї жодних шансів. І я дуже нещасний». Юлек повернувся додому страшенно гордий і з порога вигукнув: «Через тебе я втрачу найціннішого працівника», як завжди, піднесено так. Бабуся питає, у чому справа, а він пояснює. Чоловіки — це все-таки йолопи. І відтоді бабуня прихильніше дивилася на сусіда за стіною, що вочевидь сповнювало їхнє життя новими відтінками.

— А що із твоїм дідусем?

— Спокійно, спокійно. Ніхто нічого не знав. Він поїхав до табору після повстання, і більше його не бачили. Тиша. Жодних листів. Бабуня сумує. А то були часи, коли люди або відшукувалися, або демонстрували геть інше обличчя. Саме тоді молодого Пшипковського, того, що виготовив подвійний профіль Тита і Геббельса, звинуватили в колабораціонізмі. І хто його захистив? Євреї. Бо виявилося, що він усю війну переховував в астрономічній обсерваторії шістдесятьох євреїв, за два кроки від маєтку, частково зайнятого німцями. Зате старий пан Пшипковський усю війну рятував письменників, музикантів та художників. Запрошував їх до Єнджейова, ставив на вагу й не відпускав з маєтку, доки ті не погладшали на десять чи п’ятнадцять кілограмів. Тоді ж таки бабуся зустріла на вулиці вродливу Рахелю Фрідманівну, яка тільки й врятувалася із цілої родини, якщо не враховувати того Фрідмана, що давно виїхав до Палестини чи, може, до Штатів. У Рахелю закохана була половина єврейських юнаків з усього повіту, і навіть пйотрковський панич, доки батько йому те з голови не вибив. Ночами їм снилися чорні коси й бездонні очі, і білі руки, і зуби мов разки перлів. Вона переховувалася на роботі: працювала на фабриці зброї, дванадцять годин на добу у ртутних випарах. Коли повернулася, люди її ледве пізнали. Волосся поруділо, зуби пожовкли, очі зробилися каламутні. А руки? Ніхто не знає, відтоді Рахеля завжди носила довгі чорні рукавички, аж до ліктів. Та кого це цікавить, коли вже не залишилося більше єврейських хлопців, щоб захоплюватися Рахелею?

То були часи, коли люди не лише відшукувалися, а ще й влаштовували бали; люди тоді обожнювали бали, нічого дивного, адже стільки часу минуло... Організували бал для працівників відділу культури, і щоразу, як її запрошує хтось до танцю, щоразу, коли якась жінка її минає, то чути: «Пані Гелено, чи ви геть осліпли? Януш за вами світа білого не бачить», «Лише той лісничий та й лісничий; та покиньте ви того лісничого к бісу», «Перестаньте-бо мучити Януша». Вийшли з балу, він за бабусею, якісь букети троянд, нічні просиджування в парку, поцілунки на лавці. Усе-таки, от-от, найпізніше завтра.

А назавтра бабуся повертається зі служницею й чує з вікон Шопена, та й каже:

— Ого, тітка Мехова приїхала.

— Пані Мехова цього не грає, — зауважила на те служниця, що свідчить про неабияку її обізнаність із польським музичним каноном.

А це мій майбутній дідусь, який тим часом устиг вийти з табору, відгодуватися на американських пайках, приїхати до Польщі, по дорозі побути тимчасовим директором консервної фабрики в Устці (звичайно, його звільнили, щойно він заперечив проти вивезення обладнання доблесною Червоною Армією), пожити в мами й сестричок, з’явився, нарешті, мов нічого не сталося, навіть не спробувавши надіслати листа чи телеграму. «Ідіот», — проказала бабуся, довідавшись про це. «Здогадуюся, — відповів дідусь, — що вже запізно?» — «Ще ні. Проте мало бракувало».

— Гарно, що й казати.

— Як бачиш, ситуація зробилася нестерпною. Бо було так: бабуся сидить біля Юлека, проте ніжно дивиться на Зиґмунта по той бік столу. На додачу приходить Януш, дивиться, дивиться, зронює «перепрошую» й виходить, щоб за мить повернутися з великим букетом червоних гвоздик. Ну, і сидять усі разом, бабуня ставить квіти до вази, розмовляють, чаюють, мов нічого й не трапилося.

— Про що розмовляють?

— Про кохання. Але не конкретно, а так, околясом, ну, розумієш... однаково, усім відомо, про що йдеться. Розповідають, що для них означає слово «кохання», балакають про жінок... Юлек явно виграє, зрештою, він людина слова... інша справа дідусь, йому красномовство дається важко... теоретично, я мав би в цій розмові вболівати за Юлека, бо, по-перше, я його чергова інкарнація, а по-друге, він законний бабусин чоловік, а я люблю порядок у цих питаннях, проте вболіваю за дідуся, бо знаю, що той зараз бовкне дурницю.

— Яку?

— Не пам’ятаю точно, але в чомусь він заплутався.

— У чому заплутався?

— У чому заплутався? — луною відгукується бабуня, яка, звісно, слухає мою розповідь як щось нове.

— У поясненнях. Мовляв, зв’язок жінки й чоловіка це така собі двоєдиність... і так далі. Юлек наче й сміявся із цього, але нервово. Януш не міг такого витримати й вийшов по-англійському. Дідусь попрощався, бо ж не міг він ночувати в подружжя Рогозинських, тим більш, що мамуня Рогозинська якимсь дивом довідалася про його приїзд раніше за інших і примусила його пообіцяти — турбуючись про цноту невістки й синове щастя — що ніч він проведе в неї. Вийшов Януш, виходить Зиґмунт, залишається Юлек. Дивиться на букет, а всі гвоздики зів’яли. «Ого, — каже, — твоя Двоєдиність нацюняла Янушеві до вази». Сама розумієш, що ситуація була нестерпною. Але про це трохи згодом.

— То що тепер? Може, я таки довідаюся, що з Лисовом?

— Ага, так. Я не сказав, що з Лисовом. Формально маєток і залишки землі належали бабуні й братові, і сестрам моєї матері: тітці Ружі, тітці Меховій і дядькові Мацею. Усі вони повмирали одне за одним: Ружа сам не знаю, коли, тітка Мехова між санітарами й шаленцями в перетвореній на лікарню моравицькій садибі, через яку вона колись так сперечалася, а Мацей... здається, його, зрештою, прикінчили якісь сифілітичні ускладнення, хоча десь мені в голові залишається думка про самогубство, уже не згадаю. Через це бабуня стала єдиною власницею всього майна і, немов королева Ядвіґа, Емілія Плятер чи героїня творів Жеромського, залишила селянам маєток у подарунок, аби ті залатали дах і отвори від картечі під одним з вікон, і облаштували там школу. Бо ж вони такі розумні, і вчитель до війни переконував, що всі повинні університет закінчити. Що зробили розумні лисівські мужики? А ось що: Генка Іванська, колишня служниця Мехової, стала зі своїм чоловіком на порозі із сокирою в руках і сказала, що то все її. А село принишкло й поступилося. Уявляєш? Усі хати спалені, люди не мають де жити, а вони наклали на маєток лапу. І хоч би ще туди перебралися, але... тут я бризкатиму поміщицькою жовчю... мабуть, їм забракло сміливості ввійти до панських покоїв, бо вони побудували хату поруч, а садиба тим часом мокла під дірявим дахом, вкривалася пліснявою, трухлявіла й розсипалася від старості. Кілька місяців тому я витягнув з якогось закапелка теку з написом «Лисів», де була купа різних папірців, от хоч би й акт купівлі, завдяки чому можна довідатися, за скільки ж срібних карбованців Броклі купили маєток у якогось Шмуля чи Ісаака; і поміж тих документів і копій зберігся лист служниці прабабусі Банди, дуже порядної жінки, яка просить захисту в суді. Як пише, Генка почала скрізь горлати, що її роками гнобили феодальні кровопивці, і за це їй належиться компенсація у вигляді маєтку. Насправді ж вона працювала три чи чотири роки...

— ... а насправді гнобили ту іншу.

— Гнобили чи не гнобили.

— Та не в тому справа.

— Ну, так, іншу. Бачиш, які інтриги? Не дивно, що вона мала жовті, мов у тигра, очі.

— А твоя бабуня їздила потім до Лисова?

— Так, спершу із машинами, потім з дітьми, ще в п’ятдесятому чи п’ятдесят першому. А селяни присилали їй гроші за оренду аж до шістдесятих.

— З якими машинами?

— О-о-о, тоді повернімося до праці на неораній ниві.

— Моя бабуся у 1945 чи 1946 році поїхала на Західні землі й набачилася там страхітливих речей, — розповідаю Пйотрові, сидячи в його кімнаті й зазираючи йому через плече, як він громить на комп’ютері якісь ворожі імперії; Пйотр справжній ґданщанин, і до того ж прусський патріот. Повторює з гордістю, що його родина колись володіла пекарнею на Маріацькій, а якщо домовляється про зустріч перед Вижинними ворітьми, то завжди додає: «Під кінським хвостом», бо колись там стояла кінна статуя кайзера Вільгельма. Усе німецьке викликає в нього ніжні почуття, хоч він і зберігає здоровий глузд, на противагу іншому моєму товаришеві, який мені колись сказав: «Ну, тобі я можу потиснути руку із чистим сумлінням, бо ти належиш до субнордичної раси», а іншого разу, слухаючи якогось Бетховена чи Гайдна: «Ти бачиш ці тевтонські стяги, що тріпотять над вільною Східною Пруссією?»... Пйотр робить паузу в грі й обертається до мене, отож, розповідь його явно зацікавила.

— Бабуню силоміць включив до військової експедиції пан Сасим, брат першої дружини мого дідуся.

— Тієї, що загинула з матір’ю під руїнами будинку під час повстання?

— Саме тієї. Пан Сасим був воєводою, віце-воєводою чи старостою, так чи сяк, представником місцевої влади. На противагу іншим апаратникам переломного часу, він був людиною кришталево порядною. Бабуня колись побачила, як йому загорнулася пола сірого піджака, і під сподом блиснула темна синява. Бабуся сказала йому тоді, що людина на його посаді, яка має такий поношений одяг, це неабияке явище в масштабах країни. Сасим її дуже любив і поважав, отож довідавшись, що полковник С., комуністичний лідер, який був потім одним з організаторів келецького погрому, збирається до Сілезії зі своїми лісовчиками[11], попрохав її, аби вона погодилася стати безстороннім спостерігачем. Полковник С., звісно, був розлючений, проте заперечити не міг.

— І що?

— Поїхали військовими машинами, вантажівками. Німці вже тоді отримали наказ переселятися до Німеччини, проте ще мали право ненадовго залишитися в Польщі й залагодити формальності. Тим часом полковник в’їхав до якогось міста, здається, Легниці, побачив кільканадцятирічного хлопця, що ніс у руках якусь шкатулку і, не кажучи жодного слова, вистрілив йому в голову, навіть не зупиняючи автомобіля. Бабуня неабияк перелякалася, бо якщо він так чинить з людьми, котрі нічого йому не заподіяли, то як же він оцінює її життя, її, яка має пхати свого носа в усі його справи. Надивилася вона тих жорстокостей чимало. Нарешті пересилила себе й влаштувала скандал, а полковник С. зареготав їй в живі очі й проказав: «Я тут розпоряджаюся, я». Увечері влаштували бенкет для російської та польської «верхушки» в залі якогось сплюндрованого палацу. Радянський генерал, трохи підпивши, спершу дуже радо балакав з бабусею, а тоді підвівся, обійшов стіл і з-перед кожного прибора забрав квітку, тоді зробив з них невеличкий букетик і поклав перед бабусею. «Як це по-російськи. Забрати у всіх, дати одному». — «А ви сиділи?» — запитав він. — «Ні». — «О-о-о, то ще посидите!»

— Гарно.

— Але не справдилося. Так. З Легниці вони потрапили, здається, до Вроцлава чи іншого великого міста, де воєводою був знайомий Сасима. Усіх провели на зустріч, у тому числі, незважаючи на протести полковника С. і мою бабусю. Ба більше, коли всі чекали в коридорі, з кабінету воєводи вийшла секретарка й сказала: «Пан воєвода хотів би поговорити з пані Рогозинською». Пані Рогозинська описала жорстокість поляків так докладно, що коли до кабінету ввійшов С., з порога кидаючи бабусі погляд, наїжачений кинджалами, коли він уже розсівся й почув звинувачення, коли відповів: «Не раджу вам зариватися. Тут мої хлопці», то пан воєвода спокійно відказав: «Ваші хлопці не тут, а в міській в’язниці, під професійним наглядом моїх хлопців». І примусив полковника не тільки прохати пробачення в моєї бабусі за всі образливі слова, які їй довелося вислухати, а й виправити всі завдані збитки, які можна було виправити. Це те, що стосувалося С. Проте був іще пан Ж., назвімо його Жеремським. Пан Жеремський отримав від якихось товаришів урядове замовлення на організацію постачання продовольства до спустошених сіл. На бабусю він з першого разу, коли вона зустріла його в Сасима, справив щонайгірше враження. Особливо своєю вишуканістю. Бо тоді всі ходили в тому, що мали, у довоєнних пальтах, у піджаках з витертими ліктями, у перешитих сукнях, військовій формі, а пан Жеремський ходив в ідеально пошитому білому костюмі, чудових черевиках і сонцезахисних окулярах. Геть не по-тутешньому, радше тип плейбоя з Монте-Карло, ніж сумлінного підприємця, який у поті чола рятує від голоду селянські родини в ім’я Народної Польщі. На певний час Жеремський зник з бабусиного поля зору, проте невдовзі вона отримала листа від лисівських селян, які скаржилися, що отримали значно меншу кількість призначених їм крупів, борошна й цукру, аніж про те писали в газетах.

— І що?

— Як це що? Бабуся пішла до Сасима й каже: «Слухай, я вірю їм більше, ніж собі, якщо вони таке пишуть, це означає, що Жеремський винен у якихось махінаціях. Будь ласка, перевір це». Сасим створив комісію, яка не виявила зловживань. Скликав — на бабусине прохання — другу, яка теж спростувала усі звинувачення. І лише третя комісія (або непідкупна, або ж йому вже забракло грошей на хабарі) викрила величезні розтрати й засадила Жеремського до в’язниці на кілька добрих років. Але хтось мав порозвозити ці додаткові харчі. І це зробила бабуся. Ти пригадуєш найщасливіший день свого життя?

— Так. Ні. Не знаю.

— Я теж не знаю, а бабуся знає. Сказала мені, що то був день, коли вона приїхала до Лисова на чолі автоколони, а селяни вітали її як свою рятівницю. «Це для вас», — сказала вона, а селяни: «Пані, вділіть трохи гмінному».

— Гмінному?

— Так, сусідньому селу, у якому було керівництво гміни. Бабуся каже, ні, мовляв, це лише для них, а селяни: «Ви нам це дасте й поїдете, а ми залишимося». Отож частину вділили гмінному. Бабуся весь день стояла на підводі й роздавала до мішків борошно, цукор, крупи, а люди підходили до неї в ідеальному порядку, без жодних сварок, наче брали участь у великому, священному обряді. Брали харчі, дякували, перекидалися кількома словами і йшли собі. «А щойно звечоріло, — розповіла мені якось бабуся, — над селом видко було дим з коминів. Це у наполовину відбудованих хатах усі жінки пекли млинці, посилані цукром. Дорогою йшла мати, поруч вела дитя, яке несміливо впихало пальчики до мішечка із цукром, а тоді, сповнене щастя, зосереджено злизувало солодкі кришталики».

Іншого разу розповідаю про це Басі, і якраз у цей момент нам на очі набігають сльози. Отож Бася швидко каже:

— Але я хочу, щоб ти розказав про Юлека й про бабусю, і про твого дідуся.

— То повернімося. На чому я зупинився?

— На тому, що ситуація зробилася нестерпною.

— Атож. Ситуація зробилася нестерпною. Що залишалося робити подружжю Рогозинських? Виїхати до Бельгії.