Орлеанська діва

Яка ця повість мудра та цікава!

Для серця й розуму усе тут єсть:

І мужніх рицарів висока слава,

І королівського вигоди права,

І дів прекрасних непорушна честь.

Це пишний сад, де нам чарують око

Різноманітні лінії грядок,

Що грають переливами квіток,

А над усе — шанована глибоко

Лілея, божий ангел між зірок,

З голівкою, що піднята високо.

Дівчата й хлопці! Раджу вам усім

Замислитись над повіданням цим:

Воно належить другові Трітему¹,

Прославленому в ордені своїм;

Агнесу й Жанну він узяв за тему.

Я гордий (не втаю від читачів),

Що завжди перечитувать волів

Те пожиточне і ясне писання,

Аніж романів купу пренудних,

Що родяться і гинуть, наче сніг, —

Голів порожніх виплоди туманні.

Історія, присвячена Йоанні,

Де тільки правда є в словах живих,

Переживе всі брехні безталанні!

Але, читачу, час іще не той,

Про Жанну д’Арк я не підношу мови;

Погляньмо, як там Дюнуа-герой,

Як Ля Трімуйль, до подвигів готовий,

І Доротея, втілення любові.

Цікавитись багато є підстав,

Що вирок долі їм усім послав.

Коли під Орлеанською стіною

Пан Ля Трімуйль, окраса Пуату,

У вогкий рів потрапив серед бою,

Воюючи за Францію святу, —

На теє збіглись вірні зброєносці

І ледве витягли його відтіль;

У рицаря тріщали сильно кості.

І там, і онде почував він біль.

Його хотілось віднести їм потай

До міста, щоб набрався сили пан, —

Та ба! Рука завзятого Тальбота

На всі замки замкнула Орлеан.

Що ж! Завезли тимчасом бідолаху

У Тур, один із давніх городів,

Що королеві Карлові служив,

Не знаючи зневіри ані страху.

Там, під покровом приязного даху,

З Венеції заїжджий костоправ

Йому і руки, й ноги наладнав,

А зброєносці натякнули гречно,

Що короля шукати небезпечно,

Бо всі туди відрізано путі.

Згадавши серця почуття святі,

Герой сказав: коли не воювати —

До милої я хочу завітати.

Те мовивши, герой зібрався в путь —

Ломбардії одвідати долини.

Ще до Мілана він не встиг прибуть,

Як натовп звідусіль рікою плине

Цікавий, вирячкатий і дурний:

Попів, ченців, міщан, селянства рій,

Маленькі діти і діди старезні.

Збиваючись у купи величезні,

Шумлять усі, змагаються, кричать,

Сміються, б’ються, аж чуби тріщать,

І всі гукають: «Швидше! Не щодня ми

Такими-от милуємось речами!»

Довідавсь незабаром паладин,

Куди ломбардці добрі поспішають

I що вони побачити жадають.

«О Доротеє люба!» — скрикнув він,

Стис острогами огиря свойого, —

І огир, підтоптавши не одного,

Його примчав, як птиця, у Мілан,

Де на очах у тисяч городян

Пан Дюнуа розбив ворожу силу.

Він бачить Доротею занімілу,

З блідим, неначе в мертвої, лицем...

Як те лице, мов сонце на світанні,

Запаленіло радісним огнем,

Коли Трімуйль з’явився на майдані, —

Не змалював того б і сам Трітем!

Чия рука, чий пензель чарівливий

Могли б віддати почування діви,

Де все змішалось: і журба, і страх,

І радощі, одсвічені в очах,

Що любого, жаданого уздріли,

І ніжності палкої усміх милий?

Хвилина жаху наче тінь пройшла,

I от її, заплакану, стискає

Той, з ким вона щасливою була, —

І по черзі цілує та вітає

То Дюнуа, то панну, то осла.

Прекрасні дами з вікон та із ґанків,

Щасливих споглядаючи коханків,

Їм плещуть у долоні. Всі попи

Розбіглись, не шукаючи тропи.

Бастард і Доротея ясновида

З руїн багаття повагом зійшли;

Він зовсім був подібний до Алкіда,

Що перед ним, подолані, лягли

Потрійний пес, потрійна Евменіда,

І що жону Адметові привів,

Хоч потаємки й сам її любив.

На гарних ношах слуги Доротею

У дім її тихенько віднесли;

Два вершники хоробрі вслід за нею

Розмову любу й приязну вели.

На другий день, прокинувшися вранці,

Пан Дюнуа побачив, що коханці

Іще в постелі — і промовив їм:

«Я не потрібен вам уже ні в чім

I пестощам не хочу заважати.

Я мушу бути з королем своїм,

Повинен я і Жанну розшукати,

І дивного осла їй повернуть.

Святий Денис велів мені у путь

Збиратися: він сам цієї ночі

Мені з’явився, друзі, перед очі.

Від нього в мене той крилатий звір,

Щоб захищав жіноцтво я і трони.

Тож Доротея у розкошах тоне,

Напасників розбито чорний клір, —

Милуйтеся, цілуйтеся до втоми,

А я... на мене Карл чекає Сьомий,

Час не стоїть І мій осел реве».

«О друже мій! Хай Франція живе!

І я з тобою рушу без вагання!» —

Героєві Трімуйль одповіда.

«А я? — гукнула панна молода, —

Давно у серці я таю бажання

Поглянути на королівський двір,

Де рицарів — немов у небі зір,

На ту Агнесу, що скорила серце

І полонила душу короля,

На Жанну д’Арк, що вся її земля

Гучними голосами прославля;

За вами — сміливо скажу тепер це —

Готова я і в воду, і в огонь.

Ми рушили б і зараз утриконь,

Та в час гіркий, засуджена до страти,

Я присяглась: «Лоретська Божа Мати!

Врятуй мене, відклич мою біду, —

На прощу я до тебе в храм прийду».

Коли тепер туди я не піду,

Пречиста Діва може покарати,

Вона ж бо руку смерті одвела,

Пославши вас і вашого осла,

Хоробрий мій, завзятий оборонче!»

«Чудово, — Ля Трімуйль озвався. — Конче

Збирайтеся у подорож святу...

Я, хоч родився сам у Пуату,

Велику маю до Лоретто шану —

І радо проведу туди кохану.

Ви, друже мій, шляхетний Дюнуа,

Летіть, не зволікавшись, до Блуа, —

І ми там будем тижнів за чотири.

А ви, тимчасом, пані, доказ віри

Великої й святої появіть.

Я ж присягаюсь: доки буду жить,

Доводитиму збройною рукою,

Що з вами не зрівняється красою

На світі жодна дівчина й жона

І що умом ви всіх перевершили».

На це зачервонілася вона,

Немов троянда, — а ширококрилий

Об землю вдарив копитом осел —

І Дюнуа поринув, як орел,

До берегів заквітчаної Рони.

Зібравшися на прощу до Анкони²,

Із палицями довгими в руках

Коханців пара свій верстає шлях;

Шлички свячені на обох прочанах,

При поясі — понизані в разки

Коштовні чотки з перлів осіянних.

Герой не випускає їх з руки,

Читаючи то Отче наш, то Ave,

І щоразу докінчує, для слави

Господньої: «Як я кохаю вас!» —

Такий був приспів молитвам весь час.

Заглянули у Парму і в Модену,

В Урбіно далі, далі у Чезену,

І гостелюбний мали скрізь нічліг

У кардиналів, у вельмож ясних.

Наш паладин, куди лише заходив,

Щоразу всім і кожному доводив

Без жодного хитання, навпростець,

Що Доротея — всіх красунь вінець.

Шанобу викликаючи і подив

У краю того чемного панів,

Ніде він заперечень не зустрів.

Аж ось, при тихих берегах Музони,

В окрузі достославної Анкони

На обрії ясному зацвіло

Немов зоря, пречистої Мадонни

Благословенне господом житло.

Тих стін узяти не могли корсари;

Їх ангели у край цей занесли,

Прорізуючи сріблотканні хмари,

Як корабель — схвильовані вали,

В Лоретто сонм крилатий зупинився³ —

І дім святий там став, як уродився.

Що тільки є в мистецтві чарівне,

Коштовне, пишне, дивне, осяйне.

Усе туди збирають до сьогодні

Святі отці, намісники Господні,

Прикрашуючи місце те ясне.

Настала заповідана хвилина!

Подорожани впали на коліна,

А потім, як обіцяно згори,

Поклали уготовані дари.

Приносини ті щирі та сердешні

Приймала Діва і ченці тамтешні.

У корчмі ждав на мандрівців обід;

Отам же то їм при столі й зустрівся

Англієць, що в Лоретто опинився,

З цікавості об’їхавши весь світ,

І потай глузував (бува це й нині),

З Марії Діви та з її святині.

Справдешній бритт, охоче купував

Він давні речі, зроблені недавно,

І, гордощами повен, зневажав

Реліквії та віру нашу славну.

Кочуючи з отелю та в отель,

Цей мандрівник, на ймення д’Арондель,

Страх не любив французького народу.

Нудьгуючи в чужинному краю,

Возив і полюбовницю свою

З собою він, гарнесеньку на вроду,

До ночі добру, вдень зате лиху,

Що мала більшу, ніж він сам, пиху,

Мовчущу, але втілену бентежність...

Ну, словом, Доротеї протилежність.

Пуатевинець, вибравши момент,

Йому сказав маленький комплімент, —

А той ні слова, наче й не до нього;

Наш рицар далі — про мету свойого

У те священне місце прибуття;

Признався він, що буде все життя

Доводити, за доказ мавши шпагу,

Коханої своєї перевагу

Над усіма. «Охоче вірю вам, —

Провадив він, — що серед гарних дам

Красуня ваша — дорога перлина,

Що, хоч у неї вдача й мовчазна,

Глибоким сяє розумом вона...

Але моя, добродію, — єдина.

За першу в світі визнайте мою —

Я вашій друге місце віддаю».

Тут гордий син старого Альбіона

Зневажливо поглянув на барона

Та й каже: «Пхе! Я не цікавлюсь тим,

Що маєте з Денисом ви святим,

Мені байдуже, гарна чи погана,

Безглузда чи розумна ваша панна:

Своє добро хай кожен спожива

Без хвастощів. Та за чудні слова,

Що ніби — навіть вимовить негоже! —

Француз у чімсь перевершити може

Англійця, — я вам, пане, відплачу,

І, сяк чи так, пристойності навчу!

Я доведу, що галли перед бриттом —

То мавпи перед левом гордовитим,

А що моя красуня і на взір,

І тим, чого не бачиш, та повір,

І вдачею, солодшою від меду,

І всім, що ззаду в неї та спереду,

Вартніша, ніж француженок сто сот.

Додам іще, як добрий патріот,

Науку вам коротку й справедливу:

Король наш славний, тільки б захотів,

Змете з землі і ваших вояків,

І Карла-дурня, й товстозаду Діву».

Трімуйль на теє спалахнув од гніву

І скрикнув: «Добре! Мій булатний меч,

Який не знає відступів і втеч,

Покаже вам, з ким маєте ви діло,

І честь французів оборонить сміло.

Та звичаї нам рицарські велять

Чинити все по правді і законно, —

Тож маєте, добродію, сказать,

Чи битись будем пішо, чи комонно».

«До біса з кіньми! — скрикнув дикий бритт, —

Не хочу я, щоб славу перемоги

Зо мною звір ділив чотириногий!

Геть панцири й шоломи! К чорту щит!

Страхополохам тільки це годиться!

Надворі спека — будем голі биться

І тим полегкість зробимо для дам,

Які за суддів мають бути нам».

Француз на те: «Я з радою душею!»

І глянув на вродливу Доротею.

Було і страшно, і приємно їй

Подумати, що саме через неї

Відбутись має рицарський двобій.

Лице її, мов крейда, побіліло:

Що, як нещасно випаде дуель —

І крицею прошиє д’Арондель

Трімуйлеве чудове, мужнє тіло?

Зате англійки кожний жест і рух

У д’Аронделя підіймають дух, —

Ні сліз вона, ані жалю не знає:

Недарма-бо у себе в ріднім краї

Любила палко ігрища п’яні,

Де б’ються розлютовані півні,

Юдіта Розамор, до крові ласа,

Цвіт Кембріджа і Брістоля окраса.

Аж от фатальна надійшла пора,

Шляхетна в полі зачалася гра;

Веселі й раді наші паладини,

За дам б’ючися і за честь країни.

Піднявши голову, з мечем в руках,

Обидва стали твердо на місцях

Один до ’дного боком, як годиться,

І задзвеніла смертоносна криця.

Поглянуть мило, як такі бійці

Хитрують, відступають, наступають,

Плигають, крутяться на всі кінці,

Навідліг б’ють і вдари відбивають!

Отак, панове, під сузір’ям Пса

Нам сліпить око грізна громовиця:

По блискавиці креше блискавиця,

Огнем горять багряні небеса,

І любо нам, і боязно дивиться!

Така ж і тут для погляду краса.

Пуатевинець в тій борні веселій

У підборіддя ранив д’Аронделя,

Відскочив, затаївся і чека, —

І враз міцна англійцева рука,

Підлегла оку, в тих речах меткому,

Французові кривавить молодому

Рожево-біле і пружне стегно;

Так білий мармур багрянить вино.

У благороднім розгулявшись герці,

Од щирого обидва хтіли серця

На полі слави славно полягти

Або своє нехибно довести, —

Аж тут бандит із папиних підданців

Якраз тим самим полем проїздив

З ватагою пройдисвітів та ланців.

Цей розбишака, Мартінгер, хотів

Покаятись, щоб знову грабувати.

Навиклий красти, різати, стріляти,

Він Матір Божу вельми шанував,

Із чотками либонь і їв, і спав,

А в каятті доходив аж до краю.

Отож він бачить, виїхавши з гаю,

Красунь, що задивились на бійців,

Скарби їх, злото, коней та ослів, —

Схопив дівчат і все те, що було в них,

І зник, як вихор, у ярах дібровних.

Тим часом Ля Трімуйль і д’Арондель,

Усім єством заглиблені в дуель,

Розмахували, як і перш, мечами.

«Стривайте, пане! Де ж бо наші дами?» —

Розлігся враз пуатевинця крик.

Він глянув, — зброєносець доганяє

Когось далеко, далі й сам ізник —

І зброю з рук герой наш випускає.

Обидва стали в подиві німім,

Роти роззявивши, розкривши очі,

Один проти одного, — син Півночі

І Півдня син. «О! О! Чортам самим

Таке не снилось: милих в нас украли! —

Сер д’Арондель подав нарешті глас. —

Нум їх шукати, може ж, не пропали,

А поєдинок не втече від нас!»

Француз йому простяг свою долоню,

І рушили, немов брати, в погоню...

Та не минуло і п’яти хвилин, —

«Ох, ох, стегно!» — заскреготав один,

«Ох, шия! Плечі!» — другий обізвався.

Дух героїчний, що в людських серцях

Ламає кволість і спиняє жах, —

Шкода! На полі бою він зостався!

Обидва стогнуть, плачуть, як малі,

З зусиллями тяжкі волочать ноги

І падають, нарешті, край дороги,

Червону кров розливши по землі,

Їх зброєносці вслід за лиходієм,

Як то вже нам відомо, подались,

І рицарі нещасні зостались,

«Прощай» сказавши і своїм надіям,

І грошикам. Та щастя враз тоді їм

Допомогло: під хвилю ту лиху

Стара бабуся на своїм шляху

Знайшла героїв ранених та голих,

Звеліла їх у свій однести дім, —

І незабаром з двох слабих і кволих

Став знову кожен сильним і міцним.

Бабусю ту в околицях Анкони

Святою люди звикли називать.

І справді, ні для кого благодать

Яснішої не вилила корони,

Нікого сяйвом не вкрива таким.

Вона пророчить і годину, й грім,

І сніг, і дощ; вона лікує рани;

Вона (тихенько гомонять селяни)

Вертає віру грішникам тяжким.

Усе їй паладини розказали

І ради у старої попрохали.

Помовчала сивенька, а тоді

Звернулась до заступниці в біді,

Марії Діви, і сказала тихо:

«Рушайте з Богом, хай мине вас лихо,

Любіть собі укоханих своїх,

Але не треба битись через них.

Ох, тим обранкам вашої любові

Судилися великі муки й страх!..

Сідлайте ж коні — і вперед, панове,

Та не блудіть, на певний ставши шлях!

Господь мені вам доручив сказати:

Щоб їх найти, повинні ви шукати!»

Баронові до серця річ така

Припала сильно, — а британець мовив:

«Я вірю вам; та як візьмусь до ловів

На злодія, бандита, хижака,

Не маючи одежі, хоч лихої,

Ні коней, ні припасів, ані зброї?»

Стара ж йому: «Не клопочіться тим».

І дійсно: став тут у пригоді їм

Потомок Ісаака чи Іуди —

На цьому світі єсть же добрі люди —

Із гаманцем чималим і товстим.

Цей чесний муж з любові до чужинців

Позичив їм дві тисячі червінців,

Процентів сорок беручи на рік:

Ще ж Моїсей такий закон прирік.

Прибутками від добрості такої

Він поділився з бабкою святою.