Новини

1

ахарченко нервував. Він щохвилини підкликав до себе Світлицьку і про щось її питав. Та підходила до ґрат, терпляче відповідала і поверталася на місце. Геннадій Семенович Туз, адвокат родини Штос, діловито тасував папери. Мініатюрна прокурорша сиділа сумирно, як людина, якій наказали саме так і сидіти. У прокурорському мундирі вона виглядала манекеном, вбраним у гусарський карнавальний костюм. Суддів ще не було. Молодший Штос, племінник, підсів до Туза, вони зашепотілись.

Нас брав сумнів: навряд чи судді зважаться виправдати Захарченка, втім, ніхто й не відкидав такого варіанта. З роздруківки телефонних дзвінків, що її Світлицька запросила у мобільного оператора, виходило, що в момент, коли Наталії Штос зробили смертельну ін’єкцію, Захарченко дійсно розмовляв зі своєю дівчиною. На минулому засіданні були оприлюднені висновки другої медичної експертизи — там стверджувалося, що доза опіату (і це дійсно був героїн), яка призвела до загибелі дівчини, не була напевне смертельною. Наркоман зі стажем після такої дози, скоріш за все, мав би вижити. Запрошений медичний експерт також доповів, що героїн був не чистий, а з невстановленими домішками. У підсумку можна було констатувати: точності від співробітників експертно-криміналістичного центру годі й чекати.

Разом з тим одна з учасниць вечірки під час допиту згадала, що чула біля басейну дивну розмову між Захарченком і Луговим. Захарченко начебто зневажливо відгукувався про «цю мажорку», а Луговий відповідав щось схоже на «багаті теж плачуть».

Того дня засідання було призначене не на ранок, а на третю опівдні. Як і віщував Блошкін, почалися дощі. Вже зранку погода була квасна, а пообіді остаточно зіпсувалася. За вікном вирувала справжня буря, мигтіли блискавки. Раптом так швидко засутеніло, що секретар розпорядився ввімкнути у залі повне світло. Минуло майже півгодини, а суддів усе не було.

У першому ряду сиділа вже вкотре викликана до суду Соня Купер. Цього разу ми з нею навіть словом не перекинулися перед засіданням, навіть не подивилися одне на одного, наче були не знайомі. Її обличчя скидалося на не змиту косметичну маску, на ньому читалася загнана глибоко у середину тривога. Можливо, вплинула погода, але цього разу Соня була вдягнена аж надто просто: джинси, кросівки, тепла кофтинка з каптуром — наче вона не в суд збиралася, а на вилазку за місто. Чи не ховався за цією скромністю острах, що її прямо у залі суду візьмуть під варту і повезуть до СІЗО в тій самій сталінських часів таратайці? Таке траплялося, й не раз... Її напруга відчувалась і в тому, що Соня жодного разу не дістала з сумочки айфон — просто сиділа мовчки, не рухаючись, ніби намагалась мімікрувати під тутешній ландшафт, щоб пара крилатих хижаків — сивий і чорнявий — проминули її у пошуках здобичі.

Секретар раптом заполошено скочив:

— Встати, суд іде!

Цього разу суддівська колегія впливла в зал з бічних дверей у незвичному порядку. Спочатку, озираючись, з’явилися й посідали з краю обидві жінки, причому я помітив, що одна з тих жінок — зовсім не та, що була раніш! Я довго в неї вдивлявся, поки не переконався, що помилки немає. Це була зовсім інша особа! Що за чортівня? На якій підставі, нікому нічого не пояснюючи, наприкінці процесу замінили члена суддівської колегії?

Коли стало зрозуміло, що це не судді, публіка швидко посідала на місця і повернулася до своїх розмов.

Я торкнув за плече Оксану з «1+1»:

— Ти бачила?

Вона, як завжди, втупилася у телефон з якоюсь черговою грою, тому її обличчя виглядало дуже серйозним. Оксана взагалі все робила з дуже серйозним обличчям, навіть коли жувала. Цікаво, сексом вона теж займається із такою зосередженістю?

— Що? — спитала вона, не відриваючись від дисплея.

— Вони замінили члена суддівської колегії. Жінку.

Оксана видала непевний горловий звук.

— Та ти хоч подивися!

Вона неохоче відірвалася, кинула погляд на суддівські місця і за мить повернулася до гри. Майже хвилину я чекав хоч якоїсь реакції, але не діждався.

— Тобі що, нецікаво?

— Дань, відв’янь!

«Відв’янь» — ось тобі й вся відповідь. Ну і справи! Вони на ходу змінили склад суду — а ніхто й не пікнув! Що ще їм під силу? До якої межі дійде їхнє єзуїтство?

Вдивляючись у нову жінку, я згадав, що минуло вже більше року з того часу, як розпочався цей суд, а обидва члени колегії жіночої статі не вимовили ані слова! Наче їх тут і не було. Тож навіщо вони взагалі потрібні? У чому їх функція? Хто вони такі?

Я уважніше придивився до новенької. Ту, стару, я зовсім не пам’ятав, але точно знав, що ця — не та. Це була жінка того безнадійного віку, коли діти вже роз’їхалися, а онуків ще нема, і якби не надія на гіпотетичну появу отих онуків, то і подальше життя втратило б будь-який сенс. Вона мала вигляд як завуч середньої школи, можливо, ним і була,— але це було невідомо, бо ніхто ж навіть не намагався запрезентувати її нам. Жовтаве лице, незграбно підмальовані очі, фігура, назавжди спотворена рутинною сидячою працею, якій ця жінка віддала найкращі роки свого життя. Та й тут, у суді, її обов’язок полягав у тому, щоб відсиджувати час...

Минув ще деякий час, і до залу прокрався сумний чоловічок. Він непомітно прилаштувався біля жінок з колегії. А ще хвилин за десять нарешті з’явилися судді. Зал притих.

— Встати, суд іде! — повторно каркнув секретар.

Після нетривалого вдивляння у якісь папери сивий почав засідання зі звичайної інспекції — хто з преси є у залі. Схоже, демонстрація контролю над ситуацією тішила його. Чорнявий тримався відсторонено.

— Купер Софіє Павлівно! — нарешті звернувся сивий до Соні, яка вже вийшла до призначеної для свідків трибунки.— Оскільки вашу особистість вже неодноразово встановлено судом, я відразу нагадаю вам ваші права.

Він відтарабанив відповідні формули і попередження і завершив питанням:

— Вам зрозумілі ваші права, свідок?

— Так, ваша честь.

— Чи клянетеся ви говорити правду і тільки правду?

— Клянуся, ваша честь.

— Отже, Софіє Павлівно, з вашого дозволу, ми не будемо зволікати, а відразу перейдемо до головного. У суду до вас одне питання, яке й є головним. Під час судового розгляду нам вдалося з’ясувати, що у ніч, коли загинула Наталія Штос, у кімнаті, крім потерпілої, перебувало ще п’ять осіб. Хтось із цих п’яти і зробив ту саму смертельну ін’єкцію потерпілій. Я зараз перерахую цих людей, а ви, Софіє Павлівно, поправте мене, якщо я когось пропущу.— Сивий почав загинати пальці.— По-перше, це ви — Купер Софія, потім підсудний Захарченко Руслан, підозрюваний Луговий Денис, дехто Яна, особу якої суду поки що не вдалося встановити, і наостанок — дехто Саша, особу якого суду теж поки що не вдається встановити. Підсудний Захарченко стверджує, що ви були з цим Сашею у досить близьких стосунках, і, за інформацією журналістського розслідування, продовжуєте підтримувати з ним зв’язок. Тому я пропоную вам, свідок, пам’ятаючи про те, що ви під присягою і попереджені про кримінальну відповідальність щодо неправдивих свідчень, розповісти нам відверто, хто такий цей Саша і де він зараз перебуває.

Біля дверей залу раптом виникла якась метушня. Я придивився, але побачив лише сутулу спину співробітника «Грифона». Одночасно на обличчі Соні відбилася складна суміш почуттів — шок і полегшення.

— Свідок Купер...— знову почав сивий.

— Та ось же він! — вимовила Соня з величезним подивом.

Поміж «грифонами» промайнула руда голова, і у мене очі полізли на лоба: в зал своєю кошачою ходою, киваючи на всі боки — майже, як у «Вегасі», ступив не хто інший, як Саша. Він виглядав енергійним і, здається, був зараз абсолютно тверезий. Одяг — суто офіційний: добротний костюм кольору маренго з синьою краваткою сидів на ньому, як влитий.

— Заради Бога, вибачте за вторгнення! — заговорив Саша ще на ходу, звертаючись до здивованих суддів. Наступної миті він опинився у центрі залу.— Мене повідомили, що тут моя дівчина, і я відразу поспішив сюди!.. Я знаю, що ведеться судове дослідження обставин загибелі моєї доброї подруги Наталії Штос, котру я дуже любив і поважав як неординарну, чесну і світлу людину! І оскільки мені лише зараз випала така можливість, я хочу ще раз висловити свої співчуття її родичам, близьким і друзям...— Він повернувся до Штоса-молодшого.— Я співчуваю вашій утраті, пане Володимире. Ви втратили рідну людину, а ми — справжнього друга.

Його голос звучав впевнено і дзвінко. Я не бачив облич присутньої в залі рідні Штос — вони сиділи спереду мене, але, здається, Сашин прикид і те, як впевнено він тримався, подіяло і на племінника, і на його тітку. Вони інстинктивно сприйняли його за людину їхнього кола. У перші секунди суддівська колегія також піддалася дії Сашиної харизми, але морок швидко зійшов.

— Молодий чоловіче! — голосно звернувся сивий до Саші.— Хочу вас поінформувати, що ви зараз не на побаченні, а в суді! Ваша дівчина, якщо ви маєте на увазі Софію Купер, свідчить у справі про вбивство! Існує процедура, що її повинен дотримуватися кожен! В даний момент іде допит свідка, тому...

Чорнявий тим часом встромив у Сашу зацікавлений погляд.

— Тож ви й є той самий Саша? — раптом перебив він сивого колегу. Той подивився на нього з осудом, але ніяк не відреагував.

— Це я, так,— підтвердив Саша з охотою.— Той самий.

— Я вам дзвонив! — раптом вигукнув фальцетом сумний чоловічок.

У сивого здали нерви:

— Та скільки ж можна, га? Є ж процедура, кінець кінцем! Вийдіть, будь ласка! Ми вас викличемо!

Чорнявий ледь помітно торкнувся мантії сивого, потім непевно ворухнув указівним пальцем,— і Саша залишився на місці. Чорнявий перехопив ініціативу, звернувшись до адвоката підсудного:

— У захисту є питання до свідка Купер?

Світлицька з готовністю піднялася:

— До свідка Купер у захисту немає питань. Якщо можна, захист хотів би вислухати свідка на ймення Олександр. Ми аж надто довго його шукали і, якщо він з’явився добровільно, треба використати таку можливість.

«Свідка Олександра» прагнув вислухати весь зал. У сторони звинувачення також не знайшлося питань до Соні, і її відпустили на місце.

— Ситуація нерядова,— зітхнув сивий, знімаючи спітнілі окуляри.— Є пропозиція викликати цю молоду людину в якості свідка...

Одразу втрутився чорнявий:

— Суд, порадившись на місці, постановив викликати свідка на ймення Олександр, котрий щойно прибув до залу суду... Є у вас з собою документи?

— Захопив! — вигукнув Саша майже радісно.— Наче відчував, що знадобляться! Ось!..

Він зробив рвучкий крок і простягнув свій паспорт секретарю. Той з цікавістю заглянув був у книжечку в добротній шкіряній обкладинці, але, впіймавши лютий погляд наїжаченого сивого, миттєво передав паспорт суддям.

— Шановний, підійдіть поки що до трибуни,— запросив чорнявий, одночасно відкриваючи його паспорт.

Саша слухняно підійшов. Судді роздивлялися документ і пошепки про щось сперечалися. Нарешті обидва — сивий і чорнявий — дійшли згоди, і після вступного «білю про права», який скоромовкою зачитав сивий, перейшли до справи.

Допит почав сивий.

— Назвіть, будь ласка, своє повне ім’я і рік народження.

— Тимофєєв Олександр Євгенович, одна тисяча дев’ятсот дев’яносто другого року народження.

— А ви, часом, не син Євгена Тимофєєва, адвоката? — поцікавився чорнявий.

— Він самий,— лаконічно відповів Саша.

Чорнявий похмуро зітхнув:

— Я співчуваю вашій втраті. Я знав вашого батька, коли він ще практикував... Він був дуже досвідченим юристом, шкода, що так вийшло...— Він повернувся до сивого: — Пам’ятаєш Тимофєєва?

— Того, що в машині підірвали? — уточнив суддя.

Чорнявий коротко кивнув. Помовчали.

Після цього сивий знову почепив окуляри і почав так уважно роздивлятися Сашу, наче бачив уперше. Той перехопив його погляд і раптом промовив:

— Той, хто вбив мого батька, й досі на свободі. Але я впевнений, що правосуддя наздожене цю твар.

— Майже два роки минуло,— зауважив сивий.

— Півтора,— уточнив Саша.

Знову виникла незручна пауза. Нарешті сивий спитав:

— Чим займаєтеся, Олександре? Вчитеся чи працюєте?

— Навчаюсь в юридичній академії, на другому курсі,— відповів Саша.— Зараз в академічній відпустці. Батько завжди хотів, щоб я працював у прокуратурі, але, здається, я ніколи не буду працювати в якихось силових органах. Я впевнений у цьому.

— Тобто фактично зараз ви не вчитеся і не працюєте?

— Я вчусь, просто взяв академвідпустку. З особистих обставин.

— І як же ви живете?

— Продаю готові сайти. Розробляємо під замовника і продаємо.

— Ви програміст? — недовірливо спитав сивий.

— Так-так, розробляємо і продаємо...— повторив Саша якось непевно.

Сивий подивився на чорнявого, і той промовив офіційним тоном:

— Подивіться, будь ласка, на підсудного і скажіть, чи знайома вам ця людина?

Саша кинув оком на Захарченка у клітці і навіть кивнув йому, як старому знайомцю. Почувши, що розмова йде про нього, той заметушився, швидко скочив, зустрівся з Сашею поглядами, але відповісти на вітання не встиг.

— Так, я його знаю,— відповів Саша.

— Чи є у вас причини його обмовляти?

— Немає таких причин.

— Ви добре знаєте підсудного?

— Я бачив його лише раз у житті.

— Коли? — включився сивий з непідробним азартом.

— Того дня, коли загинула Наташа. На вечірці. Він прийшов з Денисом Луговим.

— Ви і Лугового знаєте? — спитав чорнявий.

— Так, ми знайомі.

Сивий покрутив у руках окуляри. Чорнявий з якимсь хворобливим звуком прочистив горлянку і продовжив допит:

— Отже, скажіть, шановний, як давно ви знаєте потерпілу Штос Наталію Володимирівну?

— З осені,— відповів Саша.— Ми були знайомі з осені 20... року. Познайомилися в нічному клубі «Вегас». Їхня компанія підсіла до нашого столика, а може, то наша компанія підсіла до їхнього,— я вже, якщо чесно, й не пам’ятаю.

— Ви часто бачилися з потерпілою?

— Так, ми спілкувалися, поступово подружилися. Вона була цікава, вельми розумна, компанійська дівчина... Кілька разів запрошувала мене на вечірки...

— І часто відбувалися подібні вечірки?

— Ні. Особисто я відвідував їх тричі. Потім Наташа поїхала до Нью-Йорка, виникла тривала перерва у нашому спілкуванні — кілька місяців...

— Чи вживалися на цих вечірках наркотики? — суворо спитав сивий.

— Що було, то було,— визнав Саша.— Але, наскільки мені відомо, Наташа ставилася до цього прохолодно. Це оточення її провокувало, і, думаю, якби не ті людці, що крутилися біля неї,— дріб’язкові, хитрі, підлі, все могло піти зовсім інакше... У Наташі ж завжди були гроші, великі гроші! Вона, здається, навіть не вповні розуміла, які це гроші... Вона любила робити широкі жести... Я не хочу нікого образити, у неї, звичайно, було багато справжніх друзів, але були й такі, що наче п’явки присмокталися до її гаманця... До того ж, вона сама заохочувала всіляких фріків, їй подобалося, коли її розважали, любила, щоб усім навколо було весело... Натурально, всі ці блазні, котрими вона себе оточила, були охочі до випивки і наркотиків. Саме вони її й заохочували.

— Про кого конкретно ви зараз говорите? — підозріло спитав сивий.

— Я їхніх імен не запам’ятовував,— з презирством кинув Саша.— Та в них і не було, здається, імен — самі прізвиська, як у псів. Але зараз я маю на увазі Лугового і його посіпак.

— Хто забезпечував ці вечірки наркотиками? — спитав чорнявий.

— Луговий, я ж кажу,— незворушно відповів Саша.— Наскільки мені відомо.

— Звідки вам це відомо?

Певний час Саша міркував.

— Усі це знали,— нарешті проказав він.— Усі купляли у нього траву...

— І ви також?

Саша знову деякий час мовчав.

— Я — ні,— вимовив він після паузи.

Сивий з чорнявим перезирнулися.

— Але підсудний Захарченко, натомість, стверджує, що саме ви постачали наркотики потерпілій,— закинув чорнявий.

Саша дуже природно зробив здивований вигляд і раптом звернувся не до суддів, а до Захарченка:

— Що? Я? Навіщо ти мене обмовляєш? Я, між іншим, прийшов сюди, щоб розповісти всю правду!

— Та мені ж Луговий казав! — раптом відступився Захарченко, ніби виправдовуючись. Зараз він був остаточно збитим з пантелику.

— Знову починаємо балаган! — розсердився сивий.— Та що ж це таке? Давайте вже по суті! Свідок Тимофєєв, розкажіть, будь ласка, не пропускаючи жодної, навіть найдрібнішої деталі, про те, що відбувалося 14 квітня 20... року! Починаючи з моменту, як ви щойно приїхали на вечірку до потерпілої!

Зал уважно дослухався. Оксана вже не грала і не жувала, а тримала в повній бойовій готовності ручку з блокнотом. Працювали диктофони. Всі нашорошили вуха.

Як йому вистачило нахабства з’явитися в суді? — думав я. Адже він запросто може поїхати звідси прямо в СІЗО. Чи, може, це якийсь складний розрахунок? Може, він усе врахував і грає на випередження, щоб Соня Купер його не виказала?

— Я зараз можу щось наплутати,— обережно почав Саша.— Минуло досить багато часу... Але в основному я пам’ятаю ці події... Я приїхав рано, порався з шашликом... Протягом дня нічого особливого не відбувалося. Все, як завжди... Юрмилися друзі Наташі, якісь хлопчики, дівчатка, я мало кого з них знаю. У неї була просто позамежна кількість приятелів, і коли вона затівала вечірку, то запрошувала десь із півсотні гостей... І половина з них були навіть не знайомі одне з одним! Там усі й знайомились — всі ці дєвочкі-пріпєвочкі, веселі, як пташки, хіпстери в татуюваннях, різні бородані, хлопчаки в закатаних штанцях... Одне слово: чим більше ти схожий на дебіла, тим вище шанс, що вона тебе помітить...

Незважаючи на те що зараз у залі були присутні дехто з тих самих «хлопчиків» і «дівчаток», про яких так зневажливо відгукувався Саша, це його аж ніяк не бентежило. На обличчі сивого з’явилося роздратування.

— Свідок Тимофєєв, прошу до суті питання!

— Що ж до суті питання, то вам же цікаво, що відбувалося, коли ми піднялись у кімнату? І хто вколов її тією гидотою? Так от — я вам це розповім. Тому що я там був, і сам, на власні очі, все бачив... З героїном у компанії Наташі ніхто до того дня справи не мав, окрім однієї-єдиної людини. Ну який там героїн? Дев’яності в минулому, тут же не якийсь Единбург! Усі переважно по клубах, по кальянних, по барбершопах... Одне слово — хіпстерята! Чверть години подумають перед тим, як п’яту в басейні намочити!.. Ви мене зрозумійте, будь ласка, правильно: якби не та тварюка, Наташа була б жива! Жила собі далі, розумієте?! Посміхалась би так само... І я міг усе це зупинити, і повірте — я до кінця свого життя буду про це думати...

Голос у Саші зараз був такий, що в залі не було чути ані подиху. Самі лише його слова.

— Я буду думати про це до кінця життя,— повторив він так, немов саме в цей момент остаточно зрозумів невідворотність того, що трапилося.— Тому що вважаю себе її другом. І це я повинен був її відмовити... А замість того, сам на це пристав!..

Понурившись, Саша сліпим поглядом втупився у вікно. Важка, як хмара, думка накрила його з головою, у нього сіпнулась щока, і мені раптом здалося, що він ось-ось закричить від розпачу, але він тільки міцно стиснув щелепи. Судді слухали уважно і більше не перебивали.

— Хто ж знав...— вичавив він, звертаючись наче до одного себе, а потім, вже голосніше, додав: — Хто ж міг це знати! Нам було дуже весело і добре... Як у дитинстві: граєшся у дворі з друзями до пізнього вечора, і тобі так цікаво... почуваєшся так гарно і щасливо, що навіть не помічаєш, як збігає час! У такі хвилини не розумієш, що тобі добре, а розуміння надходить тільки тоді, коли тебе кличуть додому, та й іншим треба розходитися — а як же не хочеться, Боже! Гаразд, думаєш собі, нічого, зараз піду додому, повечеряю, ляжу спати, а завтра вранці знову зберемося разом. Та ні! Зранку почнеться тільки звичайний нудний день. А гарного учора вже нема і ніколи не буде. Ви відчували колись таке?..

На мій подив, ніхто вже не перебивав Сашу, не вимагав додержуватися суті. Чорнявий дивився зацікавлено, сивий вправлявся з окулярами. Сумний чоловічок згідливо хитав головою. А голос Саші міцнішав, у ньому з’являлися такі інтонації, що ти мимоволі прислухався і погоджувався — навіть не з тим, що він казав, а з тим, як це було сказано.

— І цей день, коли ти відчував себе щасливим,— його ж не приліпиш, як магнітик на холодильник! Я розумію, може я зараз плету нісенітниці, щось недоречне, але я винен, зрозумійте — винен, і не знаю, як іще це вам пояснити! Ми прокидаємося ранком і воскресаємо до життя, а Наташа так і залишиться у тому чудовому дні, на віковічній вечірці. І все через те, що я її не відмовив, міг, але нічого не зробив. Я багато разів думав — чому, чому я їй нічого не сказав?! Та ще й сам погодився! Адже я протягом усього життя ненавиджу уколи, процедури, поліклініки, білі халати, медичні довідки, я відчуваю до цього фізичну відразу. Жоден кайф цього не вартий! У дитинстві я цілий рік провів у лікарні, весь п’ятий клас! Рік я блукав, наче сомнамбула, у лікарняних коридорах! Я навіть запах лікарень та аптек ненавиджу! І все одно, коли Наташа сказала,— погодився без питань. Не через героїн, ні. Через неї...

Сивий поморщився, але нічого не сказав. Деякий час тривала пауза, яку ніхто не намагався перервати.

— Тому що я не вірив, що таке дійсно може трапитися...— продовжив Саша стиха.— Вона ж завжди була така легка, така переможна! Все завжди виходило так, як вона казала! Вона й уявити не могла, що у чомусь зазнає поразки,— і в цьому була її найбільша, найгірша, найголовніша у житті поразка. До тієї хвилини її наче янгол вів за руку, і лише один-єдиний раз схибив, відпустив... І сталося несправиме. Лише зараз я зрозумів, чому тоді погодився. Все просто...

Світлицька пильно дивилася на Сашу тим глибоким поглядом, який не піддається розшифруванню. У ньому ховався зовсім інший рівень розуміння того, що відбувалося на наших очах.

— ...Я повірив, що вона є непереможною. Тобто я й уявити не міг, що щось у цьому житті здатне заподіяти їй шкоди. Вона спромоглася переконати нас, що все, що відбувається,— просто якийсь анекдот, і якщо вона сміється, нам також треба реготати разом з нею! Ніхто б не ризикнув зупинитися, замислитися хоч на хвильку — а чи насправді те, що ми робимо, смішно, а чи насправді ми живемо, як треба... Вона так кумедно все інтерпретувала... і життя набувало якогось нового, зовсім іншого змісту...

Саша затнувся — і раптом вибухнув:

— Я навіть не звертав уваги на тих придурків, не розумів, що вони роблять! А поки вони вовтузилися зі шприцами, ця Яна, коханка Лугового, справжня відьма... вона так жадібно дивилася на пакетик з порошком... Я вважаю, що це саме вона умовила Наташу спробувати важку наркоту, бо сама на неї давно підсіла. І перш за все через те, що знала: якщо вдасться підсадити подругу, Наташа почне купляти героїн для них обох!..

— Так,— струснув головою сивий, наче позбавляючись мороку.— Давайте по порядку. Ви знали заздалегідь, що Наталія Штос має намір увечері прийняти героїн?

— Так.

— І вирішили зробити це разом із нею?

— Так.

— Хто привіз наркотик?

— Денис Луговий.

— Секретарю? — сивий відволікся, щоб переконатися, що той фіксує.— Лу-го-вий... А де у нас зараз той Луговий? — риторично спитав він, ні до кого не звертаючись, і раптом якось дивно проспівав: — У роз-шу-ку...

Секретар на мить відірвався від комп’ютера і з подивом глянув на суддю.

— Коли саме ви дізналися, що Наталія Штос вирішила спробувати героїн? — спитав чорнявий.

— Ще за кілька днів до вечірки,— відповів Саша.— Вона подзвонила і повідомила. Сказала, що вже замовила. І спитала, чи ввійду я в долю. Я погодився.

— Ви ж кажете, що їй було плювати на гроші,— підняв брови чорнявий.— І вона питалася, чи ввійдете ви в долю?

— Справа не в грошах,— зітхнув Саша.— Їй був важливий сам факт. Факт моєї участі. І те, що я зроблю це разом з нею. До того ж, вперше — так само, як і вона.

— Хто ще знав про це?

— Знали Луговий, Яна і Захарченко.

— Мені тільки у той день сказали! — вигукнув Захарченко з клітки. Тон у нього був жалібний.

Сивий неприязно глянув скоса, і хлопець миттю знітився.

— О котрій годині ви опинилися в тій кімнаті?

— Точно не згадаю. Одинадцята, дванадцята, десь так. Взагалі — ніч.

— Що відбувалося, коли ви там опинилися?

— Ми з дівчатами веселилися, розповідали щось смішне, настрій був просто розкішний. Соня Купер нічого не знала про героїн, їй не казали. А потім Луговий і Захарченко почали сварку, бо Луговий заявив, що на Захарченка героїну не вистачить, до того ж в нього нема грошей, і Соня одразу все зрозуміла. І десь за п’ять-десять хвилин пішла. Захарченко і Луговий й надалі сварилися. Захарченко вмовляв Лугового, кажучи, що віддасть гроші пізніше, а той куражився і без кінця повторював, що Захарченко нічого не отримає. Яна кричала, як навіжена, її ледь не трусило від нетерплячки, але вони не починали без мене і Наташі, тому що там були й наші гроші... Аж раптом Захарченку подзвонила його дівчина, але в кімнаті був поганий зв’язок, і він пішов розмовляти на двір. Ось тоді все й почалося... Яна укололася сама, а Наташі зробив ін’єкцію Луговий. Я ніколи цим не займався, тому Луговий приготував дозу для мене, і сам зробив укол... Тієї ночі я вперше в житті спробував героїн. І якщо ви спитаєте мене, чому я вижив, а Наташа — ні, я не зможу вам відповісти. Не знаю... Після цього я вже мало що пам’ятаю. Здається, Яна все ще продовжувала галасувати, і мене виводив із себе її голос, потім мені стало не те що погано, а якось дивно, і я вийшов з кімнати. Скажу єдине — це було зовсім не весело. Може, й приємно, але не весело. Я одразу зрозумів, що це не моє...

— Чи бачили ви після цього потерпілу?

— Я прокинувся під ранок, вже розвиднялося, повернувся в ту кімнату, але почув там... такі характерні звуки... Мені здалося, що там займаються сексом... Я подумав, що все у порядку, і пішов звідти... Щось випив на барі, а потім поїхав додому.

— Є питання? — за деякий час спитав сивий незрозуміло в кого. Замість відповіді чорнявий відвернувся до вікна.

— У адвоката є питання? — знову спитав суддя.

Світлицька піднялася:

— Ви точно бачили, що укол потерпілій зробив Денис Луговий?

— Так, як бачу вас зараз,— відповів Саша, пильно придивляючись до її обличчя.

— Чи не могли ви помилитися? Ви ж перебували під дією алкоголю і наркотиків.

— Я не був п’яний. Невдовзі перед цим я викупався у басейні і, навпаки, трохи збадьорився. А щодо наркотиків... Ніяких наркотиків, окрім героїну, я в той день не вживав. Я побоювався, що мені стане погано, якщо змішати різні речовини. Безпосередньо перед уколом я адекватно сприймав реальність. Та й ніхто, крім Лугового, не міг приготувати героїн для ін’єкції, тому що ніхто з нас не знав потрібної дози і як це робиться.

— О котрій годині з кімнати вийшов Руслан Захарченко?

— Хвилин за десять до уколу. Точний час я не запам’ятав.

— А коли він повернувся?

— Не знаю. Потім я його вже не бачив.

— У мене більше немає питань, ваша честь.

— У прокурора є питання? — спитав сивий.

Маленька прокурорша спурхнула зі свого місця, як голубка, затиснувши в мініатюрній лапці папку з тризубом на обкладинці.

— Скажіть, Олександре,— проспівала вона дитячим голоском.— Чи знаєте ви, хто такий Біс?

— Це чорт, здається, так? В слов’янській міфології...

Залом прокотився смішок, і молода жіночка, здається, сконфузилася.

— Я питаю, чи знайомі ви зі співробітником правоохоронних органів, який у деяких колах має прізвисько «Біс»?

— А! — Саша почухав потилицю.— Ні. У мене взагалі серед міліціонерів друзів нема. І людину з таким прізвиськом я не знаю.

— Підсудний Захарченко стверджує, що ви продавали наркотики Наталії Штос. Це правда?

— Ні,— коротко відповів Саша.

Прокурор замислилася.

— Є ще питання? — спитав чорнявий.

— Немає питань, ваша честь,— промовила після паузи прокурор і сіла.

Саша подивився начебто просто в зал, але я міг би заприсягтися, що дивиться він тільки на мене. Моральне спустошення накрило мене, як довга линюча хмара. Червоні штори у цьому залі акумулювали надто багато горя і пилюки. У заґратованих вікнах загубилась і здохла завелика кількість мух. Цього разу я не відчував себе готовим піднятися з місця і почати щось доводити. Всім нам — не лише мені, а й Соні Купер, Русланові Захарченку, рідним Наталії Штос, сумному чоловічкові, навіть жінкам із суддівської колегії,— всім нам конче був потрібен якийсь катарсис. Ми потребували озону. І наче в такт моїм думкам, за вікном почувся гуркіт грому — так близько і оглушливо, наче в будинок влучив артилерійський снаряд.

Адвокат Світлицька знову піднялася:

— Ваша честь, у зв’язку з новими обставинами у справі, а саме, з показами свідка Олександра Тимофєєва, що доводять не тільки те, що Руслан Захарченко не робив смертельну ін’єкцію Наталії Штос, а й те, що він навіть не був присутній у кімнаті в цей момент, сторона захисту просить визнати підсудного Руслана Захарченка невинним за звинуваченням у злочині, передбаченому частиною першою статті 115 Кримінального Кодексу України, і негайно звільнити його з-під варти!

Вимовивши це, Світлицька сіла. Сивий з чорнявим тим часом вже радились. Хвилини зо дві минули у напруженому чеканні. Нарешті судді на чомусь зійшлися. Сивий начепив окуляри і огледів зал. Потім встав, одночасно піднявся чорнявий, за ними піднялася вся суддівська колегія, скочив, наче на пружинах, секретар, а згодом увесь зал. Я чекав, що сивий негайно оголосить вирок, але він сказав наступне:

— Суд оголошує перерву до другого липня. Олександре Тимофєєв, суд просить вас тимчасово не залишати межі міста, ви можете бути знову викликані в якості свідка. На цьому судове засідання оголошується закритим. Наступне засідання відбудется післязавтра, тобто у четвер. Початок о дев’ятій нуль-нуль.

2

У коридорі Саша одразу ж підійшов до мене і схопив за рукав:

— Їдьмо!

Голос у нього при цьому був такий діловий, наче ми з ним давно запланували якусь поїздку і зараз все йде за планом. І тільки-но до нас наблизилася Соня Купер, він безапеляційно повідомив:

— Дитинко, вибач, але я тебе не зможу підвезти. Нам з Данєю треба негайно у справах!

Соня натурально спитала те, що мав спитати я, але не встиг.

— Куди?

— Ми швидко повернемося,— невизначено відповів Саша.

— Сашо, куди?! — раптом несамовито вигукнула вона.

І тут я помітив, що на нас дуже уважно дивиться Світлицька. Перехопивши мій погляд, вона відвернулася і наступної хвилини вже відповідала на рукостискання когось із чоловіків у солідних піджаках, що пройшли повз мене. Вкрай знервована Соня вхопила Сашу за руку:

— Куди ти їдеш? Навіщо?

— Нам треба. І вже час,— Саша вказав на свій наручний годинник з таким виразом, наче це все пояснювало.— На нас чекають.

— Хто? — остаточно злякалася Соня.

Саша взяв її долоньки у свої руки і раптом проговорив до неї дуже ніжно:

— Сонько, ти що? Все буде добре. Нам насправді терміново треба їхати...

Вона не йняла віри. Саша ж тим часом вже змінився — заклопотано відвернувся від неї, і ми швидко рушили сходами на перший поверх. Я згадав, що маю надиктувати в редакцію новину — я ж журналіст, чи вже перестав ним бути? А може, ніколи й не був? Утім, часу на це не було. Саша рухався стрімко і впевнено; Соня дріботіла за нами, вмовляла, упрошувала майже зі сльозами, але його обличчя, таке відкрите й людяне у залі суду, зараз здавалося вкритим кригою. Він був максимально зосереджений на якійсь дуже важливій думці.

— Та зупинися, дурню! — несамовито волала Соня, не встигаючи за нами.

Зробивши зусилля, вона наздогнала нас, вчепилася йому в руку, і на певний час їй дійсно вдалося нас пригальмувати. Але ненадовго. Саша майже брутально відштовхнув дівчину, ми досягли вестибюлю, проминули пост охорони і опинилися на вулиці, яку шалено бомбардувала злива,— і вмить змокли. Соня залишилася на ґанку: вона дивилася нам услід здичавілими очима, проводжаючи шаленою лайкою невідомо куди. Пригинаючись, ми побігли під тим дощем, обігнули будинок суду і вискочили на стоянку, де була припаркована Сашина «Тойота».

У салоні я пристебнув ремінь безпеки на передньому сидінні. Саша дав повний газ, агресивно вивертаючи руль, і ми помчали залитою дощем присмерковою вулицею. Я все ще не питав, куди саме ми їдемо, занурившись натомість у блокнот: перш за все — надиктувати новину. Я передивився свої записи, відмотав диктофон і почав прослуховувати запис, то пришвидшуючи, то уповільнюючи Сашин голос. Тим часом його мобільний, що лежав поряд з важелем перемикання швидкостей, майже постійно вібрував. Саша його ігнорував.

Потім я подзвонив у ньюзрум і почав диктувати. Новина полягала у тому, що під час чергового засідання суду з’явився новий свідок, такий собі Олександр Тимофєєв, якого раніш розшукували за підозрою у торгівлі наркотиками. Цей новий свідок впевнено заявив про невинність Захарченка, завдяки чому адвокат звинувачуваного висунула вимогу звільнити свого клієнта безпосередньо у залі суду.

Між тим, Саша мчав мене кудись вечірнім Харковом, ніяк не реагуючи на те, що я повідомляв черговому редактору.

— «„Луговий на моїх очах зробив ін’єкцію Наталії Штос“,— заявив Олександр Тимофєєв»,— диктував я.

Саша трохи додав газу.

— «Він також розповів, що Луговий зробив укол героїну і йому».

Саша вдивлявся в сутінки. Ми йшли на обгін.

— Записав? — спитав я колегу.

— Так. Ти коли будеш?

— Скоро,— я відключився і подивився на Сашу.— Вітаю, ти потрапив у новини! Що відчуваєш?

— Нічого,— відповів він, і мені здалося, що те «нічого» стосувалося його відчуттів не тільки тут і зараз.

Дощ заливав лобове скло. Саша включив двірники.

— Візьми у бардачку,— дозволив він. Не запропонував, не спитав, а дозволив. Я посміхнувся.

Тільки скінчивши процедуру, я нарешті спитав, куди ми їдемо. Саша знову не відповів — і надалі дивився просто перед собою. І раптом у мене з’явилось абсолютно чітке розуміння, що він — не в собі. Щось аж надто важке і брудне дуже давно накопичувалося у ньому, не вихлюпуючись назовні, і зараз створило щось подібне до щільного шару намулу на дні озера. На його блідому обличчі мигтіли полоси і бліки світла від ліхтарів і фар автівок, що летіли назустріч, а його очі безвідривно слідкували за дорогою.

— Я іноді думаю, що вже помер,— раптом вимовив Саша, не змінивши виразу обличчя.— Якщо живі бачать сни, то, може, мертві так само? Як ти вважаєш, у мертвих є сновидіння? Що, як вони бачать себе у них живими? І ми, такі, як є зараз, просто снимося нам же, тільки мертвим?

Я замислився.

— Тоді це один і той самий сон на двох,— нарешті заперечив я.— Так не буває.

— А може, тебе взагалі нема,— припустив Саша, дивлячись, як і досі, на мокрий чорний асфальт попереду.— Може, ти не існуєш. І взагалі ти — тільки мій сон.

— А чому не навпаки?

— Тому що я дивлюся із себе. Я приречений до цього так само, як і ти, але щодо тебе у мене немає ніякої впевненості. І ця неможливість — хоч іноді стати кимось іншим, піти, так би мовити, «у відпустку» від свого буття, щоб трохи відпочити,— мене вбиває. Й тебе може вбити.

Я не знайшов, що відповісти, тому далі ми їхали мовчки.