Новини

1

пірнув у буру цегляну арку, зрізаючи шлях до метро «Пушкінська», а вони вже чекали на мене. Їх було двоє — серйозні хлопці в спортивних костюмах «Lonsdale», в дутих куртках через дощову погоду, з-під каптурів — похмурі обличчя. Товариш Дванадцять і товариш Сім, прес-секретар.

— Здоровенькі були,— простягнув жилаву долоню Ілля.— Є хвилинка для розмови?

Прес-секретар замість вітання невпевнено хмикнув. Його опухлі очі були вкриті сіткою червоних прожилок, чи то від важкого недосипу, а чи від ревної праці над прес-релізами, які ніхто ніде не публікує. На мужнє рукостискання товариша Дванадцять я відповів з прохолодою.

— Для якої розмови?

— Ну які бувають розмови у чоловіків? — реготнув Ілля, демонструючи дрібні рівні зуби.— Війна, жінки, соціальна справедливість...

— Новина не сподобалася? Це журналістика, брате...

— Новина шикарна, брате! І все взагалі норм! Ходімо у машину...

Через дорогу чекала припаркована салатова «дев’ятка» з тонованим склом. Автівка терміново потребувала автомийки, вона наче повернулась з довгого вояжу по глухому бездоріжжю, зґвалтованому багатотижневими дощами. Ситуація складалася двозначна. Коли двоє дужих хлопців, про яких ти знаєш не так уже й багато, окрім того, що вони схильні до революційного насильства, кажуть «ходімо в машину», це якось нервує...

— Мені й тут добре,— відрубав я.

— Ходім, ходім, справді є розмова...— ласкаво вів своє Ілля.

— Не змушуй повторювати,— стиха прогарчав товариш Сім.

Я раптом почав сатаніти:

— Може, ти, дядю, збавиш обороти?

Товариш Дванадцять схопив мене за рукав; коли ж я вирвався, швидко прибрав руку і миролюбно показав пусті долоні:

— Слухай, брате, ми молода революційна організація, нам не по приколу сваритися з пресою! Рубиш? Ми просто хочемо поговорити. І це стосується в першу чергу тебе!

— Про що мова?

— Не про що, а про кого,— підморгнув товариш Дванадцять.

— І про кого саме?

— Про нашу спільну знайому. Кицьку з провінції Гуандун!

— Та ти не сци! — піддакнув товариш Сім.

— Будемо розмовляти тут,— відрізав я.

— А тут я тобі нічого не скажу.

Я замислився. Ілля повільно зсунув з голови каптур. І знов, як у найперший день нашого знайомства, в його чорних революційних очах промайнуло це самозакохане відчуття переваги — ніби він завжди на крок попереду всіх. Ніби все, що ти тільки почав планувати, він давно продумав, і вже втілює у життя чи відкинув, як непотріб.

— Брате, послухай,— спокійно втовкмачував Ілля.— І спробуй почути мене. Якби у нас були не дуже гуманні наміри щодо тебе, ти б уже валявся біля цієї стіни з трьома колото-різаними — тут (він легенько торкнувся кінчиком указівного пальця моєї печінки), тут (підребер’я) і тут (палець уткнувся просто в серце). Але ж реальність інакша! Вона набагато приємніша! Ти стоїш без жодної подряпини, і це означає, що я всього-навсього хочу з тобою поговорити. Якщо тобі це не треба — то й хєр з тобою. Ми розвернемося і звалимо звідси, але ти в програші, бо ніколи не дізнаєшся, що я намагався сказати! А це, повір мені, важливо!

Так, умовляти цей хлопець вміє, думав я, з неспокійним серцем сідаючи в їхню брудну колимагу. Ілля всівся за руль, а ми з прес-секретарем опинилися позаду. У дзеркалі заднього огляду з’явилися очі. Прес-секретар копирсався у своєму наплічнику.

— Вона тебе замовила,— нарешті проінформували очі.

— Хто? — спитав я чомусь, хоча миттєво все зрозумів. Неясність полягала у тому, що ховалося за словом «замовила». Невже вона справді вирішила мене вбити? У це не дуже вірилося, але я раптом уявив, як Ілля за наступним перехрестям повертається до мене з пістолетом, а за секунду мої мізки опиняються на немитому задньому склі — точнісінько, як у того бідолашного в «Кримінальному чтиві»... Навіщо ж я висиджував на їхніх нудних зборах, слухав ту нескінченну маячню прес-секретаря?.. Невже все даремно?

— Кицька з провінції Гуандун,— пафосно відповів Ілля.

— Чому ти її так називаєш?

— Тому що вона не розуміє світу, в якому ми живемо. Вона думає, що це Балі, а це... як би тобі краще сказати... Наїбали, от!

І він вільно розреготався від цього, як йому здалося, вдалого каламбуру.

— Вона хоче мене грохнути? — поцікавився я.

— Дійде й до цього! — переконано вимовив Ілля.— Не сумнівайся, дійде! Дівка мстива, зла, з характером! І совісті ні краплини! Тому тепер ходи та озирайся!

Прес-секретар тим часом розклав на колінах невеличкий сірий кофр, схожий на жіночу косметичку, дістав три пензлі різного розміру, кольорові олівці, якийсь невідомий мені макіяжний реманент.

— Вона жадає твоєї крові,— роз’яснив товариш Дванадцять.— Рубиш? Тому я опиняюся перед морально-етичною дилемою. З одного боку, я не можу відмовити давній подрузі, нехай вона і трохи навіжена. Але хто зараз нормальний? Ти подивись навколо — всі геть схиблені! Але ж є й інша сторона, суспільно-політична. Я відповідаю не тільки за себе, але й за все угруповання, і тому вимушений сприймати речі стратегічно! Наша мета — величезна справа, соціальна революція. То навіщо мені в цій ситуації псувати стосунки з більш-менш лояльною пресою? Рубиш? Плюс людський фактор: особисто мені, наприклад, було б якось некомфортно відбивати тобі голову заради цього вреднючого дівчиська. Второпав? Я швидко звикаю до людей, це, звичайно, недолік для революціонера...

Товариш Дванадцять зробив замислене обличчя.

Збожеволіти: він розтлумачував мені, чому саме не збирається мене вбивати!

— Так, стоп,— нарешті вимовив я.— Вона що, натравила вас на мене?

— Ну що таке «натравила»? Ми ж не собаки!

— Попросила по-дружбі,— знайшов формулювання прес-секретар.

— А ви, значить, погодилися?

— А як ми могли не погодитися, га? Ти її бачив? Це ж фурія! Дівка сама по собі люта, а тут ти ще й розпалив її!

— Тобто вона вам заплатила,— констатував я.

— Що значить — заплатила? — знову скривився Ілля.— Ми ж не якісь там найманці світової буржуазії, а революційна організація...

— Віддячила,— підказав прес-секретар.

— І чого їй треба? Що ви мали зі мною зробити? Підрізати?

Ілля лише відвернувся — мабуть, через моральну незгоду з самою постановкою питання.

— Ні,— із солдатською прямотою відповів замість нього товариш Сім.— Просто відпиздити.

От же ж потвора, подумав я, але вголос спитав:

— У скільки ж, цікаво, вона мене оцінила?

— Брате, ти зрозумій: ніхто нам нічого не платив...

— Два грами,— викарбував прес-секретар.

— Два грами фену? — оторопів я.— Ви мали відбити голову людині за два грами фену?

— За два грами найчистішого фену! — уточнив прес-секретар.— Це перлина Сашиної колекції!

— Нас же подруга попросила, розумієш? Звичайно, ми не такі,— на обличчі товариша Дванадцять знову з’явилася задумливість.— Є дружнє прохання. І є дружня подяка...

Я смикнув ручку дверей, намагаючись вийти, але Ілля встиг заблокувати замки; очі у дзеркалі мигнули, долоня прес-секретаря опустилася на моє плече.

— Руку прибрав! — просичав я, наче кіт, готовий до бійки.

На мій подив, Віталік швидко забрав руку.

— Дослухай мене! — продовжував переконувати товариш Дванадцять.— Тільки без істерик, гаразд? Ніхто тобі нічого не зробить! Просто дай товаришу Сім зробити свою роботу! Він справжній митець! Рубиш, брате? Зараз він намалює шедевр на твоєму, скажемо чесно, трохи дебільному обличчі. Якась пара синців — і все. Ми зробимо селфі, пред’явимо тій фурії, і вона заспокоїться! В нас гора з плеч, і тобі жодної шкоди! Додому приїдеш — усе змиєш, ми тебе навіть підвеземо. Ми ж чесне угруповання, не забув? Соціальна справедливість для нас — святе слово! Ми з тобою поділимося. Ось, диви!..

Він швиденько здійснив якісь дрібні маніпуляції і обережно підніс до мого обличчя кулак. На тильному боці опинилася маленька розтягнута гірочка порошку.

— Люта штука,— прорекламував товариш Дванадцять з посмішкою.— Ексклюзив! Давай!

Я майже задихнувся від обурення. Невже цей дешевий анархіст вирішив, що я продамся за понюшку? Невже уявляє, що я справді дозволю розмалювати власне обличчя на потіху цій скаженій курві?! Як йому в голову могло спасти, що я стану нюхати це гівно з його смердючого кулака, наче дворняга, що тягнеться за шматком дешевої ковбаси? Краще негайно плюнути в його нахабну пику!..

— От і добре! — зрадів товариш Дванадцять.— Тепер другу!

І насипав гірочку для другої ніздрі. Потім здійснив ту ж саму процедуру з прес-секретарем, але тому дісталася більша гірка, що викликало в мене внутрішнє обурення. Насправді ж: якби не я, вони б узагалі нічого не мали!..

Упоравшись із нами, Ілля не обділив і себе.

— Щось це не схоже на два грами,— зауважив я.

— Ми революційне угруповання,— туманно пояснив Ілля.— Нам треба допомагати політв’язням, ми несемо значні організаційні витрати...

— У вас є політв’язні?

— Будуть,— запевнив прес-секретар,— навіть не сумнівайся... Тільки зараз не смикайся, бо все зіпсуєш!

І він став до роботи: розклав свої пензлики та олівці, розтер фарбу на палітрі і заходився обережно вимальовувати синці й садна на моєму обличчі. Було лоскотно. Щоб якось витерпіти цю нудотну процедуру, я розмовляв з товаришем Дванадцять.

— Кажеш, вона дуже розлютилася після останнього засідання суду?

— О-о, ну звичайно ж! — з охотою протягнув Ілля, який помітно повеселішав.— Просто оскаженіла! Вона зараз взагалі з порошку не злазить! Цей суд їй діє на нерви...

— А Саша?

— А Саша взагалі з глузду з’їхав,— Ілля покрутив пальцем біля скроні.— Сплутався із цим хитрожопим угандійцем, кажуть, навіть сам уже проповідує... Вчить, розумієш, моральних настанов! Можеш уявити?.. До речі, десь за годину у їхній церкві служіння...— він повернувся до прес-секретаря: — Заїдемо, товаришу Сім?

Той знизав плечима.

— Він також на нервах через суд? — спитав я.

— Та йому по барабану той суд! Він, здається, навіть і не знає про нього!

— Знає,— запевнив я.— Тут можна курити?

— Не зараз! — окоротив мене прес-секретар, розтушовуючи щось прохолодне в мене під оком.— Спершу я закінчу!

— Цей суд її вимотав,— продовжував Ілля.— Наче перемолов... Вона, звичайно, вигляду не показує, але дуже боїться...

— Чого саме?

— Як чого? — Ілля метнув у пащу жуйку і почав агресивно працювати щелепами.— Що її розколють!

— Тобто їй доведеться здати Сашу? — обережно спитав я, витримавши паузу.

— Не смикайся! — гиркнув на мене прес-секретар.— Бо око виштрикну для правдоподібності!

— При чому тут Саша? — здивувався Ілля.— Ти що, справді не рубиш ситуйовину?

Мабуть, він побачив у моїх очах питання, тому швидко відвернувся, виплюнув жуйку і закурив у віконце. Його очі зникли із дзеркала заднього огляду. Я мовчав, підставляючи своє єдине і унікальне обличчя Віталікові, дуже дратуючій людині, яка не подобалась мені ще відтоді, як Саша поклявся ніколи до нього не приходити — або прийти за рік. Ілля також відмовчувався, тому врешті-решт я спитав прямо:

— Хто вбив Наташу Штос?

Ілля повернувся до мене і хмикнув. Його брови злетіли вгору.

— Так вона ж! Вона й вбила!

— Соня?! — спантеличено перепитав я.

— Ну а хто?

На переднє скло сіявся огидний дощик. Із дзеркала на мене дивилися розчахнуті, майже божевільні очі.

— Навіщо це їй потрібно?

— А кому це взагалі може бути потрібно? — здивувався Ілля.— Га?

Він хижо облизнувся, потягнувся за пляшкою мінералки, зробив добрячий ковток і продовжив:

— Ти сам подумай! Навіщо Саші втрачати такого покупця? Наталія сама затарювалась, як вся Олексіївка. Тому вона йому потрібна була жива і весела... То ж справжній VIP-клієнт! Сашок порошинки з неї мав здувати! І повір мені — він, до того ж, нерівно до неї дихав! Ні, тільки не Саша... А от Сонька — зовсім інша справа!

— Вони ж наче були подруги...

— Головою не крути! — прикрикнув на мене Віталік.

Товариш Дванадцять презирливо хмикнув:

— Та які, нах, подруги, прокинься, брате! Вона ж її ненавиділа! Диви: у Наталії було геть усе, про що Сонька тільки мріє! Єдине, чого вона хотіла б від життя,— стати багатою, перетворитися на справжню буржуазію. Дівчисько з якогось Краматорську, зі звичайної сім’ї... Вона ж зубами вигризе своє, на все піде! До того ж — ревнощі. Вона відчайдушно ревнувала Сашу!

— Хіба вона могла вбити?

— Та ти що, справді питаєш? Ось після всього, бля, цього?

Прес-секретар трохи відволікся, щоб пояснити політичну лінію:

— Є класова ненависть, а є класова заздрість. Ми розглядаємо Соню Купер як соціальний продукт, створений буржуазією, натхненний буржуазією, абсолютно буржуазний за переконаннями, але позбавлений капіталу.

— О! — підняв палець товариш Дванадцять.

— І яким чином вона б спромоглася це зробити?

— У неї є доступ до Сашиного товару, прикинь. Більш ні в кого — тільки у неї!..

Поки ми розмовляли, а Віталік малював, минула майже година.

— Здається, все,— нарешті хехекнув прес-секретар.— Приймай роботу, вождь!

Товариш Дванадцять уважно оглянув мене і задоволено поцокав язиком.

— Шедевр! Тебе треба в музеї експонувати.

— А ну, дай подивитися! — я потягнувся за дзеркалом у Віталіковій косметичці.

Вийшло дійсно реалістично. Я виглядав ґрунтовно побитим: фінгал під оком, перебитий ніс, гематома на вилиці, репнута і вже посиніла губа... Ілля навів на мене об’єктив телефону:

— Зроби скорботне обличчя! Щось ти надто веселий для людини, яку щойно відчухрали!

Я зробив.

— Ще скорботніше! — скомандував Ілля.— І очі у тебе щось дуже бадьорі... Якщо тобі дати в пику, в тебе будуть не такі бадьорі очі, повір мені... О, тепер інша справа!

Він наблизив камеру і відзняв кілька кадрів у різних ракурсах, а тоді вдоволено передивився фото і показав прес-секретарю. Вони трохи посперечалися, яке обрати, я теж краєм ока глянув, але взагалі мені було байдуже, бо зараз я думав тільки про те, чи дійсно Соня Купер могла вбити Наташу Штос. А чому б і ні? Якщо вона в дитинстві напувала подругу сечею, чому б їй у дорослому віці не підсунути подрузі якесь смертоносне лайно? Таке собі підступне, по-веніцейськи витончене, суто жіноче вбивство — отрута у витриманому вині та лицемірна посмішка під час виголошення тосту...

— «Відпиздили,— набирав товариш Дванадцять повідомлення для Соні Купер.— І маємо незаперечний доказ»...— Він задоволено крехнув.— Усе, пішло!.. Ну що, їдьмо?

Прес-секретар знову знизав плечима, ховаючи свій мотлох у косметичку.

— Ми зараз до церкви, можемо підкинути тебе до тролейбусної зупинки,— запропонував Ілля.

— До церкви?

— Ну. Сьогодні Саша проповідує... Ось...

Ілля нахилився і витяг з-під сидіння пакунок однакових строкатих афіш, запакованих у поліетиленову плівку. Відокремивши одну, він простягнув її мені. Стандартний анонс чергового неопротестантського служіння — на афіші красувався пастор Патрік на сцені, з радіомікрофоном і у білосніжному френчі. Текст повідомляв, що тема сьогоднішньої проповіді пастора Патріка Джонса — «Як бути бідним, як бути багатим». Знизу, дрібніше, значилося: «За участю спеціально запрошеного молодого пастора Олександра Глена».

— «Олександр Глен»? — криво посміхнувся я.— Насправді?

— Так,— хехекнув Ілля.— Агент Сміт... То де тебе висадити?

— Мабуть, поїду з вами,— сказав я.— Як таке видовище пропустити...

— Гаразд.— Ілля завів машину.— Там і вмиєшся в туалеті.

2

Церква Нового Народження орендувала актовий зал будинку культури у легендарному харківському мікрорайоні ХТЗ. Перед входом височіли круті сходи, які охороняли двійко бетонних комуністичних ідолів — м’язистий робітник у картузі і з кувалдою на плечі та босонога селянка з добре виліпленими цицьками — вона стискала у мозолястій руці серп. Здавалося, що робітник скоса поглядає на її цицьки, але, зважаючи на серп, не наважується на подальші дії.

Усередині виявилися просторий хол і номінальна прохідна. У будочці читав газету вахтер, схожий на Льва Троцького, який вижив після удару льодорубом, але істотно подався. Ми проминули прохідну, а він навіть голови не підвів — мабуть, так тут було заведено. У холі я помітив ту ж саму афішу. Ми піднялись широкими імперськими сходами, занадто пишними для ринкового сьогодення. Назустріч із жвавим гомоном майнула зграйка дівчаток років десяти-дванадцяти в чешках і фіолетових балетних костюмах. Ми рушили далі повз однакові двері приміщень, окупованих дрібними фірмочками, і нарешті опинилися перед актовим залом. Звідти долинала м’яка ритмічна музика, хтось грав на фортепіано.

Актовий зал був заповнений ледве на третину, незважаючи на те, що вхід на служіння був вільний. Вочевидь, нова церква тільки починала тріумфальний поступ до справжньої популярності. Серед публіки домінували офісного вигляду чоловіки у дешевих м’ятих піджаках, сумні бабусі, жіночки у віці, було й з десяток чорношкірих хлопців. Помітив я й кілька молодих студентських облич. У кутку сцени лисніло біле фортепіано, на якому досить вправно грав вусатий чоловік, схожий на дружку з сільського весілля. Авансценою походжав пастор Патрік, який у своєму френчі з безліччю великих золотих ґудзиків нагадував добродушного людожера, що захопив владу у невеличкій африканській країні і зараз упивається тією владою. Часом пастор розводив руки, наче Ісус на хресті, заплющував очі і видкидав назад чорну голову, і тоді виникало враження, що на сцені немає ніякого Патріка, а стоїть лише довгий білий френч, усипаний ґудзиками.

Ми посідали в останньому ряду.

Піаніст заграв тихіше, і Патрік голосно промовив у мікрофон:

— Хаааал-лілуйя!!! Брати і сестри, халлілуйя! Я вітаю вас! Сьогодні четвер, і я вітаю вас, брати і сестри, тут, у нашій церкві!

Зал реагував кволо. Всі начебто й слухали пастора, але без особливих емоцій, і я зрозумів, що більшість присутніх — новачки. Лише у першому ряду скупчилися добре випробувані адепти: вони тягли до пастора голови, мов соняшники до сходу, а той посміхнувся їм окремо з особливою ласкою і розумінням.

Після привітання Патрік витримав театральну паузу і заговорив:

— Друзі, брати і сестри, сьогодні я хочу розповісти вам одну історію з власного життя. Може, ви й не повірите, але Бог тривалий час не давав мені успіху... Ні, друзі, уважно слухайте, тому що це чиста правда: я був бідний, як церковна миша... Я по-справжньому голодував... Я був справжній злидар... Коли в мене було хоч щось на обід, я вже був щасливий... Я купляв на ринку курячі кістки і маленьку маїсову булочку і варив собі так званий суп, але, друзі, то був не суп, а така собі юшка...

Патрік зробив кілька кроків. Він говорив майже без акценту, і чим далі, тим чистішою мовою.

— Друзі, у ті часи я щовечора молився і я питав у Бога: «Господи, чому ти не даєш мені бодай якогось маленького успіху? Невже мені доведеться завжди голодувати? Подивися на мене, любий Боже! Мій шлунок промовляє до тебе голосніше навіть за мої вуста! Подивися — я ж гірший за побитого собаку! Тому хоч кинуть кістку, а від мене всі відвертаються! У багатого купа друзів, а бідний сам собі не друг! Покличе — і ніхто не відгукнеться, звернеться до людей, а ті не чують!». І я молився далі, я звертався до Бога: «Любий Боже, невже така доля у людини — бути розчавленою злиднями, не мати що попоїсти, не мати куди піти? Без грошей можна лише вештатися містом, наче примара, і то не всюди пустять! Невже ти хочеш, щоб я почав красти, Господи?! Щоб розчарувався, відвернувся від тебе, щоб моє серце зачерствіло, щоб я піддався гріху, перестав славити Тебе? Невже ти хочеш, щоб я вбивав заради зиску, став душогубом? А якщо ти не хочеш цього, то чому не допоможеш, чому не даси мені бодай маленький успіх, щоб я не бідував?».

— Тому що в буржуазному суспільстві,— пояснив мені тим часом на вухо прес-секретар,— успіх маленької людини залежить від її звитяг у класовій боротьбі. Якщо ці зусилля мають значення для партії, то після остаточної перемоги людина стає міністром вугільної промисловості...

— Або їде будувати Біломорканал,— додав я пошепки.

— І ви, мабуть, спитаєте мене, чи відповів Господь? — знову розкинув руки Патрік.— То я відповім чесно, друзі: протягом довгого часу Господь не відповідав. Але я не кинув молитися. Я усіма силами намагався не скам’яніти серцем. Друзі, я працював тоді — і у Німеччині, і вже потім у Харкові,— на земляних роботах, і одного разу нам не заплатили за тиждень, хоча обіцяли, а в мене вже не було грошей навіть на проїзд... Я планував отримати платню і повернутися трамваєм до гуртожитку, де я жив тоді. Я вже уявив собі, як куплю дорогою пакет кефіру, суповий набір, хлібину і, може, якоїсь недорогої ковбаси... Ба навіть маленьку шоколадку! Були такі маленькі, якщо пам’ятаєте, за три двадцять п’ять... Але, друзі, в той день нам не видали грошей... Нам сказали, що гроші будуть у понеділок. Тож що таке два дні, субота і неділя, абсолютно без копійки?! І я нічого собі не купив, і пішов пішки, голодний, злий, розчарований через півміста... Повз мене проїжджали чоловіки і жінки на дешевих і дорогих автівках, і я думав — як би гарно було, щоб хтось із них зупинився і підвіз мене, але я був у такому стані, що навіть не наважувався підняти руку, щоб когось зупинити... Уявляєте: чорношкірий хлопець у робочому одязі на Салтівці, біля трамвайної колії, намагається зупинити машину, щоб його безкоштовно підвезли...

Залом прокотився добрий співчутливий смішок.

— І знаєте, друзі, в якийсь момент я відчув Божу присутність... Я йшов уздовж трамвайних рейок, це був липень, увечері все ще стояла задуха, і я думав про те, що багато інших чоловіків зараз, саме в цей момент, ніжаться в басейні або на морі разом зі своїми жінками або просто гарними дівчатами, з келихом доброго вина або коктейлю, а я по вісім годин на добу маю ішачити, наче якась свійська тварина або інструмент, копаючи траншеї за копійки... І нікого не цікавить, про що я думаю, що відчуваю, на що я здатен, яка я людина, а цікавить лише одне — бери побільше, кидай подалі, поки летить — відпочивай...

У залі знову сміялися, розповідь Патріка, здається, зачіпала людей за живе.

— І ось повз мене проїхав трамвай,— продовжував Патрік,— і одночасно я відчув серцем, що Бог чує мої молитви, що Він знає про мої негаразди, що Він благословляє мене вирватися зі злиднів... Ви спитаєте, чи дав мені Бог у той або на наступний день грошей? Чи отримав я наступного тижня багатство? Чи трапилось якесь диво? Скажу вам чесно — ні, не дав, жодного дива не відбулося... Але все здійснилося поступово. Друзі, я вам скажу так: кожному з нас Бог дав ціле багатство. Ви бідкаєтесь — чому Бог не дасть мені тисячу, чи десять тисяч, чи мільйон доларів, і не знаєте того, що Він вже дав все, що вам треба! Як же так, спитаєте ви? Де ж ці гроші, бо мені нічим заплатити за житло та їжу? Чому я не можу взяти їх і потратити на те, чого я забажаю? Чому приречений на постійну економію, чому нема достатку в моєму житті?

Зал зачаровано мовчав. Саме тоді я зрозумів, що у Патріка є справжня харизма.

— Це дуже слушні питання, друзі! Але чи вони справедливі? — Патрік рвучким рухом указав на когось у залі.— Скільки коштує твоя рука? А скільки коштує твоя нога? Чи коштує твоя рука тисячу доларів? Чи віддав би ти ногу за тисячу доларів? Чи віддав би руку за десять тисяч доларів?

На обличчі Віталіка з’явилася замисленість. Можливо, він прикидав варіанти.

— А скільки коштує твій подих? Чи коштує твій подих мільйон доларів? Чи віддав би ти десять подихів за десять мільйонів доларів? А сто подихів за сто мільйонів доларів? А всі свої подихи за яку б ціну ти віддав?

Бабусі в першому ряду тягнули до Патріка голови.

— Чому ж ми так часто просимо Господа про щось дрібне і так рідко дякуємо за те багатство, що він нам дав? Чому ми не кажемо: «Спасибі тобі, любий Господь, за те, що дав мені дві руки, дві ноги і мільйони подихів! Не знаю, чим я все це заслужив...» Чому не питаємося: «Господи, а чим я можу тобі віддячити за те величезне багатство, яке ти мені подарував?..»

У залі панувала дивовижна тиша. Люди слухали. Я й сам уважно слухав.

— І знаєте, друзі, саме тоді, коли я це усвідомив, дійсно відбулось щось незвичайне. Як я вже казав, повз мене проїжджав трамвай, і в тому трамваї їхав мій добрий друг, молодий пастор Олександр Глен... Власне, тоді ми ще не були знайомі, і він ще не був пастором, займався іншими речами, про які він сам вам розкаже — або ні... І, друзі, може, ви думаєте, що саме тоді ми познайомилися, бо він вийшов з трамваю і допоміг мені, що це Бог послав його мені? Ні, все було не так! Він поїхав далі, а я пішов своєю дорогою. А познайомилися ми лише за два роки, і начебто ніякого дива не відбулося, і в той день мені насправді не було чим повечеряти, але, друзі,— слухайте мене уважно! — в той день диво таки відбулося! В той день я нарешті зрозумів, що Господь чує мене. І з того дня я почав перетворюватися на успішну і багату людину. Я носив той самий брудний робочий одяг, ночував у тій самій кімнатці в гуртожитку, ходив на ту саму роботу — копати ті самі траншеї, друзі, але в той день, повторюю, я почав перетворюватися на багату та успішну людину! Бо я зрозумів, що Бог чує мої молитви! І зараз я хочу познайомити вас з молодим пастором Олександром Гленом, який в той день їхав у трамваї повз мене, звичайного чорного хлопця, котрий повертався з роботи! Зустрічайте — пастор Саша Глен!

Патрік простяг руку, але Саша з’явився не відразу. Минуло кілька секунд, може й десять, а пастор усе ще тримав руку, і ситуація вже погрожувала стати незручною, але в цей момент на сцену з осторогою вийшов Саша. Він рухався, наче кіт, який не одразу заходить у відчинені двері, а спочатку певний час принюхується на порозі.

— Давайте підтримаємо Сашу оплесками! — запросив пастор і сам зааплодував. Зал підтримав, спочатку мляво, а у міру того, як Саша повільно висувався на середину сцени, дещо жвавіше. Треба сказати, вигляд у Саші був дивний, я вперше бачив його таким. На ньому також був довгополий френч із золотими ґудзиками, але чорний. І якщо пастор у білому френчі скидався на добродушного африканського диктатора, то Саша нагадував функціонера надсекретного підрозділу якоїсь таємної політичної спілки.

Патрік передав йому мікрофон.

— Друзі, це правда! — після такого виходу Саша заговорив на диво легко й енергійно.— Я розповім вам цю надзвичайну історію з іншого боку. В той день я їхав у трамваї Салтівкою. У мене є автівка, але тоді мені подобалося їздити трамваєм, дивитися на людей... І я їхав, дивився навкруги і намагався з виразів облич зрозуміти, що у людини всередині... Це трамвай номер два, найдовший у місті маршрут — з Олексіївки на Салтівку, і нарешті я стомився роздивлятися пасажирів і повернувся до вікна... Аж раптом бачу — йде чорний хлопець, та ні, не хлопець — дорослий чоловік у тертих джинсах, кашкеті та брудній футболці і теж роздивляється навкруги. Наші очі на мить зустрілися. Я побачив його обличчя і подумав, що, мабуть, ця людина — видатний пастор... Жартую, друзі... Я подумав: який він похмурий і як добре було б розвеселити хоча б одну таку похмуру людину... І після цього я вже й жив начебто не даремно...

Патрік зареготав, вишкіривши великі білі зуби:

— Ну, мене розвеселити тобі вдалося, Сашо... Й не раз...

— І не тільки тебе,— прокоментував Ілля.

— Я спробую сьогодні розповісти вам, як це воно — бути багатим,— вів далі Саша.— Власне, себе я не можу назвати багатою людиною. Але я знаю кількох багатих людей, в мене є серед них друзі. Була й одна подруга...— він замислився, наче добирав слова.— Вона дійсно була дуже багата, як і вся її родина. Вона мала все, що заманеться, все, про що інші тільки мріють. І знаєте, друзі, багатство — це іноді весело, але воно не принесло їй щастя. Вона була дуже веселою людиною, але не була щасливою. Ця дівчина багато сміялася, любила розваги, але, друзі, я знав її краще, ніж ті, з ким вона зазвичай проводила час. За цими веселощами, за цим сміхом вона ховала величезну внутрішню порожнечу, яку не могла заповнити нічим... Повірте, вона була дуже розумною, але весь цей розум був їй якось ні до чого... Вона не розуміла, куди той розум скерувати... І все через те, що вона ніколи ні в чому не знала відмови, тому ніщо і не цінувала...

Саша зробив кілька кроків до Патріка і простягнув до нього відкриту долоню:

— Знаєте, друзі, мій колега пастор Патрік дуже добре сказав: у кожного з нас є величезне багатство! Кожен є власником рук, ніг, серця, голови і мільйонів безкоштовних подихів! І це грандіозний скарб, друзі, котрий ми не вміємо цінити... Я ще молода людина, а тут у залі сидять значно старші люди, які більше бачили і краще знають життя, але я іноді думаю — на що ми витрачаємо себе? Навіщо вся ця недолуга метушня? Хто мені скаже? Щоб регіональний торговий представник Іван купив собі «Шкоду», а його матуся Марія Миколаївна побачила онуків? Щоб кожен тиждень родина Сидорчуків мала, чим напхати холодильник, і кожного місяця відносила певну суму до комунальних теплових мереж? Може, й так... Можливо, щастя — це як вода, воно таке природне, що навіть непомітне, і всі ми борсаємося в ньому, наче риби, і розуміємо, що воно в нас було, те щастя, тільки тоді, коли його вже нема... Тож щастя — це те, що завжди у минулому часі... Тільки коли воно без сліду випаровується, тоді ми раптом прозріваємо і згадуємо — як же багато ми мали, які щасливі ми були...

Я помітив на обличчях деяких прихожан напруження і стурбованість. Мабуть, пастор Патрік був їм зрозуміліший, ніж цей рудий хлопець у чорному одязі, що з’явився невідомо звідки зі своїми екзистенційними міркуваннями. Але Сашу їх реакція не турбувала. Пастор тим часом повернув до Саші своє застигле у величному спокої антрацитове обличчя, з якого неможливо було зрозуміти, чи підтримує він його промову, чи засуджує.

— Але, друзі, яка ж мета всієї цієї метушні? — спитав Саша у залу.— Який доконечний замисел? Не може ж бути так, щоб його не було, адже ця думка — найстрашніша із усіх! Якщо є замисел, то ми герої, ми рухомі декорації, і кожен, я підкреслюю, кожен із нас є потенційно здатним на звитягу. Ось ти, друже! — Саша вказав на когось у залі.— Чи ви, жіночка! Можливо, саме вас обрано для найважливішої місії! Можливо, ваші думки та дії вже передрішені, і вчинок доведеться здійснити, як не крути! Чи ви, хлопці в останньому ряду! — Саша вказав просто на нас.— Так-так, ви! Хай один з вас, отой, що сидить ближче до проходу, підійде зараз до мене, я щось йому перекажу!

Одночасно з цими словами товариш Сім схопився і рушив поміж рядами до сцени. Всі чекали продовження, але Саша раптом передав мікрофон Патріку.

— Друзі, хаал-лілуйя!!! — раптом вигукнув Патрік протяжно і голосно.— Давайте піднімемо руки! Амен, мій Боже! Амен, любий Господь! Друзі, давайте разом помолимося за всіх бідних, за всіх, хто зараз у злиднях, хто не має їжі та притулку! Помолимося за всіх, у кого немає грошей, щоб Господь їх благословив! Я прошу вас, якщо вам не важко, давайте усі піднімемося зі своїх місць!

Зал почав вставати. Піаніст награвав спокійну, але бадьору музику, що наче струмок розливалася залом. На сцені пастор і Саша синхронно, під музику, розхитувалися, створюючи атмосферу якогось медитативного трансу, і це подіяло навіть на мене. Повернувся прес-секретар і кинув нам: «Ходімо!». Ми також піднялися, Ілля з Віталіком рушили до виходу.

— А як же молитва? — поцікавився я.

— Молитва не здолає бідність,— категорично відрубав товариш Сім.— Тільки класова боротьба.

— Бідність, зникни!! — волав Патрік зі сцени.— Злидні, йдіть геть! Зараз я виганяю духа бідності разом із демоном злиднів! Амен! Амен! Демон злиднів, залиш назавжди цей зал! Дух бідності, я наказую тобі — вийди з цих людей!!!

Ми троє, наче згадані створіння, залишили актовий зал.

— Що він тобі сказав? — спитав я у прес-секретаря на ходу.

Віталік помахав ключем з біркою, на якій стояла цифра «13». Перемовляючись, ми проминули коридор і невдовзі опинилися перед дверима, оббитими чорним дерматином, і це миттю нагадало мені суд. Прес-секретар звірив номер кабінету з номером на бірці і заходився був відмикати, але замок чомусь виявився не замкненим. Він повернув ручку, штовхнув двері, і ми ввійшли.

Це було звичайне «пізньорадянське» службове приміщення, яке з тих самих часів жодного разу не ремонтували. Пара великих вікон дивилася на дорогу, якою снували автівки, далі розташувався парк, удалині видніли бані православної церкви. Вже потроху сутеніло. У кутку стояв великий залізний вогнетривкий шкаф із сейфовим замком, який, здавалося, неможливо зрушити з місця, а всю середину кімнати займав довгий стіл для нарад, уздовж якого були розставлені стільці. На дальньому кінці я помітив червоний телефонний апарат, а поруч з ним сиділа Соня Купер і задумливо палила тонку сигаретку. Перед нею стояли почата пляшка червоного вина і гранчак. На колінах у Соні вовтузився якийсь вовняний клубок з гостреньким носиком і оченятами-ґудзиками,— незабаром виявилося, що це щеня карликового шпіца. Соня була у в’язаній кофтинці і собачку причепурила так само: щеня мало на собі ошийник і таку ж мініатюрну кофтинку.

Трапилося так, що саме у той момент, коли ми заходили, Ілля розповідав якийсь бородатий історичний анекдот — здається, про Брежнєва і Дубчека на партійному бенкеті. Почувши кінцівку, я розреготався, і з тим-таки бадьорим реготом ступив у кабінет. Аж раптом наштовхнувся на злющий погляд Соні Купер і закляк. Одночасно я згадав, що й досі не встиг умитися, і зараз стою перед нею з посмішкою на вустах, якої не встиг позбавитися, і розмальованою пикою.

— Тоні, фас! — скомандувала Соня шпіцеві, побачивши мене. Той радісно тявкнув і залишився на місці. Вона піднялася, тримаючи цуцика під пахвою.

— Значить, он воно як? — проказала Соня, звертаючись до товариша Дванадцять. Той тільки знизав плечима.

Ми стояли втрьох і дивилися на неї, і вигляд у нас, мабуть, був ще той. Соня налила вина, залпом вихилила гранчак і з ненавистю зиркнула на мене:

— Може, змиєш свою клоунаду? Виглядаєш, наче зарюмсана шмата.

— Тобі краще знати, як виглядає зарюмсана шмата,— відповів я з гідністю.— А мені й так непогано!

— Ах ти ж, тварюко! — вибухнула Соня.— Ще й має нахабство обзиватися! А я ж тебе навіть із мамою познайомила... Щоб ти знав: я ніколи не плачу, а за шмату ти мені зараз відповіси!

Вона кинула цуцика на стіл — той миттю зістрибнув з нього і подріботів у куток кабінету, а сама кинулась до товариша Дванадцять і вчепилася у його рукав.

— Дай йому в пику! Швидко! — звеліла Соня.— Або зараз же вертай мій фен!

Товариш Дванадцять замислився. Я обачно відступив на крок.

— То ж як у тебе совісті вистачило, га?! — накручувала сама себе Соня, звертаючись уже до мене і скаженіючи майже в геометричній прогресії.— Пити, курити разом з нами, хихотіти, а потім отак мене підставити? Та що ж ти за людина така? Як ти наважився?!

— Я сказав правду! — Я теж почав виходити із себе.— Тобі відомо, що таке правда? Чула про таке?

— Ти ж ні чорта не знаєш і не розумієш!

— Я знаю, що Захарченко не винен! Хлопець сидить у СІЗО ні за що!

— Та звідки, скотиняко, тобі це знати?! Хто ти такий? Звідки ти взявся? — вона знову повернулася до товариша Дванадцять.— Дай йому, негайно! І ти, лупатий! — звернулася вона до сторопілого прес-секретаря.— Чого стоїте, наче боввани?! Обидва наваляйте йому, прямо зараз!

Невідомо, чим би це все скінчилося, аж раптом з’явився Саша. Він оцінив диспозицію, коротко кинув мені: «Вийдемо на хвильку», і пішов з кабінету. Я рушив слідом.

Саша чекав на мене біля вікна у кінці коридора. Він енергійно розкурив одну сигарету, передав мені, і тут же розкурив іншу — для себе.

— Ти знаєш, що я там був,— сказав він, удивляючись мені в очі.

— Знаю.

— Мені коштувало певних зусиль, щоб там не світитися,— продовжував він, випускаючи дим ідеальними колечками,— тому я тобі збрехав. Але зараз, після моєї першої в житті проповіді, я скажу тобі чистісіньку правду. Я в цьому не винен. Тож якщо ти насправді журналіст, а не якесь лайно, ти мусиш дослухатися і до мене. І все ретельно зважити.

Я замислився над його словами.

— Знаєш, що каже товариш Дванадцять? — нарешті поцікавився я.

— Кажи.

— Він упевнений, що Наташу Штос убила Соня.

— Соня? — посміхнувся Саша.— Навіщо?

— Ревнощі, або заздрість...

— Ілля... Справа в тому, що він у неї закоханий. Але ніколи в цьому не зізнається. Ілля завжди вдає, що у нього нема почуттів,— він же залізний революціонер. У нього єдина коханка — революція, хіба він може її зрадити? Тобі не здається, що соціальний активізм — це теж збочення? Я іноді думаю: а може, він просто дівич? Це багато що пояснює... У мене був один знайомий, який у свої двадцять вісім жодного разу не був з жінкою, уявляєш? І насправді таких багато, кому з дівчатами не щастить... Тут навіть не в зовнішності справа...

— Навряд чи це так,— відповів я після паузи.

— Я теж думаю, що навряд чи,— швидко підхопив Саша.— Звичайно, він перепихнувся в старших класах з якоюсь тихою Машею з першої парти, аби зрозуміти, що воно таке і не відрізнятися від таких же агресивних невдах. Але я думаю, це його не дуже зацікавило... Адже Маша не Ленін, розумієш? І навіть не Інеса Арманд. Вона нічого не знала ні про революцію, ані про державу, лишень тихенько пихтіла, коли він її вовтузив... У сексі нема місця класовій боротьбі. Ні, певна боротьба, звичайно, є, але коли справа доходить до знятих трусів, то і пролетаріат, і буржуазія однаково схильні до експлуатації... Ілля мав би подобатися дівчатам, він же досить симпатичний хлопець, але у ньому є щось таке, що рано чи пізно викликає відразу. Не помічав? Якась внутрішня помилка...

— Якщо не ти, і якщо не вона...— почав я міркувати, не звертаючи уваги на його риторику — тільки-но виголошена проповідь давалася взнаки.— То хто ж тоді? Я не можу повірити, що це Захарченко!

— Ні,— відповів Саша майже пошепки.— Не він. Він навіть нічого про це не знав...

— А хто ж тоді?

— А ти мізками розкинь, преса... Я ж ніколи не виступав по героїну. Жодного разу не мав з ним справи. Я прихильник «швидкості». А Захарченко — всього-навсього дурний хлопець, який прийшов у той день не на ту вечірку.

— Луговий?

Саша ледь помітно кивнув.

— І навіщо це Луговому?

— Луговий — пішак,— відповів Саша.— На дошці є інші фігури. Наприклад, кінь, що ходить літерою «Г». Скажений кінь.

— А хто ж тут король?

— У-у! — протягнув Саша.— Такі питання... Ось це вже тобі точно ні до чого. Ти й так багато зайвого питаєш... Тут такі фігури, що не кожен сяде за дошку. І взагалі — справа сімейна...

Він коротко підняв палець — мовляв, зауваж, і його очі зробилися зовсім зеленими і скаженими.

— Це, розумієш... В них там свої розклади. Тож і я незабаром звалю звідси, бо я також, як виявилося, пішак. І ти дурний пішак. Сам утрутився у цю гру, ніхто тебе не тягнув. І тепер тобою зіграють... А потім викинуть із дошки...

— Що ти зараз маєш на увазі? — насторожився я.

Саша наблизив до мене обличчя, яке зараз здавалося остаточно божевільним, схожим на восковий зліпок, знятий з мерця, і промовив, викарбовуючи кожне слово:

— Скажений кінь тебе розтопче.

Він постояв біля вікна ще хвилину, докурив, кинув недопалок і вже зробив два кроки, щоб іти, але чомусь зупинився.

— Я остаточно звалюю,— сказав він.— Не хочу бути собакою.

— Що ти верзеш? — не зрозумів я.

— Ти думаєш, тебе врятує твоя публічність...— поніс він далі таким тоном, ніби марив.— Твоя атака на суді, той сміховинний статус журналіста... Правда в тому, що усім насрати...

— Я не боюся,— відповів я.— І якщо Лугового знайдуть...

— Його не знайдуть,— перебив він.— Ти й досі нічого не зрозумів? Ти думаєш, це тобі розважальна прогулянка? Наташа, бідолашна, теж так думала! Їй все здавалося кумедним!..

— Та хто...— почав був я, аж раптом він подався до мене і приклав указівний палець до моїх губів так рвучко, що я мимоволі відсахнувся.— Більше нічого і нікому! Нічого і нікому! Ні за що! І щасти тобі, хоча не факт, що ми ще раз побачимося!

— Так що ж мені робити? — спитав я у розпачі.

— Їдь додому,— відповів Саша.— І клоунаду оцю змий. Бо на вигляд, наче зарюмсана шмата.

Я уважно подивився на нього. Здається, Соня Купер казала те ж саме, але Саші тоді ще не було в кабінеті. Все це нагадувало якийсь дурний похмільний сон. Я розвернувся і покрокував коридором.

— Даню! — гукнув мені у спину Саша.

Я зупинився.

— Як тобі проповідь? — поцікавився він.

Я трохи подумав і відповів:

— Ти ані словом не згадав про Бога.

Чесно зізнаюся — я був радий забрати звідти ноги.

3

На вішаку волого виблискує її червоне пальто. У коридорі сохне розкрита парасолька з рунічними візерунками по краю, що скидається на вітрило драккара. І всупереч буденності цієї шмаркливої ночі під стелею згущується атмосфера тривоги...

Кіт Міша потерся об мою ногу, винюхав, що нічого смачного я не приніс, до того ж від мене неприємно, агресивно тхне коньяком,— і розчинився в темряві коридора. Долинув невиразний запах якоїсь їжі у процесі термічної обробки... Так пізно — а вона щось там готує... Це так зворушливо... Моя кохана...

Марина справді готувала щось на кухні. Роззувшись, залишивши на вішаку геть промоклу куртку, я прихопив пляшку червоного шампанського та увійшов. Вона стояла до мене спиною над якимось варивом. Почувши мене, не повернулася; тільки ледь помітно здригнулося ліве плече... Я обійняв її ззаду, притиснувся, руки ковзнули під футболку з кошеням, що я подарував їй минулого року...

Марина легко, але помітно відсторонилася.

— Сідай,— сказала вона.— Розповідай, як пройшов день...

Не отримавши навіть поцілунку, я впав на стілець і тільки хекнув. Мій день пройшов так, що зоставалося тільки впасти й хекнути. Я потягнув носом:

— А що на вечерю? Лазанья?

Вона повернулася і зупинила на мені погляд. Очі сухо блищали.

— Ні, сир тобі, як відомо, набрид.

— Зовсім ні, люба, що ти кажеш...

— Набрид, це точно,— відрубала вона.— Тому, сиру більше не буде.

— Це паста! — спробував я вгадати.— Паста карбонара! Так?

Марина вимкнула плиту.

— Зараз дізнаєшся.

Вона почала вовтузитися біля стільниці з чимось, що парувало у каструлі, аж раптом повернулася, дивно подивилася на мене — так, ніби бачила вперше, помітила шампанське і розсміялася.

Майнула думка: якась вона не така. Може, місячне?..

— Відкорковуй! — скомандувала Марина, дістаючи з полиці два келихи.

Я потягнувся до пляшки. Вона слідкувала за мною своїми великими карими очима, а потім раптово спитала:

— Як це зветься, коли випиваєш келих перед вечерею?

— Аперитив,— трохи здивовано відповів я.

— А якщо пляшку замість вечері? І другу замість вечері? Як це називається?

— Це називається алкоголізм, кошенятко...

— Круто! Вип’ємо за алкоголізм!

Хлопнув і кудись полетів корок, але спритність і досвід дозволили мені не пролити ні краплини.

— Лий, не жаднуй! — підхльоснула вона, коли я пригальмував, бо келихи були святкові, чималі.— Це ж аперитив! А потім — головна страва!

Я з сумнівом налив по вінця. Марина встала.

— Я зараз скажу тост,— виголосила вона з торжеством.

Довелося й мені піднятися.

— За алкоголізм!

— Дивний тост, кошенятко,— зауважив я.

— Проте чесний!

Не дочекавшись мене, вона почала пити, причому у якійсь зовсім непритаманній їй манері. Зазвичай вона сьорбає алкоголь дрібними ковточками, довго цідить, а потім ображається, бо за той час, поки вона здолає келих, я встигаю упорати майже пляшку. Цього разу вона пила не відриваючись, жадібно, наче гасила щось усередині, і я мимоволі згадав, що саме з такою жадобою ковтав пиво Біс у тій клятій наливайці. І це співставлення — мєнтовської тварюки із моєю молодою дружиною — раптом злякало мене і викликало огиду. Мені навіть здалося, що Біс зараз присутній тут, у цій кухні.

— А зараз — вечеря! — дзвінко оголосила Марина.— Давай, наливай, нема чого чекати!

Її язик уже трохи заплітався. Дзенькнуло і мало не розбилося якесь скло.

— Ти питав, що у нас на вечерю...— проказала вона, стоячи спиною до мене.— Так от — це не лазанья чи паста карбонара, а такий собі сюрприз...

Я долив вина і прикурив сигарету.

— Це... Це справжня локшина! — з піднесенням оголосила Марина, повертаючись із мискою, де парувала якась біляста маса.— Локшина без соусу, без креветок, без грибів, і — головне — без сиру! Навіть без солі і взагалі без нічого! Локшина, якою ти годуєш мене кожного дня, паскудний ти покидьок!..

Наступної секунди щось липке, вогке і неймовірно гаряче обпекло мені голову, шию, поповзло під сорочку і по спині до самого куприка. Від опіку я скрикув і скочив, дзенькнула миска, розлетілася на скалки, по моїй шкірі наче розповзлися черви, щойно витягнуті з окропу, а вона безперестанно сміялася, і її скажені карі очі кружляли наді мною... Я мало її не вдарив, я вже заніс руку, але зупинився в останній момент, хоча вона все ще реготала...

— Ну як тобі вечеря? — питалася Марина, розчервонівшись.— Сподобалося?

— Ах ти ж сучка така! — я схопив її і притиснув до стіни кухні.— Навіщо ти це зробила?

— Он воно як! — закричала вона так, що сусіди точно почули.— Я вже й сучка! Я тепер тільки нею й буду! Що, вдариш мене? Хочеш ударити? Ну вдарь, вдарь!..

— Т-ти ж мене ошпарила, гадино!

— Ти диви — я вже не кошенятко і не дитинка! — несамовито голосила вона.— Я вже й гадина! Так навіть краще, мені так більше подобається, чесно! Ти покидьок, а я сучка і гадина — ми чудова пара!

— Якого біса ти чудиш?

— А якого біса ти знову угепаний?!

Перший приступ сказу пройшов, я плюнув і замовк. Шию смикав пульсуючий біль, шкіра побагровіла, навіть у штанах було гаряче й липко, і я пішов у ванну вмиватися холодною водою.

— А сучкою насправді краще бути, ніж кошенятком,— уголос філософствувала Марина на кухні, не випускаючи з рук келиха.— Тебе краще чують, з тобою починають рахуватися... Тож я тепер тільки так і буду чинити! Я ж гадина, ти сам сказав! Наприклад, пересплю з якимось твоїм приятелем!..

Я закрив воду і випрямився.

— Хоча які в тебе приятелі? Які у такого мудака можуть бути приятелі? Лише бульбулятор тобі щирий друзяка!

Я повернувся до неї, все більше сатаніючи. А вона дудлила шампанське і все ще реготала, як навіжена. Це вже занадто, сказав я собі, намагаючись триматися з останнього.

— О, придумала! — радісно виголосила вона.— Пересплю краще зі своїм начальником, він давно вже до мене підкочується! Йому під п’ятдесят, та то нічого, буде новий досвід! Він у нас грошовитий, не те що ти, сіромаха! Відсмокчу в нього, подарує айфон...

Я заліпив їй дзвінкого ляпаса, не розрахувавши силу. Удар був такий, що вона завмерла з відкинутою головою, в очах промайнули страх і біль, з губи побіг тонкий червоний струмочок... Я й сам собі жахнувся, тому інстинктивно простягнув руку, щоб якось її заспокоїти, але вона відскочила і схопилася за ніж.

— І що тепер? — спитав я.— Заріжеш чоловіка?

— Не підходь! — закричала вона.— Не торкайся мене!

— А ще варіанти є? — поцікавився я, роблячи крок до неї.

— Не підходь до мене, сволото! — прошипіла вона, розпатлана, червона, п’яна, з розбитою губою.— Більш ніколи мене не торкайся!

— Ну, тоді вали звідси,— несподівано для себе вимовив я, відчуваючи задуху від злоби.

— А знаєш що? — вигукнула вона.— Я, мабуть, дійсно звалю! Це моя квартира, але я не хочу бути тут поруч із таким лайном, як ти!

Вона шугнула повз мене в коридор, я спробував її спіймати, але вона відмахнулася ножем і зникла в кімнаті. Я взяв зі столу свій келих і вихилив його одним довгим ковтком. Потім відсапався.

— І куди ж ти підеш? — крикнув я з кухні.— Серед ночі?

Вона не відповіла. На долівці — розсип битого скла і локшини, кіт здичавіло слідкує за перебігом подій з холодильника, очі в нього не менш скажені, ніж у мене й Марини, а кохана дружина очманіло мечеться по квартирі з ножем. Ось таке воно, подружнє життя! Нічого, зараз заспокоїться, думав я і, між тим, точно знав десь у глибині душі, що ні, не заспокоїться, хтось інший, може, й заспокоївся би, але тільки не вона...

Нарешті я наважився піти до неї, але вона вже стояла, поспіхом одягнена й взута, в коридорі. Я витягнув руку, а вона знову наставила на мене ніж:

— Не підходь до мене!

Перед тим як іти, вона раптом простягнула мені якийсь конверт:

— Це я знайшла під дверима. Мабуть, тобі...

І вискочила в чорноту сходів.

Я слухав, як цокотять її підбори — тихіше, тихіше, зовсім тихо, аж ось грюкнули двері під’їзду — і одночасно я вийшов із трансу... Пішла... Треба наздогнати! Чи не треба? Я стояв, затиснувши в руці цей дурний конверт. На ньому не було нічого, жодних написів, до того ж він був незапечатаний, але я все одно розірвав його, ще перебуваючи в якомусь адреналіновому азарті,— наче всередині могла опинитися інструкція, як полагодити моє просране життя.

Проте ніякої інструкції я не знайшов.

Різдвяно дзенькнувши, на підлогу впав пістолетний набій.