Новини

1

ерехрестя біля мерії заблокували нагнані трамваї в червоних полотнищах з корявими написами: «Прорвемося!», «Гади, віддайте зарплату!», «Потапова у відставку!», «Страйк!» — і все в такому дусі.

Центр міста закупорений грандіозною пробкою. Автівки простоюють, водії сигналять, вискакують на припорошену сніжком проїжджу частину, погрожують, умовляють, матюкаються, щось доказують натовпу, але зрештою розуміють, що все марно, і здаються. Сварка без результату їх швидко втомлює. Вони починають безкінечні перекури, ведуть мляву перепалку зі страйкарями, врешті-решт розуміють, що у них багато спільного, що всі вони прості роботящі люди, обмануті пройдисвітами в гарних костюмах, і майже братаються на ниві одвічної та безпрограшної теми — невдоволення владою. Натовп росте, поповнюючись новими рекрутами. Панує атмосфера свята. Всі ніби чогось чекають.

Якби хтось авторитетний в той момент дав рішучий наказ атакувати мерію, у страйкарів були б усі шанси її захопити, проте в ті роки захоплення адміністративних будівель ще не ввійшло в моду. В той день під мерією зібралося близько трьох тисяч невдоволених людей. Натовп гомонів, періодично викрикуючи: «Ганьба!» і «Поверніть наші гроші!». Міліція і «Беркут» у повній бойовій викладці, хіба що без автоматів, перекрили вхід у мерію подвійним ланцюгом. Я дістав редакційний телефон з потужною камерою і почав стрімити акцію протесту,— все, що тут відбувалося, ми транслювали на сайті в режимі реального часу.

Страйкарі нарешті припаркували на узбіччі бортову «Газель», з відкритого кузова зробили імпровізовану сцену. На кузові встановили мікрофон і величезну колонку, яка видавала просто божевільний звук на пів-Сумської. На сцену незграбно виліз сивий чолов’яга в чорній водолазці і куртці зі штучної шкіри, схопив мікрофон, після чого голосно і смішно в нього подув. За ним тріпотіли прапори — червоно-біло-чорний з написом «Армія спасіння народу» і саморобне чорне полотнище з білим словом російською: «ДОЛГ».

— Я звертаюся зараз до всіх робітників міського електротранспорту! — хрипко гукнув чолов’яга в натовп. Усі притихли.

Виступаючий, здається, і сам здивувався від ефекту, до якого призвели ці прості слова, тому заговорив сміливіше, зі зростаючим обуренням:

— Нам кажуть, що нема грошей! А ви знаєте, що сьогодні Потапов був у другому депо і обіцяв усім, хто вийде на лінію, одразу дві зарплати?

Натовп відгукнувся бадьорими криками: «Не було такого!», «Було, було!», «Сволота!», «Скотиняка!».

— Значить, є гроші! — прокричав оратор з надривом.— Є гроші! Але їх просто не хочуть нам віддавати! Тому я прошу вас, колеги, не згоджуйтесь за дві зарплати виходити!

З натовпу почулися безладні вигуки: «Ні!», «Не погодимося!»

— Поки ми всі свої гроші не отримаємо, будемо стояти тут! До нас ставляться, як до бидла! Так давайте покажемо, що ми люди! Давайте доб’ємося свого!

Знову вигуки: «Правильно!», «Давайте!», «Страйк!», з лівого краю натовпу зааплодували. Я обвів панорамою сцену, знімаючи всіх цих погано вдягнених, голодних, задавлених щоденною нудною працею, часто-густо вже п’яних людей, котрих першим ділом обманює будь-яка нова влада. Вони ненавиділи шахраїв, але завжди голосували саме за них.

На кузов «Газелі» видерся лідер руху «Армія спасіння народу», депутат з Києва і кандидат у президенти Олексій П., одягнений підкреслено непомітно, проте шалено дорого, що відразу кидалося в очі. Він був здоровий, бадьорий, підтягнутий, увесь його зовнішній вигляд, аж до маленької зморшки над презирливою губою, сигналізував про те, що він з іншого класу, з касти елоїв, яка не має з цими бідаками нічого спільного.

Натовп із повагою замовк. П. заговорив, і з кожним його словом у мені росла відраза цієї вистави, хоча говорив він наче й правильні речі.

— Звичайно! — кричав П. у мікрофон.— З маршруточниками їм легше домовитися! Ті несуть їм кожен свою копійку, тому що їх заставляють це робити! Їх просто доять! А ви! Ви ж зовсім інші! Ви нація! Ви справді цвіт усього транспортного крила нашої країни! (Хтось мляво спробував зааплодувати, але не був підтриманий і затнувся.) Тому мені дуже приємно, що сьогодні ви не мовчите! Що ви вийшли сюди, на цей майдан, не дивлячись на всі виверти і заборони влади! Тому що таке відбувається в кожному місті! Але там люди бояться! І сьогодні я зробив усе, щоб ваш біль відчув і побачив кожен громадянин України!

П. насправді зробив немало для піару страйку — наприклад, проплатив спільну прес-конференцію з громадськими активістами у нас в агенції. І, мабуть, відписуватися знову пошлють мене, думав я, доведеться висотувати якийсь інформаційний привід з його популістської балаканини. Після полум’яної проповіді П. нічого цікавого на сцені більше не відбувалося, і я відключив стрім.

Тим часом мою увагу привернув молодий хлопчина в добротній шкірянці з маленьким значком із серпом і молотом. Він роздавав водіям якісь листівки, я підійшов і теж узяв одну. На дешевому сірому папірці було грубо відбито «ДОЛГ», а трошки нижче видніло гасло: «Починай класову війну!» Далі бадьорим типографським водоспадом лилася донизу колонка аж надто радикальних закликів.

— Це ваш прапор на «Газелі»? — поцікавився я у хлопця.

Він одразу почав уважно мене розглядати.

— Ну,— неприязно відгукнувся він після паузи.

— А що то за партія така — «ДОЛГ»? Ніколи не чув...

— А ти взагалі багато чув?

Він раптом усміхнувся — широко і начебто дружньо, проте якось побіжно. Ледве з’явившись, його усмішка миттєво згасла, наче він просто посигналив нею з якоюсь функціональною метою — так водії фур підморгуванням фар попереджають один одного про пости ДАЇ. Тепер і я почав уважно його роздивлятися.

Вдягнений він був у все чорне. Ребристий череп вінчала спортивна в’язана шапочка. На перший погляд це був звичайний хлопець, десь мого віку, худорлявий, приємної, навіть гарної зовнішності. Він був еталоном тієї хлопчачої краси, яка буквально гіпнотизує дівчат середнього шкільного віку. Таке обличчя мало б належати якомусь співаку і з маркетинговою простодушністю посміхатися з дівочих щоденників. У відповідь на його усмішку вінця твоїх губ теж машинально рухалися, щоб також посміхнутися.

Але при більш пильному погляді його лице вже не було привабливим. У ньому раптом виявлялася якась невслідима на перший погляд червоточина. Павучі оченята, розташовані якось надто вже глибоко і близько одне до одного, виблискували неприємно і навіть злісно. І нічого доброго погляд цих оченят не віщував. Аж ось він знову посміхався, сходило сонце, і ти знову розмовляв з поп-зіркою, ідолом восьмикласниць. І оці його перевзування на ходу раз у раз збивали з пантелику, складалося враження, що він знає дещо таке, до чого ти ніколи не додумаєшся самостійно, і це таємне знання дарує йому суцільний контроль над ситуацією.

Я зробив до нього крок:

— А ти не розповіси про свою партію?

— Читай, там усе написано,— кивнув він на листівку в моїй руці.

Я почав злитися:

— Так навіщо ти тут стоїш? Агітуєш за партію, а що за партія і пояснити не можеш? За що ви боретесь?

Він, здається, теж розлютився, проте стримався і неохоче пояснив:

— За соціальну справедливість.

— Разом з П.? — хмикнув я.

— П.— буржуазія,— пояснив він.— А ми професійні революціонери. Нам не по дорозі, але зараз у нас тактичний альянс. І навіть не альянс, тому що він про нього нічого не знає, і ми теж. Ми тут через водіїв трамваїв.

Помовчали.

— Хочете будувати комунізм? — спитав я трохи глузливо.

— Ми хочемо поваги,— відповів він з глухим роздратуванням.— Щоб такі, як він, поважали таких, як ми. І таких, як вони,— він обернувся на замріяний натовп, схожий на приспану сопілкою факіра гримучу змію.— За часів Радянського Союзу ця повага була. А зараз її нема. Ми б хотіли її повернути.

— І як же ви це зробите?

Цього разу він не відповідав аж надто довго, не зводячи з мене очей, вивчаючи мене так безцеремонно, що це здавалося образливим. Я таки витримав його павучий погляд. Під кінець тієї візуальної дуелі (а це була саме вона) адреналінова хвиля мало не змусила мене інстинктивно відреагувати — як реагує звір, який відчув загрозу власному життю. Вдарити першим або втекти. Але морок зійшов, він знову усміхнувся і ліниво позіхнув, демонструючи хижацьку приязність.

— Ти, я бачу, цікавишся соціальними питаннями. Так приходь, поговоримо... Там, на листівці, є телефон...

І раптом він знову злісно блиснув оченятами-павучками і додав уже зовсім іншим тоном:

— Скоро буде війна. Жодна амеба не відсидиться в своїй норі. Вирішуй, на чиєму ти боці!

...Баран, думав я, відходячи. Фанатик. Гурток з п’яти придурків, один вечорами читає вголос Леніна-Сталіна чотирьом іншим. Сидять десь у завішаній червоними прапорами найманій квартирі, ненавидять багатіїв, мріють про революцію, планують розбійний напад на ювелірну крамницю... Такі хлопці періодично маячать на різних мітингах, потім кудись зникають... Тоталітарні партії в наш час, якщо не приходять до влади, то швидко згасають. Лідери продаються, особовий склад спивається, кидає справу, тікає в сім’ю, роботу чи кримінал. Тих фанатиків, що були в дев’ятнадцятому і двадцятому століттях, зараз немає. Ті були здатні готувати революцію десятиріччями.

Проте цей здивував мене тим, що чимось нагадував тих.

Слова «Скоро буде війна» я чомусь запам’ятав.

2

Адекватні оратори вичерпались, і на сцену, як це завжди буває, полізли міські божевільні. Першим з’явився неохайний чоловічок, вочевидь не при собі, і назвався нащадком гетьмана Скоропадського, але не уточнив, якого з них, хоча, здається, це несуттєво, бо всі вони там були родичі. Він дуже нудно розводив, описував своє генеалогічне дерево, вимагаючи якихось монархічних прав, і швидко всім набрид. На тридцятій хвилині в нього нарешті відібрали мікрофон і підняли на сцену бабцю — божу кульбабку у вишиванці, розписній траурній хустині і хутряній кацавейці. Тільки-но вхопивши мікрофон, вона одразу ж почала шалено читати погані повстанські вірші. Рими я не вловлював. Після цих двох сцена спустіла. Стало ясно, що в мітингу немає жодних перспектив.

Депутат П. з ескортом громадських активістів уже давно умчав, щоб через годину з’явитися у нас у «Башті», дати прес-конференцію та відпіаритися на місцевому страйку. Ввечері він ще раз промайне на двох місцевих телеканалах, відтворить свою народорятівну тираду і помчить до Києва, щоб більше ніколи не повертатися до нашого міста. Залишившись без поважного союзника, страйкарі безкінечно курили, утоптуючи сніжок біля «Газелі». Всі на щось чекали, можливо, на якогось нового депутата, який прийде і скаже, що робити. Нарешті на борт заліз ще хтось і оголосив, що з хвилини на хвилину має приїхати директор міськелектротрансу Потапов. Натовп огризнувся незрозумілими вигуками і загудів.

Я планував залишитися і послухати Потапова, але мені подзвонили і наказали швидко повертатися в редакцію. Дорогою я розмірковував, що нашим морлокам не вистачає ватажків, які б їх радикалізували. Хлоп з павучими очима наче й підходив на цю роль, проте сьогодні і в нього далі балачок з листівками справа не пішла.

Першою в редакційному офісі я зустрів Ганнусю, молоду журналістку.

— Тебе Віка шукала,— проінформувала вона з порогу.

— Навіщо?

— Сказала, щоб ти одразу до неї зайшов. Щось важливе.

Я скинув куртку, почав перебирати в пам’яті останні події... Чого це я знадобився начальству? Щось обіцяв і не зробив? Зробив щось, чого не обіцяв?

— І друг твій заходив! — жваво повідомила Ганнуся, не відриваючись від монітора.

— Який ще друг?

Тут вона відволіклася і кокетливо посміхнулася:

— Класний такий! Уматний! Дань, познайом...

— Як друга звуть?

— Та якби він сказав... А я засоромилася спитати...

— Запам’ятай, Ганнусю, раз і назавжди — справжній журналіст ніколи не соромиться спитати.

— Та ну тебе, зануда!

Який ще друг? Зроду-віку до мене на роботу друзі не приходили. Може, Скоба? Так він навіть не знає, де наш ньюзрум...

Бридко задеренчав робочий телефон. Я взяв слухавку.

— Данило, де тебе носить? Що з телефоном?

Розлючений голос Віки не обіцяв нічого доброго.

Особливо через те, що зараз я був «Данило». Коли все норм, я просто Даня, а коли чудово — навіть Данічка.

Я напружився:

— Нічого... Ти хіба дзвонила?

— До мене в кабінет! Швидко!

Тоненька Віка розмовляла по телефону та одночасно крутилася у своєму величезному шкіряному білому кріслі. Навпроти неї сиділа на стільці її помічниця, випускаючий редактор Лена, що не віщувало нічого доброго. Коли я косячив лише трохи, Віка гризла мене самостійно, а ось коли зальот був серйозний, вона кликала на допомогу свою «праву руку» — в якості додаткових щелеп. Підлеглі мусять страждати — таке кредо сповідувала Лена. Спритним жестом вона показала мені на стілець поруч із собою.

Я присів, розглядаючи червону декоративну рибку в кулястому акваріумі на столі керівництва. Здається, вуалехвіст. Звучить досить романтично. В шафці гіпнотизувала погляд батарея елітного алкоголю.

— Так,— сказала Віка.— Так. Зробимо. Всього найкращого, Арнольде Філіповичу.

Вона відключилась, але мобільний миттєво запілікав знову.

— Так! — різко відповіла Віка вже іншим голосом.— У мене нарада, я передзвоню.

Вона жбурнула телефон і почала бурити мене поглядом. Я мовчав.

— Данило, скажи мені, шо це за хєрня?

Я зобразив на обличчі запитання. Віка трохи повернула до мене монітор свого робочого комп’ютера:

— Підсядь ближче.

На екрані був мій авторський блог, який я опублікував на нашому сайті перед тим, як іти на страйк водіїв. У ньому я доволі нудно обґрунтовував необхідність монетизації пільг.

— Це не зовсім хєрня, Віко,— почав я обережно.— Це, розумієш, блог... Журналіст пише такі речі, щоб у вільній формі висловити свою...

— Нижче! — рявкнула Віка майже в істериці, і я зрозумів: ще одне слово, і вона роздряпає мені обличчя.

Під текстом був коментар власника нашої агенції Анатолія Смірнова. Він сподобився власноруч прокоментувати мій блог. Таке траплялося дуже рідко, і взагалі-то мене мали зараз похвалити. Це десь так, якщо ти працюєш позаштатним програмістом у компанії «Facebook», і твій пост раптом прокоментував Цукерберг.

Смірнов писав:

«Монетизація пільг може вдарити по пенсіонерах і найбільш незахищених верствах населення. В нашій несправедливій державі з корумпованою владою мізерна адресна допомога не зможе компенсувати необхідний пакет соціальних гарантій, який колись мала кожна робоча людина. Ми маємо захистити право робітників на гідне життя! Не можна, щоб людей знову обманули. Долю реформи з монетизації пільг має вирішувати всеукраїнський референдум!»

А нижче, під цим коментарем, виявився ще один. Мій. Поряд з текстом безпомилково висвітлювалася моя усміхнена фізія і стояло моє прізвище. Але був один нюанс — я цього коментаря не писав.

Начебто мій текст виглядав так:

«Це стадо, друг. Бидлятина. Воно нічо таке не заслуговує. Це срана мідія без кольору, смаку. Живи в своїй консерві, не вийо... А ти для мене не багатий дядя з телевізора, а маринований в баночці хрін. Ти кажеш — ті лошки чогось там варті?Чому ж тоді нікому з тих убогих не вистачило духу впіймати головного, хто їх там претісняє, і яйця йому відкрутити? Так, один директор залишеться без яєць, але зарплату миттю віддадуть! Коли я стану водієм трамвая, я буду суровий! Взяв би арматуру! Ну так і ти не взяв, а голосніше всіх тут патякаєш. Тобі ж на них насрати. І ти точно таке ж чмо, як ті пластилінові. Тільки все буде по-іншому! І що завгодно може статись. Озирайся!»

Я зберіг орфографію і пунктуацію. Текст не можна було назвати остаточно безграмотним, але в ньому траплялися такі граматичні і пунктуаційні помилки, які з головою видавали людину не дуже освічену. А тепер моє начальство вважало, що ця людина — я!

— Я цього не писав,— тільки й видихнув я під їхніми очима, що цілилися в мене, як дві пари «Макарових».

— Це провисіло на сайті чотири хвилини! — у голосі Віки дзенькнув метал.— Це встигли прочитати чотирнадцять відвідувачів сайту. Я не знаю, хто ці чотирнадцять людей. Ти розумієш, що тут написано і кому воно адресоване?!

— Я цього не писав,— тільки й зміг я повторити.

— Навіть ти не настільки дебіл, шоб написати «претісняє»,— вставила Лена.

Від наростаючої люті Віка навіть побіліла. Вона почала із шипіння, а під кінець допиту вже зривалась на крик:

— Якби я припустила, що автор — ти, я б з тобою зараз навіть не розмовляла! — просичала Віка.— Коли ти пішов на мітинг, твій комп був у системі? Ти його залишив, так? Хто заходив до редакції? Хто це міг написати?

— Я... та я не знаю! Я й справді не вийшов з системи... Ганнуся казала, хтось заходив... Але я й гадки не маю, хто це міг бути!

Віка скочила, ще мить — і кинеться на мене зі своїми наманікюреними нігтями, щоб остаточно придушити. Але ні — плюнула спересердя і відволіклася: знову задзвонив телефон.

— Так! Неси!

Вона без сил впала на крісло. Лена дивилася на мене нерухомим поглядом, наче в неї під сукнею ніж, і вона ось-ось вихопить його, щоб швидким і точним фехтувальним випадом зробити в мені дірку.

— Зараз подивимось,— сказала Віка.— І благай Бога, щоб цього ніхто не помітив! Якщо хтось із них це прочитав — вилетиш звідси під три чорти! Сьогодні ж напишеш за власним!

— Чому? Я ж нічого не зробив!

— Тому що ти кретин! — несамовито вигукнула Віка.— Закінчений ідіот! Комп’ютер треба вимикати, коли йдеш на завдання, тебе цього хіба не вчили?!

— Хто про це знає? — спитав я, витримавши паузу.

— Поки що тільки ми і Денис. Скажи йому спасибі, що помітив це через чотири хвилини, а не через п’ятнадцять! Ганна каже, хтось прийшов до тебе і хвилин сім просидів за твоїм столом!

— Ганна теж гарнюня! — зауважила Лена.— Прийшов якийсь лівий чєл, сів за робочий комп’ютер журналіста, а їй хіхоньки! Я з нею поговорю. Блондинка, бляха-муха!..

Віка, яка теж була блондинкою, уважно подивилася на Лену, але нічого не сказала і повернулася до мене:

— У тебе є вороги? Кого ти зачіпав?

— Я не знаю... Нема... Це, мабуть, якийсь псих! Божевільний!

— Може, якийсь твій дружок-алкоголік вирішив спєтросянити?

— Який дружок? У мене нема придурків серед друзів!

— Зате алкоголіків достатньо! — завернула Лена таким тоном, наче казала про щось усім відоме.— Такі самі, як ти!

Без стуку ввірвався Денис, патлатий начальник техвідділу, вічно собі на умі. Він з усіма поводився по-хамськи (хоча в агенції всі грубіянили) і, як на перший погляд, цілими днями бив байдики та рубився в найновіші шутери в своїй комірці, схожій на таємну кімнату Синьої Бороди. Там у нього стояв надзвичайно потужний комп’ютер, який колись за фантастичні гроші замовили в Японії, і до цієї пекельної машини в корпорації Смірнова було підключене геть усе. На столі у Дениса стирчали відразу два величезні монітори, на яких нескінченно повзли якісь зелені цифри, майже як у «Матриці».

Денис одягався як пропитий співак кантрі з техаської глибинки, зав’язував патли в хвіст, франтував гостроносими ковбойськими чоботами, але замість широкополого капелюха носив вишивані узбецькі тюбетейки. Він справляв дивне враження.

Зігнавши знервовану Віку з її крісла, він по-свійськи там розсівся за її комп’ютером, почаклував і скомандував:

— Дивимось.

Рибка в акваріумі ворухнула хвостом. Час тягнувся повільно. На екрані з’явився відеозапис з камери в редакційному коридорі. Денис відмотав. Ми побачили, як у коридор заходять різні люди, виходять, знову заходять, проходять до прес-центру, юрмляться біля дверей, розходяться, знову збираються біля накритих офіціантами столів, їдять і випивають на фуршеті, потім знову стає порожньо, і, нарешті, з робочого кабінету виходжу я, вдягнений, з наплічником — іду на страйк водіїв трамваїв. Минає час. Денис мотає далі...

Аж раптом до кабінету заходить людина. Судячи з фігури — молодий хлопець. На ньому джинси і куртка. Обличчя не розібрати. Через сім хвилин він виходить. Тепер камера фіксує його обличчя, проте він, як на зло, в каптурі і дуже дивно нахиляє голову. Запис чорно-білий, камера знімає згори.

— Упізнаєш? — спитала Віка.

Я вдивлявся.

— Н-ні... А можна наблизити?

— Можна,— підтвердив Денис.— Можна зробити фоторобот, оголосити всім постам, відправити в розшук Інтерполу, вислати п’ять мотоциклетів з кулеметами!

— Хоча б видно, що це не ти,— вдивлялася в екран Лена, короткозоро щурячись.

— А в тебе були сумніви? — дратувався я.

— Ясна річ! Від тебе всього можна чекати! Ти ж дурень і алкоголік!

Я вже хотів сповна їй відповісти, хай навіть я її підлеглий, проте не можна ж так з людьми,— але втрутилася Віка.

— Лена права! — резюмувала вона, вочевидь дуже вимотана цією ситуацією.— Хоча б є доказ, що це не ти! Ти впізнаєш його, ще раз питаю?

— Ні,— відповів я.

— Моли Бога, щоб про це знали тільки ми,— прошипіла Віка, знову накручуючи себе і сама від себе сатаніючи.— Якщо це спливе, вилетиш під три чорти! І не пиши поки що блоги, Даня. Я знаю, я просила, але не треба. Утримайся. Про всяк випадок.

У неї знову запілікав телефон, і вона миттєво відповіла натренованим, як у собаки Павлова, рефлексом:

— Так, Арнольде Філіповичу! Мова йшла про тиждень. Ні, таке не робиться за два дні...

Вона метушливо замахала рукою, і ми всі пішли з кабінету.

Залишок робочого дня пройшов у роздумах про те, в який бар краще завернути, щойно годинникова стрілка зупиниться на шостій. Доморощені езотерики запевняють, що Всесвіт завжди реагує на наші бажання, але не відразу. В той день Усесвіт відреагував майже миттєво, і це призвело до того, до чого призвело: зі мною стався перший за два роки зрив. Я сам розпочав виток тих подальших подій, що перевернули моє життя в той дикий і непередбачуваний рік.

Сидячи тоді в редакції, я навіть уявити не міг, чим все це обернеться. Іноді навіть незначні події монтуються в причинно-наслідковий ланцюжок, який конструює нову небезпечну реальність і надає їй нового чудернацького змісту. Зараз я часто думаю: що саме дало тоді поштовх усьому? Моя залежність, яку я два роки чавив у собі і яка так і не померла, а лише чекала слушної нагоди? Судовий процес, який я не міг проігнорувати? Чи та зустріч із Сонею Купер? Або вони все вирішили за мене, своєю кодлою, і той нахабний коментар був просто сигналом їхньої зацікавленості? А може, це через дзвінок мого старого приятеля Скоби, з котрим життя розвело нас на декілька років, але ж він подзвонив саме в той день, коли мені кортіло випити...

— Даню, привіт! — радісно затріщав мобільний голосом друга.— Скільки років, старий! Як сам? Слухай, сьогодні в нашій «дев’ятці» намічаються пригоди... Ну! Днюха у одного молодого, і прямо на нашому блоці, уявляєш? Гріх не з’явитися, княже! Молодим усюди в нас дорога!.. І Кощея візьмемо, як же ж без барона! Гульнемо, наче в старі добрі часи! Давай! Чекаю о сьомій!.. Ну так, на Олексіївці! До зустрічі, брате!

3

Свято було чути вже на першому поверсі. На сходах лунав нетверезий студентський гам, істеричні вигуки, лилася душевна пісня під романтичним струнним переливом: кедь ми прийшла карта нароковац.

На блоці общаги зібралося зо два десятки молоді — строкате багатоголосе збіговисько. Місцеві в шльопках і шортах, смішливі дівчатка в халатиках, гості познімали зимові куртки, залишившись у светрах... Все це, вже п’яне, шуміло, галділо, випивало, співало і нас майже не помічало. Ми принесли коньяк, йому зраділи, миттєво розливши обидві пляшки по пластикових стаканцях. Ще не встигши поздоровити іменинника, не встигши навіть зрозуміти, хто саме іменинник, я досяг мети — бахнув перші п’ятдесят грамів.

На столі виявилися немудрящі студентські закуски: салати з мівіни, котлети без м’яса, кілька в томаті, консервовані помідори. Кощей нагрібав в одноразову тарілку мівінний салат, демонструючи таким чином прихильність до місцевої гастрономії.

Лунали крики «Вздрогнєм!», «Наливай!», «За іст-фак!», промовлялися п’яні тости, і всі пили так швидко і рішуче, ніби боялися кудись спізнитися. Я п’янів просто навально, хоч і пропускав, щоб не бути в хлам. Я давно помітив, що ступінь сп’яніння не обов’язково залежить від кількості випитого. В одній ситуації ти можеш вилакати майже літр і залишитися смурним, без настрою, в тому дрімотному душевному стані, коли й тверезим відчувати себе вже не можеш, але й п’яним ніхто тебе не назве. А буває, живеш куражем уже після ста п’ятдесяти грамів, починаються якраз ті розмови, дії і події, заради яких люди і п’ють коньяк, а не молоко.

Я мало кого тут знав, але зі всіма чокався, зі всіма обіймався. П’яний час летів непомітно, мінялися люди на блоці, ми співали нових пісень, вели задушевні розмови, кількість пустих пляшок під раковиною збільшувалась, я фліртував з першокурсницею, обрізані жерстяні баночки наповнювалися бичками, хтось грав на гітарі, хтось кричав «Кощею, Скобо, вздрогнєм!» — а може, це кричав саме я.

В якусь хвильку, відчувши повітряний погляд, я помітив дівчину у в’єтнамках і домашньому халатику, вона розмовляла з кимось із місцевих. На мить наші очі зустрілися. Вона здалася мені знайомою. На голові її була намотана чалма з махрового рушника, а в руці вона тримала прозору гігієнічну сумочку, в якій проглядалися шампуні, креми, туалетні приладдя. Вочевидь, вона прийшла до нас на блок у душ. Кілька років тому в гуртожитку затіяли ремонт душових, проте відремонтували, як часто буває, лише душові на трьох поверхах з дев’яти. Залишок коштів, мабуть, як завжди, розікрали. Відтоді в нашу душову почалося паломництво жіноцтва з верхніх поверхів: ми мали відремонтований душ, а в них — суцільна руїна!

Я штовхнув Скобу в плече:

— Ти її знаєш?

Він п’яно сіпнувся, вгледівся в дівча, яке вже, до речі, виходило, радісно підняв указівний палець із тихим зойком «О!» і вискочив слідом. Де я міг її бачити? Переді мною раптом спливло обличчя Соні Купер, але навряд чи це була вона. Хіба подруга Наташі Штос стала б жити в гуртожитку з тарганами? У тої були африканські кіски, а у цієї рушник на голові... Хоча всю цю Африку можна сховати під рушником чи розплести... Та ні... не вона... Скоріш за все, ні...

І я розмірковував деякий час: вона — не вона, а потім забув про все, тому що подзвонила Марина. Це був спалах, дофаміновий детокс, електричний розряд, який мав вивести мене з радісної алкогольної коми...

На екрані значиться «Кошеня», і її ж рукою вибрані милесенькі квіточки, якісь тюльпани... Питання, на яке треба відповісти... Я гублюся, тікаю, зникаю, запливаю в коридор, спускаюсь на проліт нижче, щоб не було чутно криків і співів, а телефон увесь цей час продовжує дзвонити...

Нарешті, відповідаю.

— Де ти? — це замість «привіт», голос нервовий, зведений.

— Привіт, кошеня,— язик зрадницьки заплітається, язик твій — ворог твій, а твоєї жінки союзник.

— Ти п’єш?

— Ні... Що ти!.. Трохи випив коньяку... Був поганий день... такий дурний...

— З ким?

Я обережно підбираю слова:

— Зустрілись зі Скобою і Кощеєм... Поїхали в «дев’ятку»... тут у чоловічка день народження...

— Що там за баби? Я чую, як верещать якісь баби!

Я прикриваю мікрофон долонею, спускаюся ще на один проліт.

— Це дівчина іменинника. Заспокоює його.

— Там багато баб, я ж чую! Ціла купа мерзенних п’яних баб!

— Це її подруги, вони усі з хлопцями... Майже всі заміжні... Марина, що за ревнощі? Я скоро приїду! Кажу тобі, в мене був важкий день! Мене мало не виперли з роботи! А ти замість того, щоб підтримати, влаштовуєш допит!

І знову вона вибісила мене тим, що навіть не поцікавилася, що сталося і чому мене мало не поперли. Вона мені не довіряє, думав я, вважає, що я просто виправдовую свою відсутність і пияцтво. Але ж це не так!

Вона мовчала, і це мовчання було, як шерех снаряда, що летить тобі прямо в пику.

— Ти зірвешся,— нарешті констатувала вона таким тоном, ніби все вже вирішено.

— Що за маячня?

— Я зараз приїду!

— Кошеня, не дури, я вже їду додому!

— Я візьму таксі і приїду!

— Я вже сам визвав таксі,— збрехав я, підвищуючи голос.— Через півгодини буду вдома! Заспокойся! Можна мені хоч раз побачитися з друзями?! Я їх понад рік не бачив! Я сказав тобі, де я і з ким! Заспокойся і чекай мене вдома!

— Даню!

— Чекай мене вдома! Я скоро буду!

Я відключився, потім вимкнув телефон, бо знав, що вона буде надзвонювати, а то й насправді приїде, з неї стане. Закурив сигарету, повернувся на блок.

Частина гостей вже встигла порозходитися. П’яний Ваня перестав співати і лише мляво перебирав струни, бухий іменинник цілував і мацав свою дівчинку, дуже апетитну крихітку, звідкись з’явився кальян, і якісь нові хлопці посилено розкурювали його разом з косооким від коньяку Кощеєм, а той ділився з товариством прогнозами щодо найближчих футбольних ставок.

Раптом з коридора матеріалізувався повеселілий Скоба, тяжко навалився на мене з п’яними обіймами і змовницьки повідомив:

— Диви, шо в мене є!..