Орлеанська діва

О сестро смерті, що зовуть війна,

Атропи дочко, розбишацтва право,

Якому дано героїчну славу, —

Ти чиниш лихо до кінця і дна!

Ти море й поле багряниш крівлею.

Коли ж іще з жорстокістю твоєю

Амур з’єднається, і та рука,

Що ніжно так і гріє, і стиска,

Меча затопить у кохані груди,

Коли, під хвилю темної облуди,

Смерть заподіє рицар тим устам,

Де ще горить солодкий слід любові,

Ладний за краплю дорогої крові

Своїм юнацьким заплатить життям,

І бачить, як згасають очі милі,

Що чарували в пристрасній несилі, —

Таке видовище для чулих серць

Іще страшніше, ніж останній герць

Вояцтва, що на смерть іде завзято,

Від короля за те узявши плату.

Здобувши знов ума зрадливий дар,

Його французький ужива владар

На те, щоб із підданцями своїми

Ганять за небезпеками новими.

Прямує він із почтом золотим

До города, де в замку кам’янім

Велика й щедра Марсова скарбниця.

Там і мечі, й списи, і гаківниці,

І подарунок пекла, нам на страх, —

Гармати у погрозливих рядах.

Уже здаля виднілись вежі чорні.

Мандрівники хоробрі та моторні

До них завзято линули учвал.

Лише Трімуйль, чий благородний пал

Довіку славен буде поміж нами,

З дороги збився, до своєї дами

Схиляючись і полум’ям розмов

Освідчуючи вогняну любов.

В долині, де струмок шумів студений,

Де кипарис підносився зелений,

Як піраміда, — він уже сто літ

Розвеселяв увесь окольний світ,

Була печера; там стрункі наяди

З сильванами ховались для відради.

Там чисте і прозоре джерело

Каскадами примхливими текло,

Стелились трави, як розкішний килим.

Стрункі жонкілі із жасмином білим

Немов шептали пастушкам: прийдіть

До нас мерщій, щоб солодко спочить

На цьому ложі, гідному Амура.

Чутлива пуатвинцева натура

До серця тії заклики взяла¹.

І місце, й час, і повіви тепла

Та свіжості, і любки образ милий

Жадобу нестриманну пробудили.

З могутніх коней враз вони зійшли

І на зеленім муріжку лягли,

Зриваючи і поцілунки, й квіти, —

І німфи, заглядаючи крізь віти,

В долоні їм плескали без кінця.

Все птаство, від орла до горобця,

З їх прикладу навчалося любити.

В тім самім лісі, близько відтіля,

Була каплиця. Там напередодні

Шандосові останки, вже холодні,

Сира навіки прийняла земля.

Два панотці, одягнені у біле,

Як звичай і закон їм приділя,

Над довгим De profundis там потіли.

Поль Тірконель там і собі стояв:

Хоч церкву він не дуже полюбляв,

Та пам’ять друга цінував високо.

Вояки, загартовані в боях,

Нестриманому віддані пороку,

Вони з Шандосом мали спільний шлях,

Цураючися ніжності й любові.

Шандоса він, проте, любив, як міг, —

І слово дав розлити море крові

За того, хто від галльських рук поліг.

Він бачить у віконце: пара коней

На мураві пасеться без припони;

Біжить до них... Злякалися вони —

І чвалом до тієї гущини,

Де Ля Трімуйль, обнявши Доротею,

Про все забув за пристрастю своєю.

Чужому щастю ворог з давніх літ,

Заскреготав зубами страшно бритт

І крикнув: «О поріддя нечестиве!

Для безсоромних любощів своїх

До того саме місця забрели ви,

Де наш герой на вічний спокій ліг!

О сміття двору, що стида не має!

Коли англієць чесний умирає

Від рук ворожих (рідко це бува), —

Вам з радості п’яніє голова,

І ви, кому британське все немиле,

Цілуєтеся край його могили!

Безчесний рицарю, що лиш бабам

Служити годен, ніжний та ледачий,

Скажи: невже твоїм далось рукам

Убить того, за ким народ наш плаче?

Чому ж ти ніби в рот води набрав,

Чому в свою коханку очі вклав?»

«Ні, не мені судилась тая слава, —

Француз йому шляхетний одказав. —

Керує в бої Божа сила права,

І хоч з великим вашим вожаєм

Я справді перший змірявся мечем,

Витримуючи напад, як годиться,

Та вмер він од щаслившої правиці.

Зате сьогодні вже черга моя:

Нахабу-бритта покараю я».

Як вітер, що спочатку тихо віє,

Шепоче в прибережних комишах,

А потім, розгулявшися, шаліє

І на природу навіває страх, —

Так Ля Трімуйль із хмурим Тірконелем,

Одваги упиваючися хмелем,

Глузливими погрозами пекли

Один одного. Рицарі були

Без панцирів і без шоломів навіть.

Усе, що тисне, обтяжає й давить,

Французький воїн з себе поскидав,

Готуючись до любосних забав.

Тож меч і спис та всяка інша зброя

Лежали побіч нашого героя,

Бо й справді: для любові нащо спис?

Поль Тірконель — той, думалось, і зріс

Озброєний, — а скинув у каплиці

Свій панцир, свій шолом та рукавиці,

На зброєносця залишивши їх.

Був тільки меч у піхвах золотих

При боці в нього, як товариш добрий.

Його добув він. Ля Трімуйль хоробрий,

Палкий відчувши на зухвальця гнів,

До зброї кинувся без довгих слів,

Схопив її, лютуючи без міри,

І скрикнув: «Ось я зараз покажу,

Потворний і жорстокий лицеміре,

Як сунуть носа у любов чужу!»

Сказав — і герць розпочина шалений.

Так, ужахнувши весь фрігійський край,

На Гектора ударив Менелай

Перед лицем провинної Єлени¹.

Від Доротеї криків жалібних

Печера, гай, повітря задрижало.

Ніколи ще так серце не кохало,

Ніколи досі від тривог таких

Не билося. «О Боже! Де пила я

Солодку втіху, де зазнала рай, —

На мене втрата милого чекає!

Трімуйлю мій! Ти, варваре, стривай,

Мене убий мечем своїм, почваро!» —

Простягши руки, кинулась вона,

Не боячися смертного удару,

Між вояків, як блискавка ясна.

Вже груди милого алебастрові,

Ті ніжні груди, той гарячий шовк

Забагрянив широким струмнем крові

Поль Тірконель, розлючений, як вовк.

Француз, від тої рани роз’ярілий,

Смертельну зброю розмахнув щосили, —

Та Доротея поміж них була.

О небо! О боги! О доле зла!

О, хто з земних коханців прочитає,

Сльозами не зросивши цих рядків,

Що красень, рівного кому немає,

Чиє чуття мов океан безкрає,

Рукою власною кохану вбив!

Смертельне лезо, лихоносна криця

Прошила серце, любощів житло,

Що лиш для нього пишно розцвіло;

Вона упала, як підбита птиця,

Трімуйля кличе... А холодний жах,

Смертельний жах прекрасну повиває,

Могильна ніч стоїть уже в очах.

В останній раз вона їх відкриває,

В останній раз безсила вже рука

Коханця пестить, гладить і стиска, —

А вже душа від неї відлітає,

І, клянучись, прощається вона

З тим, з ким ділила запальне кохання,

І тихо пробриніли, як луна,

«Люблю, люблю...» — слова її останні.

Шкода! Трімуйль нічого вже не чув,

Не бачив. Смерті морок лютий

Над ним страшними крилами війнув.

Лежить вояк, безсилий і зітхнути,

Його коханка кров’ю облива, —

А він лежить, як скошена трава...

Побачивши картину цю жахливу,

Поль Тірконель закам’янів, завмер;

Суворого англійця лиш тепер

Діткнули жалощі, йому на диво.

Так Атлас, кажуть, що жалю не знав,

Колись горою кам’яною став².

Тож милосердя, що природа-мати

В глибінь людського серця посила,

Щоб пристрасті суворі пам’якшати,

Розбило кригу лютості і зла.

Бритт кинувсь рятувати Доротею, —

І два портрети на грудах у неї

Знайшов: дві міньятюри золоті,

Що свято берегла вона в житті.

На першій був з блакитними очима

Її Трімуйль; його прекрасний вид

Цвів гордощами ясномолодими,

Являючи й любові ніжний слід.

Зітхнув англієць: «Він любові вартий...»

Але який відчув страшний удар ти,

О Тірконелю, другий медальйон

Побачивши? Чи це не дивний сон?

Твої ж бо власні риси на портреті.

І він згадав, як милій Кармінетті,

Коли в Мілані-місті пробував,

Цілунки з уст рум’яних ізривав

(Була вона до бриттів несувора).

Згадалося — немов було це вчора, —

Як од’їздив він звідти, як вона

Із ним прощалася, вже вагітна,

А він їй дав при тій сумній годині

Свого портрета, що митець Белліні³

Уміло вивів пензлем чарівним.

Так-так! Усе майнуло перед ним.

Ох! Кармінетта — Доротеї мати,

А батька, батька — Тірконелем звати!

Він гордий був, суворий, крижаний,

Та людяність утратив не до краю.

Коли натурі випаде такій

Глибока чаша муки та одчаю, —

Вона сильніше їх пережива,

Ніж той, хто скаржиться не раз, не два

З пустих причин: я мучусь, я страждаю!

Згорає легко висохлий комиш,

Та мідь і сталь палають гарячіш.

Його дочка — ця дівчина убита,

Залита кров’ю, смертю оповита!

Він дивиться на неї, гордий бритт,

І вперше плаче, відколи на світ

Родився, облива її сльозами

І стогне, аж луна іде лісами,

Клене війну й фортуни дар лихий —

І пада сам, неначе неживий.

Від зойків тих Трімуйль розплющив очі,

Побачив день, і здався день йому

Темнішим від захмареної ночі.

Свою коханку бачить він німу,

Меча свого з грудей їй вириває,

І ставить меч, де стелеться трава,

І на вістря безжальне упадає,

І Доротею кров’ю залива.

На крики Тірконелеві журливі

Гурт челядинців і попів біжить;

Так само вдачею немилостиві,

Вони, проте, розчулилися вмить.

Пан Тірконель, якби не їх помога,

Так само був би полетів до Бога.

Свій розпач трохи вгамувавши, він

Велить покласти пару нещасливу —

Трімуйля й дівчину його вродливу

На довгі ноші з ратищ, із дрючин.

У табір королівський їх відносять

Солдати і слізьми дорогу росять.

Поль Тірконель, що меж не знав ні в чім,

Прокляв життя по випадку такім.

Зненавидів жіноцтво він, природу

І все, що спричинило ту пригоду,

Сів на коня і вирушив без слуг,

Темніший від погрозливої хмари,

Самій німоті та скорботі друг,

Шляхом паризьким з берегів Луари.

Прибувши до Кале, на кораблі

До батьківської він пливе землі,

Святого Бруно там приймає схиму⁴;

Там поміж ним і справами земними

Стає високе небо за стіну;

Поринувши у самоту сумну,

Він од людей, од себе утікає,

Суворо постить довгу низку літ,

Смиряє плоть, ні з ким не розмовляє,

Проте безбожним так і кинув світ.

Коли король, Агнеса, горда Жанна

Побачили той похід жалібний,

Коханців двох, що залишили рано,

Такі вродливі, любий шлях земний,

Залитих кров’ю, курявою вкритих, —

Усі тоді заплакали по вбитих,

Усіх жахнув фортуни вирок злий.

Ридала менше стародавня Троя,

Як смерть скосила Гектора-героя,

І мертвого прославлений Ахілл⁵

Ласкаво, ніжно волочив крізь пил

По трупах, серед стогону і страху,

За колісницею, на мотузку:

Там бог зоставив жити Андромаху,

Лиш мужеві пославши смерть тяжку.

Агнеса ніжна, тремтячи всім тілом,

До Карла пригорнулася в ту мить

І каже: «Любий! Таж із світом білим

Нас також доля може розлучить!

Нехай же тільки так вона велить,

Щоб я, прекрасна тілом і душею,

Була й по смерті милою твоєю!» —

На мову цю, що сіяла в серцях

Скорботу ніжну та безсилий жах,

Хоробра Жанна, взявши тон суворий,

Промовила: «Так, сталося нам горе,

Та не жіночим стогоном, плачем,

Не зойками, не криками сумними, —

За благородних смерть грізним мечем

З англійцями сквитуймося лихими.

Погляньте, о королю! Орлеан

Іще від крові димом оповитий:

Її найкращі з ваших громадян

За вас не побоялися пролити,

Покірні руху вашої руки.

До зброї ж! Уперед вести полки

Повинність королівська. Тільки нею

За Ля Трімуйля та за Доротею

Британцям можна гідно відплатить.

Агнесо ніжна, годі, не тужіть,

Коханця не розчулюйте сльозами.

Обов’язок високий перед вами:

Додать йому вояцької жаги,

Щоб славен був король між королями».

На те Агнеса: «Ох, нема снаги».