Новини

1

им паскудним, самотнім літом я жив без копійки в кишені. Після сесії у червні всі друзі роз’їхалися, і я, свято переконаний у тому, що в липні кожен нормальний студент мусить хоча б для галочки навідатися додому, мотнувся в Красномайськ. Спочатку в мене й насправді була думка залишитися там хоча б на місяць, але вже за тиждень безцільного вбивства прожарених, наче стейки, липневих годин, я, охоплений справжньою ейфорією, переминався на зупинці, міцно тримаючи сумку, натоптану бабусиними харчами. Я чекав на автобус, що евакуює мене з цього сільського пекла.

У напівмісті Красномайську можна робити хіба що дві речі — займатися сільськогосподарською працею і спиватися. Місцеві так і живуть: працюють і бухають. Колесо сансари розпочинає свій черговий оберт від посівної, прямуючи до вечірньої пиятики,— так без кінця. Якби зарплатню одразу видавали самогоном, це б усе спростило, але зробило б життя ще нуднішим.

До речі — я й досі не маю гадки, чому існування в селах і маленьких містечках таке тягуче і безпросвітне. Чому вся ця культурна еліта, театр, мистецтво, наука, гроші та політичні ігрища буяють виключно у столицях і містах-мільйонниках з катастрофічною екологією? Чому б усьому кращому, що вигадане людством, не перебазуватися в місцевості з чистим повітрям і натуральною їжею? Чому ті села й містечка залюднені майже самими рагулями і пияками, а не митцями і фінансистами? Це просто парадокс...

Інакше кажучи, в Красномайську мені було нічого робити — від праці на городі мене захистила бабуся, а спиватися було ні за що, та й не дуже хотілося, якщо чесно. Під час прогулянок центром я інколи зустрічав знайомих, але вже після перших вітань у розмові починала відчутно кристалізуватися ідея — збігати до циган за самогоном. На щастя, швидко з’ясовувалося, що ні у мене, ні у знайомого грошей нема, і подальша комунікація втрачала сенс. Хто, скажіть мені, ввів тут цей неписаний закон — що двом розумним істотам нема про що говорити одне з одним без алкогольної інтоксикації? Хто і коли вивів за дужки саму можливість тверезого діалогу? Може старші? Чи ті, хто стоїть над старшими?..

Я вигадав для бабусі якусь причину, начебто пов’язану із навчанням, а навчання вона поважала понад усе у цьому житті, втім, навіть не замислюючись над кінцевою метою того навчання... Інакше кажучи, набрехав про якийсь позаплановий екзамен, отримав «дари ланів», трохи грошви й повернувся до Харкова, у пустий гуртожиток.

За тиждень продукти скінчилися. Ще швидше скінчилися гроші. Стипендію мали дати лише у вересні, адже староста групи та інші відповідальні за це особи відбули у власних справах хто куди. Хто тут міг ошиватися у серпні? Хіба такі ж самі невдахи, як і я сам.

Невдовзі я почав голодувати. З відчаю пішов на будівництво, проробив тиждень — не сподобалось. І раптом звідти, звідки я й не чекав, прийшла допомога. Мабуть, насправді ніч видається найтемнішою перед світанком.

У безлюдному гуртожитку я зустрів одну ледве знайому дівчину з філфаку. Ми розговорилися, і вона розповіла, що літній школі живопису та малюнку потрібний натурщик. Платять копійки, але й робити нічого особливого не треба — стій собі протягом двох годин у плавках, доки тебе малюють. Вона б і сама пішла, але соромиться,— дівчатам там доводиться позувати топлес. Навряд чи мене можна було вважати атлетом, але в ті голодні дні я точно скинув з десяток кіло, тому мав цілком пристойний вигляд. Знайома і щодо цього мене заспокоїла: у студії працюють самі початківці, для них головне — відповідність твого реального торсу намальованому.

Така робота — по дві години, тричі на тиждень,— мене влаштовувала. Я ніколи не був надто сором’язливий і позував би навіть без нічого, але цього від мене не вимагали. В літній школі займалися малюванням більше двох десятків учнів — в основному, чомусь невродливі дівчата із зайвою вагою. Були й пара-трійка хлопців, абсолютно не схожих не тільки на художників, але й ні на що взагалі.

Липень трапився спекотний. Стовпчик термометра зрідка опускався нижче тридцяти, на асфальті можна було готувати яєчню. Заняття починалися зранку, оскільки вважалося, що саме в цей час найкраще природне освітлення. Я роздягався за ширмою і шльопав у в’єтнамках до подіуму в центрі аудиторії, скидав взуття і ставав босим на невеличку ковдру. Викладачка задавала мені потрібну асану, і вгодовані учениці починали переносити мій кістяк на папір. Незворушно стояти в одній позі протягом двох годин не надто зручно, але мені потрібні були гроші, а стояти все ж таки краще, ніж місити цемент і тягати шлакоблоки.

Часом мені дуже хотілося зняти плавки і позувати голим, щоб ці дівчата уважно роздивилися не тільки мої плечі і живіт, а й все інше, щоб вони малювали мене всього. Через це всередині розтікалося солодке і незнайоме еротичне відчуття, змішане з відчуттям таємної влади над тими, хто зараз дивився на мене. Коли мій член у плавках починав потроху набухати від повноти тієї влади, дівчата з першого ряду також починали дивитися на мене по-іншому. Вони трошки глибше вдихали повітря, і трошки ширше розкривали губи, і трошки міцніше стискали в пухких пальчиках олівці. Спостерігаючи за цим, я збуджувався ще сильніше, вони робили вигляд, що нічого не відбувається, а тим часом мій член більшав, і не тільки в моїх плавках — він потроху ріс і на кожному з малюнків. Дівчата впускали його в свою підсвідомість і унікальним чином навіки фіксували. Часом мені доводилося щосили стримувати себе, щоб не перейти межу, за якою вже не можна буде ігнорувати або заперечувати те, що відбувалося. Я не боявся осоромитися, мене не хвилювали дівочі смішки, але викладачка, що сиділа з книгою на колінах в останньому ряду, могла помітити і витурити мене до бісової матері. Я міг втратити роботу — тільки це мене і хвилювало. Тому я грав, але не загравався.

Аж якось я побачив її. Це сталося на третьому тижні моєї роботи. Закінчувалася друга година мого стояння, ні про які ігри я вже й не думав,— м’язи затекли, нила спина, я щохвилини поглядав на годинник над дверима і раптом помітив, що в аудиторії присутня ще одна дівчина, якої я раніше тут ніколи не помічав. Миттю виникло враження, що насправді вона завжди була тут, мов квітка в горщику, що її хтось дбайливо поставив біля вікна, щоб прикрасити кімнату. Вона чогось чекала і навіть не дивилася в мій бік, але, коли я став занадто відверто її роздивлятися, наші очі зустрілися, я продегустував її погляд, і щось у ньому здалося мені знайомим. Таке відчуття, ніби вона багато разів мене бачила, добре знає і навіть розкусила мою гру. В її очах я також помітив зневагу, наче я був не роздягненим до трусів молодим чоловіком, а малюком, що грається у пісочниці.

Того дня я допрацював своє і пішов, ми так і не познайомилися.

Коли прийшов день розрахунку, я непомітно зайшов до аудиторії і сів на тому самому місці, де тоді сиділа вона. І побачив, що вона стоїть на тому подіумі, де тоді стояв я,— і учні її малюють. Вона позувала так само, як раніше позував я, на ній не було нічого, крім білих бавовняних трусиків на стрункому загорілому тілі. Її маленькі груди ледь помітно коливалися в такт диханню... Наші погляди знову зустрілися, і між нами промайнуло щось на кшталт професійної цікавості. За певний час я все ж відвернувся — щоб не розглядати так відверто незнайому оголену дівчину. А вона позувала й надалі наче і не було нічого, і її прицільно підняті сосці скидалися на корабельні гармати, готові до першого залпу...

Тоді вона була молодою привабливою дівчиною з короткою зачіскою, майже «під хлопчика». Її холодна, як лезо, краса у той голодний і бідний на життєві радості час полонила мене з першого погляду. І тільки за три роки, чи навіть більше, коли ця молода жінка стала для мене рідною і відростила волосся, я почав відчувати її красу своєю власністю — як бездоганні під час покупки туфлі, що трохи зносилися. Вони й досі твої улюблені, але ти вже не проти приміряти якісь інші...

Її звали Марина. Свою майбутню дружину я побачив без ліфчика раніше, ніж вперше з нею заговорив. Наш роман вибухнув, як наднова. Ми наче наштовхнулися одне на одного глупої ночі у безлюдному пішохідному переході, вхопилися одне за одного і більше не послаблювали цю хватку, за межами якої — тільки самотність і чужі вищири. За рік до зустрічі зі мною вона боляче розсталася з іншим хлопцем. Він зрадив її, і вона цілий рік фізично не могла ні з ким зблизитися. Тобто рік жила без сексу. Та й моє статеве життя в той час важко назвати насиченим. Я теж, як і вона, відчував себе вільним від усіх людських зв’язків. Щось спустило нас одне на одного, як двох зголоднілих скажених собак... Власне, ми рятували одне одного від самотності, а у більшості випадків для шлюбу більш нічого й не треба. Ми зустрічалися два місяці, а потім я переїхав до неї. І ми прожили кілька років, вже й точно не пам’ятаю скільки. А тепер, Марино, ти пішла від мене...

Мабуть, ти виявилась кращим рятувальником, ніж я. Ти витягувала мене з депресій і нервових зривів, ти прощала мені відсутність подарунків, неуважність, лютий егоїзм. Ти бачила, що мене завжди тягне в ліс, як того неситого вовка, і все одно тримала нас, трималась за мене, тримала на собі нашу сім’ю... Втім, інколи й я витягував тебе з депресій, і мені багато на що було плювати заради тебе... Ти не ночуєш вдома — ну, так і я там не ночую... Здається, наша головна біда у тому, що ми виявилися аж надто схожими, і навіть наші зриви — патологія однієї й тієї ж природи. Ти вирішила піти — і пішла. Я сумую, люба. Але як пішла, то пішла. Чорт з тобою...

2

О сьомій тридцять я вже стояв у прохідній корпорації Смірнова перед в’яленим після нічного чергування охоронцем. Його ось-ось мали змінити. Охоронець протер очі і десь хвилину з підозрою роздивлявся моє посвідчення. Він знав мене в обличчя і знав, що я знаю, що він знає мене в обличчя, але все одно демонстрував пильність.

— Вам же на дев’ять, ні? — нарешті примружився він.

— Ми приходимо раніше, коли багато роботи.

Роботи в мене зараз взагалі не було ніякої, але я не міг більше залишатися вдома, в порожній квартирі, не міг заснути без неї. Коньяк, випитий вночі, вивітрився дорогою. О п’ятій я вже прийняв душ, вийшов з дому, випив кави і навіть з’їв хот-дог, відчуваючи себе не людиною, а якоюсь принципово іншою біологічною істотою. Може, однією з тих таємничих тварюк, що тисячоліттями живуть у Безодні Челленджера, не їдять, не сплять, не трахаються, а лише чекають на когось, хто ніколи не з’являється.

— Проходь,— дозволив охоронець.

— А ключ?

— Проходь, там уже один жайворонок сидить,— махнув угору охоронець.— Такий, як ти...

Я попрямував до сходів.

Після тридцяти п’яти дзвінків за останні дві доби, на які ніхто не відповів, не було жодного сенсу набирати її номер, але нічого, крім цього, робити не хотілося, та й ні про що інше не думалося. Як же підступно вона вчинила, в своєму репертуарі! Не вигнала мене з квартири, а сама втекла! Ну як можна втекти з власної хати? Куди? Маячня... Де вона зараз? З ким? Телефон третю добу відключений... Як людина може жити дві доби без телефону?

Я зайшов у ньюзрум і побачив саме того, кого і очікував побачити тут зрання — Блошкіна. Ну хто ще здатен припертися на роботу о сьомій, коли треба на дев’яту? Чому ці старигані завжди так рано прокидаються?

Ми привіталися.

Відповідальному редактору Блошкіну за п’ятдесят. Він завжди сидить біля вікна поряд із діжкою з невбиваним фікусом, куди він потай виливає залишки кави, і виглядає з-поза монітора, ніби через бруствер. Блошкін — круглий сивобородий чолов’яга, схожий на письменника Джорджа Мартіна. Він має властивість постійно тримати такий вираз обличчя, ніби ти щойно всрався в його присутності, а він з самого початку знав, що так і буде. «Чиновники знову зробили з тебе лоха!» — кричить Блошкін (він завжди кричить) молодій журналістці Ганнусі, і вона втікає, червона, аж підстрибом, на інший поверх — скаржитися на Блошкіна директору.

Блошкін — великий поціновувач неквапливих перекурів з горнятком кави. Він ретельно варить цю каву, а потім з повною чашкою, дуже повільно, черепашачим кроком спускається з третього поверху на перший і довго курить там біля входу, після чого так само повільно піднімається на третій поверх. Кожен перекур займає в нього півгодини. Блошкін не поспішає. Йому нікуди спішити. Йому не шкода робочого часу.

Судячи з вигляду, Блошкін тільки-но покурив, випив кави і включив комп’ютер — ніби перерізав червону стрічечку початку нового робочого дня. З самого ранку він був уже чимось дуже задоволений.

— О! — розреготався він, побачивши мене.— Чого це ти, Дань, рано-вранці? Хай нам, старим, не спиться, а ти ж молодий — живи та радій!

— Багато роботи,— відповів я, беручи зі стола зв’язку з ключем від мого закута.

— Та не сміши, ну яка в тебе робота? Ось я працюю, пишу про погоду...

— І що погода?

— Обіцяють дощі.

Блошкін із кректанням усівся у своє крісло, протер екран особливою ганчірочкою, тільки для цього й призначеною; потім знову піднявся, крекчучи, пройшовся по діагоналі через ньюзрум, полив фікус — і цією дією остаточно завершив ранкову церемонію. Якщо взагалі, то з робочим часом Блошкін не дуже церемонився. Його позиція полягала у тому, що робочий час має підлаштуватися під Блошкіна, а не Блошкін під робочий час.

— А редагувати поки йок,— проспівав він.— І ексклюзиви поки йок... Йок-йок! Може, ти мені щось напишеш?

Я знизав плечима.

— Я знаю, який у тебе вигляд! — раптом вигукнув Блошкін, і його сива борода аж затряслася.— Наче на тобі всю ніч чорти каталися! Га? Влучно?

— Так воно й було,— підтвердив я.

— Чимось ти таким займаєшся,— почав він розводити вголос, дивлячись на мене з-під лоба.— Просто гнітючим... Чимось надто важким... І Віка тебе стала часто викликати. Що, в журналістику вирішили погратися?

— Що значить «погратися»? А чим ми, по-вашому, тут займаємося?

— А то і значить! — Аж зрадів Блошкін від того, куди завернув діалог.— Журналістика — це десь у Балтіморі, або, може, у Парижі. А в Харкові яка журналістика?

— А хто ж ми такі, по-вашому?

— Ми — ретранслятори,— підняв очі до стелі Блошкін.— Транслюємо суспільству те, що нам дозволяє влада.

— Отакої! Тож і ви не журналіст?

— Ні, звичайно! Я редактор!

— Тьфу на вас! — Я навіть скривився.— Кокетуєте, як першокурсниця! Не соромте свою сивину, Олександре Івановичу!

— Я тобі більше скажу,— посміхнувся Блошкін.— І ти ніякий не журналіст! Звичайнісінький ретранслятор!

— Ми, між іншим, краща інформаційна агенція Харкова! — Я починав дратуватися.— І ви хочете сказати, що це не журналістика?

— Ні, звичайно! — вигукнув Блошкін з якоюсь навіть надмірною веселістю.— Різниця лише у тому, що інші транслюють дві думки, а ми даємо три або навіть п’ять. Інші ліниві або забудькуваті, а ми відслідковуємо бекграунд. Іншим вистачає прес-конференцій, а ми шукаємо ексклюзиви. У інших немає інформаційних стандартів, а у нас є!

— Так якого ж біса ми не журналісти?

— Що таке інформаційний привід? — раптом суворо вопросив Блошкін.

— Ви що, знущаєтесь?

— Анітрохи. Відповідай!

— Це коли ми ставимо новину, а її фігуранту не треба за це платити!

— Ні, звичайно! — знову зрадів він.— Промазав! Інформаційний привід — це коли фігурант намагається заплатити, щоб ми не ставили новину в стрічку!

Я замислився.

— І що ж воно таке, по-вашому, журналістика? — нарешті спитав я.

— Журналістика — це монашество,— поважно вимовив Блошкін.— Якщо є п’ять різних думок, але всі вони брехливі, справжній журналіст мусить викинути їх на смітник і написати одну лише правду. Він мусить писати правду, навіть якщо сам Господь її заперечує!

Блошкін пройшовся по кімнаті. Я з цікавістю за ним спостерігав.

— Журналіст — це наче той хлопчик із казки, який першим сказав, що король голий. Той хлопчик міг бути поганою дитиною із паскудним характером. Ми ж узагалі нічого про нього не знаємо. Може, він крав у бабусі цукерки і мучив кошенят, і виріс би серійним маніяком-убивцею, а король, навпаки, був нормальним мужиком, справедливим і гуманним правителем, більш за це — сама стабільність у королівстві трималася лише на ньому... А коли той дурний хлопчина викрив короля, від нього всі відвернулися, і почалося: революція, смута, громадянська війна, братовбивство, терор, репресії, жорстокі психопати дорвалися до влади і почали ґвалтувати народ... Може, так усе й відбувалося. Але у той момент у хлопчика, якщо він дійсно журналіст, а не ретранслятор, як інші у тому сраному натовпі, просто немає іншого виходу — тільки казати правду не дивлячись ні на що. Король голий — і все!

— Ну-ну...— Я відшукав пластиковий стаканчик, щоб і собі зробити кави.— Відчувається, що ви п’ятнадцять років пропрацювали в ТАРС, у вас такий, знаєте... залізобетонний погляд на речі. Тим паче з огляду на те, що за часів розквіту вашої кар’єри з правдою якраз відчувалися перебої, чи не так? Хоча навіть найцентральніша газета так і називалася — «Правда»...— Блошкін кивнув.— Але дозвольте вас спитати, звідки журналіст має знати, де саме правда, якщо п’ять інших думок це заперечують?

— От! — розплився Блошкін у щасливій посмішці.— Це й є журналістика, ти її зараз просто за крильце спіймав.

Клацнув електричний чайник, Блошкін відвернувся.

— Чорти б вас узяли з вашими розумуваннями! — вигукнув я.— Ви наче майстер кун-фу з мультика, а я черепашка-ніндзя: стирчу тут і слухаю всіляку маячню!

— Дивися, щоб з тебе знову не зробили лоха! — розреготався Блошкін.

Я взяв ключі, прихопив каву і пішов у свій закапелок працювати.

3

Після роботи я заїхав додому — нагодувати кота і ще раз переконатися, що Марини немає. Одразу після цього я стрибнув у стареньку маршрутку, що тряслася і гуркотіла, мов підбитий «юнкере», і поїхав у лікарню до Саші. Дзвонити наперед не став — хто-зна, може, він саме зараз спить. Головне — встигнути до закриття лікарні для відвідувачів, це зазвичай відбувається о восьмій. Як і належало справжньому відвідувачу, дорогою я купив на ятці три апельсини.

У лікарні на мене чекав сюрприз: вже на сходах я побачив Нестора, той поспіхом спускався мені назустріч.

— О, Даню! — вигукнув він, зрадівши.— Розвертай голоблі, його тут уже нема!

— А де ж він?

— Утік.

Ми вийшли з корпусу і закурили біля головного входу. Я дістав був телефон, щоб подзвонити, але Нестор мене зупинив:

— Не напружуйся. Я знаю, де він. Зараз поїдемо.

— І де ж він?

— У «Вегасі»,— посміхнувся Нестор.

З’явилася неприємна згадка: «пітбулі», пляшка шампанського, розбитий ніс, кров, лють, страх, біль... Я зморгнув усе це і впевнено вимовив:

— Він де завгодно, тільки не там.

— Там,— запевнив Нестор, дивлячись не на мене, а на симпатичну дівчину в білому халаті, котра перехопила його погляд і посміхнулася.

— Ех, шкода, треба їхати. Поїдеш з нами, красуне? — гукнув він дівчині з посмішкою: — Ми у «Вегас», буде весело!

Але дівча зі смішком утекло.

Невже він справді у «Вегасі», подумав я. Не може такого бути...

— Там уже норм,— відгукнувся Нестор, ніби читаючи мої думки.— Все порішали... їдьмо, машина за рогом.

За півгодини ми були у «Вегасі». Маю визнати — спочатку трохи моторошно було проходити повз тих самих «пітбулів», що не так уже давно намагалися відбити нам тельбухи. На вході один з них поставив мені на руку ультрафіолетове маркування, і коли я краєм ока подивився на нього, то побачив лише зосереджене обличчя молодого спортсмена. Воно не було зосереджене на якійсь думці, скоріш глибоко занурене в одноманітні клубні процедури: впустити, поставити маркер, скрутити, вдарити в обличчя... І раптом я осягнув, що ніхто з них мене вже не пам’ятає! Так, лише три місяці тому вони вбивали мене, і я, як міг, чинив спротив, але за цей час стільки всякого траплялося, стількох вони віддухопелили, що елементарно не могли мене впізнати!

Проте, коли ми дісталися столика Саші, де вже сиділи Арман і Толік-мєнт,— усе змінилося. Сашу вони пам’ятали. Вони його добре знали. Я зрозумів це по їхніх хижацьких поглядах, але жоден і не подумав нас зачіпати. Саша поновив торгівлю, і цього разу сувора птаха-адміністратор поводилася чемно, вочевидь, її взяли в долю. Вона навіть виділила йому VIP-місце в зручному кутку.

Потім я пив коньяк і віскі, тому все, що відбувалося далі тієї ночі, згадую уривками. Ми, головним чином, розмовляли. Саша утримувався від амфетаміну, але вправно збував його мажорам і п’яним дівкам, які то хвилями наринали на нас, то брали передих. Саша безупинно глушив віскар, і напивався на очах. Час від часу якісь хвойди, докучливі, наче серпневі мухи, намагалися підсісти за наш столик, навіть стрибали Саші на коліна, але він їх брутально відшивав. Якісь його приятелі-мажори, що я їх не знав, п’яні і вкрай нахабні, також пнулися до нас, але місць за столиком не було, і вони врешті-решт забрали товар і зникли.

Саша мав пригнічений і злий вигляд, настрій у нього був на нулі. Пам’ятаю, що він з якоюсь дивною посмішкою пропонував усім нам, навіть мені, барижити амфетаміном («ти ж любиш нюхати!»), потім умовляв Толіка возити звідкілясь товар («будеш у долі, ти ж мєнт»), але реакція товариства на ці пропозиції була загалом кволою. Всі розуміли, що він п’яний, розстроєний, тільки-но після хвороби, щойно втік із лікарні. Коли з якогось зовсім стороннього приводу Толік прохопився — мовляв, «вище голови не стрибнеш», Саша раптом розлютився і мало не накинувся на бідолаху з кулаками. «Ні,— кричав він.— Тільки так і треба стрибати! Тільки так! Тільки так!» Остаточно сп’янівши, він почав розповідати, що скоро полетить в Австралію, де у нього є багаті друзі, і оселиться там назавжди. Він просто-таки марив цією Австралією, повторював без кінця: «Австраліє, Австраліє...»

Я відчував, що на Сашу давить якась важелезна, мов гранітна плита, думка. Десь після третьої години ночі, коли Арман і Нестор дозволили захопити себе малолітнім хвойдам, потяглися за ними й загубилися в клубній чорноті, Толік напився і зник, а потік мажорів до нас майже припинився, Саша нарешті дозволив собі скуштувати трохи свого товару. Мені здалося, що з якоїсь причини він не хотів робити цього при всіх. Потім ми розговорилися начистоту. Він раптом дістав зі спортивної шкіряної сумочки грубі пакунки купюр — то були долари, євро, але більше всього гривневих двохсоток і п’ятисоток. Цих грошей вистачило б, щоб купити трикімнатну квартиру, а він вивалив їх на стіл у нічному клубі, наче фантики від цукерок.

— Скільки бабла, га? — розреготався мій дивний приятель.— І не лячно мені ходити з такими грошима, як думаєш?

— Ну ти ж ходиш,— резонно відповів я.

Гроші купою лежали на столі між їжею і посудом. Цінні кольорові папірці зайняли майже половину столу. У нас був кальян, і до нас саме тоді підійшов кальянщик — зморений хлоп з настороженим і злим обличчям, чимось схожий на голодуючу росомаху. Міняючи вугілля у кальяні, він не міг відвести очей від банкнот. Саша із задоволенням помітив цей погляд.

— Ви б краще сховали грошенята,— нарешті не витримав кальянщик.— Тут народ усякий...

— Отож і є! — вхопився Саша за його слова.— Людина діло каже... А ти думаєш, мені самому не страшно, що пограбують? — звернувся він до мене.

— Було б страшно, ти б баблом не світив,— зауважив я.

— Мабуть, чайові будуть щедрі,— обережно і улесливо посміхнувся кальянщик.

Він розпечатав мундштук і почав розкурювати. Саша зупинив на ньому нерухомий погляд і раптом кинув йому маленький прямокутничок з фольги. Той не зрозумів.

— Чайові,— пояснив Саша.

Коли до кальянщика дійшло, він помітно злякався. Я навіть здивувався тому, як він миттєво зблід.

— Це ж «Вегас», друже,— кинув Саша,— а ми барижим дур’ю! Засцяв? Що не так?

— Ні-ні, цього не треба...— обличчя хлопа скам’яніло.— Спробуйте кальян...

Після цього він миттєво втік, навіть не спитавши, чи не гірчить.

Ото так, думав я, ця курва вимуштрувала персонал, наче олов’яних солдатиків...

— А знаєш, чому мені не лячно? — вів далі Саша, видуваючи дим.— Чому мені на все накласти? Тому що це — не мої гроші! Моїх грошей тут нема! Колись були, а зараз я ще й винен...— Він невесело розреготався.— Займатися таким лайном, і не тільки не заробляти, а ще й бути боржником — уявляєш таке?

— Як це так? — поцікавився я.

— А так. Це акваріум, брате. Акваріум! Хижі риби метушаться, а ніяких інших не лишилося. Самі акули, піраньї та шаблезубі карасі. І ось хазяї щоранку насипають туди мале-е-сеньку жменьку корму, і риби-мутанти — я маю на увазі шаблезубих карасів — зжирають майже весь той корм. А внизу ж, як ми пам’ятаємо, є ще акули, голодні та злі! Їм жерти вже нічого, тому вони жеруть одна одну! А на самому дні — безліч піраній, маленьких, але дуже зажерливих, страшенно голодних і скажено лютих!

— І що ж вони їдять? — посміхнувся я.— Акул?

— Закон акваріума! — Саша випростався на стільці.— Зграя піраній має право зжерти акулу.

— А шаблезубого карася?

— Цього — ні. Хоча раз на десять років обов’язково трапляється.

Саша насадив на виделку шматочок давно охололого біфштекса і мляво пожував. Після лікарні він намагався змусити себе їсти, хоча апетиту в нього явно не було. Моя посмішка його, здається, розсердила. Він дожував, відсунув тарілку і нахилився ближче до мене, зробивши дивний жест указівним пальцем, що мав сигналізувати про серйозність наступної розмови. Я слухав уважно.

— Ти повинен написати цю статтю,— тихо, але вимогливо проказав він.— Іншого виходу немає.

— Звідки ти про це знаєш? — поцікавився я.

— Та облиш. Краще почуй мене. Він не зупиниться. Далі буде тільки гірше. Ми вже стоїмо на червоній лінії.

— Тобі треба негайно його позбутися!

— Усім треба його позбутися! — сказав він, уважно дивлячись мені в очі.— І в першу чергу тобі. Це треба зробити до виголошення судового вироку. Потім часу вже не буде.