Новини

1

ксана з «1+1» приліпила жуйку під сидіння крісла і встромила в мене вивчаючий професійний погляд.

— Шо, Даню, знову бухав?

Ми вже другу годину чекали у прес-залі центру зв’язків з громадськістю головного управління міліції у Харківській області. Зал був невеличкий, а нас набилося сюди понад два десятки журналістів і операторів. Оператори ще й порозставляли триноги з камерами, на вулиці буяв червень, міліцейські вікна були сконструйовані таким чином, що не відчинялися взагалі, а чахлий кондиціонер майже не подавав ознак життя. Відчуття було таке, ніби їдеш у пекло в переповненому автобусі. Я витер спітніле чоло.

Дві ошатно вдягнені дівчинки з міліцейської прес-служби принесли чергові два ящички мінералки в малесеньких пляшечках, їх миттю розібрали. Мені передали одну, і я жадібно влив її у себе майже цілком. — Точно, бухав,— констатувала Оксана.

— Скільки ви нас тут маринуватимете? — вчепилася в одну з міліцейських дівчат Лена з «Інтерфаксу».— Це неповага до преси!

— Скажіть хоча б, міністр уже приїхав?

— Дєвушка, ну надо ж хоть окно как-то открыть! — загородив дорогу дівчинці оператор Аркаша. Скосив око на її бейджик: — Оля? Вас Оля зовут? Ну так скажите там, чтоб открыли, иначе мы стекла высадим. У меня, например, рука тяжелая!

— Так він уже у місті чи ні?

— Кажуть, ще в аеропорту!

Дівчата спочатку відбивалися — мовляв, нічого не знають, потім втекли. Всі знову розсілися по місцях з очманілими обличчями. Ну скільки ж можна!

— От якби ми всі зараз пішли звідси! — обурювалася Лена з «Інтерфаксу».— Це вже навіть не неповага!

Усі були солідарні, та водночас знали, і сама вона також знала, що ми будемо сидіти тут за будь-яких умов і чекати міністра стільки, скільки треба — годину, дві, чотири, добу. У кожного з присутніх у цій кімнаті є редактор у ньюзрумі, у кожного редактора — директор, у кожного директора — власник ЗМІ: кому з них є діло до якоїсь неповаги? Співробітникові служби зайнятості, коли тебе зі свистом випруть з роботи?

— Дань, слухай анекдот,— присів біля мене Аркаша.— Помер мужик і попадає до Бога. Тож Бог йому каже: ну, чоловіче, питай мене про що завгодно. Мужик такий: «Боже, дай мені, будь ласка, відповідь на таке питання. Навіщо я жив, у чому був сенс мого життя?» Бог почухав сиву бороду і відповідає: «Пам’ятаєш вісімдесят шостий рік? Ти поїхав з жінкою у серпні в селище Рибаче на Чорному морі відпочивати?» Мужик такий: «Ну?» А Бог йому далі: «Пам’ятаєш, там у пансіонаті столовка була: триразове харчування плюс сирок із чаєм на підвечірок?». Мужик знову: «Ну?» І Бог йому далі: «І от, пам’ятаєш, на День Нептуна ви вечеряли в столовці, і там ще така галаслива компанія біля вас сиділа — двоє мужиків, один бородатий, а другий вірменин, і дві дівчини в коротесеньких спідничках?» Мужик знову: «Ну?». Тоді Бог йому: «І ось бородатий попросив тебе передати йому сіль, і ти передав». Мужик: «Ну?». І Бог такий мужикові: «Ну».

Оксана з «1+1» розреготалася. Несподівано з’явилася одна з ошатних міліцейських дівчат:

— Шановні представники преси, запрошуємо всіх до конференц-залу!

— Нарешті! — вихопилось у когось.

Усі з полегшенням потяглися в просторий, добре кондиціонований конференц-зал, який швидко наповнювався синіми штатськими піджаками, погонами і специфічними фізіономіями. На сцені вже були розставлені довгі столи, накриті білими скатертинами, що створювали якусь нетверезу і недоречну в цьому суворому закладі бенкетну атмосферу. Я нарахував у президії рівно тринадцять місць. Ошатні дівчата квапливо розставляли пляшечки «Боржомі», склянки і таблички з прізвищами і посадами. У самому центрі красувалася табличка з прізвищем міністра — єдина надрукована капслоком. Праворуч — з прізвищем начальника обласного управління. Ліворуч мав розташуватися перший заступник — настільки огрядний чолов’яга, що одного стільця йому завжди не вистачало. Втім, у присутності міністра висидить і на тичці, якщо буде треба. Далі обабіч — другий заступник, керівники БНОН, кримінального розшуку, управління по боротьбі з організованою злочинністю, міліції громадського порядку та інше начальство. Вони поступово з’являлися з якихось невидимих дверцят за кулісами, проходили по одному чи по двоє і займали свої місця.

Час спливав. Зібралося майже все обласне керівництво, але міністра з генералом не було. Міліцейські офіцери, що сиділи поруч із нами, перешіптувались, інші сиділи з кам’яними пиками або втуплялися у телефони. У залі стояв обережний гомін численних розмов.

Я дістав з наплічника робочий нетбук, зручно прилаштував його на колінах, включив разом з диктофоном, відкрив новий документ і приготувався працювати.

Десь за чверть години з’явилися міністр з генералом, і розмови у конференц-залі одночасно вщухли. Присадкуватий і дужий, наче білий гриб, генерал чомусь був у крислатому форменому кашкеті; на ходу він приобіймав за талію міністра, а той розчервонівся і чомусь зробився схожим на незайманого старосту студентської групи зі зв’язками в деканаті. Генерал щось нашіптував супутникові, але не у вухо, до якого ні в якому разі не міг дістатися, а кудись у багрову шию. Міністр кивав, виблискуючи окулярами, і за амплітудою цих кивків я якимсь чином відчув, що його план щось змінити в цій хитрій і зажерливій структурі провалився ще до того, як міністр був уперше представлений «колективу».

На відміну від усіх людей у формі, які переважали у залі, міністр був у цивільному, дорогому, але недобре припасованому костюмі, який майже висів на ньому. Він пройшовся вздовж президії, чемно поздоровкавшись з усіма посадовцями, проминув своє місце і одразу попрямував до трибуни, що стояла на краю сцени. У руці він тримав синю папку.

— Здорово, мужики! — гукнув він з трибуни із заздалегідь спланованою фамільярністю.— Вітаю вас, захисники закону! Кожен божий день, ризикуючи здоров’ям, під кулями бандитськими, ви не шкодуєте життя, щоб місто спало спокійно! І я не боюсь закидів, що це надто гучні слова, бо ви ж справжні воїни! Ви ведете жорстоку війну зі злочинністю!

— Уже нахлобучили його,— стиха прокоментувала ситуацію Оксана.— Два по сто, може, й більше.

— Він ще годину тому прибув,— пошепки підтвердила збоку Лена з таким виглядом, наче мала доступ до інсайдерської інформації.— Тож генерал його трішки підігрів у себе в кабінеті, тому й затримка. А після колегії — серйозний бенкет.

Міністр тим часом увійшов у раж і майже гарчав:

— Неприпустимо, коли оперативна робота з правопорушниками супроводжується на місцях тяганиною і бюрократизмом! Таких горе-працівників, які відмовляються реєструвати звернення громадян, щоб не псувати показники, ми гнатимемо в шию! Ви зобов’язані забезпечити реєстрацію заяв громадян про правопорушення на всі сто п’ять відсотків!

Я відправив четверту есемеску: «Пробач мене, будь ласка. Я тебе люблю». І знову не отримав відповіді.

— Я не буду з цим миритися! — розпалювався міністр.— Віднині винні будуть понижені у званні, а якщо бєспрєдел продовжиться, не тільки конкретний співробітник, а і його безпосередній керівник понесе суворе дисциплінарне покарання аж до звільнення з органів внутрішніх справ! Не вмієте працювати — залиште наші ряди! Вам не місце в міліції!

Якийсь час я марно чекав на відповідь, поринувши у свої думки, аж раптом спіймав себе на тому, що зовсім не слухаю міністра. Тим часом він говорив і говорив, усе більш підвищуючи голос, і видно було, що ця промова перед залом, заповненим кашкетами, дарує йому майже фізіологічну втіху.

— ...А якщо наркопритон чи нарколабораторія будуть викриті іншими підрозділами органів правопорядку, то з першого липня подібний факт призведе до негайного звільнення дільничного міліціонера! Це ясно? — Міністр обвів поглядом зал.— Усім усе було ясно.— А зараз я хотів би передати слово начальнику БНОН у Харківській області (міністр кинув оком у розкриту папку) Миколі Гаврилюку. Прошу, пане Гаврилюк, вам слово! Яка ситуація в регіоні з нарко-злочинністю? Чи є позитивна динаміка?

Замість згаданого Гаврилюка раптом з крехтінням піднявся генерал:

— Пане міністре, перепрошую... Тут невеличка помилка, та й табличку не встигли змінити... Гаврилюк зараз... кхе-кхе... на лікарняному, тому замість нього доповість його заступник — майор Кіндсфатер...

Мене аж тіпнуло. Я пробігся очима по сцені і раптом розгледів людину у формі, що сиділа за табличкою «Μ. Н. Гаврилюк». Вона так вдало зливалася з оточуючим міліцейським середовищем, що довгий час зоставалася майже невидимою. І навіть тоді, коли я свідомо зосередив усю свою увагу, аби роздивитися риси його обличчя, воно ніби опиралося цьому, не бажаючи перетворюватися на щось конкретне. Мені довелося буквально вирізати його, мов донорську печінку.

Нарешті це вдалося. За табличкою сидів гладенько поголений міліцейський офіцер з буденною фізіономією і, звичайно ж, без димчастих окулярів Хантера Томпсона. Такий собі міліцейський начальник середньої ланки. Наступної миті Орест Кіндсфатер на прізвисько «Біс» поквапно кивнув міністру, який вже сідав на своє місце, піднявся і попрямував до трибуни. Там він відкрив свою папку, хвильку помовчав, збираючись із думками, а потому підняв голову і подивився прямо мені в очі.

2

Міліціонери потроху розходилися. Оператори теж покидали конференц-зал, обережно виносячи штативи з камерами, немов викрадачі наречених. Дівчатка з центру зв’язків із громадськістю збирали таблички з прізвищами чинів і незаймані пляшечки. На місцях залишалися кілька журналістів з портативними нетбуками, і я серед них. Нічого сенсаційного міністр не казав, але сякі-такі інформаційні приводи мали місце, тому я мав якнайшвидше відписати пару новин, тоді як у голові у мене юрмилися зовсім інші думки: Кіндсфатер, Марина, пістолетний набій, Захарченко в клітці, покійна Наташа Штос...

Аж раптом я відчув на собі чийсь уважний погляд.

За кілька метрів від виходу стояв Кіндсфатер і дивився на мене. Наші погляди зустрілися, і він ледь помітним рухом поманив мене до себе. Секунду я вагався, але підійти було треба, щоб дізнатися, що саме він намагається сказати. Залишивши комп на кріслі, я наблизився.

— Зайди до мене, добре? — мовив Кіндсфатер на диво ласкаво, навіть прохально.— Щось розкажу.

— Мені треба відписатися.

— Скільки часу тобі знадобиться?

— Може, півгодини...

— От і зайди за півгодини. Четвертий поверх, тридцять шостий кабінет. Запам’ятав?

Тут до Кіндсфатера підійшов якийсь огрядний полковник, вони дружньо привіталися і, перемовляючись про своє, рушили до виходу. Я повернувся відписувати новини.

Скажу чесно, певні вагання в мене були, особливо після того конверта, але я міркував так — ну що він мені зробить? Зараз я не підозрюваний, який тільки-но виліз з машини бариги, маючи в кишені пакет з травою, а журналіст на редакційному завданні. В агенції знають, де я. Чого мені боятися? Я порядна людина, а не малолітній наркоман!

За півгодини я вже був на четвертому поверсі. У приймальні кабінету номер тридцять шість мене чекала перша несподіванка — там сидів мій знайомець, молодший опер з тих двох, що затримували мене. Коли я увійшов, він відірвався від комп’ютера і зрадів:

— О, преса! Давно не бачилися! Ну, як воно?

— Вашими молитвами,— відповів я.

— A-а, я пам’ятаю, ти смішний! — він раптово змінив тон.— Гаразд, стань рівно! Диктофон дістань! Поклади на стіл! І телефон також! Руки підняти!

Потім він нашвидкуруч мене обшукав. Я не заперечував. Телефон з диктофоном лишилися на його столі. Він заглянув у мій наплічник, побачив там нетбук і наказав також залишити його у приймальні.

— Не сци, все отримаєш як є,— заспокоїв він мене в манері цього мєнтовського тераріуму і запустив до кабінету Кіндсфатера.

Перше, що кинулося в очі,— те, що кабінет цей був занадто вже великим для звичайного заступника, до того ж, одного з семи. Це був справжній керівний кабінет, що успадкував від совка певну міру кітчу, приправлену в розгульно-демократичні часи дещицею євроремонту. В центрі стояв добротний дубовий стіл — з тих, за якими зазвичай важно сидить високе начальство, і щоб дістатися цього столу, треба було зробити не менше дванадцяти кроків зеленим килимом, покритим геометричними візерунками. Стіл виглядав старомодно, але цілком органічно в цьому кабінеті. За журналістською звичкою я перш за все роздивився — що на столі. Нічого особливого: увімкнутий тоненький ноутбук, стаціонарний телефонний апарат, стос папок зі справами, лялька-нецке, що зображувала якесь щасливе і вгодоване японське божество в кімоно, «колиска Ньютона», фото в рамці, звернуте до мене тильною стороною, табличка з написом: «Мне плевать, кто твой папа» і пульт від телевізора.

Збоку височіла шафа сучасного дизайну, забита ювілейними томами з тих, що презентують начальству до тих чи інших дат. Ці солідні видання із золотавими корінцями призначені лише для прикрашання кабінету, їх ставлять на полиці й більш ніколи не торкаються. У ніші шафи тулився телевізор. Велике вікно виходило до внутрішнього міліцейського дворика, закутого у бетон і підперезаного колючим дротом. Під стіною розташувався суто музейного штибу диванчик, вочевидь, призначений для відвідувачів. Як на мене, людина, що наважилася би на нього сісти, мала обов’язково відчути незручність. Навпроти видніли ще одні двері — можливо, до кімнати відпочинку з нормальним диваном, душовою, баром з віскі, коньяком і кокаїном, а також з черговими проститутками. Втім, скоріш за все, там було щось більш прозаїчне.

Як тільки я увійшов, Кіндсфатер пружно піднявся з-за столу і зробив кілька кроків мені назустріч. Після колегії він так і залишився у мундирі. Незважаючи на те що за вікном добряче припікало, а він був запакований у свою уніформу, наче пацієнт буйного відділення у гамівну сорочку, жодної краплини поту не виступило на його кам’яному чолі. Можливо, рятував кондиціонер, а може, то була його особиста властивість, і він узагалі не пітнів, як не пітніють, наприклад, мерці.

Коли ми опинилися один проти одного, я здивувався: виявляється, він нижчий за мене на зріст; раніше я цього не помічав. Тоді ж я вперше побачив зблизька його очі — жовтуваті й прозорі, як курячий бульйон. Він простягнув руку, я відповів на рукостискання, і цього разу його долоня виявилася на диво чистою, прохолодною та сухою, ніби він тільки-но вимив її з милом і досуха витер махровим рушником.

Кіндсфатер вказав мені на стілець і повернувся за стіл. Ми всілися.

— Кави? — запропонував він.

Я почав відмовлятися, але він не прийняв відмови.

— Ти мене пивом пригощав,— заявив він, хапаючи слухавку внутрішнього телефону.— Коля! Каву для преси! Ні, я вже пив... Ну, і як тобі новий міністр?

Остання фраза була звернена до мене. Я замислився.

— Н-ну... Людина начебто правильні речі каже...— обережно промовив я.

Майже хвилину Кіндсфатер не змигнувши дивився на мене, але не в очі, а кудись у центр мого лоба. При цьому його руки м’яли й тисли одна одну, наче знов і знов переконуючись, що їхня міць нікуди не поділася.

— Ти думаєш...— вимовив він нарешті без найменшої міміки.— Я знаю, що ти думаєш... Ти думаєш — ми тут перевертні в погонах. Цілий зал перевертнів разсілося. І один чесний до них приїхав. Так?

Я мовчки дивився на нього.

— А ти чесний? — раптом спитав він.

— А до чого тут я?

— Ну, ось ми, перевертні, взяли тебе з пакетом,— пояснив Кіндсфатер.— Мабуть, несправедливо, ти ж чесний. Хто ж тоді винен, що ти купив пакет? Міліція? Чи, може, Коля винен? Це Коля змусив тебе піпетку дьорнуть у Сашиній машині?

— Ви мене за траву брали, а по всьому місту кіоски зі спайсами, і все у відкритому продажі!

— Точно,— погодився Кіндсфатер.— По всьому місту. А хто ті спайси купляє? Хто створює попит? Може, я цим гівном затарююсь? Чи Коля? Або ти? Може, до тих кіосків черга із законослухняних громадян стоїть? Ми, перевертні, той кіоск намагаємося прикрити, а ти, чесний, сидиш у ньому і смалиш той самий спайс разом із баригою і продавцем!..

«Він і про це знає»,— майнуло у мене в голові. З’явився Коля, поставив переді мною горнятко еспресо і зник так швидко, що я навіть не встиг вимовити «Дякую!», хоч і не збирався цього робити.

— Пий,— запросив Кіндсфатер.— Не бійся, не отруєна.

Під його поглядом я зробив ковток. Кава й насправді була добра, цукру саме стільки, як я люблю. Треба визнати — він змусив мене впертися у свою бетонну логіку, і я почав був сумніватися у власних висновках. Аж раптом, піднявши погляд на Кіндсфатера, я помітив на стіні позаду нього три невеличкі портрети: Гоцман, Жеглов, Черьомухов,— і миттєво згадав розмову з адвокатом Світлицькою. Бетон тріснув.

— Ви праві, міліція тут ні до чого,— сказав я.— І Саша комусь іншому тоді дзвонив, не вам.

— Коля! — раптом вигукнув Кіндсфатер так голосно, що я не відразу второпав, що він знову схопив слухавку і звертається до неї, а не до мене.

Якщо відверто — я злякався. Лише на секунду. Мені примарилося, ніби Кіндсфатер; з хижою посмішкою психопата, встає зі свого крісла, а позаду вже стоїть напоготів Коля з протигазом і плоскогубцями...

За мить Коля дійсно з’явився у дверях.

— Принеси склянку води,— попросив Кіндсфатер.

Коля зник. Мій співбесідник стиснув долоні у замок і так і залишив їх. Його напівпрозорі очі вп’ялися у мене з якоюсь надмірною увагою. Я напружився, але витримав цей погляд.

— Пам’ятаєш, яка років п’ять тому була ситуація з трамадолом? — почав він.— Посіви опійного маку вибили, амфетамін був дорогий і малодоступний, а трамадол дешевий і вільно продавався в кожній аптеці. І всі тоді звинувачували міліцію, що ми нічого не робимо. А здолали трамадол одним законодавчим актом: визнавши його наркотичним засобом. І він зник. А був час, коли при медичній потребі в десять мільйонів доз, заводи знаєш скільки випускали? Сто десять мільйонів доз на рік.

Коля приніс воду і залишив її на столі. То була велика склянка, схожа на пивну кружку. Кіндсфатер узяв її і на моїх очах вихилив у своїй звичній манері — перекинув і тримав так доти, доки остання краплина не скотилася у його горлянку. Дивно, що він не пітніє, подумав я, вживаючи стільки рідини. Може, він і до вітру не ходить, бо все, що він з’їв і випив, навіки зостається в ньому? З цього погляду словосполучення «органи внутрішніх справ» набувало нового і цілком зловісного змісту.

— Вам відомо, що я був у тому кіоску...— почав був я.

— Мені все відомо,— сказав він.

— Тобто це ви прислали конверт?

— Який конверт? — спитав Кіндсфатер без найменшого здивування, що парадоксальним чином переконало мене в тому, що він не бреше.

— Конверт з набоєм.

— Кому саме?

— Мені.

— Ти серйозно? — на його обличчі з’явилася ледь помітна посмішка.— Кіна надивився? Ти думаєш, заступнику БНОН Харківської області більш нічого робити, як гратися в листоношу?

Трохи поміркувавши, я спитав:

— Ви знали Лугового?

Кіндсфатер зітхнув, демонструючи нудьгу:

— Я знаю всю мерзоту в цьому місті, у тому числі й твого дружка Сашу. І от яка штука, Данило: знайомство з Сашею ще нікому на зійшло задурно. Луговому не зійшло, і тобі не зійде.

— Ви мені погрожуєте?

— Боже збав. Просто констатую факт. Навіщо мені погрожувати? Я ж можу закрити тебе будь-якої хвилини — сьогодні, завтра, наступного тижня. Якщо мені заманеться, ти й цю ніч проведеш у СІЗО.

— Надто схоже, що все ж таки погрожуєте,— обережно вимовив я.

Кіндсфатер довго тримав на мені погляд, від якого було вже не по собі.

— Просто констатую факт,— повторив він з металевим призвуком у голосі.

— Тоді що я тут роблю? — спитав я.

— Я хочу тобі допомогти. Ти ж наче якесь розслідування замутив... Розпитуєш про мене там і сям, а мені ані слова... Як це, по-твоєму, виглядає? Я міг би й образитися, якби був не такою врівноваженою людиною. Ми ж з тобою майже друзі, а ти щось там винюхуєш у мене за спиною... Спитай прямо, поговоримо як чоловік із чоловіком!

— То не моя ініціатива,— ухилився я.— Це редакційне завдання, я не маю права його обговорювати.

— От і я не мав права тебе відпускати, але відпустив. А як же закон, це ж святе? — Кіндсфатер розсміявся, відкинувшись на спинку крісла.— Якби ми всі робили тільки те, на що маємо право, півкраїни вже повиздихало б із голоду, а друга гнила б по тюрмах... Головна принада демократії полягає в тому, що дозволено все, що не заборонено. Якщо ж ти знахабнієш і по-справжньому перетнеш межу, то відчуєш це на власному хребті. Тому я би порадив тобі розмовляти зі мною відверто. Ти ж чесний хлопець!

— Два роки тому ви затримали Лугового з героїном,— почав я.— Але він швидко опинився на свободі. Він працював на вас?

— Не на мене,— відповів Кіндсфатер.— Ти плутаєш причину з наслідками. Я ж не керую цією системою. Коли до вас в агенцію приходить стажер — він же не працює безпосередньо на тебе, правда?

— А на кого тоді?

— У мене є керівництво, чув? Таке добре козацьке прізвище «Гаврилюк», га? А що робили козаки? Жили на Січі, ходили на турка, в походах не пили, після походів пили, а ще у них були зимівники, там їхні сім’ї жили... На Січ не можна було притягти жінку — за це, знов таки, боляче давали по хребту... Але як жити без жінок? Можна перебратися у зимівник, можна поїхати до найближчого села... Є така сауна на Полтавському шляху, назва — «Клеопатра». Там дуже привабливі дівчата... От ти б краще поцікавився, чия то сауна і хто до неї ходить.

— Ви хочете сказати, що Луговий...

— Я хочу сказати те, що сказав! — перебив Кіндсфатер.— Може, колись ти й сам у Лугового все спитаєш... Що ще?

— Хто вбив Наташу Штос? Луговий?

— На це питання дасть відповідь суд. Звідки мені знати?

Я раптом набрався нахабства і спитав:

— Ви справді поранили співробітника СБУ?

— Тобі відомо,— зітхнув Кіндсфатер,— наскільки я врівноважена людина, а все ж наші стосунки можуть ускладнитися. Я б тобі радив придивитись до того, що робиться у місті. Я можу багато в чому допомогти. По дружбі. У нас процвітає проституція, а пресі наче й діла немає. А от якби хтось почав копати, то вийшов би сенсаційний матеріал, такий, що і погони з посадами полетіли б... На таких розслідуваннях журналісти зазвичай роблять кар’єри. Тому, Данило, я ще раз до тебе звертаюсь: ти хлопець молодий, гарячий, але ще раз усе добре обміркуй — може, ти не зовсім правильно обрав пріоритети? Хтозна, ким я буду через рік, де опинишся ти... Світ круглий, звідки пішов, туди й прийдеш, і краще б дорогою зустрічати не ворогів, а друзів.

Він піднявся і протягнув мені руку через стіл. Я потиснув її з максимально дружньою посмішкою.

— Щасти тобі! — наостанок сказав він.— Коля тебе супроводить.

Забравши свої речі і нарешті залишивши цей тераріум, я відчув істотне полегшення.

3

Коли я ввійшов до актового залу будинку культури і відшукав місце на останньому ряду, Саша стояв, вільно розставивши ноги на краю сцени. На ньому був той же чорний френч із золотими ґудзиками. Мікрофон Саша тримав, як колись Віктор Цой під час виступів. Він наче готувався пірнути в натовп фанатів, але не було ні натовпу, ні фанатів, а на очманілих бабусь у першому ряду навряд чи можна було розраховувати.

Ось він рвучко підняв руку і вказав на когось із присутніх.

— Навіщо ти живеш?! — скажено вигукнув він у мікрофон.— Що в тобі такого особливого? Навіщо тобі цей безцінний дар — життя?! Друзі, коли я думаю про те, що ми живемо лише раз, що кожна секунда, яку ми проживаємо, одразу втікає від нас, і що кожна така секунда схожа на найжаданіший у світі подарунок, котрий у тебе миттєво відбирають... Що цієї миті ніколи раніше не було, і вона більше ніколи не повториться... Коли я остаточно дістаюся самого дна цієї думки — мені хочеться зламати собі хребет! А потім повбивати усіх навколо! Тому що це — справжній жах! Адже тільки випадковість зробила мене пастором Сашею Гленом, а не, скажімо, рибою... І лише випадковість зробила це для кожного з вас! Завдяки випадковому збігу обставин кожен з присутніх у цьому залі сидить зараз у кріслі, а не плаває в акваріумі! Якби єдина молекула, єдина мікроскопічна частка невідомої енергії свого часу зрушилася трохи по-іншому, всі ми були б рибами! Ви розумієте це так, як розумію я? Весь світ був би геть іншим, катастрофічно іншим. Але кінець кінцем все це не мало би суттєвої різниці! Випадковість! Ось що нас породжує і згодом знищує!..

У залі було майже вдвічі менше людей, ніж минулого разу, і всі вони, особливо жіночки та бабусі, що сиділи попереду, виглядали трошки примаринованими і нажаханими. Піаніста цього разу не було, можливо, не витримав і втік.

— Знаєте, друзі, колись я випадково зустрів одну людину. І випадково закохався в неї... Я зустрічався тоді з іншою, але кохав ту, і ніколи нікому про це не зізнався! І ніколи не зізнаюся!.. Цієї секунди не було і більше не буде! Її вкрали в мене разом із усіма іншими! Ти! — несподівано вигукнув Саша, вказуючи на мене.— Підійди сюди!

Я піднявся і підійшов до сцени. Дивлячись у зал, а не на мене, проповідник вийняв з кишені і тицьнув мені ключ — той самий, від кабінету за номером «13». До мене поверталися люди, на їхніх обличчях було нерозуміння.

— Друзі, а зараз я хочу, щоб усі ми разом встали! — очманіло проволав Саша, задкуючи в глиб сцени.— І остаточно вигнали звідси духа випадковості! Амен, друзі мої! Я виганяю випадковість! Клятий дух випадковості, вали звідси до бісової матері!..

Я вийшов із залу, почуваючи себе почасти інфікованим його божевіллям, але й з відчутним полегшенням. Проминув коридор, звернув ліворуч і опинився біля дверей із знайомим номером. І тільки-но взявся за ключ, як відчув солодкавий запах марихуани, що линув звідти. Мабуть, незамкнено. Я пхнув двері й увійшов.

За столом для засідань різалися в деберц товариш Дванадцять, прес-секретар товариш Сім, вікінг Нестор і пастор Патрік. Революціонери скидалися на близнюків — на них були ідентичні адідасівські чорні олімпійки з білими полосами. Пастор сидів у розчахнутому білосніжному френчі, Нестор — у футболці з принтом: ощерена морда полярного вовка. З-під футболки на всі боки розповзалися рунічні татуювання. На столі можна було спостерігати наступне: розкидані карти, розкритий блокнот, ручку, почату пляшку віскі, напівпорожню пляшку текіли, розламану шоколадку, задимлений бонг, попільнички, склянки, а поміж цим — дебелу гірку білого порошку.

— От кого б ти розстріляв першим? — чомусь спитав у товариша Дванадцять прес-секретар.

У кімнаті стояв ще міцніший запах марихуани, ніж на ближніх підступах. А якщо хтось з’явиться? Схоже, цій четвірці взагалі на все плювати! Вони й на мене майже не звернули уваги, лише Нестор посміхнувся мені і знов поринув у карти.

— Ошо[5],— впевнено відповів Ілля.— Я би розстріляв Ошо. Ну, знаєш, був такий індійський шарлатан-езотерик... Поставив би його до стінки і — бац! — Ілля витяг два пальці, зробивши вигляд, що влучає в Ошо з пістолета.

— Що тобі зробив Ошо? — розреготався пастор Патрік, вилискуючи зубами.— Це була дуже мудра людина!

— Я б із задоволенням замочив цю мудру людину,— відповів Ілля,— хоча як особистість він мені навіть подобається через свою рішучість! Але логіка революції не терпить суб’єктивних уподобань! Ошо — ідеолог експлуататорського класу. Його злочинну роль не варто недооцінювати! Вся ця езотерика є духовним виправданням соціального расизму. Всі ці мажорні тьолки з накачаними губами, штучними цицьками і маленькими собачками обов’язково рано чи пізно прочитають книжки Ошо і зробляться ще лютішими до народних мас. А тоді почнуть спонукати своїх чоловіків, представників експлуататорського класу, не мати жодного співчуття до знедолених. І чим жорстокішими до трудящих робляться їхні коханці і чоловіки, банкіри і володарі транснаціональних корпорацій, тим кращі мінети роблять їм коханки отими спотвореними силіконом губами! Чого вчить езотерика? Бідність — це карма, хвороба — карма, невдача — карма! І завдяки Ошо та іншому індійському опіуму для народу ці тьолки керують світом через своїх чоловіків — банкірів, титулованих діячів культури, міністрів, грантових розпорядників, утримувачів кредитних ліній і володарів транснаціональних корпорацій, маючи тверде переконання, що будь-яке зло, яке вони можуть вчинити щодо тих, хто стоїть нижче, є виправданим! Адже це карма! А от коли ти починаєш її, суку, гамселити кастетом по нирках, тоді ця тварюка щось розуміє... Але тоді це вже не карма, це вже, бля, злочин проти їхніх священних прав людини!..

— Мені здається, ти погано читав Ошо,— зауважив на цей монолог пастор Патрік.— Пас!

— Мені не треба його читати,— й надалі розпалювався Ілля, якого ця тема, схоже, чіпляла за живе,— щоб розстріляти цю погань!

— Ошо давно помер,— утрутився я.

— Несуттєво! Ми все одно з ним покінчимо! — він закурив, заспокоївся і, здається, йому навіть стало трохи соромно перед собою через те, що він на якийсь час утратив самоконтроль.

— Пас,— сказав прес-секретар.

— А ти б кого розстріляв, товаришу Сім? — спитав Ілля.

— У першу чергу — Дейла Карнегі,— з охотою відповів той, задумливо дивлячись у свої карти. Він потягнувся до пляшки, налив собі віскі і запропонував іншим. Ілля відмовився, пастор погодився, а Нестор сам націдив собі текіли. Мені також налили, я присів на вільний стілець, і всі ми, крім Іллі, випили.

— А до кого з цього питання? — вказав я на порошок.

— Це Сашин,— відповідав пастор.— Пригощайся!

Я не змусив себе умовляти.

— Я пам’ятаю, як вперше прочитав якусь книжку Дейла Карнегі,— розповідав тим часом Віталік із замріяним обличчям.— Мені виповнилося тринадцять, у мене зовсім не було друзів, і я не мав поняття, як впливати на людей... І раптом дізнаюся, що є така книга: «Як заводити друзів і впливати на людей», що її написав якийсь Карнегі з Америки! І коли я прочитав цю книжку, то одразу зрозумів, що до цього часу жив неправильно і все робив неправильно. Це було наче одкровення... Я проковтнув її за два дні, а наступного дня пішов до школи, озброєний новим знанням, вважаючи, що вже тепер я точно зроблюся успішним — треба лише посміхатися, розпитувати, погоджуватися...

— І що було далі?

— Ну що могло бути з хлопцем, який начитався Дейла Карнегі і прийшов у восьмий клас школи на Холодній горі? — розреготався прес-секретар.— Надавали по пиці, спасибі, хоч не обісцяли!

— Так не можна,— заперечив Ілля, підіймаючись з місця, щоб, за моїм прикладом, зробити собі доріжку з Сашиного фену.— Ти збираєшся розстріляти Карнегі через власний негативний досвід, а не з об’єктивно-діалектичних причин! У цьому відсутня революційна складова!

— Чому ж це відсутня? — із жаром заперечив прес-секретар.— У тому й справа, що вона є! Якщо вникнути докладніше, то чим він є — той Дейл Карнегі? Хлопчик з ферми у штаті Міссурі, що переїхав у чуже недоброзичливе місто і протягом довгого часу працював комівояжером. Ходив від дверей до дверей, займався, як зараз кажуть, «холодними продажами», намагався впарити людям те, що їм і задарма не потрібне. Закономірно, що кожного дня його багато разів посилали нах. Що повинен робити комівояжер, щоб у нього хоч щось купили? Посміхатися, цікавитися людьми, умовляти й бути не таким, який ти є насправді, а таким, яким люди воліли б тебе бачити! Вся філософія Дейла Карнегі — це самозречення заради успіху. Це навіть не шлях компромісів, це політика безмежного опортунізму. Він навіть написання свого прізвища змінив таким чином, щоб воно виглядало, як у міліардера Ендрю Карнегі!.. Але трагедія Карнегі навіть не в тому, що це людина, начисто позбавлена морального стрижня, а в тому, що, при всіх своїх локальних перемогах вигадана ним філософія не працює, тим більш, у наших географічних широтах. Він підсунув нам плацебо замість ліків! Він не розповів про найголовніше, тому що це перекреслило б усе, чого він навчав! А найголовніше полягає в тому, що у капіталістичному суспільстві, щоб стати по-справжньому успішним, треба прогинати, а не прогинатися!

— Згоден! — грюкнув кулаком по столу Нестор.— Уперше в житті згоден з вами, комуняками!

— Бог дає успіх,— зауважив на це пастор Патрік.— Або не дає.

— А є ще якісь варіанти? — поцікавився я.

— Вчення Дейла Карнегі — це філософія офіціанта! — все ще не міг зупинитися прес-секретар.— Вона придатна лише для обслуги! І через це огидна будь-якому революціонеру, ба навіть будь-якій порядній людині! Ось чому я би Дейла Карнегі поставив до стінки і — бемс!

Тут прес-секретар зробив той-таки вогнепальний жест, що й Ілля.

— Терц! — вигукнув Патрік і потягнувся до гірочки амфетаміну. Майже одночасно з ним і з тим же наміром знявся зі свого місця Віталік.

Раптом я помітив боковим зором якийсь рух — і мало не намочив штани, доки не зрозумів, що воно таке. У кутку на підлозі мовчки лежав здоровенний Штірліц, поклавши кошлату башку на передні лапи. Це було дуже дивно і моторошно, особливо через те, що до тієї хвилини, як я його помітив, пес ніяк не виявляв своєї присутності. Штірліц мовчки перехопив мій погляд, але й надалі лежав нерухомо, наче так і треба. Тільки цього душегуба тут не вистачало! Спочатку Соня Купер зі своїм гламурним шпіцем, тепер ці сталіністи задля якогось біса приволокли сюди Штірліца.

Довелося налити собі ще.

Саме у цей момент у кімнату ввійшов Саша, і коли я побачив його не у тьмяному світлі хирлявих софітів на сцені, а у кімнаті, що була добре освітлена, стало очевидно, що виглядає він дуже кепсько. Саша скидався на живого мерця. Він ще більше спав з лиця, і ця змарнілість разом із блідістю виглядали вкрай хворобливими. Зелені очі наче розширилися і мали ще більш скажений вигляд. Руде волосся було розпатлане, а над губою красувалася якась червона болячка. Він деякий час постояв у дверях, роздивляючись нас, а потім аж надто рішуче пройшов на середину кабінету і одразу, навіть ні з ким не привітавшись, посунув до вікна і почав щось виглядати.

— Як там моя паства? — поцікавився Патрік. Саша не відповів.

— Мені здається, тобі не слід залишати її надовго,— прокоментував ситуацію прес-секретар.

— Саш, нам треба ще! — гукнув Ілля.

Тим часом Нестор зробив собі дві доріжки і почав вдувати.

— Вони мене не розуміють,— відвернувся від вікна Саша.— Майже жоден. Вони не відчувають, що все закінчується!

— Що саме?

— Все це! — викрикнув Саша з несподіваною люттю. Він підійшов до Нестора, навис над ним і раптом важко опустив руку йому на плече. Нестор глянув скоса, але своєї справи не припинив.

— Ти знаєш, що таке земляний пиріг? — спитав Саша невідомо у кого.

— Це щось неїстівне,— відповів пастор.

— Навпаки,— Саша зробив кілька кроків кабінетом і знову зупинився.— Колись давно були такі часи, коли люди тільки його й їли. І не бажали нічого іншого. Люди тоді були подібні богам і жили майже вічно. Кожному було відміряно вісімдесят чотири тисячі років, а вся земля була вкрита земляним пирогом, котрий випускав незрівнянний аромат. Ці люди були настільки схожі на богів, що навіть не потребували їжі! У них не було ані шлунка, ані кишкового тракту, але земляний пиріг пахтів так спокусливо, що комусь із тих перших людей закортіло його скуштувати. Він так і зробив, і йому сподобалось! За ним потяглися й інші, і їм також прийшлося до смаку. Нарешті всі люди на землі скуштували земляний пиріг, і всім без винятку він сподобався, і вони почали його їсти, і багато тисяч років їли лише той земляний пиріг! Тільки те й робили, що їли його, їли і не могли наїстися і зупинитися...

— Давай вгадаю,— іронічно відгукнувся Ілля.— Справа закінчилась тим, що вони з’їли його весь.

— Точно! — підхопив Саша.— Так воно і було! Вони не берегли той пиріг, їм здавалося, що його так багато, що ніхто й не думав, що колись він закінчиться. Навіть думки такої в них не було. Але ж все хороше колись закінчується, тільки лайно нескінченне. І цей сумний день настав! Настав той страшний, лютий, стражденний день, коли на всьому білому світі не залишилося жодної крихти земляного пирога. Ці егоїстичні, жадібні тварюки зжерли його до останньої крихти! І тільки тоді прозріли й осягнули, що протягом тієї вічності, поки вони насолоджувалися земляним пирогом, вони так звикли щось їсти, що вже не здатні обходитися без їжі! В них з’явився шлунок, виріс кишковий тракт, вони почали відчувати справжній голод! Тоді вони почали вирощувати рис, який у порівнянні з божественно солодким земляним пирогом здавався їм суцільною гидотою, але виходу не було — треба ж хоч щось їсти! І ось вони вирощують і їдять той рис, будують стіни, охороняють свої земельні ділянки і відчувають постійний голод, який нічим не загасити. Раніше вони були майже безсмертні, майже боги, а зараз скидаються на тварин і вбивають одне одного за їжу, а тієї їжі стає все менше, і вона все гірша, вона й тінню не скидається на земляний пиріг! Вони крадуть, вони вбивають, вони остаточно зломлені, вони у розпачі! Якісь віковічні діди ще пам’ятають смак земляного пирога, серед них може є і той, хто з’їв останню його крихту, і ночами їм сниться божественний смак земляного пирога. Вони прокидаються голодні та злиденні, і плачуть, і схлипують від зневіри, безнадії і лютого голоду, від якого зводить нутрощі. Рай втрачено! Цей рай вони перемололи власними щелепами, переварили і перетворили на лайно! Нічого подібного, нічого схожого і хоч приблизно настільки ж приємного в їхньому жалюгідному житті більше ніколи не буде! Колись вони жили, а тепер — виживають, маючи лише біль, піт, сльози, різанину між своїми і вічну війну з ворогами заради виживання...

Саша чиркнув запальничкою, і закурив, хоча в приміщенні вже і без цього було досить чадно. У двері раптом постукали, потім у кімнату зайшла невеличка літня жінка в хусточці, сіренькій сукні й салатовій кофтинці. Деякий час вона короткозоро щулилася на Сашу й інших присутніх, далі помітила пляшки і гірку порошку, і на її обличчі проступило невимовне здивування. Нарешті вона виявила серед цього гармидеру Патріка, і її обличчя розпливлося в жаб’ячій посмішці:

— Пасто-ор...— зраділо протягла вона, звертаючись лише до нього.— А я ж шукаю, шукаю, поки дівчинка якась мені не підказала: йдіть у тринадцятий кабінет... То я до чого... Знаєте, пасторе, краще, мабуть, ви самі будете вести служіння, бо ми цього молодого чоловіка щось не розуміємо...

— Пішла геть звідси, стара суко! — раптом закричав Саша таким нелюдським голосом, що навіть я здригнувся, а жінка завмерла і повільно повернулася у його бік.

Несподівано Саша вихопив з-під френча пістолет і навів його на стару. Та вгледілася, і її обличчя вмить спотворилося — не через острах, а, скоріше, від обурення. Патрік схопився раніш, ніж вона встигла хоч щось вимовити, обережно обійняв її за плечі і повів у коридор, заспокоюючи її, щось туркочучи дорогою, ніби заколисуючи: «Виганяємо бісів... диявол... божевільний...»

Стара механічно пересувала ноги, здається, навіть не розуміючи, що взагалі тут відбувається.

— Бачу, в тебе остаточно дах з’їхав,— констатував прес-секретар.— Що далі?

— Згодом звикнете! — розреготався Нестор, наливаючи собі текіли.

Саша важко дихав, він був наче в гарячці. Все ще стискаючи в руці пістолет, він зробив крок до столу, перехопив налиту Нестором склянку і хильнув її сам.

— Та він же ось-ось когось грохне,— відгукнувся прес-секретар.— З цим і до бабці не ходи. А вам усе по барабану.

— Ти, брате, може, приїжджай до нас на базу на вихідні,— запропонував Ілля.— У нас природа! Посмажимо шашличок, почитаємо Леніна, якогось духовного оновлення, можливо, зазнаєш... Тобі треба змінити обстановку!

Двері знову відчинилися, цього разу з прискоренням, немов би від удару ногою. На порозі неочікувано з’явилася Соня Купер. З першого погляду було ясно, що Соня вже фантастично п’яна, я ще ніколи не бачив її такою. Туш на її віях розтеклася, на куртці темніла якась пляма, на колготках я помітив стрілку, та й вигляд вона мала, як і повинна виглядати студентка після буремного нічного загулу. До того ж вона тримала в руці недопиту пляшку червоного вина. Увесь її вигляд свідчив про те, що вона вже досягла тієї стадії алкогольного сп’яніння, коли плювати на все, коли людина робить такі речі, що приводять її за ґрати. В іншій руці у неї диміла тоненька сигаретка.

Незважаючи на це, Соня одразу помітила зброю в руці Саші і несамовито розреготалася.

— Ну, вбий мене, падло! — скажено вигукнула вона.— От візьми і застрель прямо зараз! Не тягни! Чи лячно? Піф-паф — і все! Візьми ту штуку й садони мені прямо у цицьку!.. Ех ти, навіть на це не здатен, сцяна ганчірка!..

Саша насправді цілив у неї з пістолета. Ми спостерігали за цією сценою, як очманілі. Тільки Нестор гукнув: «Е, е!», а в наступний момент у мене виникла тверда впевненість, що Саша зараз пальне в неї. Соня ж дивилася на пістолет з величезною зацікавленістю, а потім зітхнула і з гірким почуттям вимовила:

— Яке ж ти гівно, Сашо!

Саша опустив руку. Соня одним духом допила залишки вина, проливши трохи собі на сукню, а потім, розмахнувшись, жбурнула пляшку Саші в голову, але схибила. Пляшка поцілила прямо у сейф і з дзенькотом розлетілася на друзки. Саша навіть не ворухнувся і не зрушив з місця. Між тим, Соня помітила на столі гірку амфетаміну і рушила до неї. Заправившись двома чималенькими доріжками, вона схопилася за Несторову текілу і налила собі у його склянку.

— Звичайно,— розвів руками Нестор,— пригощайся!

Ми мовчки спостерігали за нею. Які вже там карти! Вицідивши текілу, Соня виявила, що десь загубила запалену сигарету, і тут же дістала з м’ятої пачки наступну. Нестор дав їй прикурити. Аж раптом вона похитнулася і була змушена спертися на стіл, так що Нестор ледве встиг прибрати бонг і тацю з феном з-під її дупки. Соня забралася на стіл з ногами, підтягла коліна, обхопила їх обома руками й почала щось монотонно розповідати — ніби сама собі. Незважаючи на це, всі чомусь нашорошили вуха і почали дослухатися. У мене навіть виникло враження, що всі, скільки нас є в цій кімнаті, чекають від неї якоїсь важливої відповіді.

— Коли ми познайомилися, я ще подумала: «Яке ж воно чудне!» — вела Соня, глибоко затягуючись.— Ще й рудий! І веселий! І в нього завжди є! Ти, ти підсадив мене, тварюко, на цю гидоту!

Саша слухав мовчки, уважно дивлячись на неї.

— Ну, то й годі,— раптом пом’якшала Соня.— Підсадив і підсадив, буває! Я тоді подумала: «Може, мені у нього закохатися?» І вирішила — закохаюся! Буває, вирішуєш серцем, а буває, що й розумом щось відчуєш, і незрозуміло, в яких випадках виходить більш вдале рішення. Не помічали? І все одно, як не крути, а виходить сама нісенітниця! Як же я в тобі все це побачила? Боже ж ти мій...

Вона сплеснула руками і вгледілася в Сашу, наче сама собі не маючи віри. Саша підсунувся на крок ближче. Прес-секретар тим часом скоса поглядав на залишки амфетаміну і якось, майже не рухаючись з місця, наближався до нього. Ілля уважно дивився на Соню. Вона зіскочила зі стола і раптом швидко і голосно заговорила:

— Ти ж пусте місце! Тільки на покійницю й дивився! А ні хріна ви й не рідні душі, як виявилося! Помилився ти, дурнику! І все ти там казав не так, все не те, та й інше негаразд було! Ми ж з нею як дівчиська секретами ділилися! Знаєш, що вона про тебе говорила?

Соніни очі блищали ненавистю. Саша мовчки дивився на неї.

— Знаєш? А нічого! Вона про тебе навіть не питала. І взагалі ти був для неї нічим. Вона про тебе і пам’ятала тільки тому, що ти, по-перше, рудий, а по-друге, дурь їй привозив. Усе інше ти сам собі вигадав, їй на тебе було накласти! Зрозумій це нарешті. Якби не фен, вона б тебе на поріг не пустила. Ти був для неї точно тим самим, чим і для всіх інших у цій кімнаті. Тож змирися з цим і зрозумій своє призначення: ти барига! Барига — і більше нічого. Ти не пастор, не Санта Клаус, ти нікому не друг, ти просто сраний барига, котрий часом ще й пригощає на халяву. Думаєш, ти їм потрібен? Їм потрібен порошок! Спитай у них! Спитай хоч у чорномазого, чому він тобі друг!..

Пастор, певно, обурився б цим расистським випадом, але він, на щастя, все ще не повернувся.

— Чи у фашиста цього спитай! — Соня хитнулася до Іллі і подивилася йому в очі з таким виразом, ніби збиралася туди плюнути.— Що, не будується комунізм без фенчіка? А ти, лупатий, багато нюхаєш? — поцікавилася вона у прес-секретаря, і той замість відповіді зробив кам’яне обличчя. Соня різко повернулася до Саші:

— Роззуй очі, Сашо! В тебе немає друзів! Жодного! Гукнеш — ніхто не обізветься! Як тільки дурь скінчиться, нікого поруч не буде.

Вона раптом криво посміхнулася якійсь шаленій думці, що прийшла їй у голову.

— А може, я нічого не розумію, й он той,— вона метнула оком на мене,— взагалі правий? Може, ти насправді її вбив? Наварився, і «давай до свіданья»? Один укол — і всі борги списані! Ну? Нормальна схема!..

Повисло гнітюче мовчання. Ніхто не ризикував підставитися під цей потік п’яної енергії, що просто цебеніла з неї.

— Тоді якого ж я одна повинна все це розхлебтувати?! — закричала Соня.— Навіщо воно мені?! Чому мене викликають у суд, а не тебе? І я там маю брехати, що знати не знаю тебе! А цей придурок,— вона знову кивнула на мене,— стверджує, що знаю! А ти його все одно з руки годуєш!.. Навіщо ти мене у це вплутав?! Це ж твої розклади з Бісом, до чого тут я?

— Стули пельку! — раптом не вимовив, а якось просичав позеленілий від люті й розпачу Саша.

Соня з невимовним обуренням глянула на нього. Сигарета майже згоріла, вогник підповзав до пальців, але вона не відчувала опіку.

— Це ти мені? — дівчина аж затрусила головою.— Мені?! Ах ти ж паскуда! Мене не сьогодні — завтра засадять у буцегарню через тебе, тупого мудака, а ти кажеш «Стули пельку!». Ні, Сашо, це ти зараз заткнись і мовчи! Бо саме ти у всьому цьому винен! Ти! Ти один!!!

Соня обурено відвернулася, наче те, що вона побачила в його очах, гірко її розчарувало. Підійшла до столу, налила собі ще текіли і промовила, не підводячи голови. Цього разу в її голосі стояли сльози:

— Ти ж мене не любиш, і ніколи не любив... Господи, яка ж я дурепа! Навіщо я з тобою зв’язалася?..

У цю хвилину я гостро пожалів її. Як я міг навіть думати, що це вона вбила Наташу Штос? А Ілля ще мене переконував... Я подивився на нього, і побачив на його обличчі якийсь взагалі не притаманний йому вираз. Щось схоже на співчуття.

— Усе скоро скінчиться,— раптом промовив Ілля.

— Та ну? — вхопився за ці його слова Саша.— І як же воно скінчиться?

— А знаєш що? — упередила відповідь Іллі Соня.— Я мабуть уже піду звідси! Годі мені вас слухати, ви ж тут усі покидьки! Якби у мене була можливість, я б свого часу дала Наташі найціннішу пораду... Ні, спершу зібрала вас усіх разом, показала б їй ваші пики і сказала б: ось, бачиш цих людей? Подивись на них, в їхні брехливі очі. Запам’ятай весь той бруд, що там побачиш, і ніколи, ніколи більше не пускай цю мерзоту в своє життя! Якщо ж будуть лізти, хай охорона одразу стріляє на ураження!..

Тут двері відчинилися, в кімнату увійшов Патрік і завмер на порозі, побачивши Сашине безживне лице. Нестор узявся за склянку. Саша зробив до Соні якийсь ламаний, непевний крок, простягнув до неї руку, і цієї ж миті його погляд зробився остаточно збентеженим. Потім він, наче забувши, як його тіло має завершити рух, який почався, незграбно рухнув на підлогу прямо до ніг дівчини.

Спочатку мені здалося, що він просто перечепився через щось, а потім я побачив, що його спину вигнула дугою судома, кінцівки затрусилися, а на губах виступила моторошна кров’яниста піна... Соня з галасом кинулася до нього. Схопився Нестор, підбіг Патрік, підскочили ми з Іллею, і тільки Віталік залишився сидіти за столом.

— Викличте «швидку»! — вигукнула Соня, падаючи на коліна поруч.— Скоріше!!!

Сашу били корчі, його обличчя виглядало жахливо. Ми штовхалися навколо нього, Соня ревла, Патрік матюкався, ніхто не розумів, що треба робити, і відчуття було таке, що Саша помирає у нас на очах...