Орлеанська діва

Скажу, не тратячи даремно мови,

Що юна пара в келії своїй,

Уранці, випивши до дна напій

Солодкої та грішної любові,

Запала в сон цілющий і міцний.

Страшенний шум їх розбудив зненацька:

З усіх боків колишуться вогні,

Блищать калюжі крові престрашні,

На монастир ватага йде хижацька.

То, бач, англійці, на біду лиху,

З французами стялися на шляху.

Отож відходять войовничі галли,

Смертельну зброю стиснувши в руках,

А вороги: «Обернем вас у прах —

Чи виявте, Агнесу де сховали».

Шкода! Агнеси загубили слід

І ті, і ті. Лише старенький дід,

Що пас під гаєм вівці тонкорунні,

Сказав англійцям: «Бачив я красуню,

Краснішу від досвітньої зорі.

Вона ночує в цім монастирі».

Зраділи бритти. «Сумніву немає! —

Всі крикнули. — Агнеса це! Вона!

Нум, браття!» — і ґвалтовно налітає

На монастир юрба їх навісна,

Як на кошару дика вовча зграя.

По келіях, трапезних, по льохах

Вони метнулись, занедбавши сором,

І всі чернички, злякані, в сльозах

Перед несвітським умлівають горем.

Сестра Агнеса і Мертон-сестра,

Сестра Урсула, — ох! біда тяжка їм! —

Вони біжать, охоплені одчаєм,

Хвилюють груди, серце завмира.

Куди ви, голубиці сумноокі?

До вівтаря припали, як одна,

Надіючись, що оборону й спокій

Невинність ваша там знайде ясна! —

Шкода! Як звір напав на вас шалений,

Небесний не поможе наречений.

Що Божий храм для бриттів навісних?

Перед очима Господа й святих

Вони сквернять і вашу честь, і віру,

В якій клялись ви непорочно й щиро.

Звичайно, читачі єсть і такі,

Черниць побожних вороги тяжкі,

Що все ладні на глум і посміх брати

І навіть на Христових дів моргати, —

Нехай собі! — Ой, сестри, лихо вам!

Які ж то муки молодим серцям,

Незайманицям кротким що за муки —

Потрапити ґвалтівникам у руки,

Огидні поцілунки зустрічать

Од варварів, що їм страшну печать

Криваві січі на чоло поклали,

Що прибули для дикої потали,

Що святокрадство з пристрастю злили

І до любові жаху додали!

Дихання їхнє, сповнене трутизни,

Огонь очей і потиск рук залізний,

Колючі бороди, бридкі тіла,

Усе мов каже: смерть сама прийшла!

Це демонів зібрався рід проклятий,

Щоб ангелів небесних ґвалтувати!

Злочинців не спинить, не відігнать, —

І вже красуні з сорому горять,

Уже на Ребонді благочестиву

Наліг Шіпенк роз’ярено і хтиво,

Уже Барклей і сміливий Вортон

До пишної взялися Амідон...

Прокляття, плач, благання і пручання!

Парсон і Бард, шалені від бажання,

Безонь схопили, — жоден-бо не зна,

Що хоч і панна, а панич вона.

Чи ж вам, Агнесо, утекти пригоди,

Яка сестриць невинних облягла?

Адже страждати від своєї вроди

Сама вам доля, певне, прирекла!

Страшний отаман нелюдської зграї

Нахабними руками вас хапає,

І вояки — не тяжко це збагнуть —

Найдужчому найкращу віддають.

Небесних книг параграфи суворі

Кладуть, бува, межу людському горю.

Отож як бритти, в розпалі п’яні,

Грім принесли і пристрасть беззаконну

У саме серце чистого Сіону —

Святий Денис, навиклий у борні

З Георгієм Звитяжцем хитрувати,

Зумів його кмітливість ошукати

І потай з райських вилетів садів.

Але на промінь він тепер не сів,

Одвертість-бо не щоразу годиться;

Ні: він удавсь до бога таємниці¹,

Що скрізь літа, незримий, мовчазний,

І діє тільки в темряві ніжній.

Його шанує і шахрай, і злодій,

Зате стає він мудрому в пригоді,

Він гість палаців і святих церков...

Колись ним слугувалася й любов.

Отож закутав хмарою густою

Дениса він — і рушив до землі

Святий Денис незнаною тропою,

Бокуючи й хитруючи в імлі.

Французів добрих опікун ласкавий

Коло Блуа хоробру Жанну стрів:

Погонич мулів, хоч бридкий, та жвавий,

Приніс її до щедрих тих країв.

Вона благала Бога, щоб дарунок

Їй повернув — чудовний обладунок.

Святий Денис привітно їй кива

І голосно такі рече слова:

«О панно чиста, о могутня Діво,

Призначена наш край урятувать!

Лети мерщій, розбий хижацьку рать,

Що на безгрішних налетіла хтиво!

Перед тобою все лягає ниць, —

Лети ж, рятуй коханих голубиць,

ґвалтованих у храмі пресвятому!»

І Жанна в путь рушає незнайому.

А він за нею, як слуга, спішить

І батогом погонця бадьорить.

Враз Жанна д’Арк серед ватаги стала,

Що преподобниць блудом покривала.

Вона — згадайте — гола прибула.

Котрийсь вояк нараз її примітив,

I неподобна думка опекла

Залитий кров’ю дикий розум бриттів.

Йому здалось, що дівчина, мовляв,

Сама шукає, хто б її обняв.

До неї він — а та з усього маху

Мечем в обличчя вдарила бідаху.

Він покотився, кленучися тим

Французьким словом дивним, чарівним,

Яке про втіху говорити має,

Але, на жаль, і лайкою буває.

На нього наступивши, Жанна так

Промовила до лютих розбишак:

«Спиніться, кляті! Годі, окаянні!

Не опирайтесь Господеві й Жанні!»

Та бузувіри, наче й не до них,

Черничок засідлавши молодих,

Дедалі все завзятіше працюють.

Так іноді уперті віслюки

Скубуть і топчуть запашні квітки,

Хоч як пани та слуги лементують.

Скипіло в Жанни серце запальне!

Іменням Божим гучно кленучися

І знаючи, що поруч — Діонісій,

Вона мечем рубає, коле, тне

По спинах, по потилицях, по шиях

Англійців, щоб од ґвалту відтягти їх.

Один своє якраз-но починав,

Той пильний труд от-от уже кінчав,

Та всіх вона, не розбиравши, косить, —

І кожен бритт без сповіді кона,

Солодкого не випивши до дна,

І душі їхні в пекло чорт відносить.

Ісак Вортон один з-між вояків

Свою ганебну справу закінчив,

Бо найпалкіший серед них удався.

Він од черниці раптом одірвався

I, позу відміняючи свою,

Шолом та панцир, вірні у бою,

Почав на себе сквапно надягати,

Щоб мужню відсіч гордій Жанні дати.

Ласкавче наш, Денисе пресвятий,

Що свідком був баталії страшній,

Дай музі скромній соколині крила,

Щоб розказать, що дівчина вчинила!

Найперше подив охопив її:

«Святий Денисе, — закричала Діва, —

Мій обладунок! О! Скарби мої

Прикрашують це тіло нечестиве!

Так! Мій шолом! Мій панцир! Дивина!»

Таки не помилилася вона:

З Агнеси, бачте, що вояцьку справу

Замісто сукні мусила надіть,

Шандос ізняв усе те вельми жваво,

Аби своє бажання вдовольнить.

Ісак Вортон, слуга його комонний,

Нагяг на себе одяг пишнодзвонний.

О Жанно д’Арк, о цвіте героїнь,

Ти билася за богоданну зброю,

За короля з лілеєю ясною,

За честь і славу попраних святинь

I за черниць, що шанувати треба,

Бо сам Денис благословляв їх з неба.

Тепер він обіч дівчини стоїть

І дивиться у захваті святому,

Як меч її то власний щит крушить,

То креше іскри з власного шолому.

В глибинах Етни, в кузні тій страшній,

Де служники Вулканові працюють,

Буває блиск і гамір не такий,

Коли вони прискорено лаштують

Тяжку гармату богові громів,

Що хоче людям появить свій гнів.

Англієць гордий в панцирі чужому

Ступив назад, — великий подив мав,

Що сотворінню гарному такому

Під лють таку нечувану підпав.

Не міг свою він піднести правицю

На невідому голу войовницю,

Лиш боронився та на посміх брав

Її одвагу й смертоносну крицю.

Святий Георгій в Божому саду,

Прогавивши Дениса на біду,

Зметикував, що наш патрон ласкавий

Далеко десь людські боронить справи...

Туди й сюди метнувсь по небесах

Георгій — ні! Дениса й слід прочах!

Тоді сідлать він каже без вагання

Коня свого, відомого з Писання².

Кінь перед ним, Георгій бистро сів,

Узяв меча і ратище вхопив

Та й лине прудко в простір неоглядний,

Де з-поміж смертних не бував ще жадний,

У те безмір’я дивно-осяйне,

Яке крутиться змушував Рене,

В часток бурхливих незмірянне поле,

Яких ніхто не бачив і ніколи,

У сфери ті, що мрійник їм Ньютон

Крутитись вічно вигадав закон ³

Без компаса й проводиря міцного

Круг порожнечі, отже круг нічого.

Святу Георгій відчувавши лють,

Перелетів за хвилю довгу путь

І опинивсь на берегах Луари,

Де сам Денис лічив дзвінкі удари.

Так бачать люди в темряві нічній

З хвостом огнистим золоту комету,

Що іскри розсипає серед лету

I навіває страх юрбі земній,

Самому папі, королям на тронах,

Віщуючи нестачу в виногронах.

Побачивши Дениса здалеки,

Махнув Георгій з правої руки

Блискучим списом, поборотись радий,

І закричав, неначе з Іліади⁴:

«Денисе кволий, у сварках меткий,

Лякливий оборонче боягузів!

Своїх нікчемних тішачи французів,

Утік ти, щоб народ окривдить мій!

Як? Проти Бога ти стаєш до бою

З ослом своїм та дівчини рукою?

Чи ти не знав, що як прибуду я,

То згинеш ти і Франція твоя?

Мечем своїм я відітну, Денисе,

Голівку зле приліплену твою,

І понесеш ти власний череп лисий,

І врадуєш парафію свою,

Помандрувавши до Парижа вдруге,

Де празник твій святкують ледацюги,

І там простолюд будеш дивувать:

Себе в уста самого цілувать».

Денис тоді, до неба руки знявши,

Почтиво і шляхетно відповів:

«О брате мій, шаноби гідний! Завше

Без роздуму вдаєшся ти у гнів!

Відколи в небі стрівся я з тобою,

Ти тільки й дишеш злістю та пихою.

Подумай сам: чи личить нам, святим,

Кого навикли люди шанувати,

Неславитися розбратом лихим,

Ганебний приклад націям давати?

Святі британські! Чи не годі вам

Чинить гризнею прикрість небесам?

Англійці, в колотнечі знавіснілі!

Ви Богові давно уже немилі,

I скоро він — згадаєте мене —

Святих англійських з раю прожене.

Георгію, бридкої гідний слави,

Що за народ змагаєшся кривавий,

Облиш мене, щоб супокійно міг

Французів боронити я своїх!»

Од гніву хвиля залила червона

Георгієві гордовитий вид,

Поглянув він на Франції патрона

І здумав, що лякливий, як ворона,

І до борні не здатен зовсім дід.

Мов яструб той на голуба в повітрі,

На ворога свого він налетів;

Денис назад, — а в голові прехитрій

План оборони в той же час наспів.

Тож голосно крилатого осла він

Свойого кличе, що повсюди славен,

«Сюди, — гукає, — вірний осле мій,

Рятуй, загину!» — В халепі страшній

Забув Денис про істину відому,

Що неможливо згинути святому.

Осел, покірний панові свойому,

З Італії тоді якраз вертав

(Про це я читачам уже казав).

Денисові він підставляє спину,

Той скочив прудко на свою тварину

І, чуючи хоробрості приплив,

Меча моторно на землі вхопив,

Що коло бритта вбитого валявся,

І з ворогом у лютім герці стявся.

Три рази б’є Георгій поряду

В ту голову, що знала вже біду,

Але Денис удари відбиває

І зброї тиск бурхливий наміряє

На вершника з баским його конем.

Пружиста криця бризкає вогнем,

Блищать мечі, здійнявши веремію,

Обидва прагнуть влучити то в шию,

То в груди, то у святості вінець,

То в місце, що назвати навпростець

Не зважусь я, хоча назвать умію.

Дедалі кожен паленів борець,

Хитався долі темний рішенець,

Аж тут осел озвався довгокрилий —

Ревнув баса, аж вуха заболіли.

Здригнулась неба глибочінь ясна

I по гаях озвалася луна.

Тоді ж ото підступною рукою

Георгієві, славному герою,

Святого носа відрубав Денис,

І геть кривавий покотився ніс⁵.

Георгій, хоч без носа, та завзятий,

Не забарив жорстокої відплати,

Він забожився (лихо чи добро —

Англієць завжди скаже вам: їй-богу)

I те відсік у ворога свойого,

Що Малхові святий одтяв Петро.

Картина ця, осла деручі крики,

І стук мечів, і галас превеликий

Посіяли тривогу в небесах.

Крізь Божу браму, наче дивний птах,

Архангел грізний вилетів, Гаврило,

Він у просторах лине бистрокрило,

Лозину ту тримаючи в руці,

Що виросла на Нілові-ріці,

А Моїсей узяв її в правицю,

Коли топив царя та колісницю

І рать ворожу в глибині морській.

«Це що таке? — гукнув він. — У гидкій

Борні стялися два отці шановні,

Як діти праху, ниці та гріховні?

Лишіть, лишіте дурням та жінкам

Ці пристрасті, — вони не личать вам!

Облиште смертним це ганебне діло —

Калічити один одному тіло,

Рубать носи, роковані на смерть!

Безсмертя чашу, виповнену вщерть,

Вам подано у небі не для того!

Ніс! Вухо! Та побійтеся ж ви Бога!

Вам казано людський гасити гнів

І злагоду та спокій засівати,

А ви, ви для якихось королів

Роздмухуєте полум’я прокляте?

Чи з небом попрощайтеся святим,

А чи словам скорітеся моїм!

Хай буде мир! Георгію! Ану-бо,

Візьміть це вухо лагідненько й любо,

Денисові подайте. А Денис

Одрубаний нехай подасть вам ніс —

І все на місце вернеться належне».

Денис тоді склонився обережний

І носа супротивцеві подав.

Денисові подав Георгій вухо,

І кожен з них «Хай славиться» шептав

Гаврилові, благого повен духу.

На місці вухо; зчервонілий ніс

Там, де годиться, тобто серед виду

Без жодного утруднення приріс;

Спинилась кров, од ран немає й сліду...

Таке-то тіло сильне та міцне

Святим дає приречення ясне.

Тоді Гаврило президентським тоном

Обнятися наказує бійцям;

Денис, христовим пройнятий законом,

Обійми перший простягає сам.

Але Георгій, хоч і теж скорився,

Мурмоче: «Ще помщусь, як не помстився!»

По тих обіймах Гавриїл узяв

Святих за руки, тихих та слухняних,

І з ними в небеса попрямував,

Де ллється нектар для гостей жаданих.

Читачу, головою не хитай:

Чи то ж не так під стіни Іліона

Боги злітали, роз’ярілі вкрай, —

Нелюбим жах, а любим оборона?

Або згадайте, як старий Мільтон

Нам ангелів малює легіон⁶,

Що небо синє кров’ю заливають,

Стрясають світом, горами вергають

І — найдивніше — гучно б’ють з гармат!

Адже й Михайло, Гавриїлів брат,

Колись із сатаною борюкався!..

Тож зовсім ти даремне здивувався,

Що у Дениса з Юрієм святим

Дійшло до бійки на кону земнім.

У небі мир і спокій розіллявся,

Та не було спокою на землі,

Де за корону бились королі,

Де добрий Карл, що до кохання вдався,

За милою своєю побивався.

Одважна Жанна зброю піднесла

І тне Вортона в теє грішне тіло,

Що на блюзнірство піднялося сміло...

Той пада... Кров із рани потекла,

А дух його у безвість одлітає

І всіх святих навсебіч проклинає.

Черниці всі, побачивши в ногах

У героїні труп його кривавий,

Побожним ходом проказали «Ave»

І додали: «Ти справедливий шлях

Обрала, Діво, для свого удару:

Хто чим грішив, на тім прийняв і кару».

Благочестива Ребонді-сестра,

Зґвалтована у вівтарі святому,

По кривдникові плаче молодому

Та молиться, та скоса позира

На те, що бритт згубив уже навіки:

«Ой гріх же, гріх! Та ще який великий!»