Новини

1

звонить телефон... Я випірнаю з дикого чорно-білого сновидіння, в якому нічого такого не відбувається, але все одно чомусь нестерпно страшно. О пів на четверту ранку. Марина сонно мурмоче, тягне до себе простирадло і повертається на інший бік. Я вимикаю звук і шкандибаю в трусах на кухню, липкий і холодний після вечірньої субфебрильної температури.

Незнайомий номер продовжує наярювати... Ніколи не відповідай на дзвінки з незнайомих номерів! Особливо о пів на четверту! Все ще не розуміючи остаточно, сплю я чи ні, все ж таки приймаю виклик. — Алло! — промовляє жіночий голос.— Спиш?

Та ні, бля, караоке співаю! Що ще можна робити у такий час?

— Привіт! Упізнав? Це Соня.

Я розтираю опухлу від сну пику:

— Привіт, Соню... Ти взагалі в курсі, котра година?

— Виручи мене!

— Що сталося? — схоплююся я.

— Ні, не зараз. До мене завтра мати приїжджає. Ти б не згодився зіграти роль мого хлопця? Вкрай необхідно! Я тобі все поясню! Під’їжджай на Південний вокзал о третій — там і зустрінемося. Запиши мій номер! Буду дуже вдячна. О третій на Південному, тільки не забудь. Чао-какао, журналісте!

Пішли короткі гудки — вона навіть не дочекалась відповіді. Розпорядилася. Віддала наказ.

Ранком я вирішив, що вона мені наснилась, але виклик зберігся в прийнятих.

2

На роботу я не пішов: подзвонив і збрехав, що захворів. Воно й справді майже так і було: не виспатися — наполовину захворіти. Часи були докризові, тучні, в роздутому штаті агенції завжди знайдеться, ким мене підмінити.

У фотосалоні, де працювала Марина, подібним лібералізмом навіть не тхнуло, тому вона поїхала на роботу. Протягом ранку я дивився музикальний телеканал, де без зупинки витанцьовували африканські американці, вимахуючи руками так, ніби уявними шаблями рубали уявних червоних. Ці бадьорі чорношкірі томно крутили баранки витончених спорткарів, дзвеніли золотими ціпками, ляскали вимучених білих блядей по блідих кістлявих дупках... На чорних обличчях читався воістину байронівський сплін — наслідок пересичення дефіцитними життєвими благами; вони навіть пістолети тримали з відсутнім виглядом, як щось малоцікаве.

Щасні, успішні та високооплачувані агітатори глобалітарного світу, практики соціал-дарвінізму, вони демонстрували мільйонам інших чорношкірих, нещасних і неуспішних, що рівність можливостей насправді існує, що кожному, кінець кінцем, буде віддано по заслузі. Розбагатій або здохни! Яка різниця, скільки тисяч здохло, якщо той один розбагатів?

Я згадав Патріка, і мені закортіло ще раз навідатися до Сашиного світу з його наркотиками, веселощами та загальною легкістю.

О другій я вийшов з дому, щоб зустрітися з Сонею Купер на вокзалі. Соня — перепустка в Сашин світ. Вона точно знає, де він є! Я навіть собі не признавався, але мені більшою мірою хотілося побачити Сашу, ніж допомогти Соні у її дрібних авантюрах. Я встиг вийти з двору, обійти дев’ятиповерхівки, пройти ще метрів сто і випити кави біля кіоску. Я вже перебігав дорогу, коли біля мого коліна пригальмував чорний хижак. З салону висунулася рука і покивала мені вказівним пальцем. Майнула ейфорійна думка, що це Саша, але ж машина інша — «Porsche Panamera».

Тоноване скло трохи опустилося. Серце впало у поясницю.

— Залазь,— наказав Біс.

Я завагався.

— Не примушуй повторювати, преса.

Я пригнувся і, відчуваючи бридке напруження, заліз у салон. Цього разу Біс виглядав майже строкато: синій піджак божевільного шиття з етнографічними візерунками, рожева сорочка зі стоячим коміром, золотий ціпок, браслет, золота печатка з величеньким черепом, здоровенні димчасті окуляри і шалено вискоблені щоки: він нагадував скоріш бразильського сутенера, аніж офіцера української міліції. Невже він так ходить на роботу? Чи йому вже не потрібно туди ходити?

— Де Саша? — спитав він без передмов.

— Я йому не сторож.

— А хочеш, я зараз зламаю тобі ніс,— запропонував Біс.

— Я насправді не знаю! — заметушився я.— Він вже кілька тижнів не відповідає на дзвінки!

— Коли ти бачив його востаннє?

— Місяць тому!

— Де?

— На Салтівці!

— А зараз куди намилився?

Я знов завагався. Сказати йому про нічний дзвінок Соні Купер чи ні?

— Що, суко, гадаєш, знаю я чи ні? — перехопив він мою думку.— Запам’ятай, я все знаю!

— На зустріч,— зізнався я.— З Сонею Купер. Вона попрохала мене...

У нього завібрував телефон. Біс підняв долоню, і вона так і зависла у повітрі, наче лезо гільйотини. Прийнявши дзвінок, він лише мовчки слухав, а потім промовив: «Роби!» — і відключився. Після цього десь з півхвилини він мовчав, і я теж.

— Добре, нема часу,— сказав він нарешті кудись вбік.— Дізнайся у цієї сучки, де Саша. Розумієш? Тільки не в лоб. Ненав’язливо. Ти мене зрозумів?

— А якщо вона не скаже?

— Мені накласти! Дізнайся — й квит! Хочеш, відріж їй палець. Тільки ненав’язливо. Всьо, пішов нах!

Я із задоволенням викотився з його пихатої машини.

— І дивись, не бовкни там зайвого,— наказав на-останок Біс.

Скло піднялося, окуляри Хантера Томпсона зникли за темрявою тонування. «Порше» рвонув з місця, як навіжений, і миттю зник з поля зору. Мабуть, саме зараз десь скоєно злочин, з відразою подумав я, закурюючи, і цей видатний правоохоронець, служитель закону, захисник громадського спокою поспішає на допомогу...

3

— Дякую, що приїхав! — на диво приязно розцілувалась зі мною Соня Купер.

На табло з розкладом поїздів перегоріли деякі лампочки, тому виходило щось на зразок «Ха.ків — Каматор.к».

Яка ж файна та доглянута кицька Соня Купер — дівчинка-мрія! Її треба повісити на стіну, як полотно Веласкеса, і хизуватися нею перед гостями. На ній елегантний синій плащик «Zara», лискучі колготки, сумочка «Louis Vuitton», манікюрчик, і ніяких африканських кісок, а пишне сяюче волосся, мов з реклами шампуню. Боже, яка ж ти сексі!

— Чому ти подзвонила саме мені? — поцікавився я.

— А кому мені було дзвонити?

— Саші.

— Тільки не Саші! — вона струсила кігтиком попіл з тоненької цигарки.— Тільки не йому...

Небо щільно запечатали линючі фіолетові хмари, такі ж загрозливі, як і в той день, коли мене «прийняли» менти. Голуби билися за шматки недоїдених хот-догів, замурзані циганські діти з гоготом носилися по імперських сходах Південного вокзалу. Всі лавки навколо фонтана були окуповані погано вдягненими людьми з великими спортивними сумками, і обличчя в них були такі, ніби вони сиділи тут одвічно, чекаючи поїздів, яких узагалі не існувало. Колючий вітер тестував на витривалість кожну кісточку. Травень узагалі видався дуже холодний, іноді навіть зривався сніг. Вічний-новорічний...

— Як справи у Саші? — знову спитав я.

— Я не цікавлюся його справами,— вона викинула цигарку.— І тобі не раджу.

Ми пірнули в підземний перехід, що вів до платформ. Довго чекати не довелося: потяг з’явився майже відразу. У пропливаючому повз нас віконці між фіранками майнуло обличчя немолодої фарбованої жінки. Соня з посмішкою зробила ручкою — і та збуджено замахала у відповідь. Потяг крякнув, гримнув, зашипів і поволі зупинився. Коли пасажири почали виходити, ми підійшли ближче до провідниці. Нарешті за сторонніми спинами на підніжці з’явилася маленька жіночка в джинсах і бежевій курточці, я одразу перехопив у неї дві величезні сумки.

Маму Соні Купер звали Ніна Іванівна. У неї була коротка біляста зачіска, такий же гостренький носик, як у дочки, і дуже стурбовані очі, які наче щосекунди очікували, що станеться якесь лихо. Сімейна схожість теж мала місце, з тою різницею, що Соня скидалася на хитру лисицю, а її мама — на перелякану.

— Це Даня, я тобі розповідала,— відрекомендувала мене Соня після того, як вони відірвалися одна від одної.

— Дуже приємно,— трохи сконфузилася Ніна Іванівна, а я брякнув якусь заяложену люб’язність.

Що я роблю в цій фантасмагорії? Чому лізу в кожну халепу?

Але часу на міркування вже не було — я тягнув дві важенні торби з продовольством, і тільки зараз до мене дійшло, навіщо мене сюди запросили.

— Дані, мабуть, важко! — захвилювалася мама Соні, коли ми вийшли з тунелю.

— Дрібниці, Ніно Іванівно,— відповідав я, стримуючи змучений стогін. Хіба ревуть воли, як ясла повні? Зовсім не важко. Даня ж створений природою, щоб транспортувати все важке, об’ємне, незручне, до того ж може два тижні обходитися без води та їжі.

— Не хвилюйся, ма, Даня зараз впіймає нам таксі,— посміхнулась Соня.

Даня, виявляється, ще й таксі нам упіймає, думав я, перехоплюючи зручніше здоровенні торби. Давай-давай! Даня ж людина-подарунок, людина-«так», суцільна промениста посмішка! Казка, а не людина!

— Це ж так дорого! — стривожилася жінка.

— Та що ви! — Я вже відчував, як під курткою просякає потом сорочка.— Це ж копійки...

Що за чортівня відбувається? — гадав я. Ми бачились усього чотири рази в житті, і ця дівчина вже взяла мене в оборот, немов ми п’ятнадцять років у шлюбі. І ось я вже другий раз сплачую за її таксі, мій хребет ламають її торби, я посміхаюсь її матусі... Соню, може народиш мені дитинча?

— Де ти працюєш, Данечко? — розпитувала мене тим часом Ніна Іванівна.

— Ма, я ж тобі розповідала! — вигукнула Соня з докором.— А ти чомусь робиш вигляд, що не знаєш! Даня — журналіст! Коли когось убивають, він пише про це новину!

На щастя, наймоторніший з «бомбі», що чергують біля вокзалу, перехопив нас і тимчасово врятував мене від подальшого допиту. «Куди їдемо?» Відповіді на це питання я точно не знав.

— На Олексіївку! — відповіла Соня.— Проспект Людвіга Свободи, 51.

Ти ба! Це ж гуртожиток номер дев’ять ХНУ імені Каразіна! Вона живе в тому самому гуртожитку, де п’ять років поспіль прожив і я! Згадалися іменинна вечірка зі Скобою і дівчина в халатику із замотаним рушником волоссям... Виходить, мені не примарилось — це дійсно була вона... І Скоба тоді купував у неї... А вона бере, чи брала, у Саші...

Молодий таксист скоса поглядав на колінки Соні Купер, викатував пробні шари, намагаючись нас розговорити, але всі ми вперто мовчали: Соня зневажала таксиста, бо всі гарні дівчата зневажають таксистів, Ніна Іванівна боялася і таксиста, і великого міста, тому через цей стрес дивилася у віконце, немов закляклий кролик, що опинився у клітці удава, а я поринув у власні думки... Добре, що доїхали швидко.

Напрочуд охайна кімната Соні Купер на восьмому поверсі гуртожитку радикально відрізнялася від нашого чоловічого свинарника на третьому, де я існував ще чотири роки тому. Соня мала «двушку»,— заправлена постіль, надаровані кавалерами м’які іграшки, дзеркало з батареєю косметики, фіранки, килимець, усе чистенько, акуратно, приємненько.

Добре, як студентом-розбишакою третього курсу історичного факультету прокидаєшся в такій дівочій кімнатці, наприклад, у четвер, о сьомій тридцять ранку. Вилазиш з-під ковдри абсолютно голий, озираєшся на Соню, яка ще спить (загоріла колінка світить з-під ковдри), включаєш електричний чайник, щоб зробити собі не найгіршу в світі розчинну каву, береш горнятко, куштуєш, закурюєш, пускаючи дим у віконце і дивлячись на весь світ з восьмого поверху. Та що там за світ — звалище, базарчик, кіоск, в якому тьотя Рима цілодобово розливає пиво й горілку. Плентається побитий безхатченко, поспішають на пари студенти. А ти в раю, хлопче! Ти щоранку прокидаєшся поруч з двадцятирічною лялечкою, про яку міг тільки мріяти в своєму задрипаному райцентрі! Мине десять років, ти одружишся, відпасеш собі черево, розчаруєшся, частково зіп’єшся, в тебе з’явиться помітна сивина, ти почнеш лисіти, і ці цукерочки навіть погляду не кинуть у твій бік! Інший розбишака буде прокидатися з ними, а ти будеш купувати памперси і тинятися по поліклініках з остеохондрозом. Будеш вивертатися навиворіт, витрачаючи півзарплатні, щоб розбудити кволу чуттєвість перезрілих офісних дівчат, що вже перетнули рубіж тридцятника, але все ще не втратили надії зустріти ласкавого збоченця-мільйонера, щоб потім наївно кліпати нарощеними віями, приймаючи страпон у дупку.

Але це буде за десять років. Сьогодні ж, у четвер, о сьомій тридцять, вісім поверхів відділяють тебе від остогидлої марноти січневого світу. Ти спокійно допиваєш каву, стильним щигликом відправляєш недопалок в останній політ, повертаєшся під ковдру, пробуджуєш свою діву поцілунками і трахаєш її, напівсонну, вдихаючи аромат пропотілого дівочого тіла, і робиш це по-різному, як тобі тільки заманеться. Це особливий вид сексу — ранковий.

— З тобою все норм? — спитала Соня.

Переді мною були тільки її очі, лише потім виникла вона вся. Мана відлетіла. Я опустив торби, відчуваючи, як ломить плечі.

— Туди! — скомандувала Соня.— В мене тут прибрано, як бачиш...

— Ну...— я ще тупцяв біля сумок.— Я, мабуть, вас залишу...

— Ні в якому разі! — Ніна Іванівна вже метушилася біля столу.— Данєчко, не чуди, я тебе голодного нікуди не пущу! В мене тут варенички, домашні... Рибка... Салатики... Зараз розігріємо... Доню, є фартух?

Соня знайшла фартух і раптом посміхнулася мені, наче підбадьорювала.

— Ти сідай, Даню...— клопоталася Ніна Іванівна.— Не стій... Зараз усе буде...

Вона схопила каструлю з варениками і побігла у кухню. Як тільки вона вийшла з кімнати, ми з Сонею переглянулися.

— Де Саша? — спитав я, намагаючись, щоб це виглядало «ненав’язливо».

Соня меланхолійно махнула на мене крихітною долонькою з тонкими пальчиками:

— Усі шукають Сашу. А Саші нема. І я єдина людина, яка не бажає його бачити.

— Чому?

Соня стиснула губи:

— Тому що він — мудак!

— Хіба це новина? То де він?

— Який же ти жалюгідний! — скривилася Соня.— Що, нетерпець вбитися? Краще радій, що він не з’явився!

Повернулася з кухні Ніна Іванівна. На столі розквітли апетитні домашні страви: вареники з м’ясом, капустою і картоплею, жарена риба, млинці з лівером і варенням, майонезні салатики, кабачки, сметана. З однієї з сумок перекочували на стіл два літри домашнього червоного вина у баклажці з-під коли. Ми всілися за стіл. Задзвеніли келихи. Після другого Ніна Іванівна розчервонілася.

— Данєчко...— спитала вона, заглядаючи мені в лице змокрілими від емоцій очима.— Соня тебе не ображає?

— Мамо! — Соня обурено махнула виделкою з кабачком.

— Не ображай Даню, він гарний хлопчик. Вона у нас врєдна, дуже балувана...

— Мам!

— Ми не сваримося,— я поступово входив у роль.— Вона хороша...

— Це на неї не схоже! — дивувалась Ніна Іванівна.

— Мамо! — шарілася Соня.— Зараз ти нарозказуєш, і цей також від мене втече!

— Доню, він тебе любе, це ж видно!

Я посміхався, наче олігофрен, підливаючи й підливаючи всім, щоб згладити незручність. Після двадцяти хвилин такої світської бесіди у Соні запілікав мобільник. Вона витерла губки серветкою: «Я на хвильку...» — і вискочила з кімнати. Ми залишилися віч-на-віч із захмелілою матусею Соні Купер, свідка у справі про вбивство Наташі Штос. Чи міг би я щось подібне уявити, коли вперше побачив її в суді?

— А розкажіть мені про Соню,— зненацька попрохав я Ніну Іванівну.— Яка вона була в дитинстві? Зовсім не уявляю її маленькою...

Ніна Іванівна замислилася.

— Ой, Данєчко, вона у нас невідомо в кого. Очі татові, носик мамин, а характер...

Вона підперла підборіддя рукою, її очі ще більше зволожились.

— Дуже метка була,— почала здалеку Ніна Іванівна,— наче хлопець... Бігала, лазила по деревах, навіть рогатку їй хтось зробив... Правда, і в ляльки теж гралася... Розсаджувала їх за столом і грала в школу, мріяла стати вчителькою... Навіть класний журнал вела і ставила їм усім двійки або трійки з мінусом... Ніхто в неї ніколи не справлявся... Я кажу: «Доню, постав хоч комусь „чотири“», а вона мені — «Мамо, вони всі просто дурні ляльки»... Ще дуже любила їх карати, ставила по черзі в куток...

Я наливав, ми випивали.

— А що вона любила робити більш за все? — допитувався я.

— Вона дуже товариська була... І зараз така... Кожного літа ми возили її в дитячі табори. Є діти, яким важко в колективі, а вона, навпаки — дуже швидко зі всіма сходилася і одразу починала верховодити... Завжди у неї з подружками були якісь секрети...

— А яка в Соні була улюблена книжка?

— Ой, книжки вона взагалі не любила. Я у дитинстві читала їй казки, так вона вже тоді казала: «Мамо, це все неправда». Їй більше подобалося слухати про те, що відбувається у справжньому житті. В неї з літератури трійка була, доводилося силкувати, і то вона не читала, а хтось із подружок їй зміст переповідав... Ти тільки на неї не ображайся! — раптом сполохнулася Ніна Іванівна.

— А навіщо мені ображатися?

Ніна Іванівна дуже обережно добирала слова:

— Ну, вона, знаєш, може щось утнути... І потім ні за що не вибачиться... Ніколи не вибачається, навіть не чекай від неї... Був випадок у таборі...

Вона замовкла. Вочевидь, зрозуміла, що бовкнула зайве, і зараз намагається якось викрутитися.

— Розкажіть, будь ласка! — попросив я, і дуже вчасно, тому що Ніна Іванівна, судячи по обличчю, вже збиралася з’їхати з теми.— Я ж за неї хвилююся... Будьте певні, я нікому ні слова!

Ніна Іванівна ще подумала, хильнула червоненького, притишила голос і почала:

— Їй тоді було років десять. І в неї була подружка Свєта, і за ними ще Танька бігала, як хвіст, на два роки молодша... Тож вони зі Свєтою якось пожартували над цією Танею. Дуже погано пожартували. Потім приїжджали батьки дівчинки, розбиралися. Ми Соню тоді суворо покарали, привели її до Тані та й кажемо перед усіма: «Соню, ти підмовила Свєту, і ви дуже погано вчинили з Танею. Хіба тобі не соромно? Вибачся!». І що з нею не робили — ні в яку! Так і не вибачилась, уявляєш? Мовчить, ані пари з вуст! Потім три тижні ні з ким не розмовляла — наче це ми винні, а не вона! От і зауваж: якщо вона щось скоїть, а потім з тобою заговорить,— то це все одно, що вибачення... Більшого й не жди.

— Що ж вони тоді накоїли?

Ніна Іванівна відклала виделку, зачепила келих, той хитнувся, але не впав. Вино хлюпнуло на скатертину, розлізлася пляма. І я зрозумів, що якою б огидною не була та історія, вона її розповість, тому що ніколи цього нікому не розповідала.

— Вона підмовила Свєту,— почала Ніна Іванівна стиха,— і вони розповіли Тані, що за табором, під старим дубом закопана баночка з чарівним напоєм... І хто її знайде і скуштує той напій, потрапить у країну ельфів... Навіть карту намалювали... Таня довго шукала по тій карті, нарешті знайшла, викопала ту баночку і випила... До останньої краплини... А насправді вони в ту баночку напісяли, уявляєш? А потім ще й розповіли всьому табору, що там було насправді. Над дитиною всі знущалися, вона була у такому розпачі! Вона ж вважала цих негідниць кращими подругами, а ті її так образили... Ми Соню після цього забрали з табору, відвезли до бабусі в село... Тільки я тебе дуже прошу: не кажи їй, що я тобі розповіла, бо вона ні з тобою, ні зі мною рік розмовляти не буде...

Жінка намагалася ще щось додати, але не встигла — повернулась весела Соня, спіймала мамин погляд і миттєво насторожилася:

— Про що ви тут говорили?

— Ніна Іванівна розповіла, як ти ставила лялькам оцінки,— відгукнувся я.

— А-ха-ха... от нісенітниця!..

Ніна Іванівна раптом схопила мене за руку і заговорила дуже проникливо, майже крізь сльози:

— Синку, бережи ж нашу Сонечку... Вона в нас одна... Вона насправді хороша і зовсім одна в цьому місті... Нікому їй тут допомогти, крім тебе...

Мені стало зовсім ніяково, але вона міцно тримала мою руку своєю маленькою ручкою, схожою на лапку підстаркуватої лисиці.

— Мамо! — обурено вигукнула Соня.— Ну не починай, будь ласка! Ну що ти таке придумала!

...Коли я нарешті зібрався йти, Соня визвалася мене трохи провести. Ми вийшли на сходи і у смердючому коридорі, біля сміттєпроводу, вона раптом обійняла мене, пригорнулася до мене усім струнким тілом і поцілувала взасос. На жаль, це продовжувалося якусь мить. Потім вона зробила крок назад. У хмільних оченятах скакали чортики. Я дивився на неї, наче навіжений.

— Це замість подяки,— пояснила вона з лукавою посмішкою.— Чао-какао, преса! І нічого такого собі не думай!

4

— За яких обставин ви познайомилися з Луговим? — спитав сивий.

— Ми вчились у паралельних класах,— відповів Захарченко.— Він в «а», я в «бе». Спілкувалися, дружили, пили пиво...

— Тобто Луговий був вашим добрим приятелем?

— Так, ваша честь.

— Вам відомо, у кого Луговий купував наркотики?

— Ще б пак! — вигукнув Захарченко з роздратуванням людини, якій увесь час доводиться повторювати одне й те саме.— Він купляв їх у Саші!

— Хто такий Саша?

— Барига. Він міг дістати будь-що і в будь-якій кількості! — Захарченко трохи задумався.— Хоча ні — пишіть не «міг», а «може». Він же ж на волі гуляє, на відміну від мене!

— Секретарю, встигаєте? — сивий начіпив окуляри.— Що ви про нього знаєте? Вік? Місце роботи або навчання? Як виглядає? Де ви з ним зустрічалися?

Захарченко наморщив лоба:

— Йому років двадцять, може, трохи більше. Де працює — незрозуміло. Здається, ніде і, мабуть, не вчиться. Я з ним майже не спілкувався. І дізнався про нього тільки тому, що знаю Лугового. Він при мені кілька разів купував у Саші наркотики.

— Де це відбувалося?

— У різних дворах на Салтівці та Олексіївці.

— Ви коли-небудь бували у цього Саші вдома?

— Ні. Я ж кажу, що і його самого роздивився тільки на вечірці у Наташі Штос.

— Як же так?

— Зазвичай воно як усе відбувалося...— Захарченко почухав носа.— Ми приїжджали в якийсь двір, Луговий просив мене зачекати, а сам ішов кудись ненадовго і повертався вже з товаром. При самій купівлі я ні разу не був присутній.

— Як довго доводилося чекати Лугового при таких обставинах?

— Хвилин п’ятнадцять-двадцять.

— Луговий бував у Саші вдома?

— Мабуть, ні. Принаймні, він мені нічого про це не казав.

Сивий суддя замовк. Проте чорнявий раптом ворухнувся:

— Ще раз розкажіть нам, Захарченко, як ви з Луговим потрапили на вечірку до потерпілої Наталії Штос.

Підсудний зітхнув і завів ту саму набридлу історію:

— У Лугового є подруга Яна. Він з нею зустрічався, був у близьких стосунках... І ця Яна добре знала Наташу...

— Яка вона тобі Наташа, тварюко! — раптом розлючено вигукнув з останнього ряду племінник Штоса-старшого.

Судді подивилися в зал, присутні також почали обертатися. Захарченко замовк, але племінник обмежився цією реплікою. Виникло загальне відчуття незручності. Захарченко обережно промовив:

— От ця Яна нас туди й привела. На тій вечірці я й побачив Сашу.

— Тобто раніше ви його взагалі не бачили?

— Лише одного разу, здалеку. Коли Луговий купляв у нього траву.

— Як ви зрозуміли, що це той самий Саша, а не хтось інший?

— З їхньої розмови з Луговим. Він називав його на ім’я... і ще деякі моменти у розмові... Взагалі було зрозуміло, що то він...

— Ви стверджуєте, що це він приніс на вечірку героїн та інші наркотичні речовини?

— Щодо інших я не певен, але героїн приніс він. Хоча мені здається, що і решту наркоти Ната... вибачаюсь, потерпіла купляла у нього...

Секретар із шаленою швидкістю замолотив по клавіатурі.

— У мене поки нема питань,— відкинувся на стільці сивий, залишивши у спокої окуляри.

— У мене також,— погодився чорнявий.

— Адвокате, маєте питання? — поцікавився сивий.

Світлицька піднялася і повернулася до Захарченка.

Вона тримала в руці якісь папери.

— Скажи, будь ласка, чи ти пам’ятаєш, про що Луговий і Саша говорили на вечірці?

— Про справи мови не було,— знизав плечима Захарченко.— Якась нісенітниця... Саша то підходив, то відходив, він не був увесь час поруч... Ми пили коктейлі, розслаблялися, ніяких серйозних розмов...

— Розкажи ще раз, як розгорталися події після того, як ви піднялися в кімнату Наталії Штос, щоб прийняти героїн. Скільки вас було?

— Я вже казав — шестеро: я, Луговий, Саша, Соня Купер, Яна і потерпіла На... Наталія Штос.

— Ви увійшли в кімнату. Що було далі?

— Спілкувалися, дивилися кліпи, здається, кальян курили... Там у неї м’які дивани, домашній кінотеатр... Потім потерпіла спитала у Саші, чи приніс він те, що треба, і Саша сказав — так і дістав героїн. Соня Купер одразу відмовилася колотися, а мені сказали, що, оскільки грошей у мене немає, то мені героїну не дадуть, щоб я навіть не сподівався. В цей момент подзвонила моя дівчина Настя. Я спробував з нею поговорити, але в домі зв’язок був поганий, і я вирішив — краще піду в двір, бо мені тут ловити все одно нічого, і пошукаю місце, де зв’язок кращий, щоб нормально поспілкуватися з Настею. Після чого вийшов з кімнати.

— Тобто ти не бачив, як Наталії Штос уводили наркотик?

— Ні, я вийшов раніше.

— І ти не бачив, хто саме це робив?

— Ні.

— О котрій годині ти вийшов з кімнати?

— Ну, я точно не пам’ятаю...— Захарченко замислився.— Мабуть, о пів на дванадцяту чи десь близько того.

— Коли ти виходив, усі інші залишалися в кімнаті? — зіщулилася адвокат.

— Звісно. Всі, крім мене...

— А Соня Купер? Вона ж відмовилась!

— Ні, вона також лишилася.

Світлицька замислилася. Журналістка Маша поруч зі мною грала в тетріс на телефоні і нічого не записувала.

— А коли ти повернувся в кімнату? — швидко спитала адвокат.

— Десь за півтори години. Я довго розмовляв по мобільному, потім пив самбуку і коктейлі з якимись дівчатами біля басейну...

— Що ти побачив, коли повернувся до кімнати?

— Коли я повернувся, там уже не було ні Саші, ні Соні Купер, ні Наталії, тільки Луговий та Яна. Вони були майже голі і під кайфом. Мене вони відразу витурили і зачинилися у кімнаті. Ну, я й пішов собі...

— Пізніше під час вечірки ти бачив Сашу або Соню Купер?

— Ні. Та я їх і не шукав. Випивав собі потроху. Потім узагалі мало що пам’ятаю. А ранком нас побудили і почали виганяти з будинку.

— Як ти вважаєш,— повільно спитала адвокат, витримавши паузу,— Соня Купер і цей Саша добре знали одне одного чи вони познайомилися тільки на вечірці?

— У мене склалося враження, що добре,— відгукнувся Захарченко з клітки.

— Чому ти так вирішив?

— Ну, вони увесь час перемовлялися між собою... І Купер його обіймала, наче вони близькі друзі. І навіть не просто обіймала! Я бачив, як вони цілувалися!

— У мене більше немає питань, ваша честь,— адвокат сіла.

— Прокуроре, є питання?

Прокурор зробив над собою видиме зусилля і піднявся, плеснувши долонею по своїй шкіряній теці так різко і важко, ніби добивав знахабнілого таргана. Він був ще досить молодий, але під розчахнутими полами синього піджака вже кругліло помітне черевце, і я подумав чомусь, що сама прокурорська посада зобов’язує найперше обзавестись трьома її головними атрибутами — гарним костюмом, вагітним животиком і солідною шкіряною текою.

— Захарченко, ви особисто бачили процес виготовлення наркотику? — спитав прокурор.

— Узагалі?

— Я маю на увазі день смерті Наталії Штос,— акцентував він таким тоном, наче мав справу з клінічним ідіотом.

— Я ж уже казав. Ні, я вийшов трохи раніше.

— А взагалі? — з невідомою метою спитав прокурор.

— А взагалі, звичайно, бачив.

Прокурор замислився.

— Чи згадував Луговий так званого Сашу в приватних розмовах з вами?

— Так, було.

— Що саме Луговий говорив про нього?

— Він казав, що у Саші затарюється дур’ю два райони,— відповів Захарченко з великою охотою,— Салтівка і Олексіївка, та навіть і Павлове Поле до Отакара Яроша, але там уже велика конкуренція. Луговий розповідав, що в окремі дні весь харківський трафік амфетаміну йде через Сашу, і з ним краще не сваритися, бо він «здав» більше народу, ніж волосин у нього на грудях. Це такий жарт був. Луговий взагалі якось несмішно жартував... І ще він казав, що Саша, якщо забажає, міг і з мусарні кого завгодно витягти... тобто з міліції... просто одним дзвінком. Всі знали, що Саша — бнонівська собака.

— Маєте на увазі БНОН? — перепитав прокурор.

— Так,— Захарченко здригнувся, наче отримав слабкий удар током, і раптом випростався.— А що? Мені втрачати нічого! Доказів у мене, звичайно, ніяких, але всі знають, що у Саші був найкрутіший товар. Тому що — конфіскат, і все майже нерозбадяжене! Дорого, але найкраще! Може, тому він і на свободі гуляє, а не сидить ні за що, як я!

Прокурор мовчав. Судді також. Мовчав і зал.

— Тому що посилочки отримує звідти, розумієте? — розпалявся, відчуваючи загальну увагу, Захарченко.— З відділку! Ось вам, прокуратура, й інформація для роздумів. Він як барижив, так і барижить, а я нікого навіть шпилькою не штрикнув, а вже більше року в СІЗО! Ще й закриєте мене років на п’ятнадцять, з вас станеться!..

— Він згадував якісь імена? — набурмосився прокурор.— З ким конкретно той Саша контактував у БНОН?

— Та звідки мені знати? — вже майже істерив Захарченко.— Він переді мною якось, знаєте, не звітував!

— У мене нема більше питань, ваша честь,— прокурор похмуро всівся на місце.

— А ви проведіть перевірку щодо цього, пане прокуроре! — саркастично вигукнув сивий суддя.— Це ж ваш безпосередній обов’язок!

Прокурор знову почав з гідністю підніматися, але суддя вже махнув рукою.

— Я тільки хочу пояснити, ваша честь,— все ж таки заговорив прокурор,— що прокуратурами Дзержинського і Комінтернівського районів будуть проведені перевірки за наданими під час судового засідання показами підсудного Захарченка щодо можливих фактів неправомірних дій співробітників підрозділів БНОН згаданих районів. Про результати суд буде проінформований в установленому законом порядку.

У залі хтось хихикнув, прокурор швидко сів. Захарченко тріумфально оглядав публіку з-за ґрат.

— Ваша честь, у захисту є клопотання,— піднялася Світлицька.

— Прошу,— з охотою промовив сивий.

— Захист просить суд у зв’язку з новими обставинами справи повторно викликати в якості свідка Купер Софію Павлівну. Підзахисний вказує на учасника вечірки на ім’я Саша як на можливого винуватця смерті Наталії Штос. Очевидно, що покази цього Саші потрібні для об’єктивного встановлення істини. Захист вважає за необхідне встановити особу Саші. Для цього треба ще раз опитати Софію Купер, яка, судячи з усього, добре його знає, але приховує цей факт.

Чорнявий виразно подивився на прокурора. Сивий кивнув секретарю.

— Прошу всіх встати! — гукнув секретар і виструнчився.

Зал з шумом піднявся. Встала і суддівська колегія. Сивий оголосив:

— Суд після наради на місці постановив задовольнити клопотання захисту і повторно викликати в якості свідка Купер Софію Павлівну. Суд постановив направити Купер Софії Павлівні письмове повідомлення за місцем проживання про необхідність явки до суду. Судове засідання оголошується закритим. Наступне засідання призначається на двадцять п’яте квітня, початок о дев’ятій ранку.