Ляля

Розділ XI

— Усі знали, що буде війна. Ні в кого не було ілюзій. «Буде війна», — казали за борщем. «Авжеж, війна буде», — відповідали за сирником. «А мені здається, що війна таки буде», — докидав хтось, посьорбуючи вечірній коньячок. Та коли я повернулася із Закопаного на два тижні раніше, батько нагримав на мене, що я, мовляв, марную вересневе сонце, вірячи в якісь нісенітниці. Я сказала: «Тату, я насилу знайшла місце в якомусь поїзді, бо з вокзалу вони відходять один за одним, напхом напхані, усі, хто живий, утікають до Варшави, до Лодзі, до Кракова, відпочивальники повертаються додому, викуповують у крамницях усі запаси». І я, вірячи в нісенітниці, привезла із собою валізу, напхану вщерть маслом, цукром, крупами, ваніллю, пачками кави, чаю, какао — словом, усім, що якимсь дивом ще можна було дістати, вистоявши довгу чергу. Ну, і завдяки цьому в нас були якісь запаси на перші тижні війни. Тим більше, що коли прийшли німці, уряд звернувся до населення по радіо й у газетах, благаючи громадян не закривати рахунків у Національному банку, бо резерви танули на очах. Банки перебували в облозі чи не гіршій, ніж кордони. І тоді батько сказав: «Поляки можуть собі забирати заощадження, а я не можу. Скажуть, що москаль, що мені патріотизму забракло». Отак ми втратили всі гроші.

Кожному з нас сняться різні постійні кошмари. Наприклад, мені завжди сниться, що я повертаюся додому, а замість сходів залишилися самі сині гумові перила, по яких мені треба видертися на одинадцятий поверх. Бабуні сниться, що бандити викрадають її з колиски під оглушливе бамкання дзвона. Сниться переляк її матері — інший, похмурий варіант погідної історії, що її вона не раз розказувала за чаєм, історії про дідуся Брокля та бандитів, варіант, хіба що випадково не використаний в оповіді — а може, використаний, може, він точиться паралельно в іншому відгалуженні часу й простору? Бандити шарпають за двері, від одвірка відлітають великі тріски, засув не витримує, вони вдираються, стріляють, хапають дитину з колиски. Моїй мамі сняться зате спогади бабусі — велетенські літаки, що кружляють над містом, виття бомб і будинки, що з гуркотом осідають.

— Це такий дивний звук, наче гудіння, геть не такий, з яким летять літаки, — казала вона колись, доки не почула на аеродромі звук великого військового «Galaxy», що прилетів до Польщі з охороною Буша.

— Неймовірно, — мовила вона потім, — таке похмуре гудіння, яке я почула, перш ніж побачила літак... на мить здалося, що я опинилася в моєму сні, мені добре знайоме це низьке гуркотіння... я вперше почула його не уві сні, це жахливо, мені аж ноги підкосились.

Але то не лише її страх, і не лише її сон. Сімдесят років тому прабаба Ірена лежала в ліжку із жахливою мігренню і, не розплющуючи очей, говорила:

— ... і знову цей кошмарний звук, усе голосніший... не знаю, не знаю, він весь час повторюється, так уже мене вимучив, я постійно чую в скронях цей шум, що гучнішає щохвилини, я не витримаю, — і стискала п’ястуки, аж біліли кісточки пальців.

— Ну, ну, уже гаразд. Зараз дам тобі «валер’янку», — і прадід Валер’ян клав їй на лоба свої великі важкі долоні, які мали здатність тамувати будь-який біль. — Це таке, як літаки? Як танки?

— Не танки й не літаки.

У серпні 1939 року вона востаннє чула всередині голови цей страшенний гуркіт, а тоді настав вересень, і якогось ранку прабабуня вигукнула:

— Ось воно, ось, що я весь час чую... ось!

А дорогою їхали великі німецькі танки.

Усі, включно з дев’яностолітньою бабунею Броклевою, утекли з маєтку й побігли полями туди, куди й слід було, тобто до Хмельника, бо в Хмельнику стояв монастир із грубими мурами. Побігли, але прабаба Ірена раптом спинилася, розвернулася й помчала назад, бо вирішила, що втеча з дому без жодних речей — це чистий ідіотизм. Влетіла додому, а тоді, весь час дослухаючись до гуркотіння танків, загорнула в перину різні речі, необхідні під час війни (скільки ж навичок ми втратили, хто ж із нас тепер би знав, що спакувати, а навіть, якби й знав, то хто здолав би впоратися із цим за десять хвилин?), і з важким клунком на спині, зате з полегшею в серці подалася до Хмельника.

— Я бачила, як мама біжить полем, і бачила, як над нею летить німецький літак, наближається, усе нижче й нижче... мені аж серце похололо й підкотилося до горла, бо в перші дні з літаків стріляли в усіх, у жінок і дітей, пастушків у горах; на Заході про це писали в газетах, друкували фотографії, але Гітлер усе заперечив, мовляв, Німеччина воює чесно й шляхетно. І раптом цей літак не стріляє, а піднімається догори. Мама тоді сказала, що вона бачила обличчя льотчика. Може, переконався, що то жінка, і не вистрілив, може, сумління йому озвалося останньої миті, а може, він просто був порядною людиною. Не знаю. Бо ж траплялися порядні німці... За всю війну я не зустріла жодного справді паскудного німця; усі, що в нас квартирували, були дуже приємними, хоч ми їм віддячували якнайгіршим; звісно — окупанти. Якби це все описати, то люди, певне, обурилися б, мовляв, я з німцями співпрацювала чи щось таке, бо особисто я справді нічого лихого від німців не зазнала; таке моє щастя, більше щастя, ніж розуму. Завжди, коли діялося щось страшне, коли гнали євреїв, коли закатували молодого Костшика, мене в селі не було, а крім того, це робили чужі німці, а не наші, з маєтку.

Ну, але дозвольмо вже цим німцям увійти, бо досі вони лише політали літаками й поїздили танками.

— Наліт закінчився, танки поїхали деінде, залишаючи позаду глибокі борозни, і було вирішено повернутися додому. Невдовзі потому з’явилася піхота. Ми були в паніці: рідні, дачники, слуги, усі з’юрмилися в одному місці, щоб почуватися впевненіше. Ми дивимося на німців, вони — на нас. Раптом чути бомби. Двоє солдатів застрибують у кущі, а третій хапає донечку однієї з жінок, що винаймали кімнату у флігелі. Дівчинка пручається, плаче, а німець кинув її на землю й укрив собою. Паніка впереміш із радістю, бо це польська авіація... Теж мені — польська авіація! Усі літаки лежали знищені на аеродромах. Крім цього приватного літачка, власник якого завантажив кілька бомб і вилетів громити тевтонів. Політав трохи, політав, поскидав бомби, але в кущах стояла зенітка, тож за чверть години його збили. Солдат перепросив жінку за те, що схопив її донечку, але пояснив, що він дужий і масивний, навіть, коли щось станеться, осколки бомб застрягли б у його тілі, а дівчинки б не зачепили. Тоді дав дитині шоколадку — у Польщі тоді такого шоколаду не було: воєнного, поганого, дешевого, сурогату із присмаком згірклого жиру. І сказав, що теж має донечку такого віку.

Усі намагалися його не помічати й не допускати до себе думок, що він може бути дуже навіть доброю й порядною людиною. Що він узагалі може бути людиною.

Коли трапляється, що ми закидаємо бабуні впертість, то у відповідь завжди чуємо:

— Бабусині гени, — і серйозна міна, — бабусині гени.

А ми, звісно, чудово знаємо, про які гени і яку історію — а її ми от-от почуємо — йдеться.

— Знаєте... — починає бабуня.

— Знаємо. Напам’ять, — відповідаємо виразно безсило.

— Знаєте? Ну, то послухайте. Коли німці прибули до Литва, кожен повівся по-своєму. Не знаю, чи казала я вам, але в маєтку було повно килимів, деякі дуже цінні; їх купив іще дідусь Брокль у часи процвітання; котрийсь із них, пригадую, був такий самий, як один з килимів у Королівському замку у Варшаві, проте більш цінний...

— Чому це?

— Бо коли виготовляють килим, то іноді забракне вовни, і доводиться додавати нитки, а відтінок завжди трішки відрізняється, і потім видно такий ледь темніший або ледь світліший край; у нас він був меншим, а в тому, що із замку — більшим, ну, та це байдуже. Килими переважно висіли над канапою або диваном, прибиті гвіздочками, і якраз тітка Мехова або тітка Саша пройшлася всіма кімнатами з паличкою в руці, по черзі підходила до кожного дивана й паличкою зривала килими, та так, що лише ті гвіздочки розліталися кімнатою; раз-два — та й по всьому, килим лежав у безпечній схованці. А мені тоді ж таки потемніло від хвилювань волосся, а мама схопилася за віника, бо Геня була чимсь зайнята, і заходилася вимітати сіни, кабінет і вітальню, усе підряд. «Прийдуть, — пояснила, — і скажуть, що тут польські свині живуть. Має бути чисто, як у найкращої фрау». Прийшли. Заїхали до маєтку, звичайних коней прив’язали до дерев, а капітанського поставили до обори, звідки вивели корову. Мов у себе вдома ходять подвір’ям, садом, кімнатами. І тут сцена. Бабуня, моя дев’яностолітня бабуня, яка переважно ледь пересувалася вдома в старому вдовиному капоті й розношених черевиках, згорблена й незграбна бабуня виходить у блиску київських салонів 1900 року; саме така, якою її зображено на портреті, що висить над каміном. Сукня з темної шовкової тафти до самісінької землі, плісе, складочки, оборки, в одній руці тростина, у другій — віяло зі страусових пер, на волоссі — золота сіточка з перлинами. Заходить до дідусевого кабінету. На письмовому столі сидить німецький офіцер, заклавши ногу на ногу, і розмірено вдаряє шпіцрутеном по блискучій халяві. А бабуня до нього, звісно, польською, бо жодної іноземної не знала, жахлива лінгвістична бездарність, двадцять п’ять років прожила в Києві — і російською ані в зуб, а французька така кошмарна... отож, польською, їй байдужісінько, що німець нічого не тямить: «Якщо вас не навчено, що коли жінка стоїть, то вам сидіти не вільно, сядьте, принаймні на стілець, а не на стіл, бо він для іншого призначений», тут вона розітнула повітря паличкою, замалим не скидаючи німця зі столу, і вказала на крісло, а тоді піднесла до очей лорнета й простягла офіцерові пачку документів, на яких висіли якісь велетенські сургучеві печатки. «Це документи від ерцгерцога Фердинанда про те, що мій маєток звільнено від будь-яких реквізицій як під час війни, так і в мирну добу». Той глянув, перечитав, тихо засміявся й почав виправдовуватися, мовляв, у Рейху більше немає герцогів, є Третій Рейх і один фюрер і, на жаль, ці документи не мають жодної ваги. Проте стояв перед бабунею виструнчившись і, доки не виїхав зі своїми солдатами, завжди вклонявся бабуні з великою шанобою.

— Може, я чаю зроблю?

— Зробиш, як закінчу. Ну, то я тоді, підбадьорена бабуниним успіхом, помчала до саду. Я вже збагнула, що на німців треба гримати. Гримала до кінця війни. На росіян теж. Не забудьте, — тут бабуня обертається до всіх з міною пророчиці Анни, — якщо колись сюди прийде яка-небудь армія, то треба кричати, але рішуче, а не істерично. Ага. Отож я вийшла до саду й гостро запитала, чи хтось говорить французькою чи російською. Один балакав, якийсь білий росіянин; бідолаха, теж знайшов до кого приєднатися, до гітлерівців. Тицяю пальцем: «Ваші коні?» — «Наші», — відказує. — «А хто вам дозволив коні до дерев прив’язувати? Хіба не знаєте, що вони кору обгризають і потім дерево всихає? Негайно заберіть їх звідси й прив’яжіть коло паркана, до штахет. Негайно!»

— Цей момент розповіді мені завжди найдужче подобався. Бабуня підносилася в кріслі, її очі палали в темній оправі, мов отруйні перлини в чорних мушлях, і рука, рука, простягнута в бік телевізора чи піаніно, залежно від обставин, усоте проганяє німецьку кінноту з райського саду в Лисові.

— І забрали? — питаю тактовно, дякуючи цим за неперевершене виконання ролі херувима із золотим мечем.

— Аякже. Забрали. А я їм: «І ще заберіть коня з обори й поверніть на місце корову, бо змерзне». А той солдатик: «Але пані, це капітанський кінь, капітан — то страшна людина, він розгнівається». — «Нехай собі гнівається, — кажу, — аби коня вивів з обори». — «Ви не розумієте, він страшні речі робить, цей капітан, йому людину вбити — однаково, що муху», — і кидається мені в ноги. «Бариня, — хлипає, — бариня, він цього коня до віта-а-альні заведе». — «А де цей ваш капітан? Я з ним сама побалакаю». Ну, то він мене провів; капітан ставний, кремезний мов дуб, хоч армія й окупаційна. Французькою говорив, то вже добре. «Заберіть, будь ласка, свого коня з обори й прив’яжіть у стайні. Обора має бути для моєї корови». — «А чому? Тримайте корову в стайні». — «Стайня велика, і корова в ній змерзне». — «А мій кінь не змерзне?» — «А ваш кінь молоко дає?» Подумав, подумав і наказав прив’язати коня в стайні. Пішли разом до маєтку, бо він хотів вибрати кімнати, щоб розквартирувати солдатів. «Неймовірно, — повторював він, роззираючись довкола, — неймовірно. Ніколи не сподівався знайти в польському домі стільки прегарних картин, стільки чудових книжок, такий вишуканий інтер’єр». А я собі думаю: «Ах ти, негіднику, пройдисвіте, а що ти собі думав — що приїдеш до Польщі й побачиш монгольські юрти й білих ведмедів?», і відказую йому: «А знаєте, я ніколи не сподівалася, що хтось із німців це помітить». — «Один — один», — відповів він і широко посміхнувся.