Орлеанська діва

Читач мій любий знає, певно, сам:

Божок, що нам являється дитям,

А справи не дитячі витіває,

Два неподібні сагайдаки має:

В одному стріли, що від них бува

Легка спочатку рана неболюча;

Вона ятриться в нас не день, не два,

Аж робиться нарешті нестерпуча.

Та інші стріли полум’ям горять,

Діткнуться — враз людину спопелять.

Усе єство пронизують ті стріли,

Обличчя аж горить розчервоніле,

Людині наче день новий зійшов,

І по-новому в ній струмує кров,

Глуха вона, в очах — тяжка хвороба.

Окріп, що булькотить у казані,

Вирує і збігає на вогні, —

Ось недовершена, бліда подоба

Душевної тієї метушні.

О, лихомовців кодло знавісніле,

Ви всі, що Жанни честь ясну бруднили,

Наклепники, чия брехлива рать

Найкращу пам’ять може зіпсувать, —

Ви запевняєте, що дар любові

Пречиста Жанна віддала ослові,

Спокусі тій піддавшися страшній;

Ви ганьбите і честь і славу їй!¹

Писань фальшивих автори погані,

Жіноцтву ви відмовили в пошані, —

Та знайте: Діви не торкнувся гріх.

Учені справжні вигадок таких

Не визнають, бо то бредня огидна.

Ви плутаєте дати і діла,

Господня сила вам не очевидна.

Шануйте славні подвиги осла, —

Самі ж ви не явили ні одного,

Хоч вуха довші маєте від нього.

Якщо приємно дівчині було

Побачити, яким вогнем пекло

Чуття до неї того селадона,

То це для жінки зовсім річ законна,

Це честолюбство, тільки ж не любов.

А щоб дійти до краю цих розмов,

Чесноту Жанни людям появити,

Довівши, що красуню спокусити

Не міг ні хитромудрий Сатана,

Ні сам осел, промовець знаменитий,

Скажу: кохала іншого вона.

То був бастард, як хочете ви знати,

Пан Дюнуа, на славу й хист багатий.

Втішатися з освідчення осла,

Його речей наслухувати радо, —

Хай це вина, проте вона мала

І зовсім не скидається на зраду.

Пан Дюнуа один раз на віку —

Історія це зовсім точно знає —

Був ранений стрілою, що ховає

Амур у першому сагайдаку.

Своїми володів він почуттями,

Кохав шалено, та не тратив тями

Передовсім-бо, хоч пекла жага,

Був королівству й королю слуга.

Він знав, о Жанно, що вінка твойого

Зірве, коли здобуде перемогу

Над бриттами; він чесно божествив

Дениса й Діву. Так собака вірний

Не їсть куріпки, що стрілець убив,

Хоч голод і пече його незмірний.

Та як побачив рицар, що вухань

Пустив на волю рій своїх бажань,

То й сам уже був стриматись не годен:

Мудрець би тут не видержав ні один.

Безумна річ — нема чого й казать —

Отчизну на кохання промінять;

Але гнітила дівчину сувору

З ослом розмова, як тяжка вина,

Палка любов над нею брала гору —

І кволо опиралася вона.

От-от була б настала мить жадана,

Аж тут Денис, ласкавець наш святий,

На землю шле той промінь золотий,

Що верхи їздив ним до Орлеана,

Повитий у Господню благодать,

Невинності дівочої шукать.

Ударив промінь просто в груди Діву,

І геть жагу розвіяв нечестиву.

«Бастарде любий! — скрикнула вона. —

Не час іще! На Бога, зупиніться!

Прийдешність нам судилася ясна, —

Тепер її псувати не годиться.

Клянусь, — лиш ви зірвете мій вінок,

Але для того визначено строк:

Тоді це буде, як нахабні бритти

Покинуть Францію на вічний час.

Ідіть же, дивні подвиги явіте!

На ложі з лаврів обійму я вас».

Це Дюнуа прохолодило скоро,

Він передчасний пал угамував —

І поцілунок не один дістав

У нагороду за таку покору.

Під гнів того, читачу, не бери:

То поцілунки брату від сестри.

Свій пал вони обоє вгамували

І певні пакти на майбутнє склали;

Те бачивши, утішився Денис —

І мудрий план тоді у нього зріс.

Ми знаємо: був задум у Тальбота

Добутися до Орлеана потай,

Хитруючи й лукавлячи, як тать,

Хоч бритти й мало здатні хитрувать.

О любощі! О сило! О неславо!

Лихий Амуре, таж намислив ти

Віддать англійцям Францію лукаво.

Чого не пощастило досягти

Їх ватажкам — Тальботові й Бедфорду,

Те взяв на себе ти одважно й гордо.

Ой хлопчику! Ти розсіваєш гріх

На горе людям, а собі на сміх.

Прошивши серце Жаннине стрілою,

Пустун, не відаючи супокою,

Послав із другого сагайдака

Стрілу у президентші груди повні —

І в них чуття заграли невгамовні,

Любов, до божевільності палка.

Ви бачили шалену ту облогу,

Кров і пожежу нападу страшного,

Атаки, штурми, боротьбу і жах

Під мурами, на мурах, на валах,

Коли в повітря орлеанські брами

Жбурнув Тальбот із вірними полками,

І падали з покрівель городських

Вогонь, залізо, пекло, смерть на них.

Уже англієць пружною ходою

У місто входив по людських тілах,

Гукаючи: «Гей, друзі, всі за мною!

Ворожі сили, падайте у прах!»

В ту хвилю був неначе бог війни він,

Що землю й небо потрясає, гнівен,

Кому Беллона, Фатум, сотні чвар

Послали зброю смертоносну в дар.

У мурі президентської будови

Лишався вилом, ніби випадковий, —

І пані видивлялась відтіля

На мрій своїх ясного короля,

На меч його, шолом його пернатий,

Очей палання, золото й шарлати,

На постать, що позаздрив би півбог.

Тоді, солодких сповнена тривог,

Вона вся мліла в пристрасті шаленій.

Так іноді у ложі золоченій

Очима стерегла мадам Оду²

Найменший жест безсмертного Барона,

Його одіння, погляди, ходу

І зачіску, достойну Аполлона,

Слова шептала тихо вслід за ним,

Усім єством раюючи своїм.

До президентші, як уже відомо,

Полинув чорт, щоб сколихнути дно

Душі її. Чорт і Амур — одно.

Тож гадка і наклюнулась лихому —

Сюзанни вигляд і подобу взять.

Сюзон-служниця вміла завивать,

Причісувати, красно зодягати,

Цидулки крадькома передавати

І, про хазяйки дбаючи діла,

Сама також не без гріха була.

Диявол, у її вселившись тіло,

Товстій красуні так промовив сміло:

«Мій хист і серце добре знані вам,

Тож я пораду найщирішу дам,

Бо ваших мук не можу більше знести:

Кузен мій, пані, уночі стоїть

Біля ворітець, до яких провести

Вас можна. Там, без риску проти честі,

Вождя Тальбота ви могли б зустріть.

Записку дайте, — мій кузен уміло

Це потаємне виконає діло».

До серця пані план такий припав;

Листа вона палкого написала,

Де пристрасть і жага вогнем палала, —

Не дурно ж сам диявол диктував.

Герой, так само ніжний, як і спритний,

Дав слово в час прибути заповітний,

Але присягся і на слави путь

Тієї ночі сміливо стрибнуть,

Утіх любовних залишивши ложе.

Він певен був, що галлів переможе.

Ченця Лурді святий послав Денис

До бриттів, як відомо вам, панове,

Щоб розлад він у їхні лави вніс.

Той правив меси, був на все готовий,

І навіть сповідав та причащав.

Герой Тальбот в думках не покладав,

Щоб той пузань, оте брудне мурмило,

Той дурень, вишкребок монастирів,

Кого різками парить він велів,

Міг підкопатись під вождеву силу.

Та небо гадки іншої було:

Не раз воно, людське каравши зло,

Шле перевагу дурневі тупому

Розумним на ганьбу та посорому.

Небесна іскра зайнялась як стій

У товстуновій голові тяжкій,

І мозок, що насилу ворушився,

Думками враз живими засвітився, —

І з того вельми зчудувавсь монах.

Що ж! Бог панує у людських умах!

Хіба ми знаємо, які пружини

Яснять і тьмарять розум у людини?

Чи нам відомо, з атомів яких

Утворюється мудрих і дурних,

Яких клітин незрозумілій силі

Завдячує Гомер або Вергілій,

З якого тіста, щоб паскудить світ,

Замішені Зоїл, Фрерон, Терсіт?

Буває іноді — цариця Флора

Посіє квітку поруч мухомора:

Господь їй Бог так, бачите, звелів.

Ніхто з високовчених докторів

Не докопався дна цієї справи.

Передовсім зробивсь Лурді цікавий,

Згадав, що очі має в лобі він, —

І постеріг, що ввечері до міста

Везуть возами гори м’яса й тіста,

Шинок, куріпок, всяких легомин,

Та заморожені пляшки пузаті,

Де грало непоборне в ароматі,

Переливаючися, як рубін,

Вино з Сіто, краса і слава вин³.

Те все тяглося тихо до ворітець.

З Лурді раптово став учений ми´тець[9]

Не до латини, а до справ земних,

Що стільки небезпек таїться в них.

Відкільсь набрався пишної він мови,

Зробився добрий, гречний з усіма,

Скрізь підглядав, як кажуть, обома,

Підлесник хитрий, балакун чудовий, —

Ну, словом, із ченців чернець типовий.

Таж повсякчасно любий набрід цей

З кухонних закрадається дверей,

У мирний час і в час воєнний шкодить,

З міщанами спочатку річ заводить,

А далі проліза й до короля,

А там, гляди, його вже вся земля.

В нахабстві та в лукавстві чародії,

Вони — вовки, лиси, мавпи та змії;

Недурно ж бо мітлою вимів їх

Невіра-бритт із володінь своїх.

Товстий Лурді стежинкою глухою

До ставки королівської дійшов.

Там стрів його, весь мудрість і любов,

Брат Боніфацій, повен супокою.

Він думав у спасенній тишині

Про людську долю та діла земні.

Він міркував про той ланцюг незримий,

Що і події в’яже і людей,

Про кревність діл великих із малими,

Про інший світ, а також і про цей.

Гадає він про цілі та причини,

Все зважує, бажає все спізнать —

І мислить: може землю зруйнувать

Закоханих побачення єдине.

Він згадує, що молоденький бритт

Мав на заду французькі три лілеї,

Хвилини він ще не забув тієї,

Як був подоланий Гермафродит.

Але найбільша дивина для нього —

Це бистрий ум череваня Лурді;

Він став з ним до розмови — і тоді

В Денисову повірив перемогу.

Лурді уклінно й гречно попросив

З Агнесою таємної розмови,

Сказав їй кілька шанобливих слів,

А далі потихеньку ознаймив,

Що пан Тальбот, безумний від любові,

Яка йому жагуче серце рве,

Зустрітись має із мадам Луве

Під мурами старого Орлеана.

«Тут, — каже він, — лукавство — річ бажана.

Діставши з рук Даліли тихий сон,

Зробивсь її невільником Самсон.

Агнесо пишна! Короля збудіте

До подвигів».

«Ох! Перш мені скажіте,

Чи тож надовго вірний він мені!» —

Йому Агнеса. — «Справи це земні, —

Сказав Лурді: — одно я тільки знаю,

Що через вас позбудеться він раю...

Проте — священна рясо, вибачай! —

Для цих очей забути легко рай».

Агнеса знов: «І гречність ви, і розум

Явили, отче, у своїх словах...»

І додала, з рум’янцем на щоках:

«Скажіть, в англійських живучи військах,

Ви з юним не стрічалися Монрозом?»

«Чому ж би й ні, — відповідає мних, —

Люб’язний він і красний над усіх».

Агнеса скромно опустила очі,

Тоді ченцеві руку подала

І з ним тихенько, під покровом ночі,

У Карлові покої увійшла.

Там вінценосець більше слухав мову

Лурді, ніж сам йому відповідав,

А далі раду скликати військову

З абатами й міністрами сказав.

Між рицарями, славою їм рівна,

Була там Жанна, горда, як царівна.

Агнеса, непомітна й мовчазна,

З шитвом сиділа, ніби й не до неї, —

Та тільки слово вимовить вона,

Як добрий Карл пристав уже на теє.

Ухвалено зловити слушну мить

І президентшу з бриттом ухопить.

Так Марса і прекрасну Афродіту⁴

Колись піймали Сонце та Вулкан.

Отож воєнний розробили план

І в путь-дорогу рушили до світу.

Пан Дюнуа найтяжчий похід мав,

І славимо за те щораз його ми:

Героїв шлях, в історії відомий,

Між містом і військами пролягав,

Нарешті він при тих воротах став,

Де з президентшею Тальбот ласкавий

Утіх солодких повну чашу п’є

І сам собі обітницю дає

Від пестощів перестрибнуть до слави.

Для нападу на місто шість полків

Він потаємно вислати велів.

Та ледве-ледве вояки чвалали —

Отець Лурді їх казанню приспав,

Вони ще й досі тяжко позіхали,

А дехто й зовсім, ідучи, куняв.

О чудо! О Денисе, наш патроне!

Бастард і Жанна та вояцтва гроно

Вже над’їздили до канав отих,

Що йшли побіля мурів городських.

Арабський кінь, що іншого такого

Не мав і Карл, хоробру Діву ніс;

Неначе промінь сонця золотого,

В її руці блищав Деборин спис,

Юдітин меч дзвонив про перемогу.

У святобливім трепеті вона

Дениса так молити почина:

«О батьку! В Домремі ти надо мною

Простяг правицю, дав священну зброю,

Ти злив на мене Божу благодать.

Даруй же, що насміла я вчувать,

Забувши, під чиїм живу покровом,

Речам непоміркованим ословим,

Згадай, патроне, що колись мене

Ти на англійців кодло навісне

Послав — черниць нещасних боронити,

Бо шкоду вражі їм чинили бритти.

Тепер настала ще славніша мить,

Та що без тебе можу я вчинить?

Пошли мені, мій отче, міць залізну,

Щоб я могла урятувать отчизну!

Нехай відплата ворогам живе

За честь монарха і за честь Луве!

Допоможи нам, дай потрійні сили,

Щоб справу ми велику довершили...»

Денис те чує в вишніх небесах,

А в таборі — осел її крилатий.

Він підліта до неї, наче птах,

Склонив коліна і почав казати,

Що злочин превеликий учинив,

До неї виявивши пал нечистий,

Що демон ним під час той володів;

Благає він її на нього сісти,

Не міг-бо стерпіти, щоб інший звір

Носив зорю, найкращу серед зір.

Завзята Діва зараз же збагнула,

Що сила Божа їй осла вернула,

Тому без помсти жодної та зла

По спині раз чи двічі затяла

Вухатого, щоб далі шанувався.

Той заприсяг і з нею гордо знявся

Під саме небо, духом-бо воскрес.

Тут войовниця, ніби грім з небес,

На бриттів невгамовних упадає,

Ллє кров річками, коле, рве, рубає, —

І котяться снопами серед нив

Тіла забагрянілі без голів.

Над Дівою нічне світило тьмяне

Сіяло невиразно крізь тумани, —

І ще півсонні бритти не могли

Її побачить крізь запону мли.

Священний спис — за хмарою густою! —

Вони тікати кинулись юрбою,

Та Дюнуа мечем їх зустрічав,

І з радості король аж умлівав:

Англійців косить Франція завзята,

Струмує кров, і по мерцеві мрець

На землю падають, мов куріп’ята,

Що з-під собаки добрий б’є стрілець.

Ослячий голос виповняє жахом

Околицю; єдиним Діва махом

Кладе покоси цілі з ворогів,

Бастард січе, а добрий Карл розвагу

Найшов собі, стріляючи в ватагу

Наляканих, сліпих утікачів.

Красунь Тальбот, від пристрасті сп’янілий,

Лежав на грудях пишної Луве, —

І враз почув, як далечінь реве,

Як постріли і крики загриміли.

«Ми подолали! — він собі сказав, —

Борня скінчилась, Орлеан упав! —

І доточив з належною пихою: —

Амуре! Пада все перед тобою!»

Прощальний поцілунок він кладе

На президентшині уста рум’яні,

Плигає з ліжка і до міста йде —

Свої війська вітати в Орлеані.

Тальбот великий для нічних виправ

Щоразу тільки зброєносця брав.

Так і тепер. То був вояка славний,

У битвах і в речах любові справний,

Що й того й сього пильно доглядав.

«Сміліше, друзі!» — пан Тальбот гукає.

Та ба! Той поклик раптом завмирає.

Не друзі — Жанна в опівнічній млі

Летить супроти нього на ослі.

Французи входять крізь малі ворітця —

І пан Тальбот не знає, де подіться.

Усюди крики: «Слава королю!

Бий, пий, гуляй! Круши їх без жалю!

Гасконці, пікардійці, не дрімайте,

Січіть, коліть, стріляйте, убивайте!»

Зборовши хвилю муки і турбот,

Поклав до краю битися Тальбот

Біля свойого потайного ходу.

Так син Анхіза під лиху пригоду

Подолану отчизну захищав.

Тальбот дедалі більше лютував;

Він бритт, і зброєносець біля нього —

Удвох би стали проти світу всього!

Спереду, ззаду, ізо всіх боків

Хоробрі відбивають ворогів, —

Та виснажились їх могутні сили,

Напасника французи вщент побили.

Тальбот віддався, а проте живе

До нього шана від бастарда й Діви.

Вони вертають панові Луве

Його жону — і президент щасливий,

На всіх-бо чоловіків, як печать,

Покладено чудовий дар — не знать.

Він не збагнув би, живши і донині,

Чим Франція завдячує дружині.

Радів Денис в ясній височині,

Тремтів Георгій на своїм коні,

Осел пускав гучну свою октаву

На страх британцям, Франції на славу.

Король, добувшися спадкових прав,

Вечерю для Агнеси влаштував,

А Жанна, виконавши все, що треба,

Послала знов осла свого на небо —

І Дюнуа в ту ніч від неї мав

Усе, чого терпляче так чекав.

Проте Лурді, що мав чого радіти,

Кричав одно: «Вона невинна, бритти!»