Ляля

Розділ XXIII

— А що ти там пишеш? — питає бабуся з-над якогось журналу.

— Роман про тебе, бабусю.

— Про мене? Про таку відьму?

— Чому про відьму? Про чудову бабусю.

— Ну, такою чудовою я ніколи не була. Ці зради Юлека. Але якби я писала, то описала б усе. І як?

— Що — і як?

— Як воно тобі йде?

— Жахливо. Нічого не клеїться. Бо або треба писати хронологічно, а це безглуздя, бо ти ніколи не розповідаєш за хронологією, або з відступами, і тоді ніхто не зрозуміє, про що йдеться.

— То перечитає двічі.

— Що ж, мабуть, це якийсь вихід.

Коли мені було тринадцять чи, може, чотирнадцять років, мати дала мені читати в дорогу до Кракова «Нездоланних»; тепер я думаю, що це сталося зарано, але тоді мені так не здавалося. А потому було ще багато книжок з міфічної округи Йокнапатофа, завдяки яким я дедалі впевненіше долав вибоїсту прозу Фолкнера, численні білі вілли з колонами на фасаді, безкінечні поля бавовни, срібло, яке ховали ночами, і меланхолію спалених плантацій.

Я все це розумів.

Мені було відомо — із розповідей — що таке садиба із клумбами флоксів і троянд, з возівнею, стайнею, флігелем і стодолою. Було відомо — із розповідей — про сільські традиції, прояви ввічливості, про усталені століттями звичаї. Було відомо — із розповідей — що таке широкий жест, бали в Києві, поїздки на води. І з розповідей було відомо, як усе це поглинає руїна.

Тепер я читаю вірші старого поета, читаю перекладений ним гностичний «Гімн перлині», що його Марго купує щоразу, як відшукує в букініста, а тоді роздає друзям, бо ж це про Маргариту, Перлину, яка лежить на дні океану вглибині драконового тілиська; читаю й віднаходжу там те, що я знав завжди, так само, як відомо це кожному з нас, що всі ми сини й доньки Царя.

Культура — це розумне повторювання. Фолкнер і гностики розповіли мені ще раз те, чого я навчився з оповідей про Лисів. Та із часом я помітив, що над грядкою полуниць, за вечірнім зрізанням квітів поміж комариних хмар, на шезлонгу в саду, бабуся мимохідь повторювала слова великих. Поступово я усвідомлював, що коли вона розповідала мені про божевільного данського принца й про те, як Фетида купала Ахілла в Стіксі, коли казала: «Бог буває або добрим, або всемогутнім», чи «Я мислю, отже, існую», коли захищала Юду й сперечалася з Богом, то від неї до мене линули ті вічні рядки, з яких постала Європа.

Часом навіть називала джерела, які цитувала.

— Хто це сказав? — гукала вона мені з протилежного кінця саду, зрізуючи квітучий бузок. — Ну? Як це, хто? Картезій, тобто Декарт.

Останні слова із придихом, обуренням, мовляв, як можна не знати цього в сім років.

— Паскаль, ось так пишеться: Паскаль.

Або гукає з ванної; там фен, тут радіо:

— Що це було?

— Andante cantabile.

— Яке Andante cantabile? Як це Andante cantabile? Це ж не назва твору, а означення темпу частини. Andante, повільно, від ходіння. Є ще largo, тобто ще повільніше, а є allegro, тобто швидко, presto, теж швидко, іще соп brio, жваво... що там іще... a, con tutta la forza — щосили.

Або:

— ... як у Мопассана, повії — це єдині порядні жінки. Яцусю, — турботливо, — а ти вже читав Мопассана? Може, це й невідповідне для твого віку, та я, коли мені було дванадцять, витягла з батькової бібліотеки «Прощавай» і прочитала з палаючим обличчям, бо там були такі описи, що вона обхопила його жагучими ногами і таке інше, тоді це вважали вершиною розпусти; батько, як довідався, йому волосся стало дуба, ну, стало б, якби він не був голомозим. Та якось особливо мені це не зашкодило. Зате він мудро зауважив, що тепер я можу читати все. А знаєш, що Геля Бертц...

— Яка Геля Бертц? — несміливо запитав я, бо хоч мені й виповнилося дванадцять, але «Прощавай» я ще не читав.

— Як це яка? Це та жінка-вамп, що в неї закоханий Атаназій... це та Геля Бертц чи Белла Гертц, вона справді існувала й справді була єврейкою, неймовірно вродливою й цікавою, мала псевдонім Чайка, а її чоловіка через те прозвали Чайником. Вони дуже кумедно разом виглядали, бо він був низенький і смішно посмикувався, коли вони танцювали... після війни я навіть з нею познайомилася, потім робила про неї якусь радіопередачу... вона вже була підстаркуватою, розповніла, розпливлася, як стара Єндрусик, схожий тип, та попри все залишилася незвичайною жінкою. Уяви лишень, крихітна квартирка, дві кімнатки, від підлоги до стелі фотографії, картини, сувеніри, малюнки Віткаци або й ні, дива небачені. Я там навіть із твоєю мамою була. Їй там страшенно подобалося, але Чайки вона трішки боялася. Усе-таки вамп — це вамп.

І так далі, і так далі, і так далі.

Тоді надійшла черга Шекспіра, Епікура, Гомера. Часами їхні слова були гарними, часами нудними. Але то була моя стихія.

Саме тоді, із пієтетом перекладаючи нові сторінки «Золотої легенди», я збагнув у раптовому спалаху дитячої мудрості — яка й донині є моєю єдиною мудрістю — що агіографи помилялися. Помилялося це працелюбне й недовірливе плем’я, яке між малиновими й самшитово-зеленими акантами, між чотирма крилатими страховиськами й мавпами, що коверзували на берегах манускрипту, заповнювало нові й нові рядки атраментом, чорним мов сутани і, рідше суриком, призначеним для ініціалів і жорстоко катованих мучеників. Помилялися ці сховані за каптурами похмурі детективи Божою милістю, ці шпигуни Провидіння, що ставили один під одним тисячі сплетінь чорних літер, чорних слів, чорних речень.

Чудеса їм являлися як щось надзвичайне — як величезні тропічні метелики, що миготіли між сторінками світу, метелики тендітні й прекрасні, яких треба обережно, обережно, щоб не поламати крилець і не стерти веселкового пилу, присипляти солодкуватим ефіром схоластик і цитат із вчених трактатів, а тоді зачиняти їх іп saecula saeculorum в інкрустованих перлинами, окутих золотом релікваріях священних кодексів. І бігали вони луками історії в розвіяних шатах, втираючи піт із тонзур, бігали з білими сачками догматів і силогізмів, полюючи на найкращі екземпляри.

Дехто в пошуках найрідкісніших трофеїв подався аж за океан; одні з’юрмившись на маленьких човниках, що кидали їх з однієї хвилі на іншу, дісталися далеких континентів, що пахли пижмом і касією. Інші назавжди щезли у вирі й століттями снували дном океанів у гонитві за фантасмагорією підводних метеликів, доки час і вода не роз’їли їх дощенту. Іще хтось збожеволів. Через багато років, відпочиваючи в келії рідного монастиря, овіяні рештками ароматів, приховуючи в складках сутани сороміцькі татуювання на плечах і моряцьких грудях, вони обертали в замку ключа, а виламану цеглину — у мурі, і цілі ночі проводили, насолоджуючись своїми колекціями дивовиж. Обстукуючи скляні вітрини, винюхуючи на крильцях і ніжках запах нафталіну й камфори, оті агіографи, нещасливі жертви власної літописної манії, назавжди більшою мірою зоставалися власністю нагромаджених ними дивовиж, аніж ті — їхньою власністю.

Гортаючи «Золоту легенду», під масненьким шаром святенництва й літописної сумлінності я відчував суворий аскетичний кістяк — нездоланну манію відшукування того, чого людина може домогтися дивовижним чином. Для мене все ж дивовижність була тоді — і, мабуть, продовжує таки залишатися — очевидною природою світу.

Пізніми літніми вечорами, коли сонце заходило над галявиною за парканом, м’яко ковзаючи верховіттями лісу, і роси от-от мали впасти на темно-зелену траву, траву соковиту й упевнену у своїй темніючій зелені, я слухняно відносив додому бабусин шезлонг, столика, відерця з олівцями, нарешті, якийсь поліптих з неодмінною пределлою і верхівкою, що трималися на чесному слові, приклеєні скотчем — тоді я знаходив час подумати, бо протягом усього дня мені здавалося, що час поспішає, вислизаючи трішки зарано. Тоді, у теплому світлі ламп (затінених абажурами з перекинутих солом’яних кошиків) я міркував про дивовижність цілого світу; а коли влягався спати, з головою, обважнілою від наближення сну, я вже сумував за наступним днем. Бо знав, що він буде неповторним.

Бо ж стільки всього діялося! Минали місяці й квартали, Різдво переходило у Великдень, а Великдень — у Різдво. Ми чіпляли гірлянди, а бабуня розповідала нам, як колись зайнялася від свічок, ставлячи їх на ялинку. Загасив її кузен, Адась Бар.

— Кузен, бабуню? Який кузен?

— А, з боку Броклів. Якийсь двоюрідний мамин брат. Може, син сестри мого дідуся? Ні, бо в дідуся не було сестер. Може, якийсь кузен по тітці, не знаю. Головне, що загасив.

Із цим важко не погодитися. Тим більше, що гасіння моєї запальної бабусі завжди було нелегкою справою, а в часи її молодості й поготів.

У Білостоці й Ґданську ялинки спалахували ще кілька разів, якось вогонь перекинувся на фіранки.

І коли на Різдво ми прикрашали другу ялинку — першу в себе вдома, другу в Оліві... хвилиночку... а що було спочатку? Як воно було тоді, коли ми мешкали тільки в Оліві? Напевне, ми були надто малими, щоб чіпляти кульки й зірки, розкладати на запашних гілках снігову вату й оперізувати їх кольоровими гірляндами, які буцім нагадують про всіх тих забутих прадідів, котрі, як дідусь Брокль, пішли на Сибір. Так чи сяк, у часи, коли нам уже дозволялося брати до рук усі скляні й паперові, блискучі й матові іграшки, ми рік за роком знаходили в коробках одні й ті самі старезні кульки із підсмаленими черевцями й закіптюженими позлітками, ті самі зморщені й скарлючені оздоби, які батьки наказували нам чіпляти в непомітних місцях, і які я завжди намагався почепити на найпочеснішому місці, бо захоплювався цією обсмаленою красою, яку з такою гідністю ховали на дні коробок, захованих на дні старих валіз, захованих далеко на антресолях.

Іноді я потайки мріяв, щоб ялинка знову, як колись, спалахнула яскравим полум’ям, і всі кульки знову зробилися однаково прекрасними. Та доки цього не сталося, я з ніжністю вдивлявся в знищені іграшки й щось їм наспівував.

Будинок був як гінекей. До дідуся справді часом приходив «Кохась» на дві чи три партійки шахів; батько бував, здається, щодня. І все-таки нами опікувалися практично самі жінки: мама, бабуня, тітки, знайомі й сім сусідських доньок. Отож, якщо я говорив про себе в минулому часі, то лише в жіночому роді; батька аж пересмикувало, коли він чув оте «я зробила», «я сказала», «я йшла»; він викорінював це, змагаючись із цілим гуртом захоплених жінок.

— Однаково мужчини — то послідущий ґатунок людини, — кидала йому бабуся й полишала поле бою.

Ах, ці бабунині подруги, щебетухи, що приносили медові цукерки (у целофановому мішечку із зображенням медових сот), такі уважливо-турботливі! Із запалими очима й вирлоокі, зморшкуваті й гладкощокі, балакучі й мовчазні, убрані в сіре полотно й вовну, із брязкотом перлових намист, або ж квітчасто-пастельні, із стрічечками, бантиками й ґудзичками; пані Крися, пані Ванда, пані Міра! Пані Ельжбета, скульпторка, яка з порога вигукувала:

— Яка ж у нього гарна голова. Я мушу, мушу його вирізьбити!

А я, такий щасливий у своїй чотирирічності, надимався, скільки міг, і простягав руки для цілунків, бо пані Ельжбета завжди виціловувала мені всі пальці, один за одним, а ланцюги з важкого срібла подзенькували на зап’ястках її тонких рук. Я був наче маленький імператор. Батькам це здавалося непристойним. Мені ж анітрохи. Пам’ятаю, що потім мені отих цілунків дуже бракувало.

Одну з тих відвідувачок я запам’ятав особливо добре, хоч і бачив її лише раз: перехняблена набік діадема, що виблискувала найщирішими діамантами, манжети із чорного мережива й сіточка дрібних зморшок навколо перепелиних очей виказали мені відразу, ким насправді була ця дама, і чому всі ставилися до неї з такою повагою й шанобою, неначе в парадному бабусиному фотелі сиділо уособлення діаманта. Імператриця Євгенія, удова Наполеона III і Другої Імперії, бо це, певна річ, була вона, схилилася наді мною, позираючи крізь золотий лорнет і, цвірінькаючи по-французьки, ущипнула мене за щоку, як раніше щипала Марселя Пруста, Жанно Кокто і Лампедузу. Щипала вона, слід сказати, з рідкісною природністю й невимушеністю; здавалося, що єдиною розвагою її Імператорської Величності відтоді, як вона овдовіла, були мандрівки Європою й знайомства з новими товстощокими письменниками, які перебували в тому життєвому періоді, коли вони досі були більш ласі до цукерок, аніж до лестощів. Отож вона могла досхочу вправлятися на них у щипанні щічок, що й пояснювало досконалість її кістлявих жестів: наближення руки до дитячого обличчя і — у мить кульмінації — кокетливе перехняблення діадеми жвавим кивком голови.

Той факт, що вона відвідала мене не на Рив’єрі чи Сицилії, а зробила зусилля й приїхала аж до Оліви, до парадного фотеля моєї бабусі, лише додавав цій події врочистості. Ми роздивлялися одне одного із симпатією й поблажливістю щодо решти товариства, яке не спромоглося навіть зауважити майстерності щипання, не кажучи вже про захоплення менш помітними нюансами ситуації. Невдовзі вона — і тоді я збагнув, що дивний звук, котрий супроводжує кожний її рух, це безугавне подзенькування дрібних предметів, яке долинало зі складок сукні — вийняла з-поміж зборок і мережива віяло, флакончик з нюхальними солями, крихітне люстерко, оправлене в чорне дерево, інкрустоване слоновою кісткою і, нарешті, маленьку шкатулочку, у якій — коли вона відкрила її з неголосним, сповненим гідності, клацанням — видніла одна-єдина, призначена спеціально для мене цукерка-праліне із чудовою, запашною половинкою волоського горіха на глазурованому вершечку.

Я вклонився, іще раз глянув на делікатні відблиски світла в скельцях лорнета, іскри діадеми, і зник у дитячій кімнаті, куди мене легенько відпровадили за руку, що пахла цукеркою.

Мої батьки багато років заперечували знайомство з імператрицею. Але спогад про той вечір — а передусім про ту цукерку — був таким яскравим, що, зрештою, вони капітулювали перед моєю дитячою впевненістю.

Навіть сміючись чи роздаючи цукерки, вони залишалися серйозними, відчувалося, що на їхні плечах спочиває поважний тягар віку; а бабуся й далі «нітроха гонору не мала», по саду ходила в тенісках, лаялася словом «холера» і розповідала нам довоєнні віршики:

Іншого разу вона розповідала нам про лисівських бабів. Про ту, що її чоловік шмагав мотузкою, вимоченою у воді, а вона казала: «Бу він як мине тим шнуром виб’є, то мині так на душі легенько, гий по світій сповіді». Про ту, що від неї тхнуло за версту і яка мала звичку сакраментально повторювати: «Тричі ся скупаю. Раз мне скупали, як я вродилась, вдруге до шлюбу, а втретє мене до труни скупають». І нарешті про тих, що так побилися, аж потрапили до суду: «Перше я її ледащицею, а вуна мене вітрогонкою, то я їй тоді зад показала, а вуна мині пиред» — бо стояли одна навпроти другої й задирали спідниці; зад був меншою образою, а перед більшою. «Ну, то як вуна мині пиред, то я їй: «Ти сурфажирка!», а вуна як не схопить кілок, як не кинеться мене лупцювати...»

Без жодного сорому відкривала нам таємниці дорослого світу; наказувала відвертатися від телевізора, коли хтось комусь стинав голову або стріляв у руку (донині пам’ятаю, як я роздивлявся візерунки на солом’яних килимках над диваном, а з телевізора долинали стогони й постріли), але не заперечувала, якщо ми бачили чиєсь оголене тіло. «Діти, — гукала, приміром, — діти, ходіть-но гляньте». Ми кидали «Лего», бігли до бабусиної кімнати, а там показували рекламу «Пальмоліву». — «Гляньте, який у цієї пані гарний бюст».

— Ох, — казала іншого разу, зрізаючи високі китиці білої, рожевої й червоної астільби, — із тою цнотою самі клопоти. Дівчина чи не дівчина, а потім суцільні стреси. Найкраще як у тих примітивних племенах, де ініціації... іще зо дві рожеві... ініціації, тобто перехід до дорослості, виглядає так: усе поселення скликають до великого фалоса із бронзи або шліфованого дерева, усі танцюють і співають, а тоді маленькі дівчатка, маленькі, бо там дозрівають швидше, у теплих країнах... ну, така собі Джульетта, приміром, мала дванадцять років... і ці маленькі дівчатка, дванадцятирічні, скажімо, сідають на фалос та й усе. Жодних проблем, дівчина чи ні, бо звісно, що ні. І ще дві білі квітки. А не краще додати трохи спіреї?

А ми, переходячи від антропологічних одкровень до порядку денного, радилися, чи варто додати спіреї, чи, може, ще дві гілки астільби.

А вечорами, над кисляком, неодмінно із великими згустками — о, як же я обожнював ці кислуваті шматочки розм’яклої порцеляни — над печеним яблуком, посиланим цукром із корицею, або над канапкою із джемом зі слив-угорок, бабуся показувала мені Європу.

— А-а-а, у Лисові були інші сливи, — обривається раптово розповідь бабусі, яка на мить присіла поруч, — кращі для джему, більші й соковитіші, от тільки кісточка важче відділялася; улітку в саду на повну силу працювала польова кухня, де над викладеним із цегли вогнищем стояла бабуся Ванда, оточена наймичками, і демонструвала своє неймовірне алхімічне дійство, диригуючи цілими полчищами мідних казанів і сковорідок, бо в мідному, знаєш, так не пригоряє, а тоді до льоху зносили нові й нові покоління джемів, варення й повидла, покоління, старанно означені, обклеєні етикетками, неначе сто сорок тисяч спасенних...

Європа — чим же була Європа? Якою я бачив її вечорами — сп’янілий від повітря в саду, втомлений годуванням качок і лебедів у парку, захоплений грішниками, що падають у прірву на Мемлінговому вівтарі, ображений на весь світ, бо невдовзі доведеться йти спати, хоча світ стоїть переді мною, розчахнутий настіж, і розкладає на прилавку нові й нові сувої миготливих таємниць?

То була Європа-пуздро, Європа-шкатулка, змайстрована вправними у своєму ділі ремісниками для примхливої дитини, Європа, інкрустована червоним деревом і палісандром, Європа, сповнена складних механізмів і автоматів, якими не конче забивати собі голову, хоч і приємно спостерігати за їхніми вигадливими фокусами; Європа, населена маленькими панами у фраках і панями в корсетах і сукнях із турнюрами, Європа скрипки й фортепіано, Європа, де кожен предмет доповнювався орнаментом, а зайві речі мали право на існування — отож, вона явилася мені ще у своїй неспотвореній формі, такою, якою міг її бачити мій прапрадід-автомобіліст, що свято вірив у оксиген, люмінесценцію й водяну пару; скляно-золотиста, кришталево-палацова, святково освітлена газовими ліхтарями, вона виростала до неба на невидимих конструкціях із невипаленої цегли й заліза, що їх з-під шару путті й золочених троянд мали відкрити лише обидві світові війни.

Звичайно, була ще й бухгалтерія — бо ж як облікувати ширми й картини, порцеляну й фотографії, будинки й помешкання, котрі існували, проте більше не існують? З людьми все простіше — вони помирали, йшли до неба чи до пекла. Тітки, прабабуся, прапрабабуся, пан Коритко й пані Кориткова, усі розстріляні євреї і Ґолда, на яку впав ящик із яйцями. А речі?

Куди полинули віяла із чорних пер, що їх лисівські дітлахи тягали полями?

А «Аматі» Міші Сікара — чи може «Аматі» згоріти безповоротно?

Чи яблуня, розчахнута російською гарматою, цвіла ще де-небудь, і чи її яблука падали в якусь невідому траву?

Адже мусив існувати якийсь рай, ну, принаймні чистилище предметів, куди потрапив майже весь Лисів, разом із залишками путті й кришталю моєї Європи, аби терпляче очікувати невдовзі другого пришестя.

Це не була ніяка цілісна концепція, одна з тих досконалих ідей, що їх діти обмірковують як середньовічну «Сумму» — адже я сам творив країни з їхніми розлогими, вигадливими картами, королівства, де правили міфічні династії, особливі види драконів та янголів — а якась підшкірна впевненість, котру я ховав у закамарках розуму навіть від себе самого.

Мені шкода, проте я не пригадую, що спричинилося до того, що я зрозумів увесь розпач минущості, і разом із тим, що Європа, у чиє існування я вірив, коли й існувала — нізащо не повернеться. Я розумію, що читачеві, можливо, приємно було би прочитати, як я розбив венеційську вазу із синього скла і тоді... або знайшов у парку мертвого голуба, ну, слово честі, ці лапки — який розпач — і тоді... проте ні. Ні.

То була мить яскравого осяяння — єдиний спосіб, яким можна довідатися про справді важливі речі. Може, я бився із братом на кленових палицях, може, малював малиново-бірюзові крила архангела-провісника, а може, спостерігав за життям стоніжок, підваживши камінь. Це не так важливо. Боги відкрили небо, послали промінь осяяння й показали мені — як і кожному — що все закінчується. Я усвідомив, що не існує чистилища предметів. Що ніхто не чекає на зниклі листи, ніхто не читає спопелілих книжок, руїни не перетворяться на будинки, а уламки — на чашки з парадного сервізу прапрабабусі. Утрачені речі померли — вони лежать у землі й ширяють у повітрі, без гробівців. Удару у відповідь не було, янгол застиг на папері, стоніжки розбіглися. А я — і це я пам’ятаю добре — ішов садом, роблячи сягнисті кроки, і кричав голосно, дуже голосно:

— Поверніть мені мою Європу!

Пізніше мене лихоманило, я весь зіштивнів і зціпив зуби, а знахар клав на мене долоні й струшував, прикладав і струшував, знімаючи з мене нові поділки гарячки, немов крихітних комах із живого срібла.