Новини

1

ройшло два засідання у справі Захарченка і Лугового, на які Соню Купер уже не викликали. Я зустрів її випадково, повертаючись увечері з роботи: раптово помітив знайомий виточений профіль у вітрині японського суші-бару на Пушкінській.

І відразу ж зупинився. Без сумніву, то була вона! Наче якийсь маніяк, я декілька хвилин слідкував, як вона їсть, бере рол тонкими дерев’яними паличками, вмочує його в чорнильний соєвий соус, відправляє до свого симпатичного ротика і запиває густим, кривавого кольору, коктейлем через трубочку з парасолькою.

Вона встигла розплести свої африканські кіски, її волосся зараз було укладене у вигадливу зачіску з чілкою, що дуже їй пасувала. Навпроти неї сиділа красива, але кістлява, наче мучениця Дахау, блондинка і курила тонку сигаретку надмірно надутими губами, вочевидь, штучними. Вони цвірінькали про щось радісне і цікаве, час від часу вибухаючи веселковим посміхцем.

Колючі сніжинки-камікадзе безперестанно розбивалися на смерть об сяюче внутрішнім світлом велике вікно японського закладу. Замерзлою вулицею поспішали з роботи, оминаючи мене, пірнали в пащу метрополітену однакові втомлені люди, схожі на тіні однаково втомлених людей, а тут, за склом, за два кроки, тільки руку простягни, смакувала корисні для шлунку дієтичні японські страви пара молодесеньких смішливих дівчат. Скляні двері розділяли два різні фільми: чорно-білий та кольоровий.

Блондинка перша відчула мою присутність, сіпнулась, немов її штрикнули шпилькою, і кивнула на мене Соні Купер. Та повернула голівку, обидві зиркнули на мене, і на мить в очах Соні майнув переляк, а потім вона щось сказала подрузі — і ось вони вже відвернулися і регочуть із чогось, мабуть із мене. Я й дійсно мав вигляд одночасно кумедний і лякаючий — якийсь хлопець стовбичить і дивиться з вулиці на дівчат у барі, ніби збоченець. Зараз розчахне пальто і пред’явить стручок!

Тут я вирішив: перекушу. Їсти зовсім не хотілося — хотілось кольорового кіно. Я зайшов у ресторан, наблизився до їхнього столика. Обидві вмить замовкли. Я не відчував незручності, безцеремонно плюхаючись на диванчик поруч із незнайомими мені дівчатами. Мене з дитинства вважали нахабою, можливо, це й вплинуло на вибір професії. Нам, журналістам, часто доводиться набридати людям. В окремих випадках нас за це навіть убивають.

Привітався я буденно, наче ця зустріч була заздалегідь запланована.

— Привіт, Соню! Ти так їси апетитно, що й самому захотілося!

— Хто це такий? — сторопіла блондинка.

— Тут валом вільних місць,— промовила Соня дуже холодно.

Здається, вона мене впізнала. А може, зробила вигляд.

— Я люблю біля вікна,— пояснив я, вмощуючись зручніше.— І для курящих уже все позаймали... Ви спілкуйтесь, я тихо посиджу, не буду заважати...

Я тицьнув кнопку виклику офіціанта і відрекомендувався блондинці:

— Мене звуть Даня.

Блондинка ледь стримала смішок.

— Це твій дружок? — спитала вона Соню.

У неї були яскраво нафарбовані губи і величезні екзотичні сережки, схожі на африканські. Її трохи псувала надмірна худоба, але в цілому вона була нічого, і я це відзначив.

— Я його не знаю! — вигукнула Соня знервовано.

Я поринув у вивчення меню. Хотілося гарячого супу.

— Спритненько так,— хохотнула блондинка, скоріше схвально.

— Ми взагалі-то хотіли посекретнічати,— сказала Соня Купер.

— Секретнічайте! — дозволив я.

— Нічого собі! — загигикала блондинка.— Оце в тебе дружки!

Купер огризнулася:

— Марино, він мені не друг!

Це ж треба — Марина, подумав я. Може, завести собі ще одну Марину? Я повернув до неї меню:

— Марино, а цей суп куштувала? Хороший?

Вона сторопіла:

— Цей так собі... бери краще он той... Може, ти й нас пригостиш, раз уже ввірвався?

— Ти що, бідна? — поцікавився я.— Голодуєш, поїсти ні за шо? Гаразд, я супчиком поділюся...

— Ох ти й нахаба! — обурилась Марина.

— Ми можемо й деінде поїсти,— промовила Соня роздратовано.

— А чому це ми маємо через нього йти? — спитала Марина.

— А й справді,— підтримав я її.— Навіщо вам іти? Місця тут усім вистачає. Я поїм і піду собі, багато часу не вкраду. Я нормальний, не хвилюйтесь. Може, ви боїтеся спілкування з людьми? Може, ви дикі?

Замість відповіді Соня втопила в соусі черговий рол. Підійшов офіціант, прищавий український хлоп у жовтому китайському халаті. Марина поринула у вивчення меню.

— Мені суп місо,— наказав я офіціанту.— І пиво.

Він записав і запитально повернувся до Марини.

— Принесіть, будь ласка, цей сет,— вона ткнула пальчиком.— І коктейль... оцей... Звалився на нашу голову незнайомець...

Остання фраза прозвучала навіть кокетливо.

— У тебе гарні сережки,— похвалив я.— Як у моєї бабусі...

— Значить, у твоєї бабусі гарний смак. Ти нахабством у неї пішов?

— Ні, вона нахабніша...

У Купер запілікав телефон. Вона подивилась, хто там, і, не зважаючи на нас, прийняла дзвінок:

— Угадай, з ким я сиджу? Нізащо не вгадаєш! Так, і з нею також! Ха-ха! Ні, вгадай!..

Офіціанти шастали повз нас, мов жовті пінгвінчики, Марина дудлила коктейль.

— Ні. Ні. Знову ні! Даю підказку: це журналіст! Уяви собі!

— Чоловік? — спитав я у Марини.

— Гірше,— голосно прошепотіла вона у відповідь.

— Що? Ні, не хочу! Не бачу сенсу! Та навіщо, скажи? Ця твоя дурна компанійщина, вона тебе згубить! Якщо тобі так хочеться, сам бери і привозь! Та навіщо це треба? Не знаю... Приїдемо... Пізніше... Так забери нас! Ні, тоді не приїдемо! Ну, тоді заплати за таксі! Що? Оці твої жартики, знаєш... Ти ото, як завжди... Не знаю! Я в метро не поїду! Гаразд...

Вона відключилася, принесли пиво і новий коктейль для Марини.

— А ти справді журналіст? — спитала вона.

— Ні, я краду телефони.— Я повернувся до Соні.— Взагалі-то некультурно говорити про мене з кимось, не попереджуючи мене про це!

— Тобі привіт! — відповіла вона насмішкувато.

— Від кого?

— Від Діда Мороза!

— Це той, що з бородою?

— Із подарунками,— вони вибухнули від сміху.

Я підняв своє пиво:

— За нашу дивовижну зустріч!

Контакт, здається, налагоджувався. Після тосту дівчата розслабилися й прийняли мою присутність, немов випитий разом бокал був перепусткою в їхній строкатий і веселий світець. Десь хвилин десять вони продовжували пліткувати про приятелів і подружок, котрих я не знав, а я просто пив своє пиво, їв суп і таємно спостерігав за чарівною жестикуляцією Соні Купер. На плазмі під стелею крутили показ мод. Тонка розкоса дівчина, яка крокувала на ламаних ніжках-ходулях червоним подіумом десь у Токіо, подарувала мені кокаїново-томний погляд, що запрошував до пригод.

— На чому поїдемо? — вимогливо спитала Марина.

Соня поміркувала хвильку і знов дістала телефон.

— Алло, Руслане. Прівєтік,— почала вона єлейним голоском розмову з кимось.— Що робиш? Молодець! Зможеш допомогти? Дуже треба! Так. Підвезеш мене, добре? Ні... Тобі зі мною не можна, вибач... Ні, в нас дєвішнік... Що? Ладно... Дуже погано, Руслане! Ну, як знаєш! Я думала, ти мені друг, а ти ні про що... Ні, цього тижня я зайнята... Ага... (її голос потроху байдужів)... Так, коли-небудь... Чао-какао! — Вона відключилась.— От козел, уже не возить!

— Ти ж йому не даєш! — хихотнула Марина штучними губами.

— Де ви, джентльмени? — заголосила Соня патетично.— Ау! Повимирали всі!

— Дурна! Взяла б його з собою, він би підвіз!

— Та він зануда! І взагалі, ти шо забула, куди ми їдемо?

— А в тебе є машина, журналісте? — спитала Марина бадьоро. Вона вже видудлила більше половини другого коктейлю і помітно сп’яніла.— Підвези нас, журналісте! Ми тебе візьмемо з собою! Якщо ти не зануда!

— Я не набридаю людям, якщо за це не платять.

— Неправда, нам набридаєш,— заперечила Купер.

Вона подивилася на мене якось дивно, і я спіймав той її погляд, наче баскетбольний пас. Вона фіксувала мене, щоб пізніше розкласти по поличках, дізнатися мою схему, віднести до однієї з категорій і змусити потакати своїм спочатку маленьким, а потім усе більшим і більшим забаганкам. Вона б випотрошила мене, наче іграшку, щоб подивитися, з яких деталей мене зроблено. Її науковий інтерес передбачав вівісекцію залицяльників. Після п’ятнадцяти хвилин розмови я також бачив її: розумна, хитра, самовпевнена, скритна, жадібна, воліє транжирити чуже. У той же час легковажна, допитлива, екстраверт, прекрасний логік, проте більше довіряє інтуїції. Так само легко сходиться з людьми, як я, і так само легко з ними прощається.

— Візьмемо його? — спитала Марина.

— Мені все одно.— Купер подивилася на мене так, немов це була якась перевірка.— Тоді підвези нас, журналісте!

Я набивав собі ціну:

— А якщо у вас там нецікаво?

— Ну й сиди тут, раз тобі тут цікавіше! — кинула Соня глумливо.

Вони почали збиратися, вмовляти мене вочевидь ніхто не планував. Мене не цікавило, куди вони поїдуть. Мені просто не хотілося повертатися додому, якщо це все ще дім. Завжди приходить час, коли хтось ставить питання, а хтось мовчить у відповідь. І не лишалося більше сил перетворювати цей вечір на ще один бій, ще одну Піррову перемогу.

— Поїхали,— вирішив я з відчайдушністю полковника чорної хунти, який дає сигнал про початок військового перевороту.— Я візьму таксі.

— І пива візьми,— наказала Соня Купер.

Сідаючи в сірий «Ланос» поруч з надутим від внутрішнього лайна таксистом, який слухав радіо «Весті», я вимкнув телефон.

— Увімкніть «Кісс-ФМ», ми доплатимо! — весело звернулася до таксиста Соня Купер.

Це значить — я доплачу, мляво подумав я.

У той вечір я міг би спокійно пройти повз вітрину суші-бару і пірнути в розчахнутий метрополітен разом з іншим офісним людом.

Міг би опинитися вдома, і усього цього просто не було б.

2

За залізними дверима загавкав пес. Соня знову нетерпляче вдавила кнопку дзвінка, і гавкіт з дивною точністю повторився. Я не відразу збагнув, що це такий дзвінок, і ніякого собаки в квартирі немає. Можливо, така вигадка мала відлякувати крадіїв.

Якщо б я стояв трохи ближче, двері б луснули мене по голові — так різко вони розчахнулися. На порозі, посміхаючись, виник молодий кавказець атлетичної статури в шортах і червоній майці. Його волохатий торс прикрашав золотий ланцюжок. Легенько розцілувавшись із дівчатами, він міцно стиснув мою долоню і впустив нас у квартиру без будь-яких подальших питань, немов саме нас тут і чекали.

Я роздивився. Квартирка виявилась якщо й не з багатих, то вже точно не з бідних. Усе життя я мешкав у звичайних спальних норах. У нас з Мариною теж була така нора, що дісталася їй від покійного діда, і тепер ми постійно наводили там благоустрій, причому з великими нервовими і фінансовими витратами. Тут був інший рівень комфорту, «євроремонт», як казали на початку нульових: п’ять-шість просторих кімнат, блакитна ворсиста ковдра, що м’яко лоскотала п’яти, добротні меблі, приємний гармонійний інтер’єр. Речі були розкидані по кімнатах, видаючи трохи безладного хазяїна, але навіть цей гармидер виглядав якось симпатично.

З кімнати лунала голосна клубна музика, з кухні долітали перекрикування багатьох людей. Ми роззулися і пройшли до відмінно обставленої, на диво просторої кухні. Її середину займала мармурова стільниця, довга та звивиста, що перетворювалася на барну стійку з численними дизайнерськими хитрощами. Окремі частини її поверхні виявилися дзеркальними, що дуже пасувало до загального модерного дизайну. З усіх боків стільниці розсілися сім або вісім енергійних молодих людей: вони вовтузилися з бокалами, курили, сперечалися, наливали, чокалися і дуже голосно та майже одночасно розмовляли. Було міцно накурено, не рятувало навіть прочинене вікно.

На стільниці панував хаос з напівпорожніх пляшок шампанського і пива, тарілок із залишками чіпсів, бокалів, попільничок і закопченого водяного бульбулятора. Я відразу зрозумів, в яку компанію потрапив. У мене талант попадати в такі компанії. Нас зустріли дружелюбно. Викладаючи снаряди з пивом на стільницю, я тиснув руки всім цим дімам, ромам і славікам — їх виявилося сім хлопців і одна дівчина східного типу, молодесенька брюнетка. Її звали Оля. Наша поява наринула на товариство новою хвилею ейфорії та збудження, всі одночасно кричали: «О!», «Привіт!», «Сонька!», «Маринка!», і в цьому багатоголоссі було складно щось розібрати, когось запам’ятати і комусь особисто відповісти.

Тим часом Соня Купер обійняла худорлявого хлопця, що розкурював сигарету біля вікна у віддаленні від усіх, притулилася до нього, поцілувала взасос. Його тонкі та широкі долоні осіли на її апетитній попці. Кілька секунд я роздивлявся, як ці довгі пальці ковзають по її тілу, пливуть, як кача, по синій сукні, і в них зневажливо димить сигаретка. Потім я впіймав на собі його погляд і поспішив відвести очі. Він відірвався від Соні Купер, зробив два енергійні і одночасно якісь ліниві кроки до стільниці і простягнув мені ту саму руку, якою тільки-но мацав попку Соні Купер. І поки я відповідав на рукостискання, мені здалося, що я немовби також помацав цю свідкову попку через його долоню, яка ще зберігала тепло її дівочої сексуальності. Хоча задоволення, звичайно, ніякого.

— Саша,— відрекомендувався він.

Його рукостискання виявилося м’яким, але ця в’ялувата м’якість здавалася оманливою, наче насправді він міг стиснути мої п’ясти до перелому, але не бачив сенсу напружуватися. Він був дещо вищого за середній зросту, на вигляд трохи молодший за мене, років двадцяти трьох. Його зелені очі дивилися спокійно, з цікавістю, а в той же час уважно, немов фотографували новий туристичний маршрут для ілюстрованого журналу десь усередині черепної коробки. Його обличчя було приємним, симпатичним, у помітних дрібних веснянках навколо носа, що його тільки прикрашало, викликаючи якусь додаткову довіру. Він був рудим, проте не вогняно-рудим, а трохи рудуватим — і то, якщо придивитися. Волосся його було наїжачене, і ця лохматість йому пасувала і виглядала заздалегідь спланованою. У цілому він віддалено нагадував Електроніка — героя радянського дитячого фільму, що подорослішав, розчарувався в людях і зрозумів, що всесвітнє зло незнищенне, і якщо й треба з ним боротися, то точно не зопалу кидатися до бою, а видудливши попередньо парочку «мохіто».

Одягнений він був так, що я навіть позаздрив. Завжди мріяв одягатися так вишукано, але ж звідки на це гроші у звичайного регіонального журналіста? Добротні штанці по фігурі, італійські шкіряні черевики, гарна сорочка, чудовий вузенький ремінь, якась ексклюзивна східна висулька на шиї, мажорський годинник на шкіряному ремінчику,— і все це сиділо на ньому, наче влите, створюючи цілісний образ успішної молодої людини. Відразу складалося враження, що він тут проїздом, що тільки-но звідкілясь прибув і ось-ось знову кудись дремене.

Розмовляв він так, наче стискав вишневу кісточку між великим та вказівним пальцями, а потім стріляв нею в тебе з-за рогу. Початок його фрази ти завжди прогавлював, відчайдушно намагаючись ухопити численні змісти десь у середині монологу і не розуміючи, як йому вдається так швидко і невимушено котити розмову. Ці його слова-«кісточки» сипалися з такою легкістю, що ти впадав у миттєвий ступор, не знаючи, що й відповісти. При цьому нічого незрозумілого або надмірно складного він не говорив, його фрази були прості до примітивності, а разом з тим якісь вагомі та переконливі.

— Мені про тебе розповідали, друже,— посміхався він і тут же звертався до всього товариства: — Це ж Даня, відомий журналіст! Я читав твою статтю про курильні суміші — «Дозволити чи заборонити». Правильно поставлена проблема! Я особисто вважаю, що тут двох думок навіть бути не може! Треба обов’язково заборонити це китайське лайно, воно ж реально сушить мозок! Один мій знайомий вистрибнув із четвертого поверху під «Скаженим собакою». Пощастило, вгадав у замет, цілий місяць провалявся в лікарні, але все скінчилося благополучно. І всім немовби до дупи! Все місто в кіосках, а ніхто й не чешеться! Де влада? Де той мер?

— Усі в долі! — заявив хлоп у зеленій олімпійці, сьорбаючи пиво.

— Ти їх спеціально пробував перед тим, як писати? — торкнулася мого ліктя Марина.

— Я люблю натурпродукт.— Через її плече я розглядав бульбулятор.

— Наша людина! — хлопнув мене по плечу міцний бородач у чорній майці, схожий на вікінга. На щільні кульки його біцепсів колючими зміями наповзали татуювання. На шиї квітнув рунічний орнамент. Його скроні були виголені, а солом’яне волосся серфінгіста зібране на потилиці в маленький пучок. Звали його Нестор.

— Це ідея!

— Треба дунуть, Санчес!

Хлоп з родимкою на шиї і в картатій футболці із зображенням моряка Папая, що жере шпинат, розливав по стаканах принесене мною пиво. До нього зверталися «Рома». Підійшов Арман — той, що відчиняв нам двері, йому налили коньяку. Взагалі кожен тут пив своє — хто пиво, хто шампанське, хто коньяк, хто горілку, а Нестор, наприклад, дудлив текілу. Соня Купер віддала перевагу саморобному коктейлю — змішала горілку з вишневим соком.

— Курити! — донісся з коридора чийсь кумедний голос.

У кухню ввалився ще один учасник вечірки — крихкотілий тип комічного вигляду зі сплутаним сальним волоссям, у чорному балахоні з написом «Rammstain». З насмішкуватих поглядів присутніх я зрозумів, що його тут не дуже поважають.

— Смоктати! — гаркнув у відповідь Арман.

Мені передали бокал з пивом. Арман миттю хильнув свій коньяк, крякнув, занюхав кучерявою головою Олі, що стояла поруч. Та хихикнула. Арман відгриз верхівку огірка, потужно подробив його щелепами і повернувся до волохатика:

— Я сказав, чеши звідси, поки я не почав тебе катувати!

— Армане, ну не гоні...— проскулив волохатик у балахоні, простягаючи пухку долоню, щоб ухопити баклажку з пивом. Татуйований Нестор помітив цей рух і, сміючись, прибрав баклажку подалі, щоб той не зміг дотягтися.

— Що? — скипав на очах Арман.— Женуть лайно по трубах, а ти тут мені кажеш «не гоні»?!

— Я ж не це мав на увазі,— почав виправдовуватися волохатик.— Армане, будь ласка, не кип’ятися!

— Ти вважаєш, я кип’ячусь? Ти, гнидо, ще не бачив, як я кип’ячусь!

— Бублік, може б ти додому йшов,— беззлобно порадив волохатику Саша.

— Я теж хочу курнуть!

— Та хай уже курить, хєр із ним,— резюмував Саша.

Він блискавично витяг звідкілясь пакет з травою. Пізніше мене ще неодноразово здивує оця його здатність блискавично діставати наркотики невідомо звідки і так само миттєво ховати їх не знати куди. Наче під гіпнозом, я дивився, як він розгортає той пакет. Таких я не бачив уже давно. У кольорові сторінки журналу «Кореспондент» було загорнуто як мінімум півсклянки неприродно темних, майже чорних величезних «шишок». Кожну можна було подрібнити на пару-трійку добрих напасів. І Саша почав дрібнити.

— Цікаво бути журналістом? — тим часом допитувалась у мене Марина.

— Ні,— зізнався я.

— Хіба? Я думала, це найцікавіша в світі робота!

— Та ти що... Я б краще пінгвінів перевертав.

— Що перевертав? — поцікавилася Соня Купер.

— Пінгвінів,— пояснив я.— Є така робота. В Антарктиці треба час від часу перевертати пінгвінів, щоб у них не було пролежнів. Бо вони дуже ліниві і самі не перевертаються. Бачиш — увесь час лежить на одному боці, то треба підійти і перевернути на інший...

— Не буває такої роботи,— засміялася Соня Купер.

— А ти б ким хотіла бути? — спитала у Соні Марина.

— Я б хотіла бути вчителькою,— зізналась вона мрійливо.— В дитинстві навіть заводила журнал, розсаджувала всіх ляльок і ставила їм двійки...

— Тільки двійки?

— Так, самі двійки.

— А я хотів бути водієм трамвая! — докинув Саша.

— Чому трамвая?

— Патаму што трамвай легко управляєм...— проспівав хтось збоку.

— За знайомство! — підняв келих татуйований бородач Нестор.

Усі також підняли. Арман оголосив, що в нього порожньо, і йому налили ще коньяку. Ніхто не спромігся налити чогось Бубліку, і він сам зловчився, дістав баклажку і налив собі пива в чашку.

— А ти куди чокаєшся, обсох? — гиркнув Арман на Бубліка.— Тут люди чекаються! А ти, чебурашка, йди чекатися з унітазом!

Бублік тут явно був останньою ланкою харчового ланцюжка. Через те, що з ним обходилися, як з тупою дитиною, я спочатку прийняв його за вгодованого підлітка, але, придивившись уважніше до його одутлої, зморшкуватої фізії, зрозумів, що він значно старший. Пізніше я дізнався, що йому під тридцятник. Він являв собою вдячний об’єкт для дослідів фахівця-віктімолога, бо навіть у не схильних до садизму людей викликав непереборне бажання зробити йому боляче.

Саша тим часом підпалював перший ковпак. Верхівка бульбулятора плавно росла, наповнюючись густим димом асфальтового кольору. Я слідкував за цим процесом, як собака Павлова за тією бісовою лампочкою, і в той момент у мене не було жодних рефлексій, тільки зуд, потужне свербіння всередині мізків, де можна почухати лишень одним-єдиним способом.

— Перший — гостю! — білозубо посміхнувся Саша.— Цей продукт найнатуральніший, гарантую!

— Не хвалися,— почулося звідкілясь.

Я не змусив себе вмовляти. Дим хлинув у легені, в’ївся в бронхи, артерії, клітини і цитоплазму, вдарив у мозок, наче кікбоксер. Оточуючі речі трохи змінилися; змінились і люди. По-іншому зазвучали голоси. Хтось підняв завісу, що відділяла нудний листопадовий вечір у бабусиній хрущовці в Красномайську від весняного карнавалу в Ріо. Всі ці хлопці та дівчата, що раптом стали приємними і цікавими, курили по черзі. Бульбулятор рухався по часовій, ми були як індіанці, і спостереження за цим процесом здавалося нам найцікавішим у світі заняттям!

Черга проминула всіх цих ром і дім, потім Сашу, Армана, Нестора, Марину, Олю — і нарешті дійшла до Соні Купер. Вона жадібно вдихнула дим, зморщилася, як бурундучок, й завмерла з цією смішною гримаскою. Саме тоді я згадав, яку пай-дівчинку вона вдавала із себе на суді — не Соня, а Біллі Клінтон у коледжі...

— Що тут відбувається?

У дверях матеріалізувався кремезний міліціянт у чорній спецуніформі. На його поясі висів гумовий кийок. Це було настільки неочікувано, що я навіть не встиг нічого подумати. Всі одночасно замовкли.

— Толік,— мєнт протягнув мені руку. Я машинально відповів на рукостискання, і на моєму зап’ястку клацнув наручник.

Толік зареготав, слідом зареготали всі інші. Мабуть, у мене в той момент було не дуже інтелектуальне обличчя. Він хлопнув мене по плечу, вивільнив мою руку і крикнув Саші:

— Засипай!

— Я бачу, тут є представники різних професій,— холодно зауважив я, а сам подумав: «Скільки ж тут ще народу ховається по кімнатах?»

Толік по-діловому видув напас й дихнув сизим димом у бік Бубліка.

— Арман, а ти представник якої професії? — спитав він.— Кат Бубліка?

Арман сидів понуро, підперши долонями велику чорняву голову. Після марихуани він якось згас, вочевидь давався взнаки випитий коньяк. Мовчазний Бублік сидів поруч на табуреті, як відданий, але нелюбимий пес...

— Треба...— пробелькотів Арман.

— Коньяку? — припустила Марина.

— Бздюра! — видихнув Арман.

— Це ти правильно,— похвалив його Саша.

У той момент я вперше почув це слово, і тільки коли Саша висипав на дзеркальну поверхню стільниці білий порошок у камінцях і почав дрібнити його банківською карткою, я зрозумів, що мова йде про амфетамін. Саша спритно зліпив Арману дві широченні «дороги», той дістав стодоларову банкноту, згорнув її рурочкою і голосно втягнув порошок жадібним тріпотливим носом. Мент Толік дивився на це і кивав головою з удаваним докором:

— От же ж молодь пішла...

— І мені фенчику...— проканючив Бублік неприємним голосом.

Ці боязкі слова вмить змінили Армана. Він сіпнувся і підняв голову так, наче Бублік прилюдно образив його маму.

— І мінє дайте! — перекривив Бубліка Діма, повненький червонолиций хлоп зі щокатим, немов завжди обуреним чимось обличчям.

— Я ж скидувався...— пробелькотів Бублік невпевнено.

— Ти не заслужив,— відрубав Саша.

Не кажучи ні слова, Арман схопив зі стола виделку і різким ударом увіткнув її в ногу Бубліка, який сидів поруч. Ще б сантиметр — і поцілив би в пах. Удар був такої сили, що виделка залишилася стирчати. Всі ахнули. Дівчата зойкнули. Бублік заверещав, мов різаний, і його насправді можна було зрозуміти. Він ухопився за ногу, сіпнувся, впав з табуретки, незграбно піднявся і на шаленій швидкості позадкував до коридора, не зводячи очей з Армана, що саме цієї хвилини вставав, тримаючи в руці кухонний ніж.

— Усе, суко,— оголосив Арман рівним голосом.— Буду знімать із тебе скальп.

Він би, мабуть, дійсно зарізав Бубліка, але мєнт Толік, що зберігав адекватність, встиг перегородити йому шлях до вбивства своїм пивним черевом.

— Е, е! Армане, заспокойся!

Бублік метушився в коридорі, щось там з грюкотом перевертаючи. Здається, він нарешті зрозумів, що йому тут не раді.

— Відійди! — кричав Арман Толіку диким голосом, тримаючи ніж напоготові.

— Армане, це перебор,— втрутився Саша.— Бублік уже йде!

— Толян, відійди, я його буду різать!

— Заспокойся, бля!

— Харе бухать! Сінька — чмо! Курни і заспокойся!

— Хай валить звідси!

— Він уже звалив. Нема його.

— Забудь, Армане!

— Нікого немає!

На якусь хвильку Арман закляк з тим ножем, наче монумент дагестанському бандиту, а потім раптом розслаблено впав на табурет. Бублік уже схопив свою куртку і згинув у чорноті сходів. Толік почимчикував зачинити за ним двері, крикнув з коридора на дрібний тупіт кроків у під’їзді: «Шапку забув!», потім повернувся на кухню, розчахнув вікно та заволав уже кудись у ніч: «Бублік! Лови!» — і жбурнув шапку з помпончиком з восьмого поверху.

— Мабуть, він більше не прийде до нас у гості,— винесла Соня Купер меланхолійний вердикт.

— Сподіваюсь,— відгукнулась Марина.

Утеча Бубліка всіх збадьорила. Народ втомився від нікчемності Бубліка і садизму Армана, який був своєрідною відповіддю на цю нікчемність. Тепер ніщо не порушувало променистий сонцесяйний позитив. Мене вставило. Я дивився на їхні маніпуляції з порошком, прикидав, пригостять чи не пригостять, і моя розігнана першокласною травою думка летіла далі, новим маршрутом.

Моє цинічне покоління — я маю на увазі тих, хто народився у вісімдесяті,— не встигло затямити СРСР. Ми не сприйняли ні ідеали, котрі нам все слабше намагалися впарити, ні тих, хто все лютіше паплюжив ці ідеали. Нам було плювати і на звеличення режиму, і на його критику, і, зрештою, взагалі на все.

З самого початку для нас, останніх радянських бебі-бумерів, поняття вітчизни виявилося умовністю. Ми б могли бути патріотами, якби та вітчизна була непорушною глибою, чимось таким, що існувало до тебе і не похитнеться згодом. Але радянська Україна вмерла раніше, ніж ми встигли зрозуміти і полюбити її, а незалежна Україна тільки-но народжувалася, і за останні сімнадцять років ще як слід не народилася. Ми інстинктивно відчували, що нас якось кинули з вітчизною. Якщо може відбутися такий планетарний кидок, то навіщо тоді бути чесними, міркували ми. І вся подальша новітня історія лише підтверджувала ці наші висновки.

Нам не вдалося взяти участь у тотальному переділі власності, урвати у життя жирний кусень у той час, як покоління наших батьків саме цим і займалося. Ми дивилися на їхню війну всіх проти всіх зачарованими дитячими очима, ми чули міфи про цю війну, що розповідали старші хлопці з наших дворів, ми знали імена новітніх горгон і гераклів. Ми були в щенячому захваті від великого криміналу дев’яностих і не вірили, що він завдасть лиха комусь із нас особисто,— саме так глядачі в римському Колізеї були певні, що меч гладіатора ніколи не торкнеться їхніх ший. Нам не випало промишляти рекетом, контролювати ринкові палатки і казково збагачуватися, як ті дорослі дядьки з великими «пушками». Нам не довелося постріляти навіть по консервних бляшанках. Мине ще кілька років, і все зміниться, але на той час все виглядало саме так.

І через це ми виросли з невиразним відчуттям утраченого шансу. Нас вистачило лише на те, щоб нюхати різне лайно через грубі купюри,— тільки так ми могли хоч трошки ототожнитися з героями новітніх саг. Тільки так ми здавалися собі чимось більшим, ніж були насправді. Унюханий спідами вікінг нової ери з великим чорним пістолетом — лише він є об’єктом культу. Його коротке злочинне життя здається глядачеві естетичною цінністю, він вовк, а все, що поза ним,— овече пасовисько.

Усе це мигтіло в моїй голові, поки я дивився, як жовто-блакитна картка дрібнить чудесний білий порошок, і думав лишень про одне.

Пригостять?

Чи не пригостять?

Адже ж я не скидувався...

3

— У мене є знайомий. Про нього мало хто знає. Він практикує магію вуду...

Саша виліз на спинку кривої дворової лави, натоптав снігу прямо там, де сидять удень бабусі, і припалив сигаретку від моєї. Рома замріяно затягувався. Нестор шумно відправляв малу нужду на ріг п’ятиповерхівки за два кроки від під’їзду, а мєнт Толік з великою старанністю, аж крекчучи, відбивав кийком голову сніговику. Той був величезний, в людський зріст, навіть більший,— такий собі блідий поганський ідол. Удари лягали ладно, залишаючи в щільному снігу глибокі рівчаки.

Мабуть, діти зліпили того сніговика до обіду, коли багато намело, а потім ще вдарив морозець, і він затвердішав. Тепер навіть стокілограмовому кабану Толіку не так уже й легко було розтрощити здоровенну заледенілу довбешку... Давно згасли ліхтарі, і містичне сяйво гострого місяця лягало на голову сніговика, тому здавалося, ніби в нього дійсно є обличчя, й те обличчя справді кривиться від болю... Нарешті Толік вгатив зі всієї дурі, і голова снігового божка розкололася надвоє, уламки посипалися на всі боки...

— Він сам гаїтянець,— уточнив Саша після паузи,— тому й дивиться на речі інакше... Така в нього природа.

— Це ж як? — спитав Рома.

— Він виконує замовлення...— продовжив Саша замість відповіді.

— Дорого бере? — діловито поцікавився Толік. Його переповнювала енергія, він аж підстрибував, ляскаючи кийком об долоню і розминаючи плечі, сховані під чорним міліцейським бушлатом.

— Дуже.

Толік зацікавився:

— Так можна замовити йому одне мудило?

— У тебе нема і не буде таких грошей,— відповів Саша.— Він бере лише в бакінських. За власним курсом. У нього свій курс. Він сам його придумав. Іншого курсу він не визнає.

— Згодуй йому Бєса,— процідив Толік.

— А який в нього курс? — зацікавився Рома.

— Дивний. Таїтянський. Боляче.

— А можна замовити, щоб шкури йому не давали?

— Легко. І у повії башка болітиме. Але дешевше імпотенцію наслати.

Саша вже маніпулював зі стаканчиками, розливаючи на лавочці коньяк. І одночасно продовжував:

— Усі замовлення гаїтянець обов’язково виконує. Тільки часу може піти багато. Іноді роки.

Ми випили.

— І які в нього замовлення? — Нестор закурив, розминаючи фільтр товстими пальцями.

— Найцікавіше замовлення в нього зараз,— посміхнувся Саша.— Йому замовили донбасян.

— Що?

— Кого?

— Донбасян. Ну, мешканців Донбасу.

— Як це? — здивувався я.— Скрізь усіх?

— Ну, типу того. Гаїтянцю багато заплатили. Замовили вчинити їм щось на кшталт апартеїду. Щоб вони, типу, ущемлялись... Щоб страждали, бо підараси...

— Е, ти нічого не попутав?! — вибухнув Нестор.— Я сам, взагалі-то, з Луганської області!

— Це не мої слова,— пояснив Саша.— Я особисто вважаю, що нормальні люди є всюди. Але тут наклалось особисте. Гаїтянець сам не любить донбасян. Його начебто регіонали колись потіснили. Забрали землю. Пізніше, звичайно, пожалкували про це, але ж осадочок залишився! І ось гаїтянець узявся за замовлення.

— Мені їх не шкода,— вирвалося у Толіка.

Він перехопив лютий погляд Нестора і швидко пояснив:

— Це не про тебе, ти ж, брате, нормальний!

— Я їх і сам не люблю,— проказав Рома і, скоса подивившись на Нестора, додав: — Але ж там дійсно є нормальні люди. Ось ти, наприклад.

Нестор уже почав сатаніти, і бозна куди б це все завело, аж ось Саша щось побачив, тицьнув пальцем і крикнув усім:

— Дивіться!

Ми обернулися. У промерзлому нічному повітрі широкими амплітудами кружляли над снігом жовті цятки. Спершу я подумав про НЛО. Хтось незнайомий прошепотів на вухо «Привіт!», і цей шепіт оглушливо відлунив у черепній коробці. Чорне, майже тверде від морозу повітря розсікали вогні, що залишали за собою руді стрічки. Це видовище захоплювало, воно було прекрасне, як північне сяйво. І лише через певний час я розпізнав серед цих вогників людину — тоненьку постать маніпулятора, що керував цією божественною виставою. Не те, щоб її не було видно одразу, просто за пишнотою тих вогнів ти спочатку не сприймав нічого іншого. Я миттєво згадав найяскравіший спалах, такий сонцесяйний, що в ньому розчинялося все, і мозок тут же зупинився, припинивши бурити в минуле, хоча там, нижче, лишалася незліченна кількість археологічних пластів. Залишився лише холод у грудях, як перед бійкою на шкільному подвір’ї.

Ми побігли до тих вогників. Приручені метеорити зривалися в боки і знову, і знову обвивали одне одного, мов коханці або танцюристи. В їхніх пекельних і різких метаннях, лише на перший погляд хаотичних, вимальовувалася математично точна схема, ніби кожен з цих заворожливих рухів був складовою фантастичного рівняння.

Невдовзі виявилось, що це якась дівчина крутила навколо себе вогні на спеціальних ланцюжках,— висока струнка дівчина в чорному мілітарному плащі, схожа на валькірію з космічної опери. За дійством наглядали двоє рослих хлопів у косухах (я одразу нарік їх «байкерами», хоч мотоциклів у них не було). Нас стурбовано помітили. Дівчина зупинилася. Саша завзято зааплодував, за ним, не в лад, і я, але, не почувши підтримки, кинув, а Саша все одно продовжував аплодувати.

— Фантастика! — він підскочив до дівчини.— А можна мені спробувати? Як тебе звуть?

Вона огледіла нас з острахом, зупинила сполоханий погляд на мєнтовській формі Толіка.

— Усе норм, він не мент! — заспокоїв Саша.

Толік дуже уважно на нього подивився.

— Як тебе звуть? — спитав Саша ще раз.

— Моніка,— відповіла вона, наче на автопілоті.

Двоє в косухах наблизилися, не зводячи з нас очей.

— Лєвінські? — розреготався Рома неприємним школярським сміхом.

Моніка миттю осатаніла:

— От, бля, завжди знайдеться дебілоїд, який думає, що вміє жартувати! А чому не Белуччі, а, вбогий?

Рома перемінився:

— Ти, курка, за язиком слідкуй!

— А ти слова вибирай, баран,— зробив до нього крок один з «байкерів». Підійшов і другий, з напруженим обличчям.

— А то що? — поцікавився Нестор, виймаючи з кишень великі, як перерослі картоплини, кулаки.

— Не треба сваритись! — устряв між ними Саша, переключивши на себе загальну увагу.— Ми прийшли з миром! Нам дуже сподобалося, як ти крутиш ті штуки, ось ми й тут! Як же ж ти чудово це робиш! І Моніка дуже гарне ім’я! Можна й мені покрутити? — він потягнувся до ланцюжка, на кінці якого все ще горіло полум’я.

— Ні! — відсахнулася Моніка, підтягуючи ланцюжок до себе.— Без підготовки не можна!

Тепер я зблизька її розгледів. Це була досить приваблива дівчина доволі екзотичної зовнішності. Коротко підстрижена, з монгольськими вилицями і виразними губами, підведеними чорною помадою, в картопляному носику — раз! — і невловимо блиснув якийсь пірсінг. Можливо, вона відносила себе до «готів» чи до якоїсь іншої похмурої субкультури,— шкіра, вогонь і залізо пасують одне одному, як секс, героїн і електрогітара. Цій дівчині не вистачало лишень есесівського кашкета і скаженого психопата, якому б вона поклонялася.

Я прозвав її «неандертальським хлопчиком». Їй було років двадцять. Знав я таких дівчат у чорній шкірі, любительок проблюватися портвейном із жовчю й порізати лезом зап’ястя. Їх з однаковою вірогідністю можна зустріти на літературному вечорі українського письменника-постмодерніста, на концерті охлялих татуйованих панків, за спиною «сина Анархії» на байку, який безтурботним ангелом мчить злітною смугою нічного шосе, у філармонії, в підвалі, на парах в університеті, в художній академії, в модній кав’ярні, в морзі, у розпалі оргії чи в наркопритоні. Озброївшись категоричними книгами збочених авторів, вони вриваються в деструктивні субкультури, безпомилковим радаром визначають лідерів й сплять із ними задля того, щоб зневажати все інше людство, як жуйну худобу. Кожна така вважає себе унікальною, але всі разом вони нагадують армію клонів-прибульців.

— Мені можна! — радісно вигукнув Саша.— Я готовий! Я підготований!

— Ніхто тобі пої[1] не дасть,— заперечила Моніка і тут же зойкнула від несподіванки, тому що Саша блискавичним рухом вихопив з її руки ціпок.

— Віддав назад, швидко! — рвонувся до Саші один з «байкерів».

— Назад! — рявкнув Саша так, що той відступив.— А ну звалив, братан, поки я добрий! Відійшов! Назад, бля!

Саша вже обертав полум’яніючу головешку перед носом «байкера», як нунчак. Амплітуда рухів зростала. Всі відступили.

— У тебе є мрія? — реготав Саша, розкручуючи вогняний шар.— От я завжди хотів такі штуки крутити!

Він був весь багряний, схожий на ацтека, що виконує ритуальний танок перед найважливішою битвою в історії своєї цивілізації, що вмирає. А я не міг відірвати очей від вогню. Вогонь стрибнув угору, сіпнувсь назад, рвонув убік, стрибнув вправо, потім вліво, вгору, вниз, вправо, вліво... і нарешті він справді затанцював! Немов жовтий лист упав на бруківку вимерлого міста... Сама стихія танцювала: вічна, нищівна, страшна і безкінечно прекрасна... Хтось міг би спитати мене: що переможе в останній глобальній битві — вогняне чи крижане, і я не вагаючись відповів би — вогняне. Вогонь переможе. Я був вогнепоклонник.

Аж ось цей вогонь летить прямо в мене! Я відстрибнув, і наче в уповільненій зйомці побачив, що вогонь летить скоріш не в мене, а в другого «байкера», а той сахається і падає в сніг.

— Бляха! — вигукнув «байкер», піднімаючись із замету.— Куртку припалив!

— Не бздо,— підбадьорив його Саша,— шкіра не горить! Якщо це не шкіра молодого дермантина!

Моніка лаяла Сашу відбірним матом, а той тільки реготав.

— Яка уматна штука,— розповідав Саша наче одному Нестору, не звертаючи уваги ні на вибішену Моніку, ні на її похмурих охоронців. Нестор реготав і не міг спинитися. Нарешті Саша повернувся до Моніки:

— Можна я поцілую твою руку? Ти тренуєш? Я хочу тренуватися! Хочу бути твоїм учнем, магістр Йода!

Моніка тим часом загасила вогонь і швиденько заховала в наплічник весь свій інвентар.

— Це не безкоштовно,— нарешті відгукнулася вона похмуро.

— Але й не космос! Гівно питання! Порєшаєм, усі будуть щасливі! Ходімо з нами, друзі! — звернувся він до «байкерів», які так і не зрозуміли, як їм поводитися — чи кидатися в бійку, чи домовлятися.— Хулі тут мерзнути? Це ж рядом! Та не дивись ти так, ми просто п’яні! Пригощаємо! Є коньяк — ось!

У Сашиній руці миттєво матеріалізувалася пляшка коньяку, так само блискавично, як нещодавно з’явилась марихуана. А й справді Дід Мороз, раптом подумав я. Не долоня, а скатертина-самобранка. Оп! — і в ній кролик, оп! — амфетамін, оп! — жопка Соні Купер, оп! — і що ще?

— Є запивон? — спитав один з «байкерів».

— Ну ти ж не дівчатко! — реготнув Нестор.

— На фіг! — проголосила Моніка, і в її роті блимнула золота коронка. В неї ще й зуб золотий! Моя ж ти киця, виходь за мене!..

Дівчина жбурнула в сніг пластиковий стаканчик, перехопила у Саші пляшку і хильнула прямо з шийки. Здається, я закохувався. Я дивився, як іржава рідина осідає в перекинутій пляшці, а Моніка все пила й пила той коньяк одним нескінченним жахливим ковтком. Я думав, що вона видудлить усю пляшку, але вона спинилася, коли там залишалася десь третина. Я був у захваті.

— Дай цигарку! — наказала вона одному з «байкерів».

Через п’ятнадцять хвилин ми неспішно рухались в бік Арманового будинку.

— Так, брате,— мурчав Саша в мобільний, крокуючи попереду.— Йдемо, брате... Зараз будемо, брате... Що? У «Вегасі» затусити? Норм ідея, брате...

Він вів нас, кружляв цей хоровод, і ми тяглися за ним: ласкаві угепані тварюки в байкерських косухах, фашистських татуюваннях, міліцейській формі і бандитському шкіряному плащі...