Орлеанська діва

Ламке і тіло, і душа в людини,

На доброчинність віри не кладіть;

Прекрасна ваза, та, на жаль, із глини:

Розбити легко, а тоді зліпіть

Із сотні черепків сосуд єдиний!

Облудна мрія, нездійсненний сон,

Щоб вазу ту не вкрила жодна пляма!

Візьмім до прикладу хоч би Адама,

Згадаймо: ветхий Лот, сліпий Самсон,

Святий Давид і мудрий Соломон,

І всі жінки, відомі й невідкриті

В Старому та Новому Заповіті,

В історії та міфах, знали гріх!

За це охоче я прощаю їх,

Не серджуся за їхні примхи ніжні,

За хитрощі та за смаки розбіжні,

Проте скажу, що деяких смаків

Нізащо б я красуням не простив.

Не раз, буває, мавпу волохату,

Товсту, бридку, потворну, карлувату

Вони голублять, мов хорошуна.

Оце-то непрощенна вже вина!

Вартніший, може, наш осел крилатий

За фертика, що зна лиш танцювати.

Прекрасна стате, свій натхненний спів

Одній тобі лише я присвятив,

Тож розкажу, що довелось зазнати

Хоробрій Діві, як вона була

Сп’яніла з хитрих залицянь осла.

Це не мені, а мудрому Трітему

Належить оповідь на дивну тему.

У вічній тьмі проклятий Грібурдон,

Страшний і в казані своїм кипучім,

Кляв на огидний та блюзнірський тон

Той день, як Діва палашем блискучим

З плечей у нього голову зняла:

Жадоба помсти клятого пекла.

Одно кричав він: «Батьку Вельзевуле!

Вчини, щоб Жанну, зрослу в боротьбі,

Гріхом земні спокуси огорнули.

Це справа честі, батьку, далебі!»

Аж тут у пекло, дишучи злобою,

Бридкий Гермафродит упав стрілою,

Окроплений свяченою водою:

Шукать поради жаба та гидка

В чортячого поклала ватажка.

Отож утрьох взялися міркувати,

Як Діву спокусить. Ох! Слід сказати,

Що й двох для дочок Єви забагато.

Відомо їм було давно уже,

Що Жанна під спідничкою своєю

Ключі від Орлеана береже

І що врятує Франції лілею

Невинністю дівочою вона.

На вигадки удався Сатана;

Тож лине він між приятелі-бритти,

Щоб на землі ту справу дослідити

І винюшити, в настрої якім

Сувора Жанна, ненависна їм.

Король, Бастард, Агнеса, Боніфацій,

Осел, Бонно і Жанна молода,

Щоб допомоги збройної діждаться,

Заїхали в фортецю. Ні сліда

Там не було від вилому страшного:

Замурували все, і тим дорогу

Британським воякам перетяли.

Та вояки британські відійшли,

І наш король, Бедфорд і городяни —

Ті там, ті там — кладуться спати рано.

Тремтіть, о музи! Дивну дивину

Розповідати зараз я почну.

А ви, читальники, кому від Бога

Назнаменована чистота строга,

Бастарда і Дениса восхваліть:

Вони гріховну одвернули мить.

Я обіцяв колись вам розказати,

Хто, власне, був отой Пегас ухатий,

Що Дюнуа і Жанну д’Арк носив

Проти непогамовних ворогів,

Яких боялись королі й дівчата.

Ви знаєте: на крилах золотих

В Ломбардію літав він із героєм;

Вернувсь відтіль — та ревнощів чудних

Зазнав і розлучився з супокоєм:

Хоробру Діву мавши на сідлі,

Відчув огонь у серці він свойому,

Огонь, що сяє світочем в імлі

І що дає життя всьому живому,

Виповнюючи землю й небеса.

Це полум’я священне пригаса:

Його частину більшу для Пандори

Взяли боги; відтоді людям горе!

Зносився світоч, і кипуча кров

Недосконалу зраджує любов.

Огню того палючого тепера

Не появля Уранія Венера,

І те божисте, вічне джерело,

Що на землі струмуючи текло, —

Аркадії блаженної химера.

О, селадони, що рої дівчат

Вас путами із квітів повивали!

Нехай усі: і радник, і прелат,

Полковники, артисти, кардинали,

Усі, кого безумив аромат

Солодкої, жагучої любові,

В цій справі не звіряються ослові!

Про золотого чули ми осла

І про його метаморфози дивні,

Та знаємо — людина то була,

І нашому нітрохи він не рівня.

Абат Трітем, кому педант Ларше¹

В ученості далеко поступився,

Аж сполотнів, подумавши лише,

Яким чуттям вухань наш запалився,

І довго слів таких не міг найти,

Щоб людям ту пригоду повісти.

Тонке перо між пальців затремтіло

І випало, — та знову благодать

Вернулася, як про нечисту силу

Узявся він спасенно міркувать.

Диявол, як відомо, має фахом

Тенета ставити земним комахам

І спокушати бідний рід людський.

Цей батько лиха, мудрий і страшний,

Побачив раз, як наша мати Єва

Була біля заказаного древа,

І яблуко пізнання їй підніс²,

А може, й гірше що зробив їй біс, —

І бідолашну вигнано із раю.

Від того дня жіноцтва любу зграю

Узяв під провід хитрий Сатана.

Абат Трітем нехибно цеє зна.

Послухайте ж його оповідання

Про Жанну, про ослове залицяння —

І добре посоромте ревуна.

Дебела Жанна, з лицями, як вишні,

Лежала на постелі пуховій

По сні живлющім, — і згадалось їй

Життя її та всі діла колишні.

Перебиравши подвиги тяжкі,

Вона забула про свого патрона:

У марнославстві люди всі такі;

Взяла тоді Дениса лють законна,

І дівчину на декілька хвилин

Лишив без ласки та опіки він.

Святий хотів їй навіч показати.

Яка їй без заступника ціна,

І довести їй, що повинна мати

Усяка із жінок опікуна.

І от уже стоїть диявол обіч,

Підстерігаючи жадану здобич.

Упасти в гріх — то ж тільки мить одна.

Спокусник, що нічого не минає,

Аби вершить лихі свої діла,

Вселяється в крилатого осла,

Людської мови звіра научає,

Пом’якшує його жахливий бас

І втаємничує в мистецтво дивне,

Яке Бернар оспівує у нас,

Як в давнину Овідій богорівний³.

Забув осел, що в світі сором є,

З хліва біжить він навпростець до ложа,

Де все життя перебира своє

Цієї книжки героїня гожа.

Він солодко їй шепче, що вона

Славетна: над усіх земних героїв,

А вродою — троянда чарівна.

Так змій отой, що Єву знепокоїв,

На відповідний трапивши момент,

Передовсім сказав їй комплімент.

Тут визнати годиться нам, панове,

Що лестощі — дорога до любові.

«О небо! — закричала Жанна д’Арк, —

Це дивина, святим клянусь Лукою!

Осел говорить мовою людською,

Ще й добре, хай святий посвідчить Марк!»

А він, схиляючи свої коліна,

«Ти, — каже, — дивуватись не повинна.

У Ханаані, де поганський храм,

Мене зростив відомий Валаам,

Що був жерцем найстаршим того храму.

Та я — єврей, і вчасними словами

Прокляття від народу одвернув,

Яке мій пан ладен наслати був.

Господь мене нагородив за теє,

Пославши до Єноха в Іудеї.

Новий хазяїн дар безсмертя мав;

Тож Паркам він негайно наказав,

Щоб ножиці суворі їх не сміли

Мій вік мені перетинати милий.

Життя моє прослалось, як весна,

Що їй кінця ані межі не знати;

Господар мій пустив мене гуляти

По вольній волі, та була одна

Тій волі необмежній перепона:

Кохатись цілковита заборона.

Ох! Для осла це страховинна річ!

Я міг собі брикати день і ніч,

Усім на світі серце веселити,

Опріч одного: я не міг любити.

Слухняніший, ніж праотець Адам,

Що яблучко іззів, собі на лихо,

Я гору взяв над буйним почуттям

І приписові підкорився тихо.

Замовкла плоть; цій справі помогло

Те, що ослиць ніде там не було, —

І жив невинними я почуттями

Поміж такими, як і сам, ослами.

Коли з Еллади Бахус-Діоніс

І тирс, і п’яні радощі заніс

У край, де Ганг священний протікає,

Служив тоді йому за сурмача я.

Індуси, мудрість маючи від нас,

І нині ще пригадують той час.

Сілен та я — прославлені герої⁴

Тієї експедиції гучної.

Так само через мене між людей

Уславився широко Апулей⁵.

Коли, нарешті, всім французам ворог,

Георгій у небесній вишині,

Злюбивши над усе воєнний порох,

Став їздить на англійськім скакуні,

Коли Мартин, плащем своїм відомий⁶,

Добув коня, який не знає втоми, —

Святий Денис, суперникам на зло,

Взяв і собі тварину під сідло.

Мене обрав патрон ваш задля того

І пишні крила ці подарував;

Я з псом святого Роха другував⁷

І з підсвинком Антонія святого

З емблемою чернецтва геть усього.

Був чищений я згреблом золотим,

Амврозією, нектаром живився...

Та що це, Жанно, як рівняти з тим

Чуттям, яким тепер я окрилився!

Що та свиня, Денис, Георгій, пес

Проти красуні, вартої небес!

Повірте: мавши на віку багато

Блискучих та славетних хазяїв,

Нікому ще так вірно слугувати,

Як вам, о зоре ясна, я не хтів.

Відтоді, як сюди прибув із раю, —

Живу лиш вами, вас лише кохаю.

Та ні, я знов на небі! Діво, знай:

В очах твоїх мені сіяє рай!»

На мову цю, признатися, зухвалу

Розсердилася Жанна непомалу:

Любить осла! Йому віддати цвіт,

Якого не зірвав ні галл, ні бритт,

Дівочу честь не викрали якої

Погоничі і Франції герої,

Невинність, чисту, як нагірний сніг,

Що через неї сам Шандос поліг!

Проте... Що за осел, о Боже правий!

Чи ж гірший він за кізоньку струнку,

Що калабрієць водить у вінку?

Ні! Геть, спокусо! Відсахнись, лукавий! —

Такі думки, як буря вогняна,

Їй сколихнули душу всю до дна.

Так іноді води й небес тирани,

Вітри шалені, злившися в циклон,

Несуть кораблик через океани

На Яву, на Суматру, на Цейлон,

То в небеса суденце підкидають,

То об каміння попідводне б’ють,

У вир безодній, ревучи, вкидають

І знову з пекла в височінь несуть.

Лукавий хлопчик, що в свою обладу

Забрав людей, царів, богів, ослів,

Натягши лука, вже сміявся радо

Отій раптовій зміні почуттів.

І справді, Жанні видалася мила

Та пристрасть, що її вона збудила

Принадами своїми ув ослі —

Тварині, найгрубішій на землі.

Уже вона до нього простягає

Правицю — і раптово віднімає,

Вся зашарівшись, як зоря ясна.

Нарешті так промовила вона:

«Мій любий осле, марна то надія!

Згадайте, що нерівня ви мені.

Чиню велику справу на землі я,

Мету прекрасну бачу вдалині.

Лишіть! На мене Франція чекає!»

На те осел: «Любов усіх рівняє.

Згадайте Леду: лебедя вона

Любила, а не втратила пошани⁸;

Хто Пазіфаї дорікати стане⁹,

Що бугая, як теє всяке зна,

Вона над славних рицарів воліла?

Взяв Ганімеда птах-орел на крила,

І в образі конячім бог морів

Філіру чарівну приворожив».

Веде свої він далі теревені.

Сам чорт, як автор міфів та байок,

Тих прикладів нанизує разок.

В цім до осла подібні наші вчені.

Та поки ллються ніжні ті слова,

В сусідньому покої Дюнуа

Прокинувся, прислухався... О Боже!

Та хто ж це там таке співати може?

На рівні ноги скочив паладин:

Що за суперник? Хто і звідки він?

Підбіг, поглянув... О небесна сило!

Вухатий кавалер! Чи це ж бо він

Насправді бачить? Чи не обмарило?

Отак Венеру, зроджену для втіх,

Вулканова мережа упіймала,

Коли вона, перед богів усіх,

Під Марсом геть голісінька лежала.

Та Жанна ще не втратила вінка;

Святий Денис її не відступився.

Уже загибель їй була близька,

Та вчасно він на теє нахопився.

Великий гнів Незайману пойняв,

Вернулася до неї самовлада.

Так воїн, що на варті задрімав,

Коли почує: «Гей! до зброї! зрада!» —

Прокинеться, вихоплює меча

І ворога рубає з-за плеча.

Деборин спис, намоклий злою кров’ю,

Стояв у дівчини при узголов’ю:

Її в біді не раз він рятував.

Вона до списа. Сатана не мав

Ніякої супроти нього сили.

Бастард і Жанна кинулися сміло

На вуханя, і так він заревів

Тікаючи, що в Нанті розбудив

Луну. Осли, що в Пуату стояли,

На голос той страшний відповідали.

Утік диявол, та знайшов нове

Для себе він, на зло французам, діло.

До президентші, славної Луве,

Він лине в Орлеан, у пишне тіло

Її вселяється і шепче їй

Лукаві речі в темряві нічній.

Була це тонко ведена робота.

Любила пані мужнього Тальбота,

Тальбот одважний божествив її.

Тож мудрий біс, хитріший від змії,

Намовив пані браму відчинити,

Щоб увійшли посеред ночі бритти

І Орлеан, не бившися, взяли,

А тим би і йому допомогли.