Орлеанська діва

Злі цензори, для мене ви смішні,

Бо власні вади краще знать — мені.

Хотів би я в цій повісті цікавій,

Накресленій на золотому тлі,

Подати тільки подвиги яскраві,

Що пам’ять їх не згине на землі,

I Карла змалювать коронування

Рукою Діви, Слави та Кохання.

І справді-бо, аж прикро гаять час

На тих пажів та диваків-баронів,

На нечестивий запал Грібурдонів,

На випадки, що не дають прикрас,

А тільки тьмарять героїчну тему.

Та я, читачу, не втаю від вас:

Те все належить мудрому Трітему¹:

Я списую, не компоную сам;

Отож коли, буває, там чи там

Дратує епізодик випадковий

Чи інше щось не до вподоби вам,

І гнівно ви насуплюєте брови,

Сторінку ту хоч пемзою зітріть,

Лиш істини самої не ганьбіть.

О Істино, подобо голубиці,

Коли тебе навчаться шанувать?

Чому ти маєш звичай у криниці

Свої святі хороми будувать?

Коли з криниці вийдеш ти на люди?

Коли той час благословенний буде,

Що наші книгописи-мудреці

Без гніву в серці й лесток на лиці

Про паладинів, славлених усюди,

У вірних повідатимуть словах?

Був Аріосто бачний аж надміру,

Коли Турпіна свідчити притяг²,

Щоб тим підперти читачеву віру.

Тривоги не згасивши ще в грудях,

Верстає Карл до Орлеана шлях,

Оточений блискучою юрбою,

Де сонце світить золото і зброю,

І радиться про справи з Дюнуа,

Бо з королями завжди так бува:

Вони в нещасті тихі та потульні,

А в щасті горді, бистрі та дошкульні.

Агнеса й Боніфацій-духівник

Позаду їхали. Король щохвилі

На ті принади оглядався милі,

Що бачити своїми тільки звик.

Пан Дюнуа: «Мерщій до Орлеана!»

А Карл: «Мене обійме знов кохана!»

Ясний бастард, що тільки-но й гадав,

Як Франція воскресне знову, горда,

До незначної кріпості Бедфорда

Надвечір безборонно завітав.

До Орлеана зовсім близько звідти;

Король зійшов і каже відпочити.

Обложників комора то була:

Там бог війни, жорстокий та кривавий,

І круглий та рум’яний бог стола

Шукали ревно першості і слави —

Той зброю дав, той їжу та вино,

Втішаючи і Дюнуа й Бонно.

Всі орлеанці того дня зраділи

І пишну дяку Богові зложили;

Те deum, що тягли на односпів³

Усі на чолі з владою міською;

Бенкет для судей, вояків, ченців,

Де хміль усіх на землю повалив,

Єпископ навіть не допив напою;

Яскраві та веселчасті вогні,

Що протинали сутінки нічні;

Народу крики, постріли з гармати, —

Усе з’єдналось, щоб одно сказати:

Одважний Карл до міста підійшов

Утрачене собі вернути знов.

І враз по тих веселощах без краю

Розлігся голос туги та одчаю,

Ім’я Бедфорда на устах луна,

І крик, і кров, і смерть іде страшна.

Англійці, справу зміркувавши потай,

Під хвилю, як французи запальні

«Живе король!» гукали при вині,

Дві ковбаси поклали під ворота, —

Та зовсім не з гатунку тих ковбас,

Що пан Бонно присвячує їм час, —

Ні! Кишки дві, де начинка сипуча,

Готова спалахнути в блискавках,

Таїть загин, руйнацію та жах,

Де гибель заховалась неминуча;

Два прилади, наповнені до дна

Страшним вогнем, що робить Сатана.

Тонкі гноти, проведені уміло,

Вороже військо разом підпалило, —

І враз летять угору, мов тріски,

Стовпи, ворота, засуви, замки.

Тальбот хоробрий кидається з вилом,

Кохання й слава мають перед смілим,

Луве красуні вензель золотий

Прикрашує шолом його ясний, —

Відомо-бо, що та знадлива дама

Героя володіє почуттями,

І тут-таки, на згарищах руїн,

Кохану прагне обійняти він.

Одважний бритт, що виріс серед бою,

Веде англійців бравих за собою.

«Вперед, — гукає, — хлопці-молодці,

Огню й мечу віддаймо стіни ці,

Берім скарби, тих дурнів пиймо трунки

І в їх жінок зриваймо поцілунки!»

Сам Цезар, звеселяючи бійців

Промовами, збудованими струнко,

Сказати краще, певне б, не зумів.

Попід стіною, близько біля брами,

Де вибух землю оповив димами,

З каміння й дерну вал міцний стояв:

Потон його з Ля Гіром збудував.

Заховані були там і гармати,

Щоб у хвилину штурму відбивати

Бедфорда силу кровожерно злу.

Уже Потон з Ля Гіром на валу,

Юрба за ними збройна виступає,

Гримлять гармати, аж земля здригає,

І поклик «бий!» то там, то там луна,

Під вал англійці підвели драбини.

Коли примовкне пісня їх страшна,

Полк за полком угору швидко лине,

Передні задніх тиснуть, щоб мерщій

Роботу дати зброї бойовій.

Хвала недаром скрізь лунала щира

Про мудрощі Потона та Ля Гіра.

На всяку несподіванку війни

Приготували все як слід вони:

Топка смола, кипучий плин олії,

І палі гостроверхі, й довгих кіс

Густий, холодний та блискучий ліс,

Що ніби смерть сама ним володіє,

Мушкети, що жахливий сиплють грім

На голови британців знавіснілих, —

Усе, що вийшло з рук майстрів умілих,

Навіяне і палом бойовим,

І горем, і одвагою, і ляком,

Стає в пригоді рицарям-воя´кам.

Ошпарені, порізані, без ніг,

Без рук летять і скочуються бритти:

Так колосків рядами золотих

Лягає під серпом достигле жито.

Та ба! Нелегко мужніх подолать:

Один упав, а надбігає п’ять.

Як голови у гідри виростали,

Хоч відтинав їх Зевса мужній син,

Отак англійці падали, вставали,

Ішли на кров, на муку, на загин,

І де французька їх рука косила,

Там виникала ще страшніша сила.

Рішмоне гордий! Ти тоді зійшов

На мури, де лилась гаряча кров.

Ішло п’ять сотень люду за тобою, —

Найкращі, найзначніші з городян;

Вони хитались трохи з перепою,

А в головах стояв якийсь туман,

Та крикнув ти: «У вас немає брами, —

Дарма! Рішмон, братове, завжди з вами,

І цього досить. Нумо до борні!» —

І грізно вдарив на війська страшні.

А вже Тальбот, жахливіший од бурі,

Стоїть, як привид, на високім мурі,

І смерть несе одна його рука,

А друга жестом воїнів склика,

І крик «Луве!» (як Стентор він гукає)⁴

Бідаху-президента звеселяє,

«Луве!» — кричать англійці і собі,

Хоч і не знають, що воно й до чого.

О роде людський! Суджено тобі

Кричати завжди з голосу чужого.

Карл у своєму фортику малім,

Англійців теж обложений юрбою,

Сидів похмурий, в роздумі тяжкім,

І не зважався кинутись до бою.

Казав: «Ох, допомоги б воякам,

Що кров за мене проливають там!

Вони ж зібрались короля свойого

Вітати після трудної дороги,

Я дав їм радість, може й волю б дав —

І що ж! Боюся, що і сам пропав».

«Ні, — каже Діва, — це не так, королю.

Наш день настав, і ми здобудем волю.

Ідіть, ударте на ворожий стан

І визвольте нещасний Орлеан.

Хоч мало нас, та ви самі, владарю, —

Це тисяча в єдиному ударі».

Король на те: «Я досі ще й не знав,

Що вмієте ви в лестощі вдаватись!

Собі ціну я сам належну склав,

Та правда ваша — годі зволікатись!

До слави!» — і полинув на коні.

Палають орифлами осяйні,

Гарцюють обіч Дюнуа і Жанна

І скрізь лунає, мов гучна осанна:

«Святий Денис, Карл Сьомий хай живуть!»

Карл, Дюнуа і горда Діва б’ють

Англійську силу, налетівши ззаду.

Так, зринувши над гір тяжку громаду,

Де виникає Рейн або Дунай,

Орел ясний ширяє з краю в край,

І падає з блискучими очима,

З розширеними кігтями міцними

На сокола, що з-під небес ясних

Нещасну чаплю, ніби грім, настиг.

Та як леви, хоробрі б’ються бритти,

Вершать одваги славної дива:

Так прут сталевий, на ковадлі битий,

Нової сили в гарті набува.

Погляньте на героїв з Альбіона

І на бійців нащадка Клодіона!

Сп’янив їх крові ненаситний хміль,

Вони летять, неначе вихор смерті,

Стинаються — і вже стоять, уперті,

Мов скелі, непохитні серед хвиль.

Нога з ногою і рука з рукою —

Тіла бійців напружено сплелись,

І падають, подолані юрбою,

Облиті кров’ю, страшно кленучись.

О, чом не можу в віршах я величних

Подати список дій тих героїчних?

Це право тільки Греції рапсод

Собі здобув — поважно і розлого

Сотати довге плетиво пригод,

Удари всі лічити до одного

І подвиги, що Гектор їх вершив,

Доточувать на тисячу ладів.

Подобатись — це дуже певний спосіб,

Та ба! Тоді зректися довелося б

Про іншу вам пригоду повісти,

Що сталася з Агнесою, брати,

Як друг її в кривавім бився бої

На березі Луари голубої.

У парі з Боніфацієм вона

Верстала путь. Розмова не нудна

Точилась про спокусника лихого,

Що всі гріхи і вся біда від нього,

І панотець в історійках своїх

Не додавав напучувань гірких.

Неподаль до красуні Доротеї

Трімуйль обличчя ніжно нахиляв

І про родинне вогнище шептав,

Про чистий храм любові однієї.

Дорога їхня густо поросла

Трави буйної килимом зеленим:

Така, мабуть, поляна та була,

Де бігла Аталанта з Гіппоменом.

На той квітучий знадившися пух,

До них Агнеса приєднала рух,

А сповідач у тім гурті четвертий.

Зайшло у них про поле слави й смерті,

Про Англію, про любощі, про те,

Як сила скрізь диявольська росте, —

Та мила враз урвалася розмова:

Під землю кінь спочатку порина,

А там їздець, і скрізь лише шовкова

Колишеться і сріблиться трава.

Всі зникли, наче й звіку не бувало!

Так в опері поета-кардинала,

Що слухачі бояться, наче мук, —

Хто не боїться опери нудної? —

Провалюються раз у раз герої

Під землю, в пекло крізь таємний люк.

Монроз, що з того берега Луари

Дивився на Агнесу молоду,

Жадав сказати ніжно й до ладу

Почтиве слово про любовні чари.

Він через міст — і нагло остовпів:

Ні панни, ні її товаришів.

Блідий, як віск, як мармур, він холоне,

Ще крок ступив — і сам під землю тоне.

Поль Тріконель здаля те постеріг,

Летить мерщій Монроза рятувати,

Та й сам зникає, тільки-но прибіг

На місце теє, чарами закляте.

Що ж? Під землею — диво всім дивам! —

Сади розкішні, пишні зеленіють,

Яких не мав Луї Великий сам,

Дід короля, що люблять, бо жаліють.

В садах тих замок чарівний стоїть.

То замок... серце з остраху болить!..

Гермафродит панує там без праці,

Бридкий душею й тілом, як павук...

Яких же там іще зазнають мук

Агнеса, Доротея, Боніфацій?