Орлеанська діва

Я обіцяв покинути розмови

Про се, про те, найбільше про мораль, —

Та що робити з тим божком любові?

Зворушуючи радощі й печаль,

Заводить він, примхливий, балакучий,

На манівці перо моє скрипуче.

Дівчата, дами, вдови молоді,

Кого під прапор пишний він єднає

І милих обирати дозволяє, —

Признайтеся: що вам бува тоді,

Коли два хлопці, рівні і красою,

І вдачею, й будовою міцною,

Лицяються однаково до вас,

До раювання надять повсякчас,

І що один, те й другий вам шепоче?

Тяжке тоді становище жіноче?

До речі б тут історія була

З дитинства нам відомого осла.

Дві в’язки сіна, цілковито схожі,

Покладено йому при огорожі,

Обабіч морди, в відстані одній.

Не знаючи, котру обрать, якій

Для снідання з них перевагу дати,

Від голоду сконав мудрець вухатий.

Ой, стережіться, щоб філософ цей

Взірцем не став недобрим перед вами!

Коли обидва красні для очей,

Того й того кохайте, любі дами.

За кілька гін од монастирських брам,

Що ними хижі увійшли блюзніри,

А дівчина, підпора трону й віри,

Їх заплатити змусила життям,

Був замок гарний, з баштами, з садами,

З мостом підйомним. Сяючи квітками,

Зміястий, чистий, голубий канал

Оточував його високий вал

І розбивався в сотнях водограїв.

Там жив, під захистом сільських звичаїв,

Барон Кютандр, підтоптаний дідок,

Усякого в свій затишний куток

Він закликає, ймення не питавши:

Француз, англієць, турок чи чернець,

І гордий принц, і дівчина, й стрілець

У нього можуть відпочити завше.

Але свою фантазію барон

Плекає кожний. В цього був закон, —

Не знати, для якої вже користі, —

Гостей приймати числа лиш паристі.

Отож прибуде двійко мандрівців —

Усе гаразд. Але біда одному:

Його не пустять; голод, спеку, втому

Він терпить день, а може, й кілька днів,

Зігнувшися, як той жебрак чи злодій,

Допоки хтось не стане у пригоді,

Щоб вийшло те довершене число,

З якого в світі все живе пішло.

Туди ж ото, відбивши в день щасливий

Дзвінкий шолом та панцир брязкотливий,

Потужна Діва на ніч прибула

З Агнесою. А доля прирекла,

Щоб сповідач, чернець той нечестивий,

Що на Агнесу звів свій погляд хтивий

І з нею щастя навіть був досяг,

Туди ж таки прийшов по їх слідах,

Як хижий вовк, що під зубами чує

Ягниці вовну теплу й запашну,

Коло хліва никає та пантрує

І рветься перескочити стіну,

Так сповідач, палаючи з бажання,

Що в тілі гонить бунтівливу кров,

Вернути прагнув теє раювання

І любу здобич ухопити знов.

Він стукає, він дзвонить, він гукає,

На нього з замка челядь виглядає.

Та як один, без пари він прибув,

То міст підйомний затремтів, загув,

Піднісся вгору — і лишив бідаху

Стояти безпорадно серед шляху.

Блюзнірська лайка — дивного нема! —

Із уст у нього вирвалась сама.

Він до мостин простяг жадібні руки,

Хотів кричати, — занімів од муки.

Як ласий кіт, по ринві деручись,

На голубник жадібно позирає,

Шкребеться, стінку лапою торкає

І птиць, що так принадливо вились,

Немовби ворога свого дражнили,

Хоч близько — досягти не має сили, —

Так наш чернець стояв ні в сих, ні в тих.

Аж тут зненацька між дерев густих

З’явилась постать красня молодого.

Обличчя біле, чорні брови в нього,

І кучері, і юний блиск очей,

Усе дарунки чудотворних фей.

Здавалося — це сам Амур крилатий...

Це був Монроз, щоб коротко сказати.

Загублену шукаючи любов,

У монастир жіночий він зайшов,

Чуттям туди скерований правдивим,

І сестрам видалось благочестивим,

Що з неба то сам вождь Господніх сил

Злетів до них — архангел Гавриїл.

Усі вони, як рози, зчервоніли,

Подумавши: «Чому ж то, Боже милий.

Він не прибув під ту годину й час,

Коли навсуміш ґвалтували нас?»

Усі круг нього в коло згуртувались,

Питали, щебетали, дивувались,

Коли ж почули, хто він, що і як,

За ким пішов у небезпечні мандри, —

Дали коня баского, щоб юнак

Без перепон добувся до Кютандра.

Кого ж він біля замку зустріча?

Гидкого, як мара, сповідача!

Скипів юнак: «А, Вельзевулів сину!

Це знову ти! Шандосом присягнусь,

Красунею, що я на ню молюсь, —

Тепер не утечеш ти від загину!

Прийшов тобі без сповіді кінець!»

На теє слово вихопив чернець

Пістоля нетерплячою рукою¹,

Натиснув цингля... Постріл загримів,

І куля невидимою тропою

Полинула в зелену даль гаїв,

Монроза диким приглушивши свистом...

Стрілецьким піп не відзначався хистом...

Паж виміряв, ударив — і в чоло,

Де стільки темних пристрастей жило,

Свинець пройшов, і бризнув струмінь крові.

Упав монах, а красень молодий

По перемозі радісній такій

Відчув до нього жалощі раптові.

«Звернись тепер, — він мовив, — до небес,

Скажи Те deum. Ти прожив, як пес,

Принаймні хоч умри християнином.

Покайся швидше перед Божим сином,

Промов амінь і Богу дух віддай...»

«Ні, — каже той, — до чорта йду. Прощай».

Сказав, умер — і в пекла глибочини

Душа його, гріхами чорна, лине².

В той час, коли потвора та страшна

До грішників рокованих летіла,

Де грів уже пательню Сатана, —

Наш добрий Карл, в якого панна мила

Стояла в запечалених очах,

По світлої Луари берегах

З духівником у парі проходжався.

Учений доктор, що йому король

Духівника призначив славну роль,

В суворість марну зовсім не вдавався

I, важачи на терезах хистких

Добро і зло, ясні чесноти й гріх,

До неба вів приємними шляхами

Монарха з запальними почуттями.

Ласкавий, добрий, лагідний в речах,

На все дививсь він мудро та зичливо,

І лестощі солодкі на устах

Всіх огрівали рівно й справедливо.

Домініканський орден пресвятий

Благословив колись його для праці,

І вирушив на подвиг він земний

Під іменем чудовим: Боніфацій.

Він королеві грішному казав:

«Як жаль мені, що гріх вас обійняв!

Як жаль, що душу плоть перемагає!

Агнеси чар, такий бажаний вам,

Не до вподоби правим небесам,

Та легко Бог заблудлим вибачає.

Аврама патріарха ми візьмім:

Таж він колись, не бувши молодим,

Злюбив принади гожої Агарі

І з нею мав солодку втіху в парі,

Хоч тим навіяв гнів чималий Сарі.

До Якова вечірньої пори

Ввійшли в намет, як жони, дві сестри,

Всі патріархи — визнати годиться —

Любові знали ніжні таємниці.

Старий Вооз на ложе престаре

Стареньку Руф опісля жнив бере.

То мало, що Вірсавію прекрасну

Любив Давид на спаді літ своїх, —

Красуню не одну він любострасну

Приберігав для радощів земних.

А син його, густої власник гриви,

Що добре вмів орудувать мечем,

Якогось дня, веселий та щасливий,

Промацав пильно батьківський гарем.

Як Соломона візьмемо до тями, —

Що ж? Цей оракул для племен людських,

Цар над царів, мудрець над мудрецями,

Був також і зальотник над усіх.

Коли йдете ви їхньою тропою,

Не бійтеся, любіть, королю, всмак:

Гріхи, якими проступивсь юнак,

Замолить старість, мудра сивизною».

«Ох, — мовив Карл на сумовитий тон. —

Я — то одно, річ інша — Соломон!

Щоб гнати геть думки тяжкі й скорботні,

Він полюбовниць мав собі три сотні³.

А я — одну... Ох! Жодної тепер!»

І вінценосців голос тут завмер,

На ніс йому сльоза гаряча впала...

Зненацька там, де річка завертала,

З’явився вершник на коні баскім,

В плащі червонім, з черевом товстим.

То був Бонно. Відома річ, панове:

Для серця, наболілого з любові,

Найбільша втіха під розлуки час

Людину стріти, від якої в нас

Нема секретів. — «Гей! — гукнув завзятий

Король французький, — постривай-но, брате!

Відкіль несе тебе нечистий дух?

Де, як Агнеса, мій найкращий друг?

Які краї прикрасила своїми

Палкими, променистими очима?

Ну ж, говори, кажи, відповідай!»

На цих питань шалений водограй

Товстун Бонно розказує поволі,

Як кухаря виконував він ролю,

Як хитрощами від Шандоса втік,

Коли зчинився войовничий крик,

Як слід Агнесин наче в морі зник...

З оповідання з’ясувалось того

Усе, що знав він, — він не знав нічого.

Не відав він, що підлий сповідач

Агнесу взяв, не важачи на плач,

Не чув ні про Монрозове лицяння,

Ні про черниць невинних ґвалтування.

Тож по згадках, по скаргах голосних,

Коли англійців проклято сваволю

Та невблаганну і жорстоку долю,

Опанував ще більший смуток їх.

Стояла ніч у тиші згоди й миру;

Скотився Віз небесний до надиру⁴,

І якобінець так до короля

Промовив: «Гляньте: спить уся земля,

Щоб свіжою прокинутися вранці.

Тепер усі — і королі, й коханці

Одної мають прагнути мети:

Вечерю й постіль, пане мій, знайти».

Гіркими ще охоплений думками,

Стискає інохідця острогами

Наш добрий Карл; ті два — услід за ним,

І перед замком стали всі міцним.

Монроз, убивши бестію лукаву

І теплий труп закинувши в канаву,

Стояв, дивився на підйомний міст

І думав: «Нащо й молодість, і хист,

Як цю споруду піднято високо,

Як зуб не візьме, хоч і бачить око!»

Коли ж побачив трьох він мандрівців,

То з радості всім тілом затремтів,

Підбіг до них, склонився вельми зграбно,

І хоч імення справжнє потаїв,

А також пал, що в глибині горів,

Та поведінку мав таку привабну,

Що Карлів сум під ту хвилину зник,

Немов питва живущого він випив,

А Боніфацій, мудрий духівник,

Пажа по щічці молодій потріпав.

Отож паристе дібрано число.

Спорудження здригнулось, загуло,

Спустився міст на довгих деревинах —

І загриміли коні по мостинах.

Товстий Бонно, звичайно, навпростець

Потяг до кухні з голосним сопінням,

Шукаючи наїдку; а чернець

Звернувсь до Бога в стилі старовиннім.

Король, назвавшись прибраним ім’ям,

Пішов з Кютандром домовлятись сам.

Барон його вітає дуже гречно,

Радіючи прибулому сердечно,

І покій щонайкращий віддає.

У сумування вдавшися своє,

Не зна король, що тут же, за стіною,

Агнеса спить, підпершися рукою.

Монрозові на краще повелось:

Він у хлопчини випитав малого

До скарбу найлюбішого дорогу,

І серце задрижало, зайнялось.

Немов той кіт, неситими очима

Уздрівши мишку, сховану в імлі,

Іде тихенько кроками дрібними

І ніби прилягає до землі,

Щоб, наче грім, на любу впасти здобич, —

Так паж, дізнавшись, що кохана обіч,

Навшпиньки, по-злодійському ступав,

Балансував і віддих тамував.

Агнесо! Вже в покої він твойому!

Не так огонь охоплює солому,

Не так по листю вітер пробіга,

Як запалила разом їх жага.

Навколішки Монроз упав щасливий

До ліжка на золочених стовпцях,

Де тіло полюбовниці вродливе,

Розкидавшись, лежало у шовках.

Слів не було, та й де вже там розмова,

Коли бажання хвиля пречудова

Все залила! Цілунок вогняний

Уста їм злив, немов квітки рожані,

І душі їхні, збезуміло п’яні,

В очах одбився запал молодий,

Язик діткнувся язика крізь зуби...

Яке ж було то красномовство любе!

Прелюдіє солодкого злиття,

Коли від щастя хочеться умерти,

Дуете найніжнішого чуття, —

Ох! що то буде з вашого концерту?

Агнеса нетерплива помогла

Зірвати одяг юному пажеві,

І всі покрови геть як є стягла,

Вертаючись у ті часи рожеві,

Коли всі люди, голі, як боги,

Не знали шат докучної ваги.

О небо, хто це? Чи з Зефіром Флора?

Чи це Псіхея та пустун Ерот?

Чи з Кіпру це богиня яснозора

Вдвох з Адонісом завітала в грот

І руки для обіймів простягає,

Хоч грізний Марс від ревнощів зітхає?

Наш Марс, король французької землі,

З товстим Бонно зітхає при столі,

У муках їсть і в розпачі п’є вина.

Прислужник, балакливий, як дитина,

Його високість мавши звеселить⁵,

Шепнув йому, що дві красуні спить

У зáмку, що одна із них чорнява,

Статурна, горда, запальна та брава,

А друга — ніжна, як лілеї цвіт,

Блакитноока, злагода й привіт.

Здригнувся Карл, таку почувши мову.

Розповідать він каже знову й знову,

Які в білявки очі, ніс, уста...

Про найдрібніші риски він пита,

Про голос, про шляхетну поведінку...

Так, то вона! Не час для відпочинку!

«Іду, Бонно! Добраніч!» — і пішов

Король туди, де жде його любов,

Не дуже-то додержуючи тиші:

В цих справах вінценосці сміливіші.

Агнеси він вигукує ім’я,

Вона почула... доленько моя!

Тремтить у ліжку сполотніла пара:

Що тут робити, щоб минула кара?

Метнувся бистро Альбіона син:

Була немовби шафа під стіною

Для ніби б кишенькового налою,

Де за дешеву плату капуцин⁶

Міг помолитись за життя чи впокій.

Там малося в заглибині широкій

Поставити святого, певна річ,

Та статуї ще, мабуть, не добрали.

Монроз — туди. Серпанки закривали

Те місце, а до того й темна ніч.

Наш паж без шароварів, без камзола

Там притулився, як святиня гола.

Тимчасом Карл руками обвива

Коханки шию, і сміється й плаче,

І хоче поновити всі права

Закоханих, а королів найпаче.

На теє паж здригається від мук,

Щось зачепив, лунає грюк і стук...

Король підбіг, лапнув його рукою

І скрикнув: «О Франциску пресвятий!

Святий Жермоне! Чорте з сатаною!..»

Він ревнощі і страх відчув такий,

Що у тривозі відірвав серпанок...

Агнеси нещасливої коханок,

Природи найлюбішеє дитя,

Злякавшися за честь і за життя,

Від сорому являє королеві

Ті молоді округлості рожеві,

Що Цезар їх, мов сорому й не мав,

Стрункому Нікомеду показав⁷,

Частину ту, яку в Гефестіона

Цар Олександр понад усе любив,

Що Адріан окрасу Пантеона

Із неї, повен захвату, зробив...⁸

Ох, що й казати! Золота корона

Гріха не відганяє від царів!

Тепер згадай, читачу мій ласкавий,

Як Жанна, повна гордим почуттям,

Лілеї три, знак Франції та слави,

Намалювала чітко саме там,

Де у пажа розпочинались ноги.

На цю картину з подиву й тривоги

Гукає Карл: «О Боже, борони!

Це витівки самого Сатани!»

Агнеса люба в каятті, в одчаї,

Таке почувши, нагло зомліває,

А вінценосець: «Гей, сюди, сюди!

Сам чорт сховавсь у милої моєї!»

Тут Боніфацій надбіга блідий,

Од страви відірвавшися своєї,

Товстий Бонно аж падає, біжить...

Прокинулась і Жанна войовнича.

Бере меча, свою одвагу кличе,

Готова завжди ворога крушить...

Лише Кютандр, хазяїн в тій господі,

Хропе собі, що й розбудити годі.