Новини

1

хній білий «Ланос» нагадував затягану шмату. Вони повсідались спереду, а мене вирядили назад, поруч з понятим. Я придивився: м’ятий мужичок алкоголічного вигляду; одразу видно, що доля з ним не церемонилася. Він без кінця мигав — і не лише очима, а й усім своїм невдалим обличчям. Коктейль із переляку й ейфорії в його міміці багато що пояснював: колись його прийняли так само, як і мене, і відтоді кожного разу він переживав напад щастя від того, що ця моторошна, до зубного болю знайома ситуація відтворюється не з ним, а з кимось іншим. Так внутрішньо посміхається каліка, дізнавшись, що комусь іншому ампутували ногу.

Мусора — ті ж вампіри. Якщо вони кусають звичайну людину, вона перетворюється на понятого.

Наступні хвилин двадцять ми не рухались із місця. Повітря в салоні загусло, як патока, я відчував у роті гидкий свинцевий присмак. З неприємними людьми бувають лише неприємні розмови. Ти шуба, вони — міль. Вони харчуються твоїм часом, твоєю психікою, твоїми неприємностями, твоїми грошима, твоїм життям. Ти для них їжа.

Діалог вів старший мєнт, а його напарник по душогубці лише вставляв короткі насмішкуваті репліки. Вони додержувалися діаметрально протилежної техніки мовлення: слово старшого удавалося важким, вагомим, він наче розмахувався — і запускав у тебе тим словом, ніби шаром для боулінгу, і воно зносило тебе, як кеглю. Що ж до молодшого, то він, тільки-но відкривши рота, починав розстрілювати тебе чергами дрібненьких, як кулі, слівців без розділових знаків, ще й примудряючись підгигикнути, немов уся ця ситуація була комедією, що спеціально розігрувалася для нього і його колеги.

Я змирився зі своїм статусом затриманого. Відповідав сухо, коротко, однозначно. Я перетворився на генератор коротких, безжиттєвих відповідей.

— Хто батьки?

— Їх немає.

— Як це?

— Кажи, бля, хто батьки, не пар мізки, ги-ги, ми ж усе одно дізнаємося!

— Мати померла. Батько нас покинув.

— Шо ти нам травиш, ги-ги, ми ж усе перевіримо!

— Я правду кажу.

— Від чого мати померла?

Я мовчав.

— Гаразд,— раптом погодився старший мєнт.— Це особисте.

— Ти глянь! — гигикнув молодший, обертаючи в руках моє посвідчення.— І тут він обдовбаний! Кажи — дунув перед тим, як фотку робить, та, преса, ги-ги-ги?

Я мовчав. Він довго і вигадливо виматюкався. Взагалі матюкалися вони часто і наче навіть не до мене, а просто в повітря, наче періодично виголошували молитви своєму мєнтовському божеству, яке приймає їх лише в такому вигляді. Молитви, що складаються виключно з російського мату.

Хоча, якщо чесно, він не помилився — я тоді дунув.

— Ну, і якого ти мовчиш?

— А що треба казати? — поцікавився я.

— Ну, ти ж, мабуть, не зовсім тупий, преса? Знаєш, в якій країні живемо?

Я мовчав і на це.

— Знаєш, яка міліція у нас?

Молодший тим часом передивлявся повідомлення у моєму телефоні.

— Я можу йти? — пискнув понятий.

— Підписав протокол? Давай, до зв’язку...

Понятий миттєво вшився.

— Як на мене,— розмірковував старший, розмахуючи переді мною пакетиком з марихуаною,— я б за цю муйню не саджав. Водяра більше народу губить. Кожен день когось десь ріжуть, кожен божий день. Це ж чисто геноцид! Особливо в області! Та й у місті те саме. Знаєш, яке найпоширеніше знаряддя вбивства на селі, га, преса? Я тобі скажу: кухонний ніж! Нажеруться і давай одне одного кромсати — жінку, чоловіка, кума, сина, бабусю, все по хєр! В основному родичів. Різанина щодня. А за цю полову я б людей не чіпав. Вона і краще, і веселіше, і безпечніше. Але законодавець вважає інакше. І ти, преса, попав. Так яка там у нас міліція?

— Добра? — припустив я без особливої надії.

Молодший заіржав і десь із хвилину не міг зупинитися. Слідом і старший засміявся.

— А ти, преса, таки веселий, ги-ги,— реготався молодший.— Я, може, навіть не буду тебе дуже метелити!

— Продажна,— нарешті вимовив старший мент, і весь його сміх на цьому випарувався.— Про-даж-на! У нас сім’ї, діточки їсти хочуть. Що ти можеш на це запропонувати?

Я подумав і спитав:

— А скільки треба?

— Мільйон, ги-ги!

— Бля, ти щось не врубаєшся...

— Це ж, бля, стаття, ги-ги, ти думаєш ми жартики з тобою жартуємо! — молодший змінив тон, і його «ги-ги» вже нагадувало не смішок, а видих після хуку. Він поторсав мій гаманець, але тих невеликих грошей, що там були, чіпати не став.

— За коробку не сядеш,— пояснив старший.— Але умовний дадуть, із цим навіть до бабці не ходи.

— Коротше, він мене задовбав,— розлючено захекав молодший.— Чого ми вовтузимося з цим дятлом? Веземо і оформляємо! Все в правовому полі! Нах мені цей геморой?

— Поїхали,— старший завів двигун.

— Можу знайти тисячу, гривнями,— висунув я першу ділову пропозицію.

— Ти що, на приколі, ги-ги? А начальству я що понесу? Таких розцінок взагалі немає! Ти нас хоч не пишеш там?

— Я перевірив,— заспокоїв старший,— диктофона немає.

— Отож бо. Зараз, бля, або ти почнеш серйозну розмову, або їдемо у райвідділ,— прохекав молодший.

«Ланос» виїхав на дорогу. Непомітно зсутеніло. Я заспокоївся, навіть відчув до ментів крихту співчуття: вони чинили свою підлоту без особливого задоволення — просто робота така. Я вішав їм про те, що зарплатня у пересічного журналіста маленька, дружина в фотосалоні також не заробляє, родичів у нас нема, і всі наші збереження — тисяча гривень, що залишилися в нас ще з весілля. Вони відшукали в моєму телефоні номер Марини і подзвонили їй. Мені було соромно, але я сидів нерухомо.

Після довгого вникання в суть справи Марина запропонувала за мене п’ятсот гривень замість тисячі і з нервами обірвала дзвінок. Старший мент закурив у віконце:

— Щось дружина не поспішає тебе виручати...

— Муж та жена — одна сатана, ги-ги!

— У нас сімейна криза,— пояснив я.

Мене страшенно сушило, а пити не було ні краплини. Раптом у старшого мєнта заграв телефон. Я сподівався почути рингтон на кшталт «Прорвемся, ответят опера!», але то був приємний клубнячок, здається, навіть британський.

Так, міркував я, ось тобі й нова мусорська генерація — ці вже не хлищуть горілку з гранчаків, не закушують зірочками з погонів або цигарками в задушливих райвідділах. Мусора еволюціонують разом зі своїми обожнюваними злочинцями. Тепер вони такі ж просунуті, як і бариги: тусують, мабуть, у тому ж таки «Вегасі» — шмаль, фен, австралійський дабстеп, другокурсниці філфаку, які збуджуються від дармового шампанського... Все, як у людей. Тільки гроші люблять так само, як десять років тому, ба навіть більше...

Старший мент вислухав когось, відповів: «Так, веземо!», відключився і про щось швидко проінформував свого колегу-упиря. Я не розчув.

— Ні хріна собі! — присвиснув той.— Так ти, виявляється, не простий, преса!

— Це ж як? — сторопів я.

— Пісець тобі,— констатував молодший без будь-якої погрози. І цей нейтральний тон налякав мене більше, ніж погрози. Щось змінилося. Несподівано і безповоротно. Далі ми їхали мовчки.

2

На бетонному заборі виведено великими літерами: «Ты живешь в коробке из-под чьих-то ботинок». Частки секунди вистачає, щоб ці слова почали проростати в моїх мізках, як вишнева кісточка в черепі підстреленого бароном Мюнхгаузеном оленя.

— Диви, не вішайся мені тут,— попереджають мене ще у дверях.

— На чому? — цікавлюсь я.— На шарфі?

— Та мені все одно, хоч на власному капшуці! — чується міліцейська відповідь.

Залишившись наодинці, я починаю розмірковувати над загадковим посланням, яке видно з вікна райвідділу. Хто написав ці слова? До кого вони звернені?

З меблів тут лише стіл і два стільці. Я висунув шухляду стола — на розпухлій жовтій папці з білими шнурками стирчить банка з-під пива, з верхом забита смердючими недопалками. В іншій шухляді виявилися великий металевий ключ від навісного замка і порожня пляшка з-під горілки «Пшенична». У кутку цієї похмурої кімнатки — колона з автомобільних скатів у людський зріст. Тьмяна лампа світить так, наче повільно випромінює радіацію.

Двері ривком розчахнулися. Я швидко засунув шухляду і зробив крок від столу. Ввійшов чоловік. Спочатку я вирішив, що це знову старший мєнт, але то був не він. Саме так відбулася моя перша зустріч з Бісом.

Звичайно, тоді я не знав, що це саме Біс, і перш ніж роздивитися його, відчув його появу. Наше знайомство почалося з болю — мене миттю скрутило від влучного штричка в сонячне сплетіння, настільки жорсткого, наче мою грудну клітку простромив бичачий ріг. Я приземлився на стілець, навіть не зрозумівши, хто, як і коли мене вдарив. І перше, що я роздивився, коли продихався,— широченні долоні з товстими, як хробаки, пальцями. Кожен з них здавався живим організмом з власними хижацькими інстинктами.

Я хапав повітря, мов викинута на суходіл риба, а тим часом переді мною тихесенько гойдалася одна з цих серйозних долонь: міцні кістки, звивиста синя вена, схожа на річку Амазонку зі шкільної географічної карти...

— Голову не піднімай, суко,— наказали мені зверху.— В Японії не можна дивитись на імператора, а в Харкові заборонено дивитися на мене.

Він вимовляв те «суко» так, ніби саме таким чином я записаний у власному паспорті. Порушивши заборону, я все-таки кинув погляд угору, за що тут же поплатився, отримавши дужий удар у лоба. Враження було таке, ніби мене плазом гепнули совковою лопатою. Якийсь час я перебував у позі ембріона на мєнтовському стільці.

— Я тебе вмазав не зі зла, а для знайомства,— повідомили мені після довгої паузи.— Людина я поміркована, риболовлю люблю. Та якщо ти мене розлютиш, я тобі здоров’я зменшу. Будеш кров’янкою сцятися років зо три. І гівно своє зжереш. Знаєш, яке воно на смак? Не куштував? Тут таких, як ти, багато сиділо — жерли і добавки просили. Дійшло?

— Навіть дуже,— зізнався я.

— А те, що ти там преса якась, мені пох. Засунь у дупу свій папірець із фоткою. Дам команду — і тобі тут усю ніч будуть яйця залізною клямрою відбивати. Потім випустять і будеш такий, як і був, тільки трохи відбитий. Потрібні докази?

— Не треба доказів,— попросив я.

Ті два напаси з чарівної піпетки, що я дьорнув у Сашиній «Тойоті», тільки зараз почали розпирати мене на максимальну потужність. Не лишилося навіть тіні позитиву. Почалася не просто паранойя, а якесь печерне жахіття: біль та приниження стали єдиною реальністю.

— Я можу тебе тримати тут, доки з тебе остаточно не зроблять дебіла. Від найменшого шереху будеш класти в штани. Чув про тутешню прес-хату? Там з людьми таке роблять, що навіть у мене волосся дибки стає.

Краєм ока я встиг помітити, що він лисуватий і до того ж стрижений дуже коротко. Тому волосся в нього може стирчати дибки завжди — ніхто й не помітить.

— Тобі, преса, пряма путь до прес-хати. У вас навіть названіє таке саме. І будуть тебе там дрючити, як ту Мальвіну!

Він усміхнувся і жваво підсумував:

— Ти диви — майже віршик вийшов!

Тільки тоді я спромігся трохи розгледіти його. Це був широкий чолов’яга за сорок, середнього зросту, міцної, але не спортивної статури. Тверде, наче гранітний могильний пам’ятник, підборіддя, заросле рудою щетиною, і прихована готовність до насильства в поривчастих рухах вказували на спадкову психопатію. Мишачі оченята не мали райдужки — суцільні чорні зіниці, в яких виблискувала садистична насолода. Щоки — не щоки, брила,— пласкі, грубі, ніби повищерблені наждаком. Цей чоловік не погрожував, а просто констатував факти, сперечатися з якими не мало жодного сенсу, і саме це було найгірше. Він походжав напівтемним кабінетом, періодично стискаючи долоні, при цьому його м’язи помітно напружувалися, наче він сам себе щохвилини перевіряв на міцність.

— А так я людина не зла,— знову поділився він. — Можу й пива випити. З воблою. Тому відповідай по суті справи. Пиши, бо інакше тобі пісець.

І з моторошною силою, немовби заганяючи невидимий цвях, він обрушив свою долоню на голий стіл, на якому лежав чистий аркуш паперу.