Новини

1

хід до суду перекрили активісти в темному спортивному одязі. Я порахував: їх було рівно дванадцять. Хтось ховав рило під балаклавою, але інші стояли відкрито. Міліція відтіснила активістів від сходів, ті чинили не дуже активний спротив, але, відступаючи, непомітно лишили на місці прес-секретаря Віталіка — товариша Сім, а той примудрився прикуватися наручниками до вхідних дверей. Вхід було розблоковано, але біля масивних дверей стирчав Віталік, наче солдат вермахту, прикутий до кулемета.

Товариш Сім, любитель новин і нестерпно дратуючий персонаж, тримався зухвало і обличчя не ховав. Що й не дивно — хоча б прес-секретар у цій глибоко законспірованій організації мав бути публічною персоною. Оператори телебачення працювали. Розкадровка:

Товариш Сім трусить рукою, прикутою до бронзової дверної ручки у формі лев’ячої голови. Він дивиться на міліціянтів зі здивуванням, немов сам не розуміє, як таке з ним трапилося...

На поважній службовій дупі крихкотілого старшого лейтенанта ось-ось тріснуть сині формені штани...

Міліціянти кричать щось підбадьорююче товаришу Сім, товариш Сім також веде себе борзо і кричить у відповідь...

Товариш Сім вибалушує очі, і від його химеричного погляду виникає враження, що старший лейтенант не розмовляє по-людськи, а бекає, наче вівця...

Нічого не поробиш, ключа немає...

Два міцні «беркутівці» з кийками на поясах задумливо наближаються до дверей...

Минув певний час, і «беркути» таки відчинили двері, просто відпихнувши їх разом з прикутим Віталіком, після чого всі бажаючі отримали змогу дістатися суду. Товариш Сім не чинив злісного спротиву, натомість закурював і шкірився. Активісти нібито не дуже цікавились його долею — вони вишикувались біля фонтана з плакатами: «Націоналізація!», «Відняти й поділити власність паразитичної сімейки Штос!», «Грабуй награбоване!», «Експропріація!», «Будинок Штос — дитячому садку!». Товариш Дванадцять, він же Ілля, він же великий прихильник амфетаміну, він же хазяїн розумного собаки Штірліца, тим часом давав інтерв’ю відразу трьом телеканалам. Заклавши руки за спину, як Морфеус з «Матриці», він красувався на тлі своїх бійців. Естетичний бік акції, вочевидь, був продуманий ним заздалегідь.

Я зупинився біля Марини з АТН і увімкнув диктофон.

— Особистий статок Володимира Штоса складає 385 мільйонів доларів,— утовкмачував журналістам Ілля.— Ви здатні уявити таку купу грошей? І все це награбовано у трудового народу! Сімейка Штос за безцінь скупила тисячі гектарів сільськогосподарських угідь у Харківській області! Вони володіють клубом «Вегас», а що таке клуб «Вегас»?! — він зробив багатозначну паузу, а потім відповів сам собі: — Наркопритон і бордель! Там торгують кокаїном, там працюють проститутки! Міліція у них у кишені, прокуратура на зарплаті! Тому від імені трудового народу ми вимагаємо закрити бордель і наркопритон «Вегас»! Знести його дощенту! А на його місці побудувати дитячу бібліотеку!

— Ваш активіст прикував себе до дверей суду,— тицьнув в Іллю мікрофоном кореспондент «Харківських новин».— Які ще вимоги ви висуваєте?

— Неосоціалістичне угруповання «Долг» вимагає справедливості! Щоб мільйони доларів, котрі ця сімейка награбувала, не застили суддям очі! Ось що нам треба! Тому що зараз у цій справі один-єдиний підозрюваний — молодий наркоман, якого зробили крайнім! А ми вважаємо, що за ґратами має опинитися все сімейство Штос! Тому що та кількість наркотиків, яка, за нашими даними, була використана присутніми на вечірці в ніч смерті Наталії Штос,— це вже не жарти! І це, як мінімум, стаття 317 КК України з формулюванням «утримання наркопритону»!

— Ця родина втратила дочку,— промовила Маша з обласного телебачення.— Вам їх зовсім не шкода?

— Вони самі винні! — насупився Ілля.— Це повністю на їх совісті! Вони ведуть паразитичний спосіб життя, експлуатують трудящих! Звичайно, по-людськи мені шкода Наталію Штос, вона була лише молодою легковажною дівчиною і не заслуговувала на таку долю! Якоюсь мірою це, як на мене,— розплата за все, що вони накоїли!

Я також поставив питання:

— Чому саме ви вирішили виступити проти родини Штос, хоча в місті досить й інших, як ви кажете, «експлуататорів» і «капіталістів»? Думаю, і мер, і губернатор підпадають під ваше визначення — «пригноблювачі народних мас».

Ілля дуже уважно подивився на мене і відповів не відразу.

— Дякую за питання, Данило. Ми виступаємо проти капіталістів і капіталістичного ладу. Неосоціалістичне угруповання «Долг» керується принципами «Руху 26 липня»[4]. Ми організація, створена народом, з народу і для захисту інтересів народу. Ми не можемо одночасно охопити протестом усіх латифундистів і босів наркобізнесу у Харківській області, але ми впевнені, що перемога над сімейством Штос стане першим актом нашої народно-визвольної боротьби!

— Олександр Штос заявив, що ваша акція проплачена мером міста. Що ви на це скажете? — поцікавилася Лена з «Інтерфаксу».

— А що здатна сказати людина, котра влаштувала в місті наркопритон? Його двоюрідна сестра загинула через передозування героїном! І йому вистачає совісті відкривати рота?! В їхньому будинку міліція конфіскувала купу різноманітних наркотиків! Куди, по-вашому, вони поділися? Спитайте про це у нього! Спитайте також, навіщо він відкрив у нашому чудовому місті, в районі, де гуляють мами з діточками, це погане кубло! І не пишіть у своїх новинах «клуб „Вегас“», пишіть «наркопритон „Вегас“», тому що це і є правда! Я закликаю вас, шановні працівники преси,— не бійтесь писати правду!..

Далі пішла суцільна демагогія. Журналісти потроху відвалювали, починалося судове засідання. Монолог товариша Дванадцять ставав усе більш радикальним, але чим більш радикальним він ставав, тим неуважніше його слухали. Марина з АТН подала знак оператору Аркаші — знімай «перебивки»...

Коли я заходив у будинок суду, біля Іллі вже не було жодної камери, а прес-секретар «Долгу» товариш Сім якимось дивом самостійно звільнився від наручників і приєднався до своїх. Його навіть не затримали за хуліганство.

2

На сходах я відчув неприємний погляд, наче хтось підглядав за мною в замкову щілину, але так і не помітив, хто б це міг бути. Навколо — лише сірий шерех чужих суконь і сорочок, одутлі обличчя неохайних операторів, важкі відеокамери, схожі на танкові кулемети, пожвавлені журналістки з м’якими набалдашниками мікрофонів...

Сьогодні до суду прийшло більше народу, додалося й представників преси. Між медійниками циркулювала чутка, ніби на нинішньому засіданні адвокат неодмінно репрезентує якісь нові, вкрай важливі докази непричетності Руслана Захарченка до скоєного злочину.

— Як думаєш, це він її угробив? — поцікавилася Маша з обласного телебачення, коли ми розсілися в залі.

Я подивився на Захарченка в клітці: від його сирітської лякливості не залишилося навіть сліду. Він уже не виглядав, як людина, готова кожної секунди обмочитися із-за остраху, навпаки — в ньому з’явились якісь приреченість, сила і готовність іти до кінця.

— Думаю, ні,— сказав я те, що насправді думав.

— А ти, Лєн, що скажеш? — спитала вона Лену із «Інтерфаксу».

— Я знаю Світлицьку,— відповіла Лена.— Вона не кожного береться захищати.

— Може, в нього і не було умислу,— припустив Юра з «КП в Україні».— Просто з дозою наплутав.

— Він стверджує, що укол зробив якийсь Саша,— нагадав я.

— Он та цяця точно знає, хто зробив! — Маша кинула погляд на двері, в які саме в цей момент заходила Соня Купер.

Вона мала блискучий вигляд. На ній була зухвала коротесенька шкіряночка з блискавками, під нею — симпатичне платтячко насиченого кольору морської хвилі з вигинистою кішечкою ручної вишивки. Навіть іздаля відчувалося, що ці одежки — речі дорогі та ексклюзивні, придбані, можливо, навіть в Європі. Її чарівні ніжки ховалися в тих самих м’яких мокасинах. Загалом її вбрання не можна було визнати ідеальним для судового засідання, але, при всій його яскравості, виглядало воно так органічно, що робило Соню водночас і ошатною, і якоюсь непримітною — просто ще одна добре вдягнута, доглянута дівчина в цьому задушливому залі.

Тільки-но Соня зайняла вільне місце у другому ряду, в зал рішучим кроком увірвалася суддівська колегія в повному складі: першим ішов сивий суддя, сповнений майже бронзової поважності через відчуття власного впливу на всесвіт, за ним чорнявий, вже роздратований чимось, а за чорнявим обидві похмурі жіночки і — на відстані, підтюпцем,— сумний чоловічок із страдницьким виразом на обличчі.

— Прошу всіх встати! — схопився секретар.— Суд іде!

Публіка встала. Піднялася адвокат Світлицька, традиційно вдягнена в білий старомодний брючний костюм, піднялася мініатюрна брюнетка в синьому прокурорському мундирі, яка несподівано змінила суворого державного обвинувача зі шкіряною папкою. Піднявся адвокат потерпілої сторони Туз, одягнений у кремовий піджак і вишиванку з темними запонками. Встав зі своєї лавки за ґратами підсудний Захарченко, вдягнений сьогодні не в спортивний костюм, а в джинси і чорну водолазку, через що став схожий на молодого Стіва Джобса, якого за вживання ЛСД затримала поліція. Біля його клітки виструнчилися двоє молодесеньких конвоїрів.

Далі у першому ряду піднялися члени родини Штос: сини, племінники, доглянуті жінки в дорогих прикрасах, що не кидалися в око, чоловіки в ділових костюмах. У другому згуртувалась якась невідома мені молодь — хлопці та дівчата від вісімнадцяти до двадцяти трьох. Майже всі вони були на тій злощасній вечірці, їх уже допитували в якості свідків під час слідства й на суді. Ніхто з них не міг розповісти нічого змістовного. Всі багато пили, бавилися у басейні, нічого не помітили, нічого не знають. Повставали журналісти, інші сторонні люди, які чомусь опинилися на засіданні, піднявся я, встав і батько Руслана Захарченка — змарнілий, виснажений, неначе всихаючий...

— Підсудний доставлений, присутні учасники процесу,— почав сивий суддя дуже тихо. Зал принишк і почав дослуховуватися.— В залі присутня преса. Оголошується початок судового засідання. Для повторного допиту викликається свідок Софія Купер. Софія... як вас по батькові?

Соня граційно попрямувала до хлипкої фанерної трибунки:

— Можна просто Софія, ваша честь.

Суддя зробив запрошуючий жест:

— Що ж, Софіє, прошу. Паспорт можете не показувати, суд уже встановив вашу особу, а особисто я вас добре пам’ятаю. Тому нагадую, що ви маєте право відмовитися від надання показань, якщо вони стосуються безпосередньо вас та ваших близьких. Це право гарантує стаття 63 Конституції України. Також, відповідно до статті 69 з позначкою «один», ви можете давати показання будь-якою зручною для вас мовою.

Соня кивнула.

— У той же час,— продовжував сивий, уважно дивлячись на неї поверх окулярів,— я попереджаю вас про кримінальну відповідальність за відмову від надання показань або надання запевне неправдивих свідчень відповідно до статей 384 і 385 Кримінального кодексу України. Вам зрозумілі ваші права?

— Так, ваша честь.

— Чи клянетеся ви казати правду і нічого, крім правди?

— Клянуся, ваша честь.

— Свідок Купер,— почав допит сивий,— будь ласка, згадайте ще раз той момент, коли ви бачили потерпілу Наталію Штос в останній раз. Де і за яких обставин це відбулося?

— У кімнаті її будинку,— відгукнулася Соня майже механічно.— На другому поверсі. Я все це вже розповідала.

Чорнявий суддя раптом розлютився:

— Так потрудіться розповісти ще раз! І ще стільки разів, скільки буде треба!

Соня помітно здивувалася і закліпала оченятами. Сивий зробив заспокійливий жест, адресований їй, і відкинувся на спинку старезного, ще радянського зразка, стільця з пусткою на місці герба СРСР. Він зняв окуляри і погойдав їх, тримаючи за дужки, наче намагався запулити до залу.

— Назвіть, будь ласка, усіх, хто перебував разом з вами в кімнаті на другому поверсі,— звелів він Соні.

Вона почала повільно загинати пальчики:

— Я, Руслан Захарченко, Денис Луговий, Наташа Штос, її подруга Яна і, здається, все...

— Здається чи все?

— Я не дуже пам’ятаю... Це давно було... Можливо, був ще хтось із друзів Наташі...

— Хто саме? — швидко спитав сивий.

Соня замислено шарпала полу своєї гламурної шкіряночки. Вона виглядала розстроєною.

— Свідок Купер! — підняв голос чорнявий.

— Я намагаюся пригадати! — капризно вигукнула у відповідь Соня.

Залом пішов шерех. Руслан Захарченко злісно шкірився на Соню з клітки, майже притиснувшись обличчям до ґрат. Сивий легенько вдарив долонею по столу:

— Я ще раз попереджаю вас, свідок Купер, про кримінальну відповідальність за надання неправдивих свідчень!

Соня прикусила повну нижню губку, акуратно наведену рожевою помадою. Пауза затягувалася. Чорнявий хекнув, звук вийшов такий, наче у нього всередині луснула повітряна кулька. Потому він заговорив голосно і з погрозою:

— Купер, не випробовуйте наше терпіння! Вам відома людина на ім’я Саша?

І раптом відбулося несподіване. Соня Купер вимовила впівголоса:

— Так, ваша честь...

Зал затамував подих. Захарченко вчепився в прути клітки. Чорнявий тріумфально нахохлився і продовжив:

— Ви знаєте його прізвище?

— Ні, не знаю,— швидко відповіла Соня.— Він ніколи мені не казав.

— Невже ніколи? — з якоюсь відчайдушною надією спитав сумний чоловічок, який до цього весь час мовчав і наче раптом прокинувся після тривалого летаргічного сну.

Соня допитливо подивилася на нього, ніби вивчаючи, і підтвердила:

— Ніколи.

— За яких обставин ви познайомилися? — спитав чорнявий.

І знову зависла тягуча пауза. Чорнявий суддя нахилив голову майже до столу, очі в нього зробилися, як у розлюченого мопса:

— Свідок Купер, не тягніть резину!

Соня здригнулася, на мить зупинила погляд на сивому судді і тут же відвела його. Тільки тепер стало очевидно, що вона насправді дуже перелякана.

— Ваша честь, ви можете пообіцйти мені одну річ? — майже несамовито вигукнула вона, звертаючись, як здавалося, лише до сивого судді.

Той насупився:

— Купер, ви забуваєтеся! Суд не має ні підстав, ні права щось вам обіцяти!

— Але ж є таємниця судового процесу! — скинулася Соня.

— Вам хтось погрожує? — діловито поцікавився сивий.

— Я... зрозумійте ж мене! Я так не хочу! — вкрай знервовано вигукнула Соня.— Це стосується мого особистого життя, а у залі журналісти! Я не хочу, щоб хто завгодно про це знав! Розумієте? Я зараз дещо скажу, а за годину все буде в інтернеті! І в газетах напишуть! Я готова розповісти суду геть усе, але не хочу, щоб про мене базікало все місто!

Сивий з чорнявим переглянулися.

— От же ж сучка крашена,— прошепотіла мені на вухо Маша.— Зараз нас звідси повиганяють, як цуциків!

— Ваша честь, це відкритий процес! — втрутилася з місця Лена з «Інтерфаксу». Не у повний голос, але так, що всі її почули.

Сивий і чорнявий тим часом перешіптувалися. Жінки з колегії сиділи непорушно, немовби зрослися з допотопними стільцями і такою ж похмурою стільницею. Пауза затягувалася.

— Свідок Купер,— нарешті звернувся до Соні сивий,— яку саме інформацію ви не бажаєте розголошувати?

— Суто особисту,— відповіла Соня.— На початку засідання ви самі нагадали мені, що, згідно з конституцією, я маю право не надавати свідчень, що стосуються мого особистого життя!

— У вас є таке право — підтвердив сивий з охотою.— Але ж ви пам’ятаєте, що я також сказав про кримінальну відповідальність за відмову від надання свідчень! Чим ми по-вашому тут займаємося? Га, пані Купер?

Соня мовчала.

— Ми шукаємо винуватця страшного злочину! Ця людина,— він указав на Захарченка в клітці,— або винна, або ні! На нас покладено величезну відповідальність — установити істину! Я тридцять п’ять років працюю в системі юстиції і, повірте мені, не хочу помилитися і покарати невинного. І так само я не хочу помилитися і дозволити злочинцю уникнути відповідальності. Я не маю на це права! А ви володієте інформацією величезної цінності, яка може пролити світло на обставини скоєння цього злочину, вбивства молодої дівчини, вашої, начебто, подруги! Ми ж не в іграшки граємося, Софіє Павлівно, зрозумійте нарешті! Це ж не дєвішник!

Він раптом замовк, зрозумівши, що виходить із себе і каже зайве.

— Я все розповім,— зніяковіло пообіцяла Соня.— Але за одної умови. Нехай вся преса прямо зараз залишить зал!

Вона обвела оком лави, але мені здалося, що в той момент вона дивилася виключно на мене. Почулися обурені вигуки журналістів:

— Ваша честь, це відкритий процес!

Сивий підняв руку, і всі разом замовкли.

— Свідок Купер! — проказав він нудним офіційним голосом.— Згідно діючого законодавства ви або ваш адвокат маєте право подати клопотання про зміну статусу кримінального провадження.

— У вас є адвокат? — раптом спитав чорнявий.

— А хіба потрібно? — злякалася Соня.

— Може знадобитися,— стиха попередив чорнявий, від чого дівчина злякалася ще більше.

— Але профспілка працівників медіа,— продовжував тим часом сивий,— у свою чергу може подати клопотання про збереження статусу відкритого кримінального провадження (у залі почулося радісне підтакування), адже суспільство має право отримувати правдиві і об’єктивні новини із зала суду. Таким чином, суд прийме на розгляд два клопотання — вашого адвоката (сивий підкреслив інтонацією «адвоката»), і профспілки. Розгляд цих клопотань потребує часу. Справа затягнеться. І суд буде змушений викликати вас для надання подальших свідчень ще, як мінімум, декілька разів... Скільки це — декілька, колего? — поцікавився сивий у чорнявого.

— Від трьох до семи,— оголосив чорнявий зі злостивою готовністю.

— А якщо суд отримає підстави вважати, що ви, свідок Купер, уникаєте явки на судові засідання,— продовжував сивий,— а такі підстави можуть знайтися, адже ви вже таке робили,— то суд може поставити питання про застосування до вас запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою. Це перший варіант...

Зблідла Соня облизала пересохлі губи.

— Або є ще й другий,— підняв указівний палець сивий.— Бажаєте ознайомитися?

Соня замість відповіді видала якийсь незрозумілий горловий звук і швидко кивнула.

— Ми звернемося до журналістів з проханням дотримуватися професійної етики у висвітленні подробиць вашого особистого життя і не розголошувати ваше прізвище у своїх матеріалах. Таким чином ваші свідчення, тобто та їх частина, котра стосується вашого особистого життя, не будуть поширені засобами масової інформації.

Запізно, подумав я. Її прізвище вже згадувалося в новинах. І зараз його згадають, якщо вона повідомить щось дійсно важливе. Я точно згадаю.

— То який варіант ви обираєте, свідок Купер? — поцікавився сивий.

— Дру... другий! — вичавила з себе Соня і миттєво зібралася.— Тоді я прошу журналістів не згадувати моє ім’я в пресі і не розголошувати ті свідчення особистого характеру, які я зараз маю намір надати!

— Я також звертаюся до представників засобів масової інформації! — бадьоро підхопив сивий, знімаючи окуляри.— Свідок Купер просить вас не розголошувати її прізвище і ту інформацію, що стосується її особистого життя, в своїх публікаціях і репортажах. Зі свого боку суд закликає вас дотримуватися журналістської етики. Отже, свідок Купер, ми можемо продовжувати?

З сумнівом огледівши здерев’янілі обличчя журналісток, Соня знову мазонула швидким поглядом по моїй персоні і невпевнено кивнула. Секретар розминав пальці, готуючись заносити її слова до протоколу засідання.

— Отже, пані Купер, що вам конкретно відомо про хлопця на ім’я Саша, який був разом з вами на вечірці в маєтку Наталії Штос у ніч її загибелі?

— Нічого,— твердо заявила Соня.

— Але підсудний Захарченко запевняє, що ви проводили час разом і взагалі поводилися, як... як дуже добрі знайомі...

— Це перебільшення.

— Коли ви з ним познайомилися? — спитав чорнявий.— За яких обставин?

— Тоді ж...

— Тоді ж — це коли? — роздратовано втрутився чорнявий.— Відповідайте розгорнуто! В той же день?

— Так.

— Ви познайомилися з Сашею в день смерті потерпілої? — перепитав сивий.

— Так.

— Чому ж тоді Захарченко наполягає, що поводилися, як давні знайомі?

— Це у нього треба спитати.

— Що, і ти з ним не цілувалася? — каркнув Захарченко з клітки.

— Ваша честь, це вже хамство! — вигукнула Купер спересердя.

Сивий націлив указівний палець на Захарченка і продовжив допит:

— Мій колега запитав у вас, за яких обставин ви познайомилися з цим Сашею. Потрудіться, будь ласка, відповісти на це питання, і відповісти розгорнуто!

Соня несподівано зробила легенький крочок убік від трибуни і, наче кицька, трохи вигнула спинку — нібито розминаючи плечі, що затекли, а насправді демонструючи суддям груди, вдало підкреслені платтям під розчахнутою шкірянкою. Сумний чоловічок дивився на це дійство вкрай уважно. Дама з колегії насупилася, інша сиділа з непроникним обличчям.

— Я спробую згадати той день, хоч це буде непросто,— скрадливо почала Соня.— Я не хотіла зосереджувати на цьому увагу, але й справді перебрала тоді з алкоголем. Тому не дуже детально все пам’ятаю. Я приїхала туди по обіді, але вечірка вже почалася, все було у розпалі... і шашлик теж уже смажився... Всі вовтузилися у басейні... І тільки-но я прийшла, як побачила Наташу в оточенні Дениса Лугового, Руслана Захарченка і Саші... Саме вона мене з ними познайомила...

Соня перевела погляд на Захарченка і раптом вигукнула у клітку:

— Я ж правду кажу, підсудний? Не будеш заперечувати, що, коли я приїхала, ви вже були там разом?!

Захарченко мовчки дивився на Соню. Не чекаючи відповіді, вона продовжила, і тепер навіть з охотою:

— Наташа відвела мене в будиночок для гостей. Там я перевдяглася у купальник і позичила у неї халат. Поміж тим ми розговорилися. Вона була якась загадкова, двічі нагадала, що сьогодні відбудеться щось особливе... Мовляв, відірвемося по повній... Наче в неї є якийсь сюрприз. Я спитала, що вона має на увазі, але вона сказала тільки, щоб я трохи почекала і не дуже напивалася... Це зараз я розумію, що вона мала на увазі героїн, і від цього мені стає дуже прикро. Насамперед тому, що така розумна дівчина із такої хорошої сім’ї чомусь вирішила, що вколотися героїном — це щось особливе... Та що я кажу! Вона завжди була жадібна до нових вражень! Вважала, мабуть, що це щось на кшталт стрибка з парашутом! Їй було двадцять років, і вона вже перепробувала все: параплани, дайвінг, подорожі, на неї без кінця сипалися коштовні подарунки... У неї було все! І все це вона отримала без будь-яких зусиль! Вона могла дозволити собі все, що заманеться, і хтось з цих дебілів-приятелів нашепотів: а спробуй-но героїн, це ж так захоплююче! Спитаєте — хто нашепотів? Та ось цей, у клітці!.. Що ти на мене вирячився, придурок?! — миттєво розлютилася Соня, наче від самого вигляду Захарченка.— Ти, або твій приятель, ще один імбецил, той Луговий! Не розумію, як Наташа взагалі могла мати з ними справу? Що у них могло бути спільного? Вона залицяльників під три чорти посилала, якщо в них краватка не пасувала до сорочки, а цих напівбомжів чомусь тримала при собі! Перш за все Лугового, але і цього за компанію!..

У Соні зараз був по-справжньому засмучений вигляд. Зал мовчки слухав. Вона відвернулася від клітки, немов через відразу.

— Давайте ближче до справи,— запропонував сивий.

— А куди ж ближче! — збуджено вигукнула Соня.— Якби не он той, Наташа була б жива!

— А це вже ваші домисли, Купер! — суворо зауважила адвокат Захарченка.— Істину встановить суд! Так само хтось може звинуватити і вас!

— Свідок Купер,— знову втрутився сивий,— не перетворюйте суд на балаган! Розкажіть, що було після того, як ви вийшли з будиночка для гостей.

— Я... пішла купатися...— відповіла Соня якось здивовано.

— Сама? Чи, може, з Сашею? Давайте, Софіє Павлівно, розповідайте все, як було! Суд вашу щирість оцінить!

Голос сивого зараз здавався ласкавим, наче він пропонував побалакати щиросердно за келихом пива старому приятелю, а не вів допит свідка у суді.

Соня плутано почала:

— Отож, я трохи поплавала... Мабуть, розмовляла з Сашею, так... Просто розмовляла... Було дуже тепло... День дуже спекотний видався, якщо пам’ятаєте... Там багато хто був, у басейні, не лише ми... Спочатку я навіть не запам’ятала його ім’я... Мені здалося, що його Дімою звуть... Або Сергієм...

Зал і судді мовчали, і, схоже, сама необхідність говорити серед загальної мовчанки, на неї тиснула.

— Ми просто базікали ні про що,— раптом почала виправдовуватися Соня.— Потім випили по коктейлю... Може, він десь і обійняв мене, суто по-дружньому, і тому у підсудного виникло враження, що ми давно знайомі... Але це брехня! Захарченко міг би більше про нього розповісти, ніж я!

— Ти ж з ним цілувалася! — не стримався Захарченко.

— Ні! — зашарілася Соня.— Зрозумійте, я не така! Не якась там... І зазвичай такого собі не дозволяю! Він мені дійсно сподобався, але нічого з того, про що тут ось цей розповідає, не було!

— Який він мав вигляд? — швидко спитав сивий, якого, здається, зовсім не цікавили всі ці романтичні розборки.

— Худорлявий. Високий. Симпатичний. Років двадцяти п’яти, рудуватий, очі зелені.

— Секретарю, встигаєте? Про що ви з ним говорили?

— Ну як таке можна згадати? — вигукнула Соня.— Про що дівчина і хлопець балакають за коктейлем? Про всілякі дурниці!

— Він розповідав вам щось про себе?

— Більше розпитував про мене: де навчаюсь, що мені подобається, як проводжу вільний час...

— Він не говорив, чим займається?

— Сказав, що працює водієм трамвая... Чи хотів би працювати, я не дуже зрозуміла... Але мені здається, що він пожартував, і насправді він добре заробляє...

— Чому ви так вирішили?

— Ну, в нього годинник був не з дешевих... І вдягнений добре... Тримався дуже впевнено...

— Він не згадував, де навчається?

— Ні.

Я дивився на публіку в залі, на суддів, на адвокатів і думав про те, що всі вони, схоже, їй вірять. Ковтають байки про те, що Сашу вона знати не знає, і намотують на вуха всю цю локшину. Звичайно, я й сам не знав, коли і де Соня Купер познайомилася з Сашею, теоретично це дійсно могло статися у день загибелі Наташі Штос. Тільки я майже стовідсотково був упевнений, що їхнє знайомство відбулося набагато раніше. Якщо так, то що ми з цього маємо? По-перше: Саша, без сумніву, був присутній на тій вечірці, але брехав мені в очі, що в день смерті Наташі Штос відпочивав у Турції. По-друге: Соня Купер вигороджує Сашу і корчить із себе наївну дурепку, хоч знає його ближче і краще, ніж усі ми, разом узяті. І по-третє: Біс стверджує, що саме Саша вбив Наташу Штос, уколовши їй страшенну погань, може навіть «Білого китайця», і навіть наводить правдоподібний мотив. І може вся справа у тому, що Соня просто знає правду, а зараз вигороджує свого коханця і ділера заразом...

Кілька хвилин я розмірковував, прикидав мотиви і сценарії, і майже перестав слухати Соню. Отямився я, тільки помітивши краєм ока, що Маша щось поспіхом заносить у блокнот. Значить, Соня зараз сказала щось по-справжньому важливе!

Сивий вже не ставив питань, надавши слово мініатюрній прокурорші. У цій справі вона була новою людиною, тому спитала про якусь незначну деталь, і на цьому її запитання вичерпалися. Слово отримала Світлицька.

— Софіє, згадайте, будь ласка, де хто перебував і що робив у той момент, коли ви пішли з кімнати? — звернулася адвокат до свідка.

Соня поспіхом кивнула, наче відмінниця, яка вийшла до дошки розповісти назубок вивчений віршик, і цей кивок, сповнений удаваної готовності, відразу переконав мене, що все, що вона зараз тут скаже, буде чистісінькою брехнею від першого до останнього слова.

— Це я чомусь добре запам’ятала,— задзвенів її голосок під високою стелею судового залу.— Ситуація була така, знаєте, трохи абсурдна. Наташа лежала на дивані... У них там величезний диван, на ньому п’ятеро вільно розмістяться. Лежала і реготала, як навіжена, майже до істерики. Щось її дуже насмішило, і вона ніяк не могла зупинитися... Вона взагалі була смішлива, любила повеселитися... А тут ще додалися алкоголь і наркотики. Вони всі вже були під амфетаміном, і марихуани добряче покурили... Наташа сміялася, її подруга Яна реготала разом з нею, іржала, як конячка, і у мене від цього сміху та галасу навіть розболілася голова...

Соня раптом зблиснула оченятами з нарощеними віями і сплеснула ручками з акуратним рожевим манікюром:

— Ще ж і Саша танцював! — радісно вигукнула вона.— Я згадала! Саша танцював, саме це її страшенно розсмішило! Він заліз на стіл і дуже смішно танцював там в одних шортах і пляжних шльопках! Наче якийсь там ведмідь Балу! І всі вони реготали, як причинні!

— Що в цей час робили Захарченко і Луговий? — з ледь відчутним занепокоєнням спитала Світлицька.

— О, цих танці не цікавили,— махнула Соня маленькою ручкою.— Вони вже вовтузилися зі шприцами, з героїном, зі всією, так би мовити, «кухнею». Обидва як тільки побачили порошок, все інше для них просто вмерло! В той момент я вже зрозуміла, що вони збираються колотися. А тут і сама Наташа каже: «Соня, зараз вмажемося геричом!» — і далі сміється, наче це такий анекдот. Її ніщо у цьому житті не лякало. І на той світ пішла з посмішкою...

Остання фраза по-особливому подіяла на зал, це відчувалося майже фізично. Брат Наташі смикнув вгодованою потилицею, і Соня раптом замовкла, немовби надаючи суддям і слухачам паузу, щоб проковтнути і перетравити цю гірку правду — так, саме так залишила це життя Наташа Штос...

— А потім я пішла звідти,— продовжила Соня вже зовсім іншим голосом, немовби сама жахаючись того, про що йшла мова.— Тільки сказала Наташі, що колотись не збираюся і їй не раджу. Я не хотіла навіть дивитися на це. Якби ж вона мене послухала... Якби вона слухала хоч когось...

— Скажіть, Софіє, коли ви виходили, Руслан Захарченко був у кімнаті?

— Так.

— Це брехня! — викрикнув Захарченко.

Адвокат жестом заспокоїла його. Підсудний відсахнувся від ґрат і заметався по клітці, наче тварина у вольєрі.

— І котра була година, коли ви залишили кімнату? Спробуйте пригадати.

— Північ, мабуть... Десь близько того...

— У міліції ви показали, що поїхали з маєтку о третій ночі.

— Може, так воно і було,— наморщила лоба Соня.— Я ж не відразу поїхала... Спустилася в бар, випила коктейль... Потім поговорила телефоном зі знайомим...

— Тобто ви ще три години перебували у маєтку після того, як вийшли з кімнати, де Наталія Штос отримала дозу героїну?

— Може, й так... А що в цьому такого? Час летів непомітно, це ж вечірка!

— І вам не спало на думку повернутися, щоб подивитися, що відбувається з подругою, чи вона в порядку?

— Але ж я знала, що вона там не сама! — палко відгукнулася Соня.— В мене й гадки не було, що таке може статися!

— Чи бачили ви Сашу після того, як вийшли з кімнати?

— Ні.

Світлицька зіщулилась:

— Ви ж з ним наче порозумілися...

Соня зараз дивилася їй прямо в очі, і навіть тіні тої милої посмішки, з якою вона відповідала на запитання суддів на початку допиту, зараз не лишалося на її обличчі. Мені часто доводилося спостерігати, як змінюються обличчя службових осіб, коли журналіст ставить неприємні питання, як їхні губи стають тоненькою лінією, звужуються зіниці, перекочуються жовна, і все обличчя в один момент перевертається, тікає в себе, заповнюється мороком, наче людині не питання ставили, а занурили головою в чан с баранячою кров’ю.

У ту мить Соня Купер дивилася на адвоката Світлицьку, як на особистого ворога, тоді як та просто чекала на відповідь, трималася невимушено, але дуже впевнено. Я добре знав цей спокійний блиск її розумних карих очей. Ця жінка була справжньою легендою харківської адвокатської колегії, беззаперечним лідером за кількістю виграних справ у Харківській області, а може й по всій Україні. У ті роки ще діяв старий Кримінально-процесуальний кодекс, і визвольний присуд вважався величезною рідкістю. Суди виносили менше відсотка виправдних вироків на рік, а в сумнівних випадках направляли справу на дорозслідування, знімаючи, таким чином, із себе відповідальність. Навіть після виправдання прокуратура часто-густо оскаржувала рішення суду через апеляцію до суду вищої інстанції. Тоді виправдний вирок ставав неприємною плямою в службовій біографії судді, тому неофіційно вважалося, що краще вже засудити невинного, ніж виправдати винного, адже у цьому випадку «громадська думка» завжди дійде висновку, що суддя просто отримав хабара. І навіть в умовах цієї наскрізь зогнилої системи, де майже всім чхати було на правду, де кожен трусився за власні статус і посаду, Світлицька примудрялася таким чином вибудувати захист своїх клієнтів, що їх таки виправдовували. І хоча в ній не було того лоску, який надають захисникові надвисокі гонорари — саме такий виблискував на пиці Геннадія Семеновича Туза, адвоката родини Штос, однак навіть її участь у процесі помітно підвищувала його значимість.

— А це, як ви самі тільки-но казали, ваші домисли! — нахабно відповіла Світлицькій Соня.— Я відповіла на ваші питання?

— Ні.

Світлицька подивилася у свій записник. Соня насторожилася.

— Скажіть, будь ласка, Софіє,— неквапливо спитала Світлицька,— чи бачилися ви з Сашею хоч раз після смерті Наталії Штос?

І знову ця дівчина кинула на мене миттєвий погляд, вочевидь, вельми шкодуючи у цю хвилину, що я взагалі з’явився в її житті.

— Можливо, я й бачила його...— вимовила вона непевно.— У мене взагалі широке коло спілкування... Розумієте, Харків — це велике село, тут всі одне одного колись зустрічають...

— Софіє, дайте, будь ласка, чітку відповідь: так чи ні?

— Я навіть не можу сказати напевне. Можливо, й ні... Дійсно — скоріше, ні...

Тут я вже не витримав. Я більше не міг цього слухати. Вже кілька хвилин я совався на стільці, часом відволікаючись на Захарченка у його клітці. Зараз він здавався якимсь пожмаканим, скутим, наче опутаним незримим павутинням, тюремною поволокою. І кожного разу, як я кидав на нього погляд, мене все дужче обурювала ця паскудна несправедливість: хлопець уже рік париться в СІЗО за злочин, якого не вчиняв, а ця випещена гадюка нахабно бреше всім в очі! Й має намір брехати й надалі!

«Що з тобою?» — прошепотіла Маша, і тієї ж миті я несподівано навіть для себе піднявся з лави і неприємним, чужим, зривистим голосом каркнув на всю залу:

— Ваша честь!

Ці слова прозвучали одночасно зухвало і невпевнено, і це відобразилося на всіх обличчях примхливою гамою відтінків непорозуміння. Чорнявий прицільно втупився у мене. Світлицька повернула насторожене обличчя. Сивий начепив на носа окуляри, а в очах Соні Купер промайнув непідробний дитячий жах. Ця вихватка і мене злякала настільки, що захотілося швидко «включити задню», розіграти тупого, бовкнути якусь дурницю і стрімголов вискочити із залу. Це був би справжній пік ідіотизму. Але чи не пік ідіотизму те, що я намагаюся вчинити зараз?

Я нарешті упорався з голосом і заговорив:

— Данило Кисленко, журналіст, інформаційна агенція «Tower news». Я здійснюю у цій справі журналістське розслідування. І у мене є вагомі підстави вважати, що Софія Купер регулярно зустрічається з цим Сашею. Тобто мені відомо, що вона бачиться з хлопцем, який пов’язаний з торгівлею наркотиками, а його зовнішність підходить під опис того Саші, про якого йде зараз мова. Я не можу розкривати своїх джерел, але прошу суд узяти це до уваги.

І тільки коли я закінчив свій спіч, мене накрило. Що ж це я роблю? Вони ж почнуть мене розпитувати! А у мене є навіть Сашин телефон! Мені доведеться визнати, що я купляв у нього наркотики, і розповісти, що я сам добре його знаю! Я піду свідком у справі, і сам Бог не знає, до чого все це призведе...

Жаху в очах Соні наче не бувало — він цілком перейшов до мене. Зараз в оченятах цієї лагідної кицьки мигтіли лише пекельні вогники жіночого сказу, але вона міцно тримала його на повідку. Втім, мої страхи були марні — сивий не став мене ні про що розпитувати, просто подивився крізь лінзи окулярів на Соню:

— Що ви на це скажете, Софіє Павлівно?

Вона не опиралася:

— Це правда. Ми з ним іноді бачимося.

— Отже, ви добре його знаєте?

— Я взагалі нічого про нього не знаю! — вигукнула Соня.— Нічого, розумієте? Це найпотаємніша людина в моєму житті! Для мене він і зараз загадка!

— Коли ви бачилися востаннє?

— Три тижні тому.

Сивий наче й забув, що надав адвокату підсудного слово, і сам продовжив допит:

— Він пов’язаний зі збутом наркотиків?

— Можливо,— відповіла Соня після паузи.— Я бачила у нього колись марихуану.

— Вам відомо, як його відшукати?

Соня гаяла з відповіддю. Чорнявий не витримав:

— Свідок Купер, відповідайте прямо: телефон, домашня адреса, місце роботи чи навчання!

— І пам’ятайте, що ви під присягою! — додав сивий.

— Я нічого цього не знаю! — заволала Соня майже в істериці.— Скільки разів казати? Мені не відомо, де він навчається! Я маю лише номер його телефону.

— Назвіть! — загарчав чорнявий, посунувшись уперед.

Соня зітхнула, взяла сумочку, покопалася в ній, знайшла білосніжний айфон, відшукала номер і нарешті виголосила:

— Ось, записуйте! Нуль дев’яносто три, вісімсот сімнадцять, шістдесят шість, п’ятнадцять... Тільки майте на увазі, він не завжди на дзвінки відповідає! Я сама три тижні не можу до нього додзвонитися!

Секретар швидко заклацав клавіатурою. Я перевірив — це був справжній номер.

— Секретарю, зафіксували? — поцікавився сивий.— Прокуроре?

— Пішли довгі гудки! — радісно вигукнув раптом сумний чоловічок. Він уже, як виявилося, надзвонював за вказаним номером, щільно притискаючи до вуха стареньку «Нокію».

— Ну Артеме Івановичу...— поморщився сивий.— У нас тут суд, а не цирк. Давайте за порядком...

— Не відповідає...— сумно констатував, засмутившись, цей дивний член судової колегії. Певний час у залі, що затамував подих, ще чулися наполегливі гудки з його телефону, нарешті й вони зникли. Артем Іванович винувато сховав «Нокію».

Сивого, схоже, цей недоречний дзвінок дуже роздратував.

— У адвоката є ще питання? — квапливо спитав він.

Світлицька у цю мить чомусь дивилася не на суддю, а у зал. Здавалося — просто на мене. Від цього мені знову стало не по собі, кортіло щось сказати або зробити, але я не міг зрозуміти, що саме.

— Поки що немає, ваша честь,— вимовила вона не надто впевнено.

Сивий відвернувся.

— Нові питання можуть виникнути під час подальшого судового розгляду,— продовжила Світлицька, тепер звертаючись безпосередньо до Соні Купер.— Тому я би попросила свідка у найближчий час не залишати межі міста...

— Це що, підписка про невиїзд? — огризнулася Соня Купер.

— Дослухайтесь до слів адвоката,— вагомо відповів замість Світлицької сивий.— А зараз суд, порадившись на місці, оголошує перерву у судовому засіданні...

З

На сходах мене окликнув дуже знайомий жіночий голос. Я відразу не затямив, чий він, майнула чомусь думка про Соню Купер — після оголошення перерви я підсвідомо шукав її в натовпі, але тільки-но присутні почали залишати зал, вона миттю розчинилася у натовпі.

— Даню!

До мене наближалася Світлицька, обережно оминаючи телевізійників, що метушилися зі своїми триногами та кабелями. Ще здалеку вона поманила мене до себе:

— Якщо маєш час, приділи мені кілька хвилин...

Ми зійшли поверхом нижче і повернули у вузький, майже безлюдний коридор. Лише якась виснажена, заплакана жіночка томилася там на лаві біля дверей зачиненого кабінету, чекаючи невідомо чого. За рогом ми опинилися у черговому коридорі з оббитими штучною шкірою дверима обабіч, проминули вкритий пилом план пожежної евакуації на стіні і пірнули у той самий екстрений вихід, на який вказувала червона стрілка на цьому плані.

Зупинились ми на сходинках біля зачинених дверей запасного виходу з будівлі. Тут ми були самі. У заґратованому вікні серед пилу і павутиння теліпалася ціла гірлянда дохлих мух. Світлицька вийняла сигарету, я чиркнув запальничкою. Майже хвилину ми курили мовчки.

Крізь прути ґрат, крізь каламуть ніколи не митого скла я раптом побачив внутрішній дворик суду і авто-зак спецпідрозділу судової міліції. Мабуть, саме у ньому привезли Руслана Захарченка, а за п’ять хвилин, або за годину чи більше, конвой розчахне важкі залізні двері фургона, загонить хлопця всередину, як безсловесну худобу, і поверне до СІЗО. Як воно, на вашу думку,— відсидіти там цілий рік? Його й надалі будуть тягати туди-сюди у цьому смердючому проіржавілому ящику — місяць, рік, два, три, аж поки суд не ухвалить вирок. А після вироку, який з високою вірогідністю буде обвинувальним, на хлопця чекає колонія.

— Ти бачив фільм «Місце зустрічі змінити не можна»? — несподівано спитала Світлицька. І раптом м’яко, але беззаперечно схопила мій зап’ясток двома пальцями, наче лікар, який перевіряє пульс, і одразу відпустила.

— Що?!

— Той радянський багатосерійний фільм з Висоцьким. Про банду «Чорна кішка»... Дивився?

— Так.

Вона випустила струмінь тютюнового диму в бік муміфікованих мух на вікні, наче намагалася оживити злощастних комах, після чого сумно посміхнулася. Може, від якихось спогадів.

— Я його вперше подивилася у сімдесят дев’ятому... першокурсницею юридичного... Це було у Москві. Всі мої подруги, без винятку, були тоді закохані у Шарапова — молодий, красивий, розвідник, ветеран... А мені, навпаки, Шарапов здавався ще зовсім зеленим хлопчаком... А ось Жеглов — інша справа! Жеглов мене миттю підкорив. Упевнений у собі, добре розбирається у людях. І ці його методи спілкування — вони для мене довго були свого роду прикладом, майже каноном...

Я ще не розумів, до чого тут радянське кіно, але не перебивав. Нехай сама скаже. Але Світлицька чомусь замовкла. Я докурив, пошукав, куди викинути недопалок, не знайшов, тому загасив його об поруччя і щигликом вирядив униз, відслідкувавши цей політ.

— Що ви маєте на увазі? — спитав я нарешті, не дочекавшись продовження оповіді.

Вона загасила недопалок, як свічку,— двома пальцями, і повернула його у пачку, де лишалися ще дві сигарети.

— І тільки через вісім років я зрозуміла, хто такий Жеглов,— відповіла вона так тихо, наче розмовляла сама з собою.— Через вісім років...

— І хто ж він?

— Сталінський кат. Якому начхати на закон. Жеглов — персонаж суто негативний.

— Ну, це вже ви, як на мене, загнули...— здивувався я.

— А ти спробуй, подивися ще раз! — посміхнулася Світлицька, але в її очах я не побачив навіть найменшої радості.— Висоцький добре зіграв цю роль, навіть занадто талановито. Тому Жеглов для наших ментів зробився іконою, зразком, а разом і відпущенням усіх гріхів. Жеглов — це яскраве виправдання цієї звірячої системи. Дивись: у офіцерів міліції через одного в кабінетах висить його портрет, я не перебільшую. Гоцман, Черьомухов, Жеглов — ось їхній іконостас, і це щось більше, ніж образи,— ідеологія, їхня система цінностей, розумієш? У фільмі немає таких епізодів, де б Жеглов, припустімо, вибивав свідчення, але є безпосередні натяки. Згадай оце: «Я тебе засмучу до неможливості»? Проте дуже добре показано, як Жеглов ризикує життям під час, наприклад, погоні за Фоксом...

— Навіть я пам’ятаю...

— Оце й є головне виправдання для цілих поколінь у цій системі: так, діємо жорстко і жорстоко, але ж і життям ризикуємо, під кулями ходимо, на ніж можемо наразитися... Згадай сварку Жеглова і Шарапова в машині. Шарапов дорікає Жеглову через те, що той підкинув крадію чужий гаманець. Що каже Жеглов? «Крадій повинен сидіти у в’язниці, а як я його туди запроторю, нікого не цікавить!» А Шарапов йому значно важливішу річ каже у відповідь: якщо всі будуть так робити, то закон остаточно втратить сенс. Куди забажаєш, туди й повернеш. І Жеглову нічого відповісти, тому що це суцільна правда. Повір, Жеглов дуже органічно вписався би сьогодні в міліцейську систему. Я таких жеглових бачила стільки, що краще тобі не знати! Дійсно розкривали вбивства, лізли під кулі, отримували поранення, гинули... але скільки людських доль скалічили, скільки років життя забрали, скільки невинних згноїли по тюрмах, скільки горя спричинили сім’ям! І починали ж добре, з ентузіазмом, з того ж самого: «Крадій має сидіти в тюрмі», а закінчили як справжні бандюки. А по-іншому й не можна, бо треба щотижня керівництву конверта занести, а його десь треба взяти. Де?.. Даню, я таке бачила за ці роки, таке знаю, що волосся дибки! Це вже не жеглови, а якісь збочені людожери-психопати на кшталт Ганнібала Лектера... Це гестапо, Даню, в двадцять першому столітті, у центрі Харкова. Справжнє гестапо, розумієш? Це було і є, і від цього не відмахнутися...

Вона відвернулася до вікна, немовби забороняючи собі говорити далі. Її слова вибили мене з колії. Я чекав якоїсь предметної розмови, але не емоційного монологу. Не знав я і чим їй відповісти. Світлицька дивилася на мене тими ж розумними карими очима і майже тим самим поглядом, що й на Соню Купер, і цей погляд неможливо було витримати. Нарешті вона продовжила, трохи спокійніше:

— Роман братів Вайнерів, за яким знято «Місце зустрічі змінити не можна», називається «Ера милосердя». І його головний конфлікт — не між кримінальним розшуком і бандитами, а між сталінським ментом Жегловим і людиною з іншим складом свідомості — Шараповим. Письменники сподівалися, що ера милосердя наближається, розумієш, Дань? Тільки де ж вона, Даню, якщо навкруги, як і досі, самі Жеглови?

Вона вже повернулася, щоб іти, а я стояв, шукаючи, що сказати, але так і не знайшов.

Світлицька спустилася сходами і зникла у дверях такого ж аварійного виходу, тільки поверхом нижче. А я повернувся тією ж дорогою, якою ми туди при йшли...

Вже на ґанку суду мені зателефонувала Віка. Директор агенції перебувала у радісно збудженому стані, і це мене миттєво насторожило. Такий дзвінок міг виявитися чим завгодно: від термінового відрядження у Київ до завдання написати про якусь тоталітарну секту. Від гніву начальства ще можна врятуватися, але від його ентузіазму порятунку годі шукати.

— Даню! Ти просто молодець!

— Привіт, Віко,— сухо відповів я.

Коли її розпирало від емоцій, вона була здатна трощити стіни.

— Це те, що треба, Даньчик, чуєш! Так тримати!

— Якщо чесно, я не дуже розумію, про що ти...

— Про розслідування! — вереснув телефон з таким азартом, що я навіть вухо прибрав подалі.— Про твоє журналістське розслідування! Так, ідея виступити в суді — це було сміливо, хоч, може, і передчасно, але ти маєш знати — я тобою пишаюся! В нашому болоті вже почали забувати, що таке справжня журналістика, але завдяки тобі... Я цілком на твоєму боці, можеш на мене розраховувати! У цій справі стільки слизьких моментів... але це вже не телефонна розмова. Я тобі підкину дещо цікаве, а ти копай далі, не зупиняйся! Я тебе просто обожнюю! Все, обіймаю! І швидко повертайся в ньюзрум, ніде не затримуйся! Тоді відразу зайдеш до мене!

Ну, от тобі й фініш, похмуро розмірковував я, роздивляючись згаслий дисплей, наче це він був причиною всіх проблем, що на мене звалилися. Але за півхвилини телефон знову запілікав.

Дзвонила Соня Купер. Дуже наполегливо. Я довго вагався, але все ж таки прийняв дзвінок.

— Ти просто гнида! — отруйно засичала трубка.— Ти щур, зрозумів? Ти гній, а не людина! Тобі тепер усе життя доведеться оглядатися! Щодня, щохвилини! І якого тобі на місці не сиділося, га?! Схотів у правду погратися?! А чи ти її знаєш — ту правду?! Ти ж не мене, ти себе підставив, уторопав?! І от кому тепер точно не позаздриш — так це тобі, козел! Ну, привіт тобі скоро передадуть, навіть не сумнівайся!..

— Дівчино, я вас зараз записую,— збрехав я.

— А я номером помилилася,— миттю відгукнулась вона.— Козел!

Пішли короткі гудки. Ага, а тепер уже точно фініш, меланхолійно подумав я. Хоча, хто вона така, ця Соня Купер, щоб її боятися? Та ніхто, пусте місце! Зате Саша... Це щось зовсім інше... Барига під мєнтовським дахом зі зв’язками в кримінальному світі... Цей здатен попсувати мені життя... Але якого хріна? — раптом подумав я. Хіба не про це ти мріяв, коли вдень просиджував штани, щоб зліпити звіт про чергове нудотне засідання виконкому міськради, а ввечері дивився разом з Мариною випуски «Newsroom»? Це ж справжнє розслідування, не якась там паркетна журналістика!

Хоча який ти в біса журналіст? — раптом втрутився інший я, набагато скептичніший і непідвладний нападам дебільного ентузіазму. Якщо ти купляєш дурь у бариги і гасишся в його квартирі, то кого саме ти намагаєшся викривати — себе чи свого ж наркоділера? Припустімо, все так і є, відповів перший я, але яке відношення мої залежності та гріхи мають до суті справи? Моя задача — висвітлювати судовий процес. Я повинен надати суспільству правдиві й чесні новини! Якщо я впевнений, що свідок бреше, мій обов’язок — повідомити загал про цю брехню. Я не маю відсиджуватися у кущах, і все, що мені треба,— просто робити свою справу.

До того ж, і Віка тепер не дозволить мені з’їхати з теми... Між іншим — що вона там таке накопала?.. Та хіба ж у цьому тепер справа? Я хочу знати тільки одне — правду, чого б це мені не коштувало.