Новини

1

кремою кримінальною кастою у Красномайську були «старші»: синюшні від бурякового самогону переростки з ножичками-викидушечками в глибоких кишенях шортів. Вони збивалися у зграї, що ворогували між собою, промишляли пограбуванням порожніх дач, відбирали зарплатню у п’яних колгоспників, а одного разу навіть вичистили від курей та яєць другий цех нашої птахофабрики. Це стало для Красномайська «злочином століття» і наробило більше галасу в районній пресі, ніж десяток бухих різанин.

Після інциденту директор фабрики запросив охоронну агенцію з Києва. Нові сек’юриті походжали у засаленій чорній уніформі і ретельно обшукували працівників на прохідній. Напади на птахофабрику більше не повторювалися: можливо, старших і справді налякала охорона, а може той єдиний випадок пограбування був якимсь винятком в їх дрібнокримінальній біографії. Сільські магазини з горілкою вабили їх набагато сильніше, адже кінцевою метою всіх їхніх дій було алкогольне забуття. Старші не шукали зла, вони жадали іншого метафізичного стану.

Наприклад, вони розпалювали багаття. Вогонь завжди виникав у не передбаченому для цього місці: на стадіоні, поза клубом, у квітниках, посеред дороги, біля шкільних воріт, навіть біля твого власного ґанку. Характерною особливістю розкладених старшими вогнищ була їхня, так би мовити, раптовість. Загорітися могло в будь-якому місці — хоч на даху, хоч на дереві, здавалося, й у повітрі. Ці вогнища нехтували законами фізики. Піднімаючись уночі на «Каламаджару» (так у нас називали найвищий пагорб, з якого відкривався шикарний вигляд на те, у чому майже не було на що дивитися,— тобто на Красномайськ), ти деінде бачив ці хаотично розкидані кострища — наче монголо-татарська навала зупинилася в околицях на привал, щоб уже зранку рушити у новий нищівний похід.

Навіщо вони розводили той вогонь? Чому так жадали запалити багаття?

Я ніколи не бачив, щоб старші смажили шашлик, грілися або взагалі використовували вогонь з якоюсь раціональною метою. Ні! Вони просто шпурляли в нього все, що мало властивість горіти, диміти, плавитися або розжарюватися. Гілки. Дошки. Книжки. Сміття. Ящики та картонні коробки. Пляшки. Мертвих птахів, щурів та інших тварин. Недоїдки. Шини. Запчастини від тракторів та мотоциклів. Старші палили все. Одного разу вони зірвали баскетбольний щит на шкільному подвір’ї — і також спалили.

Навіщо вони це робили? Навіщо все спалювали?

Можливо, сенсом цих аутодафе була гола естетика, безкорисливе спостереження за знищенням матерії, і нічого більше. Таким чином, через дії, старші демонстрували світові свою буттєву філософію — тотальне знищення цінностей. А якщо вже бути зовсім точним, концепцію відсутності будь-якої цінності у всьому, що їх оточувало. Дивно, що вони не спалювали людей, адже їхній меседж полягав саме в цьому — все що завгодно, живе чи неживе, може бути знищене. Отже будь-які творчі зусилля не мають сенсу, будь-яка робота — дурниця, а речі, що нас оточують,— порох, зола. Від цього лише один крок до висновку: все людство — ніщо.

Старших завжди було чути ще здалеку через ревіння мотоциклів та хриплий перегавкіт на потворному волапюці. Балдіючи від чемергесу, вони «вписували» одне одному прорізи, змагаючись за місця в тутешній кримінальній ієрархії або просто знічев’я. Кожен косив від армії — піти з власної волі до військкомату означало остаточно зіпсувати репутацію. Час від часу хтось із них пускався у біга або потрапляв під слідство, однак загальна кількість старших ніколи не зменшувалася: на місці тих, хто зник або загинув, миттю нізвідки виростали нові, такі ж несосвітенно п’яні, такі ж небезпечні.

Матюк був їхнім кишеньковим цепним псом. Заливаючись самогонним реготом, юніти сільського зла травили ним дітей, жінок, дорослих. Йому було плювати, кому вчепитися в холошу; тюрми, дитячі кімнати міліції, колонії, інші виправно-трудові установи ридали по Матюку, а він, чумовий лисий гопник, і гадки не мав, лякаючи нас, малоліток, до усрачки і систематично витрушуючи з нас усі гроші. Від Матюка навіть старшокласники не могли захистити, адже всі знали: Матюк закине старшим, а від їхньої зграї марно чекати пощади.

Ніхто не знав, за що Матюка назвали саме так, однак прізвисько приліпилося до нього, як лишай. На уроках його ніколи не бачили, однак зі школи не виганяли, тому що виганяти з Красномайської середньої школи було нікуди. На все життя я запам’ятав той день, коли Матюк із моторошнуватої школярської легенди перетворився для нас на жахливу реальність.

Ми грали в «наступалки» у шкільному коридорі. Не знаю, як зараз, а в ті досить далекі роки ця гра була у топі в молодших класах: на перерві кілька хлопців (інколи грали й дівчата) ставали в коло і намагалися різким стрибком стоптати ногу сусідові. Пам’ятаю, що було якось особливо весело, і день видався багатий на позитивні події, і друзі посміхалися аж надто широко. Навіть мови не було, що хтось або щось за законами природної симетрії кінець кінцем усе спаскудить. Ні, такого передчуття абсолютно не було. Аж поки зі сходів не повіяло жахіттям.

Усі ми помітили, як він неквапливо підплив, сперся на стіну і завмер, вибираючи жертву — наче вовченя, що вже достатньо зміцніло для самостійного полювання.

Усі помітили, але зробили вигляд, що не помітили.

Саме тоді я відчув паралізуючу дію чужої цілеспрямованої агресії, і сама думка про спротив здалася абсурдною.

Не дивись на нього, і він піде собі!

Але він не пішов. Відчувши якийсь рух позаду, я обернувся — а той уже біг, наче спринтер, з прискоренням, усе швидше й швидше. Наступної миті він опинився зовсім близько, майже поруч,— і ось мого друга Дімона щось штовхає прямо на мене. Приятель зачепив моє плече, я рефлекторно ухилився, а він врізався в стіну. При цьому виникло дивне відчуття, що Матюк і сила, яка штовхнула хлопця, діють незалежно одне від одного, але спільно.

Дімон впав і розбив голову. Його волосся злиплося в червоний жмут. Вигляд крові паралізував мене остаточно, наче переді мною розчахнувся новий, ще глибший пласт жахіття. Мій друг спробував піднятися на рівні ноги, але не встиг — Матюк з розмаху пнув його ногою в голову. Дімон знову впав, обхопив обличчя руками і заплакав — навіть не від болю, а від пережитого приниження. Щойно він був упевнений, веселий, широко посміхався, а за якусь мить опинився на дупі в пилюці, стікає кров’ю і плаче.

Ми тоді запоєм дивилися боєвики на перших контрабандних японських відиках. Ми були в захваті від ефектних ударів ногами в голову у виконанні Чака Норіса або Ван Дама. Але в той момент, у тому шкільному коридорі я зрозумів різницю. Ван Дам показував кіно і щось на кшталт балету. Матюк демонстрував реальне насилля.

— Ще, суко, хто? — гарчав він по-вовчому, походжаючи між нами.— Ти?

І він ударив мене кулаком в обличчя. Це відбулося вперше в моєму житті. І цей день, скажу відверто, коли ти вперше отримав по пиці, запам’ятовується на все життя так само, як день, коли ти вперше подрочив.

Удар збовтав уміст мого черепка, мізки перетворилися на гоголь-моголь у горнятку. Я відступив, приголомшений. Справа була не у болю, а у здатності чужої злої волі спричинити цей біль. Наш третій приятель, Ваня, поквапливо відступив убік. Матюк зрозумів, що досяг тероризуючого ефекту, і не став його бити.

— Гоші даай! — наказав він, що в перекладі мало означати: «давай гроші!».

Ми полізли в кишені і мовчки віддали все, що у нас було.

І починаючи з того дня протягом майже трьох місяців я платив Матюку щотижневу данину.

2

Пірамідальні тополі кивали, запрошуючи у нетрі алеї. З боку Олексіївки насувалася черепахова хмара в кольорах учорашньої гематоми. Вітер то затихав, то знову давав піджопника. Саша з’явився на крайній лавці — спочатку як весела пляма, а потім як такий собі хлопчина в жовтих шортах, білих кросах і блакитній футболці — людина, повз яку ти проходиш, дивлячись убік. Ці білі «найки» на ступнях сорок четвертого розміру виблискували здалеку, як вітрила галеона. Він лускав сємки і смітив навколо.

— Ми збираємося бігти марафон? — привітався я.

(Навіщо він змусив мене вдягтися у спортивне?)

— Привіт! Молодчина, що у кросах!

— Що це все означає? — поцікавився я.

Він раптом схопився і обійняв мене душевно, як доброго приятеля.

— Мій дорогий архангеле Даніїл, з дур’ю покінчено! Тепер ми — спортсмени!

— І який же у нас вид спорту? — насторожився я.

— Нетривіальний,— вишкірився Саша.— Почекай трошки. Ось, поклюй, розслабся...

Він відсипав мені сємок з газетного кулька. Я заглянув у його очі, як у віконця сусідського будиночка, щоб зрозуміти ступінь їхньої упоротості, але ні чорта не зрозумів. От Марина, наприклад, моментально усікає, під кайфом я чи ні. А з мене паршивий детектор. Чи, може, справа у тому, що Саша — видатний конспіратор?

— Чого чекаємо?

Саша зіщулився:

— Навіщо ти ставиш так багато питань?

— Це моя робота,— пояснив я.

— Хто життя зрозумів, той роботу покинув,— майже проспівав він і помахав комусь рукою: — О! А ось і міс Олексіївка!

Алеєю наближалася Соня Купер, вона теж робила ручкою здалеку — скоріше Саші, ніж мені. На ній була синя сексуальна спідничка вище коліна, білі мокасини і кофтинка з примхливим японським ієрогліфом. Після того нашого поцілунку в общазі в мене з’явилася божевільна надія, хоч вона й недвозначно сказала: «І нічого собі не думай!». Але як не думати? Тварюка я дражлива, чи маю право?

Соня на диво стримано розцілувалася з Сашею і неочікувано тепло чмокнула мене прямо в губи. Пахнуло парфумом і юним дівочим тілом, ще поки не прим’ятим натовпом минулих розчарувань. Саша підморгнув мені, здається, він анітрохи не ревнував.

— Чесно кажучи, не розумію, навіщо ти припхалася,— привітав її Саша.

— Як я могла таке пропустити? — відповіла Соня.— Хтось має зафіксувати ці хвилюючі моменти!

— Які-такі моменти? — знову поцікавився я.

— Хвилюючі.— Саша дістав цигарку і закурив.

Чи знає вона, що її викликають у суд? — розмірковував я, роздивляючись Соню Купер як фламандський натюрморт у музеї. Може, передали знайомі? Чи, може, вже отримала листа з повісткою? Засідання відбулося позавчора, а в неї зовсім безтурботний вигляд... Ні, не знає, нарешті впевнився я, точно не знає, що її знову викликають, що цього разу її вже конкретно будуть розпитувати про Сашу, що нічого ще не скінчилося...

Я перевів погляд на нього. Він, мабуть, узагалі вважає, що прокрутив усіх на різьбі, йому все наче з гуся вода! Всі, всі шукають Сашу! Цей міфічний персонаж постачає наркотиками мажорські вечірки, невловимого Сашу підсудний Захарченко вважає справжнім убивцею Наташі Штос... І хто ж він, цей Саша? Де ж він? А ось він — сидить на лавці, лузає насіння, шкіриться на сонце...

Я уважніше придивився до його обличчя. Навіщо він її вбив? Необережність? Чи він зробив те, що й намагався? А якщо це умисне вбивство, де мотив? Про що він думав, коли вводив їй летальну дозу? Як можна спокійно вбити людину і лузати сємкі, немов нічого й не було...

Саша перехопив мій погляд.

— Ти й мене хочеш трахнути?

— Що? — не второпав я.

— Ти на неї і на мене дивишся однаково. От я і подумав, що ти воюєш на два фронти...

— Я думаю про суд,— почав був я, але Саші подзвонили, він відповів: «Так, так», а потім стрімко скочив з лавки:

— Почалося!

Наступної хвилини він уже рішуче крокував алеєю. Соня припустила за ним, тож мені нічого не лишалося, як рушити слідом. Попереду промайнули кілька спортивних хлопців з рельєфними голими торсами. Саша на ходу скинув футболку і передав її Соні. Ми прискорились. «Чого вилупився, гальмо? — гукнув він мені.— Знімай верх!» У мене затремтіли пальці. Але хвиля крижаної паніки раптом надала тілу інший імпульс: я скинув футболку і теж сунув її крокуючій поруч Соні. Вона наче саме цього і чекала. Не притишуючи крок, вона примудрилася акуратно скласти обидві футболки і упихнути у невеличку, але майже безрозмірну сумочку. І все це на ходу, як фокусник.

— Ах ти, Сонько Золота ручка! — горлав сп’янілий від адреналіну Саша.— А ну, покажи фанатам цицьки! По-ка-жи! — скандував він.

— Подаруй айфон, папашо! — реготала у відповідь Соня, яка і справді зараз виглядала якоюсь чарівно приблатненою.

Наша колона ставала все численнішою. Вже більше десятка стрижених хлопців з голими торсами крокували поруч з нами. На ходу ми з кимось вітались. Саша, як завжди, всіх тут знав. Ми завернули за ріг і влилися в ще один колектив з трьох десятків футбольних фанатів, проминули тролейбусну зупинку і рушили у бік пустира. Хтось курив, хтось на ходу накручував на кулаки еластичний бинт, дві бабусі, побачивши нас, синхронно перехрестилися — і я раптом відчув себе частиною хижацької зграї. Мені навіть здалося, що я став вищий на зріст!

Нарешті ми зупинилися біля якоїсь клумби, до нас підтягувалися все нові рекрути цього бійцівського клубу, всі навколо віталися та обіймалися. У морі тіл то тут, то там мигтіли татуювання, і всі вони зараз також були агресивні — всі ці орли, тризуби, вовчі хрести, свастики, а голови Тараса Шевченка і князя Святослава виглядали наче черепи на бортах «мессершміттів». «Це хто?» — кілька разів спитали Сашу, киваючи на мене, але він уник пояснень, вимовивши лише «зі мною». «Вперед не лізь!» — попередив його хтось, і він розсіяно кивнув. Підбіг якийсь малий, голомозий і аж надто кремезний, і раптом зі всієї дурі штовхнув Сашу обома руками в груди з криком: «Не лізь в основу, суко!» Саша відлетів на два кроки, повернувся, пошукав очима малого, але той уже загубився у натовпі.

— Ну що, грає очко? — звернувся до Саші пещений блондин з синім тризубцем на худих грудях.

— Норм, усе норм,— швидко відповів Саша.

Блондин з помітною цікавістю кинув оком на Соню, яка у той час роглядала хлопців.

— Де ти береш таких кицьок? — спитав він.

Соня відчула, що говорять про неї, і обернулася.

— Двісті баксів, старий,— вишкірився Саша,— і вона твоя на цілу годину! Нереальна розкіш за смішні гроші!

В очах блондина з’явилася задумливість. Соня зблідла і з розмаху заліпила Саші дзвінкий ляпас. На його щоці запалав багровий слід від п’ятірні. Ми з блондином переглянулися. Саша розреготався:

— І це все, на що ти здатна, дитинко?

Соня вже не так упевнено, але заліпила Саші другого ляпаса, майже тієї ж дзвінкості. Саша облизнувся, наче кіт.

— От тепер добре,— кинув він блондину.— Тепер я готовий. Бачиш, старий, вона сказала «ні»! Так шо витрачай бабло на спортзал.

— Хохли! — почулися голоси спереду, і натовп важко, мов вантажний потяг, рушив з місця. І ось ми вже біжимо, під самим носом стрибають м’язисті спини, загрозливо стирчать лопатки, поршнями рухаються татуйовані плечі... Саша кричить: «Уперед!» — і ми біжимо вперед, обганяючи тих, що біжать поруч з нами. Соня залишилась позаду, вона десь зникла, блондин з тризубом теж зник, задні наступають на п’яти, гримить войовниче волання, ми прямуємо до пустира, перебігаємо дорогу, знову біжимо...

— Один за всіх! — вигукуємо ми.— І всі за одного!

Я вже бачу їх, ультрас київського «Динамо», «хохлів», як ми їх звемо,— вони в чорних футболках, мов ті охоронці з «Вегасу». Зараз я помщуся вам, суки, хто б ви там не були, чаша мого розпеченого гніву не мине вас, їжте мою ненависть, занурюйте в неї свій біль, купайтеся у насиллі...

Спочатку здавалося, що противник істотно програє нам у чисельності, що їх значно менше, що ми перемагаємо і ось-ось остаточно переможемо. Але вони стояли на диво міцно, наче вросли у землю. Я не встиг навіть до пуття роздивитися, як отримав жорсткий удар у ніс, тому не зрозумів, звідки прилетіло. Хлинула юшка. Я помітив, що двоє «хохлів» місять ногами когось із наших, і раптом почали бити мене — спритно, сильно і якось непомітно, неначе купка невидимок взяла мене в кільце і почала обробляти нунчаками. В коловороті ніг, рук, тіл, загального галасу вже не можна було нічого розібрати. Я опинився на землі із розбитими носом і головою. Може, й насправді ідея взяти участь у розбірках між фанами «Металіста» — «хорьками», і київськими ультрас була не найкращою в світі?

— Лежати, паскудо! — загорлав хтось угорі.

Я прикрив голову і отримав такий важкий удар по передпліччям, наче на мене стрибнули обома ногами. Спробував встати, але мене знову вдарили. Краще вже лежати і не рипатися, вирішив я. Наді мною продовжувалася якась суєта.

— Підстава! — загорлав хтось.

— Валіть нах!

— Сцикуни!

— Підстава!

— Сука, лежати!

Я обережно підважив голову і побачив, що наші відступають, а якщо точніше, просто тікають, як побиті пси. «Хохли» їх наздоганяли, але більше для форми, ніж з реальним бажанням наздогнати. За двадцять метрів від мене раптом матеріалізувалась нова когорта свіжих «хохлів», і їхній бадьоро-бойовитий вигляд мені дуже не сподобався. Деінде підіймалися і якомога швидше тікали побиті, скривавлені, брудні «хорьки», і я поспішив наслідувати їх приклад.

Опам’ятався я вже в тій самій алеї, де ми зустрілися з Сашею. Біль від забоїв відступив, але занили спина, передпліччя, голова і ліва нога. Треба було якнайшвидше натягти футболку і змінити локацію, інакше «хохли» могли дістатися й сюди і навішати додатково, але моя футболка лежала в сумочці Соні Купер. Я озирнувся: «хорьків» ніде не було видно, хоча ще сім хвилин тому ми крокували, наче згуртоване грізне воїнство... І де воно поділося, те воїнство?..

У кишені завібрував телефон, і я щиро здивувався, що він ще тут. Скло дисплею було розбите, але апарат працював. Дзвонили з прихованого номера. Я відповів.

— Іди алеєю до реклами меблів,— проінструктував мене знайомий голос.— Потім повертай ліворуч, У двір!

Сяк-так я дошкандибав до тієї реклами, і одразу у дворі побачив солодку парочку — все ще голий по пояс Саша вмивався біля облізлої вуличної колонки, а Соня тримала напоготові пару вологих серветок. Вона мала такий же свіженький вигляд, як і до фанівського побоїща, а у Саші було підбите око і розквашена губа. Його шорти були вимазані пилюкою і кров’ю.

Саша закінчив умиватися і повернув до мене вихрясту голову з фінгалом.

— Красунчик! — вишкірився він, побачивши мою потовчену пику.

— Ти теж нічого,— я попрямував до колонки.

— Умийся,— Соня простягнула мені вологу серветку.

Трійця бабусь біля під’їзду не зводила з нас очей. Зараз вони там буркотять між собою звичне: «Наркомани, проститутки!» Але ж це, здається, так і є. Саме той випадок, коли устами цих під’їздних піфій промовляє сама істина...

І тут на мене раптом нахлинула відраза. Сім хвилин тому я був чистий і неушкоджений, посміхався сонцю й людям, які траплялися назустріч, аж ось ізнов зв’язався з придурком, і знов отримав по пиці! З якого побиту? Заради чого? Чому я взагалі за ним побіг, навіщо скинув футболку, навіщо вляпався в цю блискавичну і непередбачувану дурню?

— Що це було? — спитав я крізь зуби, коли трохи привів себе до ладу.

— По ходу — підстава,— розмірковував Саша.— Це Гесс недопрацював... Агентура гівняна... Але ж ми нарешті зрозуміли, скільки їх дійсно є. Будемо вважати це розвідкою боєм! Увечері відбудеться реванш! Повір, ми їм так наваляємо!..

Який, блін, Гесс, думав я, яка, в дупу, розвідка, що ти, сучий сину, верзеш? Ця невдала бійка остаточно виснажила мене. Напруження останніх днів, сварки з Мариною, моє подружнє життя, яке розліталося на друзки, моя клята залежність, вурдалак Біс, страшна линюча туча, яка насувається і от-от вибухне жахливим градом, психічна втома, цей тягучий суд, що почався як рутинна робота і раптом втягнув мене з тельбухами... І ось фінал — болючі удари по пиці від незнайомих спортивних хлопців замість дозвілля в сонячний день... І це ж ще не фінал! — несподівано зрозумів я. А який він, той фінал? Що далі? Я ж тільки намагався жити легко, розважатися, розслаблятися, іноді покурювати, бавитися зі смішливими дівчатами, бути таким собі Генком Муді, роздовбашем, літописцем безглуздих пустощів... Але ж це Харків, дитинко... Тут ти ходиш на роботу пішки, а не роз’їжджаєш на власному «Порше» поміж пальмами, тут тебе пресують мусора, і не на кокаїнову вечірку ти зараз прямуєш, а у райвідділ, де тобі знов дадуть по рилу... І будуть кошмарити... І недоступна Соня Купер буде реготати над твоїми невдачами...

— Що, бля, з тобою не так?!! — раптом зірвався я на Сашу.

Після вмивання він сушився, наче пес, розбризкуючи краплі з волосся на мене, на Соню, на все навкруги. Соня радісно пищала, а мене це ще більше розлютило.

— Ти ж запам’ятаєш цей день на все життя! — розреготався Саша.— Ну що б ти робив, якби мене не було? Сварився би з дружиною? Писав свої новинки для тих, хто читає лише заголовки? Ти на себе поглянь, ти ж живеш, наче срана тюлька!

От тоді я відчув справжню, чистісіньку, майже кристалізовану лють.

— А ти, значить, живеш, як лицар? — відгукнувся я, ледь стримуючись.

Саша пройшовся навколо, заглядаючи мені в очі.

— Спробуй свої яйця на вогнестійкість, ти, кисіль! — вигукнув він мені в обличчя.— Сам не здатний? Я тобі потрібен? А знаєш, чому ти протоплазма? Тому що ти всім, бля, довбаний дружок! Нашим, вашим, ментам, баригам, підорам, непідорам — усім! Ти ніякий — ось твій діагноз! Ти ходяча зона комфорту!

— А ти, барига, думаєш, ти Фрейд? — несамовито закричав я.

— Ти так і не зрозумів, хто я,— відповів він.

Я відчув утому від його хамства та самозакоханості. Соня завмерла, прикусивши нижню губу. Зараз вона дивилася на нас великими дитячими очима. І тоді я звернувся до неї:

— Він же не любить новини так, як любимо їх ми, так? — я підійшов майже впритул.— А доведеться полюбити... Зараз я повідомлю тобі одну цікаву новину. Тебе знову викликають до суду, красуне... Тобі про це відомо?

Вона майже зберегла обличчя, але в очах промайнула тінь, і я зрозумів, що вона не знала.

— Їм треба, щоб ти розповіла їм про Сашу, який був з тобою на вечірці у ніч, коли померла Наташа Штос... Що ж це за Саша, га? Адвоката ти бачила, така не відчепиться...

— Коли мене викликають? — спитала Соня аж надто серйозно.

— У середу.

— О котрій?

— О дев’ятій.

Вони перезирнулися, але жоден не вимовив ані слова. Соня закурила тонку сигаретку.

— Насправді їм потрібен ти,— сказав я Саші.

Він мовчав, і, якщо казати правду, мене дуже тішило, що він, такий говіркий хвилину тому, зараз засунув язика у дупу.

— Тобі ж нічого боятися? — комизився я.— Ти ж тієї ночі був у Турції, так?

— Нам вже час,— вирішив Саша.

Я зробив крок до нього. Біль пішов.

— Нікуди ти не підеш,— сказав я.

— Може, ти мене зупиниш?

— Не сумнівайся.

— Починається...— зітхнула Соня.

— Навіщо ти вбив її, тварюко? — спитав я на диво спокійно.

І тоді вперше я побачив Сашу Виведеного з Себе, Якому Не Похєр. Навіть та клята бійка у «Вегасі» не розхитала його свідомість до такої межі, не змогла позбавити цього удаваного знехтування собою, іншими, всім на світі. Його ніздрі роздувалися, і та ділянка мого мозку, що відповідальна за ірраціональні задоволення, вибухнула дофаміновим залпом через те, що мені вдалося-таки стерти з його пики мудацьку посмішку, вивести цю тварюку на чисту воду.

— Я тобі лише раз скажу, гнидо,— просичав він так, що крапелька його слини впала мені на щоку.— Я поки що нікого не вбивав!

— Суду розкажеш!

Тоді він мене вдарив. Здається, я навіть не здивувався. Секунда — і ми вже борсалися в багнюці біля колонки, як ті міцні баби у жіночих боях у глині. Саша спочатку опинився згори, я бачив його удари, але не відчував жодного болю. Я був у куражі! Мені з легкістю вдалося скинути його, і ось уже удари наносив я, поки він по-зміїному не вивернувся і не відповз до колонки. З його розсіченої брови хлистала кров, заливаючи півобличчя...

— Ану досить! — раптом хрипко заволала одна з бабусь біля під’їзду.— Зара міліцію викличу!

Неподалік на дворовому стадіоні хлопці грали у футбол; але тепер майже всі вони зупинилися, щоб подивитися на двох придурків, які гамселять один одного в багнюці.

— Попкорн візьміть, дебіли! — гаркнув на них Саша, і мені миттєво перехотілося його бити. Хтось відгукнувся матом, але до нас ніхто не підходив. Згодом вони повернулися до гри.

Не звертаючи на мене уваги, Саша знову почав умиватися, а Соня знов-таки тримала серветку, немов і ця друга бійка була запланованою частиною сьогоднішньої програми розваг. Потім вона схрестила руки на грудях, і з її погляду стало зрозуміло, ким вона нас вважає. Ми дихали важко, як два побиті собаки.

— Якщо ти сам не розкажеш, розкажу я,— попередив я після паузи.

— Розкажи, як пилососиш мій фен!!! — закричав він, як навіжений, і деякі футболісти у захисті знову зупинилися.

— Я дам свідчення, що ти там був! — вигукнув я у відповідь, після чого зупинилося ще більше футболістів.

— Ти мене там бачив, кретин?! Може, і ти там був?!!

— Я здатен скласти два та два! Це ти її угробив!

— Ти сука,— засичав він, спльовуючи кров з розбитої губи.— Якщо ти ще раз таке скажеш, клянуся — я тебе живим зарию! Зрозумів?! Якщо я тільки пальцем кивну, ти вже сьогодні в СІЗО ночуватимеш!!!

— Тобі не звикати! Це ж ти мене підставив!

— Тебе спакували не через мене!

— Так ти в курсі?

— А ти як вважаєш?! Я ж від’їжджав, коли тебе «приймали»! Чому, по-твоєму, Біс тебе відпустив, розумнику?! Не за карі очі і не через те, що ти журналіст,— йому на це насрати! І не тому, що ти трошки настучав, буцімто я салтівський Тоні Монтана! Думаєш, я не знаю про твою писульку? Який же ж ти, бля, смішний-веселий! Скільки ти протримався, термінатор грьобаний, перед тим, як друга здати? П’ять хвилин? Три з половиною?

— А на хрін мені тебе покривати, якщо це ти ж мене і здав?!

— Думай що хочеш! — огризнувся Саша.— Але все, що ти там накарябав, він і без тебе знає! Він би все одно тобі яйця повідбивав — у нього хобі таке! Ти, хлоп, виліз з-під асфальтового котка і навіть «спасибі» дяді Саші не сказав!

— Ти в нього затарюєшся, да?

— А ти диктофон включив?

— Мені це остогидло,— з огидою відвернулася Соня.— Я вже хочу випити, а ще ж зранку планували худнути! І все через вас, двох мудаків!

Саша плюнув мені під ноги:

— Ми йдемо.

— Нікуди ви не підете, поки ти не розкажеш усе, як є! — вимовив я знавісніло, і раптом, наче на стіну, з розбігу наштовхнувся на думку: а чи справді я хочу знати? Ось якщо чесно, тільки для себе? Чи мені треба ластівкою пірнати в басейн з цим лайном?

Соня легесенько взяла мене за руку і заглянула в очі. Щось було в ній у цей момент таке, чого я раніше ніколи не помічав.

— Він не вбивав Наташу,— проказала вона.— Повір мені. Він хто завгодно, але не вбивця.

Мене переконали не її слова, а її запах, прохолода її бархатистих пальчиків, приголомшливий дотик молодої жінки, тембр її голосу, дитяча інтонація цих простих слів, наче мова не про страшний злочин. Гарна жінка — то зброя на зразок бойового дельфіна, але трохи смертоносніша: вона здатна потопити навіть крейсер, тож вирядити на дно поганого журналіста, схильного до пиятики і наркотиків, це взагалі не питання. Її обличчя раптом попливло у мене перед очима, і наступної секунди мене вивернуло прямо в багнюку поруч з її черевичками.

— Яка мерзота! — відскочила Соня.

Я б відповів, але саме відпльовувався жовчю. Тим часом Соня навіть розвеселилась і почала знімати весь процес на свій айфон. Потім вона записувала на відео Сашу, вочевидь, збираючись викласти його розбиту пику в Інстаграмі. Саша опирався, але мляво, а вона вже висіла на ньому, цілувала його розбиті губи — хто б устояв. Я дивився на них обох, і вона раптом перехопила мій погляд і відвела очі.

Я витер рота і раптом збагнув, що це означає. Самим своїм виглядом я нагадував їй, що скоро, дуже скоро їй доведеться знову йти до суду, де бюрократи з кам’яними дупами почнуть ставити їй моторошні питання. Я зробився посланцем з поганою звісткою — незавидна роль, котра здатна вбити будь-яку романтику.

Ще й наблював дівчині під ноги.

3

Згадане місце виявилося дешевою забігайлівкою неподалік від об’їзної дороги. Бар називався «Славко-пивко». Якесь п’яне тіло валялося в пилюці неподалік від входу. Коли я наблизився, двоє широких чолов’яг, з вигляду — водії важких фур, з реготом вивалилися з дверей, мало не збивши мене з ніг. Усередині було міцно накурено. Грав музикальний автомат — зморений численними випробуваннями голос з нахабним викликом виводив:

Продавчиня в засаленому фіолетовому фартусі притупцювала пухлою ніжкою через солідарність з цими душевними рядками. У залі різалися в доміно в’єтнамські реалізатори китайських шмоток, пили горілку власники контейнерів із секонд-хендом, сьорбали пивко галасливі студенти, а малолітні шмати з філологічного перекочовували від столика до столика в залежності від того, де наливали...

Біс розташувався за крайнім столиком у кутку, звідти добре проглядалося все приміщення. Коли я підсів, він саме відкручував голову воблі. По червоній картатій клейонці були розкидані тельбухи сушеної риби і стояв на третину спустошений літровий келих темного пива.

— Не здоровкаєшся? — першим протягнув мені засалену п’ятірню Біс.

Пересиливши відразу, я відповів на його рукостискання, на цей хижацький хват. Долоня опинилася вимазаною риб’ячим жиром, між пальцями залипла луска. Я відчув себе вщент загидженим, від цього мерзенного смороду доведеться навіть не відмиватися, а відтиратися шкребком.

— Пиво будеш? — запропонував Біс.

— Не відмовлюсь.

— Відмовишся,— проказав він таким тоном, що я мимоволі занервував.

— Що?

— Йди, купляй, преса! — Він могутнім ковтком майже спустошив свій келих.— Не забудь — «Дубовий гай». І воблу повтори.

Довелося йти до тітки за стійкою, брати на свої кровні літр пива для цієї мєнтовської тварюки. Ще й із воблою. Собі я взяв півлітра світлого, щоб хоч чимось прикрасити цю паскудну зустріч. Коли я повернувся, Біс щось роздивлявся на дисплеї свого айфона.

— Зараз покажу цікаве,— посміхнувся він і включив відео. Я підсів ближче. Зображення тремтіло, але якість була непогана.

На екрані роздягнений Саша біг у складі колони фанатів, а потім, раптом, крупним планом — я без футболки (як же розповнів!), налітаю на супротивника, отримую вагомий удар кулаком у ніс від здоровенного рижого довбня. За кадром голосно регочуть двоє: «Диви... Диви... Гу-га-га!.. Гу-га-га!.. В диню! Га-га-га!!!». Сміх такий, що спиною йдуть мурашки від того, що десь існують люди, настільки щирі у власній психопатії, щоб відчувати непідробне щастя від чужого болю.

— Бач, як він тебе поламав! — тішився Біс, наче дитина.— Обома ногами, з розгону! Красав-ва! Як він тебе, га? А ну — ще, давай ще!..

У мене знову занив перебитий ніс. Ми буцімто почаркувались, насправді ж то він стукнув своїм грубим літровим келихом об мою півлітрушку з такою силою, що краєчок тріснув. Уламок скла поринув у моє пиво. Я виловив його і сьорбнув, намагаючись не проковтнути ще якесь непомічене скло.

— Так шо ти, преса, тепер футбольний хуліган! — реготався Біс.— Треба набити тобі пропелер на жопі!

Він пив шаленими ковтками — наче й не пив, а спускав те пиво у провалля. Дивно: не така вже велика людина, як воно все у нього лізе...

— Люба — зірка ютуба,— знову реготнув Біс, допивши перший бокал і беручись за другий. У тому, як він допався до нього, відчувалась якась люта жадібність, наче він не в змозі пригасити чорне полум’я всередині.

— Цьому необов’язково потрапляти в інтернет.

— А там усе необов’язкове.

Він міцно, розмірено працював щелепами, перемелюючи воблу.

— Так тобі відомо, за що він її грохнув? — раптом нерозбірливо проказав Біс з набитим ротом.

Я зробив обережний ковток. До мене не одразу дійшло, про кого він каже.

— У покійниці була розвага,— він відкинувся на стільці, продовжуючи жувати.— Брала сто баксів, і запальничкою — чирк! Моментом діяло. Особливо, якщо вона ті бакси в тебе ж і взяла, щоб показати фокус. А ти, дебіл, не втримався й дав...— Біс посміхнувся.— І потім сидиш, дивишся, як вони згоряють... Бачив коли-небудь, як горять сто баксів? — спитав він.— Хоча звідки тобі, це ж пів твоєї зарплати...

— Хто її вбив? — спитав я прямо.

— Та твій дружок-барига і вбив, хто ж іще,— просто відповів Біс.— Він і грохнув.

— Саша?

— Ну.

— Навіщо це йому?

— Вона йому дала купу татового бабла,— пояснив Біс з охотою,— в рахунок майбутніх поставок, а в нього навіть товару стільки не було. Гроші він узяв, він гроші любить... А потім вмазав її на вечірці чимось на зразок «Білого китайця»[3]... Довелося заряджати, кому треба, щоб його ім’я не спливло, і зараз там судять якогось придурка. В’їжджаєш, преса?

Я мовчав, розмірковуючи. Біс тим часом не пив і не закушував, а роздивлявся мене з якоюсь майже співчутливою цікавістю.

— Якщо це правда,— нарешті проказав я,— то чому... чому ж ви нічого не робите?

Він ледь помітно посміхнувся, а потім одразу насупився і здійняв угору вказівний палець:

— Не моя єпархія. Це в «убойному» повинні були копати, їхня робота. А зараз хай суд розбирається.

— Але ж він стверджує, що не має до цього ніякого відношення...— засумнівався я.

— Та мені по сараю, що він стверджує. Ти його слухай більше, якщо ідіот. Усе так і було.

І Біс знов узявся за пересушену рибу, розтрощуючи її щелепами, наче верстатом.

— Ти думаєш, він тобі друг? — знову заговорив він з набитим ротом.— Чи хоча б приятель? Та йому на тебе накласти. Він тебе здав у перший же день. Каже: є один лошок, прийміть його з грамом. Тебе згодом і взяли, але з травою. Ти думаєш, як на тебе вийшли? Крути мізками, пресо! Ото і є твій Саша! Такої гнилі, як він, по всій Салтівці не знайдеш, а там гнилі вистачає! Грохнути дівчину, молоду квіточку, яку ще кохати й кохати,— це ж треба бути останньою сукою! Ось тобі твій Саша, як він є.

— Він не мій,— відгукнувся я.

— Та невже? Ти ж його шестірка. За грам усе, що завгодно, зробиш. А коли станеш йому не потрібний, він і тебе невдало вмаже. Щодо цього не сумнівайся.

Я розумів: треба багато про що його спитати, бо в усій цій історії купа незрозумілого, але у той момент мої думки плуталися, тому я досить довго сидів мовчки, поки Біс допивав своє пиво. Вицідивши келих до денця, він піднявся, прихопив зі столу свої димчасті окуляри, якось навис наді мною і, поки я роздумував, чи треба й мені також встати, по-панібратськи поплескав мене по плечу:

— Сиди.

Він ще на мить затримався, наче збирався ще щось сказати, але нічого більше не сказав і пішов собі. Я сидів спиною до виходу, тому не бачив, як він іде. Але я чітко відчув той момент, коли він залишив приміщення, і ще деякий час розмірковував над його словами.