Новини

1

оргнуло на перехресті червоне, чорна «Тойота» загальмувала, хлюпнувши багнюкою так, що я ледве встиг відскочити.

— Швидше сідай! — висунувся крізь бокове скло Саша.— Часу обмаль!

Світлофор зазеленів, і він утопив педаль газу.

— Як робота? — спитав Саша.

— Багато новин.

— Хєровий ти журналіст,— раптом вимовив він якось розчаровано.

Я не зрозумів гумору. Не вважаю себе Хантером Томпсоном, але коли працюєш у журналістиці не перший рік, а людина, яка взагалі не має до професії відношення, називає тебе хєровим журналістом,— це напрягає. Втім, я зберіг витримку, жодний мускул не ворухнувся на моєму обличчі.

— Це чому? — поцікавився я спокійно.

Він навіть не подивився у мій бік, просто гнав машину по нічній Клочківській. Ще деякий час ми грали в мовчанку.

— Ти маєш розповідати людям правду, так? — нарешті заговорив він.— Зривати покрови... Ось ти зустрів баригу, що торгує феном і травою. Що робить у такому разі хороший журналіст? Розпитує про бізнес, дізнається про постачальників, розкриває всю схему — і бац! — виходить розгромна стаття про місцевий наркобізнес. А що робиш ти? Затарюєшся в мене! Так який з тебе журналіст? Хєровий, як я вже казав.

Такого я не чекав. Він уважно вдивлявся у нічну дорогу, наче чекав, що з узбіччя вистрибне олень. І навіть оком не кинув у мій бік!

— Ти серйозно? — спитав я.

— Ну звичайно! — вигукнув він з якоюсь раптовою експресією.— Через таких, як ти, вся країна в дупі! Такі, як ти, завжди мовчать і ні хєра не роблять!

Треба визнати, я розгубився, бо не знав, що й сказати. Він і далі мовчав та дивився на асфальт, дивився і мовчав, і вся ця ситуація, яку він тільки-но створив, реально вибішувала.

— А звідки тобі знати, може, я на першому етапі? — буркнув я.— Може, я саме збираю інформацію?

— О, так ти щур, і сам зізнався! Знаєш, що у нашому бізнесі роблять зі щурами?

— Та пішов ти! — вибухнув я.— Ти торгуєш! Ти барига! Хєрова людина! А продажні менти прикривають твою дупу! Я тобі хто — Махатма Ганді? Я працюю з новинами! Тягаюся на комісії міськради!

— Махатма Ганді...— посміхнувся він примирливо.— Цікаво ти сказав...

Я відкрив віконце, закурюючи. Ніч дихнула в салон свіжістю. Треба змінити тему.

— А ти сам хто є? — спитав я.— В сенсі — з професії? Юрист?

— Я з професії, як ти справедливо зазначив, хєрова людина,— відповів він, і я більше ні про що не допитувався.

Нарешті ми виїхали на окружну, залишили машину на стоянці й вирушили до недобудованого гіпермаркету. У Саші весь час вібрував телефон, але він не відповідав. Ми спустилися в яр, пролізли у дірку в бетонному заборі і йшли ще хвилин десять якимись сміттєзвалищами. На віддалі непевно видніла лісосмуга, це був край Харкова. З іншого боку височіли студентські гуртожитки. Навкруги було суцільне сміття, ледь присипане талим снігом. Кросівки занурювалися у бридку масу, і відчуття було таке, ніби ходиш по чиїхось присипаних гіпсом нутрощах.

Тим часом Саша радився з кимось по телефону:

— Не бачу! Дошки? Зараз! — він озирнувся і зробив кілька кроків.— Бачу! Так!.. Допоможи!

Це адресувалось уже до мене. Ми підняли довгу напівзогнилу дошку і відкинули її убік. Під нею виявився моток дроту і ще одна дошка, коротша. Позбавилися й її.

— Ні хріна! А, стій!.. Є! — Саша тріумфально вихопив зі сміття дещо об’ємне, на кшталт чорного поліетиленового пакета.

— Усе норм, брате,— кинув він у телефон і відключився.

Виявилось, що в пакеті десь два кіло марихуани. Як пояснив Саша, це була суцільна шолуха, курити яку не має сенсу — зробиш сорок три напаси і будеш переконувати себе, що пре. Ми, однак, смикнули потроху для перевірки через Сашину спеціальну піпетку — жодного результату. Потім сіли в машину, під’їхали з цим пакетом до гуртожитку медичного універу. Саша заніс туди пакет з марихуаною так буденно, ніби там була картопля. Вахтер на конторці привітався першим. Саша сунув йому двадцятку, той швиденько прикрив її сторінкою журналу відвідин, і нам не довелося світити документами. Ми дісталися холу на першому поверсі, всілися на підвіконня біля дверей коменданта, зачинених через пізню годину. Пакет, за який можна було отримати п’ять років колонії, Саша кинув просто на підвіконня. Мене вразило це усвідомлене недбальство — ніякої конспірації, пост вахтера майже поруч, двері коменданта за два кроки, туди-сюди мотаються студенти і сторонні відвідувачі, а йому хоч би що! Ми з ним мовчали, витріщались на молодесеньких студенток, начебто вивчали стенд з правилами пожежної безпеки, і чогось чекали.

І раптом — почалось! Це була справжня містика: Саша нікому не дзвонив, але тутешні мешканці підходили й підходили, хлопчики, дівчатка, спочатку по одному, потім по двоє, далі групами, поки біля нас не створився справжній натовп. Слов’яни, араби, турки, непальці, навіть негри: Саша об’єднував усі раси і національності, всім їм хотілося того ж самого. На моїх очах він знищив усіх до останнього расистських, фашистських, ксенофобських теоретиків, не словом, а ділом довівши: насправді всі ми однакові, всі воліємо як слід накуритись. І двометровий чорношкірий хлоп із Зімбабве, і вісімнадцятирічна першокурсниця із Конотопу тяглися до Саші, щоб придбати в нього ту погану, ні на що не годну траву.

Сашу всі знали, він також знав майже всіх. Коли людина підходила, лунав наступний діалог:

— Що там?

— Шолуха,— чесно зізнавався Саша.— Дуже слабка. Проте дешева.

— Скільки?

— Сорокєт.

— Давай одну!

Або:

— Давай дві!

Брали й по три коробки. Я навіть уявити не міг, що можна так запросто барижити наркотою в гуртожитку державного навчального закладу. Ніякої фасовки, ніякої конспірації, райвідділ за двісті метрів звідси! Саша діставав жменю трави, схожої на кріп, і насипав її в коробку з-під сірників або на лист паперу. Все робилось на око: комусь менше, комусь більше, щось узагалі сипалося на підлогу,— та то по барабану. У цій безтурботності було якесь безбережне нахабство.

Уся наркоторгівля скінчилася за півгодини. Потік студентів вичерпався. Саша забезпечив майбутніх медиків пародією на марихуану, а зараз, на моїх очах, перераховував пухку пачку купюр, яка матеріалізувалась у його руці буквально з повітря. Це була якась магія. Продавши цю полову, він за двадцять хвилин заробив більше, ніж я за місяць! При цьому в нього залишалася ще половина зілля.

— Навіщо вони купують це гівно? — дивувався я, коли ми вже йшли.— Воно ж ні про що!

— Звикли курити,— задоволено реготав він.— Їм хоч кропиву давай, аби дим! Це ж медики! Їм треба гробити здоров’я, в них його забагато!

— Ти їм завжди такий шлак тулиш?

— Коли немає іншого.— Він запалив цигарку.

І тут, звичайно, виникло питання: а що ж будемо курити ми, якщо нічого кращого немає.

— Не переймайся, Каштанка. З’їздимо, візьмемо хорошої,— заспокоїв Саша.— Є одне місце. А ти думав, у мене завжди є?

— Десь так...

— Ні, в країні криза... Хіба ж би я шукав той кріп по смітниках? І «швидкості» сьогодні не буде. Он, якщо хочеш,— забирай той пакет!

Я замислився. У пакеті залишалося ще багато зілля.

— Бери, молока звариш!

— Даруєш?

— Ну майже. Віддам за символічну ціну.

— Та ні...— вирішив я.— Таскатися з цим... через метро... Дякую, обійдусь.

— Як хочеш.— Він не наполягав.

Пакет у підсумку ми сховали на іншому смітнику — біля гуртожитку. Він збирався заїхати за ним завтра — післязавтра і знову за півгодини заробити на медиках мою місячну зарплатню. Здавалося, йому наплювати, що той пакет міг кудись зникнути. Для Саші то був навіть не заробіток — дрібний епізод, рак на безриб’ї. І йому було плювати, що я знаю місцезнаходження пакета.

Та й що б я зробив з тим знанням? Забрати і віднести додому? Неможливо — Марина надіне його мені на голову і задушить. А продати я не зумію — який з мене барига? І взагалі, якби в той гуртожиток зайшов не Саша, а якась інша людина, наприклад, я, нічого б не вийшло. Вахтер би зупинив, покупці не з’явились, а натомість з’явилася б міліція.

Віддаю належне: Саша мав інстинктивний кримінальний кураж, що допомагав йому провертати такі оборудки.

2

Мабуть, я грюкнув дверцятами надто енергійно, тому що зелені очі в дзеркалі заднього огляду беззвучно проказали: «Мудило». Саша і Соня разом повернулися до мене. У синхронності їхніх рухів відчувався майже родинний зв’язок: типу, братик та сестричка.

Вулицю за віконцем окупував слизький безстатевий березень. Щосекунди виникала погроза чергового дощу. Комфортний салон Сашиної «Тойоти» — доброї, ладно склепаної залізними руками японських роботів автівки, видавався справжньою насолодою після всіх цих нервувань і непогоди.

— Де б ми ще зустрілися, журналісте,— вимовила Соня з помітною нудьгою в голосі, немов би чекала когось цікавого, а натомість приперся я. От тобі й «привіт»! Весна загострила кожну рисочку її обличчя, висвітивши його якоюсь голодною принадою. Точнісінько панночка-ляшка, що спокусила стражденного Андрія Бульбу.

— На суді,— припустив я.

— Я туди більше не ходжу.

Сашини очі замиготіли:

— Вона їм усе розповіла.

— Про тебе ж нічого не розповідала,— заперечив я.

— Про мене?

Тут у Соніних очах щось сполошилося, але лише на хвильку, наче в ставок кинули камінець, пішли концентричні кола, а потім він пішов на дно, і все знову стало так само, як і було.

— Маячня,— знехотя пояснила Соня Купер.— Захарченко травить, що героїн розводив якийсь Саша.

— Я навіть на тебе подумав! — підхопив я.

Очі знову замиготіли зеленню.

— Коли б я, Наташа була б жива.

Я продовжив тиснути:

— Так ти її знав?

— Не дуже.

— Ви дружили?

— Ми з різних соціальних страт,— відповів Саша задумливо.— Вона — буржуазія, а я — звичайний роздовбаш...

Він затягнувся зі своєї фірмової піпетки. Салоном розтеклися солодкаві пахощі добрячої марихуани у супроводі специфічного звуку диму, що вбирається на повні легені. У голові в мене спрацював перемикач на режим ейфорії. Скло вкрилося дрібними краплинами. Тротуаром, за три кроки від нас, повз, мов гусінь, людський потік. Тоноване скло захищало нас від сторонніх очей.

Без церемоній (а чого, власне, йому церемонитися?) Саша циганським поцілунком вдув дим у губи Соні і продовжив свої спогади про Наташу Штос:

— Вона була типовою мажоркою. За життя не заробила ні копійки, а понтів, як у імператриці Китаю. Один раз приїдеш до неї на «Ланосі» — весь останок життя буде вважати тебе таксистом. А не замовиш їй «Кристал» за штуку баксів, то ти взагалі в її очах челядь! Таких треба дресирувати. До мене вона, правду кажучи, добре ставилася.

— До тебе всі добре ставляться,— докинула Соня холодно.— Поки в тебе є.

— Коли все це сталося, я відпочивав у Туреччині,— вів далі Саша.— Це така трагедія... Дуже шкода... Гарне було дівчисько, хоч і мажорка.

— Я її попереджала щодо уколів,— кинула Соня, як мені здалося, зловтішно.— Ми навіть «Реквієм по мрії» якось разом дивилися...

Саша почав насвистувати моторошну мелодію Моцарта, під яку в тому фільмі божеволіють, відрізають кінцівки і роблять інші страшні речі.

— Не свисти, грошей не буде!

Соня стукнула його кулаком по плечу, Саша нявкнув.

— Цей суд мені діяв на нерви,— посерйознішала вона.— Не люблю суди. Ставлять купу питань, коли все і так ясно.

— Що ясно? — поцікавився я.

— Ясно, що Захарченко її угробив! — враз перемінився Саша.— З Луговим на пару! Тому що Луговий — лох! А Захарченко — лох у квадраті! Їм кішку нагодувати не можна довірити, не те шо дівчину вмазати! Їх треба в хліву тримати разом зі скотиною, а вона їх у дім пустила!

— Ти добре їх знаєш? — спитав я.

— Розмова стає нудною...— Соня затягнулася із чарівної піпетки і відповіла Саші навзаєм — знову ж таки циганським поцілунком. І все в мене на очах. Ця ідилія починала дратувати, хоча здавалося б — що мені до неї?

— Добре.— Я відвернувся.— Куди їдемо?

Соня стрільнула у мій бік нахабнючими карими оченятами. Погляд був з підступом, експериментаторський: вона все ще продовжувала польові дослідження кордонів мого приниження, атакувала малими, але болючими уколами і уважно спостерігала, чи буде кров’янити...

— Ми зараз поїдемо і добряче тряхнемся,— відповіла вона весело.— А куди ти поплентаєшся, журналісте, нас анітрохи не хвилює!

— Хапай свій пакет і «давай до свіданья»! — гигикнув Саша.

— Дай піпетку на дорожку, раз тут такий розклад.

— Тримай.

Мені забили і сунули до рук піпетку. Добрячі, забористі шишки — вставило миттєво, аж жовті кола перед очима попливли. У блискучій, наче сонячній спіралі цілувалися Саша і Соня, наче жерли одне одного в захоплюючому солодкому симбіозі.

— Хочеш подивитись, як ми трахаємося? — спитав Саша. Його рука ковзнула у виріз її розстебнутої блузки, Соня змазала мене хтивим поглядом — наче з порнофільму. Я аж надто гостро відчув себе зайвим.

— Давай пакет! — проказав я крізь зуби.

Вони цілувалися, тому довелось повторити. Нарешті він відірвався від її губ і передав мені пакет. Я розрахувався і, не прощаючись, вийшов, знову грюкнувши дверцятами сильніше, ніж треба.

Визнаю — їхня демонстративна хіть мене зачепила. Кому приємно опинитися стороннім, коли люди розважаються? В одній допотопній порнушці, яку я бачив ще підлітком, три хлопа використовували немолоду німкеню. Якщо точніше, використовували двоє, а третій блукав навколо, самотньо наточуючи свого олівця, вагаючись і не знаючи, як підступитися. Я не додивився той фільм, бо в якийсь момент втрачаєш до таких речей цікавість, тому так і не дізнався, чи перепало тому третьому, чи він лише дарма провітрював своє знаряддя. Він насправді викликав співчуття, той невідомий германський невдаха, бо в його банальному прольоті, якщо покопатися, тьмяно блимнула давньогрецька трагедія.

І от зараз я опинився тим третім. Коли дівчина, яку ти хочеш, дає не тобі — це особиста образа. А коли робить це у твоїй присутності — просто плювок в обличчя.

Втім, моя злість швидко вщухла. Прегарна марихуана вихлюпнула немовля моєї злості разом з мильною водою меланхолії. Звичайні люди, що траплялися назустріч, здавалися нетиповими, цікавими, непересічними. У кожній рисочці їхніх облич читалися сліди неповторної долі. Кожному було про що сповістити цей протухлий і несправедливий світ. Я міг би створити геніальний репортаж із життя кожного таксиста. Довести всім і кожному, що його будні в Харкові так само важливі для загалу, як європейське турне якоїсь там Мадонни. Я напишу про звичайнісінького українця, вирішив я. Зроблю сюжет про цю роботящу, добру і чесну в глибині душі людину, лишень трохи зіпсовану корупцією чиновництва, важкою працею за двісті доларів на місяць і невмирущим квартирним питанням! Навіть не сюжет, а спеціальну програму, цикл передач, щось на кшталт «Україна і люди»,— ми ж усі унікальні, всі прегарні, всі заслуговуємо на краще життя! Я впишу власне ім’я кожного із сорока п’яти мільйонів українців у новітню історію держави! Нас не звели на ніц татари, турки, поляки, росіяни, революції, війни, голодомори, імперії, валуєвські укази; нами подавилися вусаті і лисі диктатори,— і це значить, що нас ніколи і ніщо не вб’є! Ми не помремо! Навіть після ядерної війни залишаться лише таргани і українці!

Учителька з Житомира, водій маршрутки з Івано-Франківська, луганська проститутка, полтавський студент і харківський барига,— всі ви варті не меншої слави, ніж усі разом узяті президенти вкупі із прем’єр-міністрами! Хоч раз у своєму жалюгідному житті я розкажу щось важливіше за ремонт доріг і проведення оперативно-пошукових заходів. Я відірву вас від буденних справ, і ви розчулитесь, ви попустите сльозу, друзі! А побачивши, як вас багато, які ви схожі, як вам болить одне й те саме, і одне й те саме гріє вас усіх, ви би навіть не повстали, а просто вирядили весь цей зоопарк на смітник історії! Співвітчизники, ви не варті того, чим ми, журналісти, вас годуємо! Може, об’єктивності й немає, але ж є правда, є людина, є Бог!..

Саме на цьому мене зупинили. Переді мною виникли двоє неприємних типів, і з першої секунди я зрозумів, що вони неприємні. Мені дуже схотілося, щоб вони просто зникли і не псували божественний хід моїх думок, не поганили такий чудовий день, схотілося ще до того, як вони вимовили хоч слово, ще до того, як я зрозумів, що вони саме по мою душу.

Наскільки я пам’ятаю, вдягнені вони були у звичайний цивільний одяг: дуті куртки, кросівки, спортивні штани, скоріше молодіжний стиль, хоча обом було за тридцять. Один, вельми неголений, виглядав ще старішим.

— Добридень! Можна вас на хвилинку? Відійдемо трохи.

Останнє було не питанням, а констатацією — ти зараз відійдеш разом з нами. Промайнуло розкрите посвідчення, в якому я нічого не розгледів, крім сірої фотки, печатки і словосполучення «по боротьбі з незаконним...» Мене відвели до спустілих торгівельних рядів ринку біля метро «Героїв труда». Продавці вже давно розійшлись. Я видавив: «Чим можу?» — і одразу стало ясно, що голос мені вже не підкоряється, краще б я мовчав.

— Документи є?

Я витяг посвідчення співробітника інформаційної агенції. Що ж до пакунка марихуани в кишені куртки, то він не міг розсмоктатися сам собою. Я навіть не сподобився сховати його за студентською звичкою в кросівку! Ідіот! Я настільки знахабнів, що відчував себе недоторканим.

На моє посвідчення вони подивились з огидою:

— Преса?

— Так,— пискнув я, набрався духу і включив дурня: — У чому справа?

— Чому блідий такий, пресо?

— Я... я нічого...

— І ручки трусяться. Давай, вивертай кишені.

— На якій підставі?

— Зара поїдемо у райвідділ, і я тобі, бля, таку підставу знайду, що будеш не радий, що на світ народився. Гадаєш, у міліції б’ють? Нічого подібного! Там — мучають! Запам’ятай це на все життя!

— Годі, діставай усе,— спокійно наказав старший мент.— І давай без героїзму, бо отримаєш по печінці. Якщо нема нічого, то хулі тобі боятися?

Я дістав телефон і ключі. Молодий промацав кишені куртки.

— О! А це що?

— Та ти глянь!

Тоді вони витягли пакунок. Я відчув себе манекеном. Звідкілясь підскочив третій, миршавенький, погано вдягнений чоловічок. Старший демонстративно запечатав марихуану в пакет для речдоків.

— Понятий, зверніть увагу: у підозрюваного вилучено пакет з невідомою речовиною рослинного походження,— урочисто оголосив неголений.

— Саме так,— з радісною фізіологічною готовністю погодився понятий.

— Ну, преса, ти залетів!

— У кого купляв?

— Нарвав,— сказав я без найменшої надії.— В лісосмузі...

— Нічого, коли я тобі яйця почну крутити, ти мені все розкажеш. Ходімо! І давай без дурні.

Людці навколо топали у своїх нікчемних справах, нікому не було до мене діла. На проїжджій частині загарчав двигун — чорна «Тойота» рвонула з місця і миттєво зникла. Чи то його автівка? Через той стрес я не встиг роздивитися як слід.

Я плентався в місцеве відділення гестапо разом з двома найнеприємнішими людьми на світі і переляканим понятим. А веселий, накурений Саша мчав трахати веселу, накурену Соню Купер.

Життя несправедливе, та всі звикли.