Орлеанська діва

Не бачу я в історії землі

Героя, мужа чесного, пророка,

Християнина, вірного глибоко,

Що доля не окривдила б жорстоко,

Заздрісники чи ошуканці злі.

Зазнав багато горя і страждання

Мій добрий Карл, відколи світ уздрів,

З колиски мав лихе він виховання,

Бургундець потім капості чинив ¹ ;

Позбавив батько прав його спадкових;

Парламент при Гонессі викликав

Його до зали вироків судових ²;

Британець лілії його украв;

Спізнявся на церковні він одправи,

Ба й на обід, блукавши по світах;

Коханка, дядько, мати, друг лукавий³,

Всі зраджували в мирі і в боях;

Англійський паж перехопив уміло

Його Агнесу; пекло вогняне

Гермафродита з ланцюга спустило,

Щоб у безумство впав король страшне;

Він жив у кривді, серед мук і страху,

Все витерпів — і Бог простив бідаху.

Французи наші, вирвавшись із стін,

Де пан Бонно, Агнеса й паладини ,

Були всі пошаліли, як один,

Од витівок чортячої дитини,

Під лісом тим свою верстали путь,

Що Орлеанським нині люди звуть.

Несміло ще Тіфонова дружина

Лила проміння на поля нічні, —

Аж примічають: постаті чудні,

Вояки в спідничках лиш по коліна

З’явились раптом; на грудях у них

Три леопарди між лілей струнких⁴.

Мерщій король свого коня спиняє

І невідомих пильно розглядає;

Бастард і Діва — уперед, на шлях;

Агнеса шепче: «Утікаймо, милий!..»

Та Жанна бачить: люди в ланцюгах,

По двоє сковані, заманячили.

«Ой! — скрикнула. — Це ж наших вояків

Загін англійський у полон схопив!

Повинність наша — їх урятувати!

Гей, Дюнуа! А покажім-но, брате,

Бастарда смілість, діви Жанни гнів!»

І кинулись, узявшися до зброї,

На вартових без роздуму обоє.

Одвага їх така страшна була,

Такий жахливий вигляд у осла,

Що вояки, чи як там їх назвати,

Метнулись, мов собаки, утікати.

До визволених Жанна під’їздить,

Вітає їх: «Подяку ви зложіть

Законному своєму королеві,

Що від англійців вас урятував;

Цілуйте руку; з нами підете ви

Його спадкових боронити прав».

Що ж рицарі на ту ласкаву мову?

Похнюпились, зітхають загадково,

Ні пари з уст... А правда, читачі,

Цікаво вам, кого піднять мечі

За трон французький Жанна закликає?

То шахраї, найгидші в цілім краї,

Засуджені, як кодекси велять,

На спині в Амфітріти веслувать:

Це їхня одіж певно виявляє.

Зітхнув король, поглянувши на них.

«О горе! — каже. — Серце мука тисне,

Що племено британців ненависне

Господарює у краях моїх!

З їх імені тут суд іде й розправа!

За них у церкві чинять молитви!

З їх волі на галери йдете ви,

Мої підданці! О, яка неслава!»

Жаліючи огидних волоцюг,

Ласкаво він наблизився, як друг,

До молодця, що перший був між ними.

На світі мало з пиками такими

Мерзотників. Кошлата борода

На підборідді довгому буяє;

В очах нема ні честі, ні стида,

І слова правди на устах немає;

Так і здається, що в рудих бровах

Ховається злоба, безчестя, зрада

Блюзніра, геть загрузлого в гріхах;

У піні рот, скрегочуть вічно зуби.

Тож цей шахрай, такий на вигляд любий,

Побачивши французів короля,

Зробився тихий, смирний, як теля,

Мов на молитву, склав потворні губи.

Так пес лихий, що кров горить в очах,

Що аж реве, охриплий з лютування,

Хазяїнові стелеться в ногах

І лиже руки, сповнений бажання

У нього вибрехати хліба шмат.

Так чорт, Люцифера самого брат,

З пекельних нетрів рушивши в дорогу,

Хвоста свого ховає поміж ноги

І до черниць, тихіший від ягнят,

Крадеться, щоб побожністю своєю

Діскрету знадити чи Доротею.

Зчарований мерзотником брудним,

Король прихильно розмовляє з ним’

І додає бадьорості словами:

«Скажи мені, відкіль і хто ти саме,

Як опинився в горі отакім,

Що нині суд послав тебе суворий

На каторзі блукати через море?»

Засуджений на скромний каже тон:

«Із Нанта я, зовуть мене Фрелон,

Королю добрий. Віруючи щиро,

В монастирях свою кріпив я віру

Не день, не два. Цураючись забав,

Про діток я найбільше в світі дбав.

Життя своє чесноті присвятив я.

В Парижі, на Майдані Немовлят,

Щоб каявся лихий і супостат,

Сатири і посланія творив я.

Їх купував недешево Ламбер;

Я знаний був на цілий плац Мобер,

Усі мені належне віддавали.

Щоправда, лихослови закидали,

Немовби й мирянином, і ченцем

Не завжди був з безгрішним я лицем.

Дарма! Суддя мені — лиш власна совість».

Таку зворушливу почувши повість,

Промовив Карл: «Утішся, друже мій,

Покинь свій страх, скажи мені одверто,

Чи люди ці, що з ними йдеш тепер ти,

Всі теж чесноті віддані святій?»

«О, — каже той, — усіх я добре знаю,

За кожного життям відповідаю.

Усі ми в формі вилиті одній.

Тут маєте абата ви Гюйона⁶;

Особа це, їй-богу, чарівна, —

Не схожа на порушника закону,

Шаленця, забіяку, брехуна.

Ось пан Шоме, що вірнощі безкраї⁷

Під незугарним виглядом ховає,

Ладен за благочестя й під різки.

Ось пан Гоша, — йому святі книжки⁸

Відомі краще, ніж усім равинам.

Он адвокат, що всім би вів перед,

Якби не був небесній правді сином.

Це Сабатьє. Язик у нього — мед⁹.

А розум! А душа яка у нього!

Хоч він продав господаря свойого,

Та грошей зовсім небагато взяв

І тим вину усяку з себе зняв.

Як я, він мав прибутки від писання.

Чи це ж бо зле? У кожного свій хист.

Ми вам служити будем до сконання:

Вінчає нині тих лавровий лист,

Хто лізе у болото без вагання.

Нам заздрять, ми-бо слави досягли.

Так завжди із героями гучними,

З поетами, пророками, святими:

Усі вони тернистий шлях пройшли.

Ах, пане мій, це ж знаєте давно ви!»

Під час солодкої цієї мови

Набачив Карл іще двох диваків,

Що кожен з них обличчя затулив.

«Хто, — він пита, — ці люди соромливі?»

«Це, — лепетун тижневий одповів¹⁰,

Два мужі, над усіх благочестиві,

Окраса вимушених моряків.

Ото — Фантен, вельможам проповідник¹¹,

Їм вірний раб, прихильний і до бідних;

Живих на правди путь він наставляв,

А щоб добро чинити для безрідних —

На сповіді вмирущих окрадав.

Он там — Брізе, черницям друг ласкавий¹²;

До їх принад не був охочий він,

Та грошові владновував їм справи,

Дукат у них забравши не один

В ім’я Господнє. Гроші — то дрібниця,

Та грішним попускати не годиться.

Останній серед гнаних на Марсель —

Моя підпора, брат і друг Бомель¹³.

Серед моїх прихильців найпідліший,

Найвідданіший він і найвірніший.

Забутливий, він іноді і вдень

Залазив стиха до чужих кишень,

Віддавшися душею пану Богу.

Зате перо метке та бистре в нього!

Він знає, що для простого ума

Над правду лиха більшого нема,

Що світло істини — річ небезпечна.

З таких причин оця людина ґречна

Взяла брехню в писаннях за закон

І завжди чеше на фальшивий тон.

Я ж, пане мій, вам правду повідаю:

Єсте герой ви, славний між усіх, —

Хай буде це відоме в край із краю.

Прийміть мене й товаришів моїх,

Окривджених, окритих поговором,

Своєю ласкою зогрійте нас.

Ми будем вірним, незрадливим хором

Вам славу воздавати повсякчас».

Тут він зложив казання патетичне

Проти англійців, за закон салічний,

Доводячи, що він би й без боїв

Од варварів країну свободив.

Припало це до серця королеві,

І той пообіцяв газетяреві,

Ласкаво усміхаючись, як брат,

Що всіх бере під свій протекторат.

Агнеса, будучи цьому за свідка,

Розчулилась і слізку пролила:

Любові жриць розчулить можна швидко,

Вони-бо мають, хоч і жертви зла,

Серця ніжніші, як війни слугині.

«Королю, — каже, — ви вчинили нині

Добро велике для оцих бідах.

У них розвіявся покари страх,

Ваш усміх щастя їм дає і волю.

Ох! Ті зухвальці чинять там суди

Во ім’я пана іншого, королю!

Тупоголові, капосні діди

Мого коханця за ніщо вважають!

Я бачила, як гордо походжають

Вони у чорних мантіях своїх.

Я пам’ятаю добре: через них

Владар французький по крові3 закону

Утратив і багатства, і корону.

Так само довелось бідахам цим

Прийнять од них страждань гіркую чашу.

Сіром пригрійте, — а судцям лихим

Сплатіть як слід за спільну кривду вашу».

Цей поклик короля зачарував:

Він до добра великий нахил мав.

Та Жанна, грізносерда войовниця,

Повісити їх радить без розмов;

«Фрелонам, — каже, — час давно прийшов

Гойдатися у лісі на осиці».

Премудрий і могутній Дюнуа

Такі на теє вимовив слова:

«Не раз серед воєнної тривоги

Потрібні нам бувають руки й ноги;

Як бачите, ці добрі молодці

І ноги мають, і по дві руці:

Нехай послужать ними, з ласки неба.

Писак та віршомазів нам не треба

На полі крові, у диму боїв, —

Візьмімо їх собі за вояків.

В розлуці з писаниною своєю

Вони здадуться богові Арею».

Карл згоджується. Разом перед ним

Всі шахраї впадають на коліна,

І плаче кожен, як мала дитина.

Кімнату для спочинку дано їм

У домі, де король з товаришами

Мав ночувати, стомлений трудами.

Сорель подбала, щоб для всіх прояв,

Недавно ще плямованих безслав’ям,

Бонно вечерю добру влаштував:

Недоїдки він королевські дав їм.

Вечері час хвилиною пробіг,

І Карл з Агнесою спочити ліг.

Прокинулись — і диво узяло їх:

Десь одіж зникла. Геть по всіх покоях

Агнеса бігає, — але дарма!

Немає сукні, перлів теж нема,

Щез і портрет високого коханця!

Бонно шатнувся до калитки вранці —

Він королівський вірний був скарбник —

Ох! Скарб монархів теж таємно зник!

Білизну, посуд, — ох, усе злодії

Забрали! — То газетярів орда

Все замела в будинку без сліда,

На волю знов добувшися надії,

Їм думалось (навчав так ще Платон),

Що розкіш зайва власникам корон.

Сховавшися під корчми захист милий,

Вони здобуте чесно розділили,

А далі й книга виникла у них

Про марні марнощі принад земних.

Доводиться там влучними словами,

Що люди всі, Адамові сини,

Добром ділитись мусять із братами,

Всуспільнивши і сукні, і штани.

Небавом цього й видано трактата.

Там велемудрих приміток багато,

Там, на пожиток дітям християн,

Є й передмова, і докладний план.

Наш добрий Карл і рицарі та дами

Від горя мало не згубили тями,

Питалися, шукали, — та шкода!

Колись так само доброго Фінея,

Вождя фракійців, та царя Енея¹⁴

Спіткала враз нечувана біда:

Вони собі трапезувати сіли, —

А ненажери гарпії влетіли,

Як сарана, до їх печер німих —

І без обіду залишили їх.

Агнеса стогне, плаче Доротея, —

Ані шматинки, тіло щоб покрить.

Проте Бонно появою своєю

Здолав би навіть мертвих розсмішить.

«Ох, — він кричав, — адже біди такої

Ми ні в одному не стрічали бої!

Ох! Я умру! Злодюги навісні,

Забрали все, ні шеляга немає!

От що, королю, з добрості буває,

От як вам платять мудреці земні!»

Агнеса, добросерду вдачу мавши,

Великодушна та ласкава завше,

На те йому: «Бонно мій дорогий,

Невже через пригоду цю погану

Ви до письменства втратили пошану —

І ненависний вам поетів рій?

Письменника я знала не одного,

Що чисті руки й чисту душу мав,

Що короля свого не окрадав,

Поеми й прозу пишучи для нього,

І, славлячи чесноту у піснях,

Сам у безчесних не купавсь ділах.

Загальне благо — от ясна мета¹ їх;

Вони несуть поліпшення в звичаях,

Навчати й тішить — їх твердий закон.

На шершня хай скидається Фрелон[8],

Та ви ж, проте, не скажете ніколи,

Що зовсім зникли працьовиті бджоли».

Бонно на теє: «Що мені до бджіл,

До шершнів і до всіх тих марних діл?

Обідать час, а гаманець порожній!»

Його втішають наші подорожні,

І героїчно силується всяк

Полагодити справи хоч сяк-так.

Усі нарешті рушили в дорогу —

До замка і затишного, й ясного,

Де знайде кожен чесний паладин

Одежу, страву й подостатком вин.

У рицарів були непишні шати,

А вже про дам — то краще й не казати, —

І бачили зустрічні люди їх

Кого без суконь, інших без панчіх...