Орлеанська діва

Як на весні життя мого, колись,

Мене красуня кинула кохана, —

Така у серці запеклася рана,

Що хтів навік любові я зректись.

Але ж гіркі образи не лились

Із уст моїх на ту, що божествив я,

I квітів, що для неї розцвілись,

Не отруїло марне лихослів’я.

Людському серцю треба вільних прав.

Виправдуючи зрадниць яснооких,

Ще більше, звісно, маю я підстав

Не гніватися на красунь жорстоких.

Великий злочин — тій життя псувать,

Кого вам не вдалось завоювать.

Коли прекрасна ваша чарівниця

До вас не має почуттів палких,

Ну, що ж! до прихильнішої зверніться,

Шукаючи цілунків та утіх,

Або запийте: теж воно годиться.

Коли б же то у випадку такім

Прелат, що збожеволів од кохання

І люблену послав на катування,

Був перейнявся поглядом моїм!

Пан Дюнуа ласкавими словами

Вернув нещасну дівчину до тями,

Але ж доконче треба знать було,

Від чого лихо склалось і пішло.

«Мій ангеле! — вона заговорила, —

Ви неба справедливий посланець,

Тож, певне, вічний вам сказав Отець,

Що я нічим йому не завинила».

«Я смертний, — каже рицар, — як і ви,

Хоч і прибув з небесного простору.

Людському я не вірю поговору,

Я кару вам одвів од голови,

Бо серце в вас невинне почуваю, —

Та розкажіть усе мені до краю».

Красуня, сльози витерши рясні,

Відповіла: «Пекучі в серці рани

Любов моя зоставила мені.

Ви Ля Трімуйля знаєте, мосьпане?»

«Так, — мовив рицар, — то мій побратим,

Герой шляхетний і вояка грізний,

Слуга найкращий короля й отчизни,

Найбільший ворог бриттам навісним.

Усіх жінок достойний він любові».

«Ах, так, це він! Які слова чудові! —

Озвалась панна. — Хай же знає пан,

Що рік уже, як кинув він Мілан,

Але присягся — і йому я вірю,

Що збереже чуття до мене щирі,

Бо зрадити ганебно, без жалю —

Ні, він не може! Я ж його люблю!»

«Так, — рицар каже, — не страшна й розлука:

Тому вродливість ваша запорука.

Ні короля, ні милу паладин

Повік не зрадить. Я такий, як він».

Тоді вона: «Це все я рада чути.

Ох, чи ж мені про день отой забути,

Коли його побачила я вид,

Коли відчула крізь дівочий стид,

Що погляд мій до нього лиш прикутий!

Я ще не знала, що мені таке, —

А серце божеволіло палке!

Як я зраділа — виповісти годі! —

Коли в архієпископа в господі

Він, він, окраса рицарів усіх,

Любов свою мені поклав до ніг!

Язик мій занімів од раювання,

Рожева хмара очі залягла;

Не відаючи, що бува з кохання,

Я навіть... навіть їсти не могла!

На другий день він завітав до мене,

Та не надовго. Вийшов за поріг —

I серце вслід помчалося, шалене,

За владарем дівочих мрій моїх.

На третій день зустрілися ми знову,

Та дуже гречну мали з ним розмову;

Четвертий день йому надію дав:

Два поцілунки в мене він украв.

На п’ятий день, окрилений жагою,

Присягся він побратися зо мною.

На шостий день ще далі він ступив,

На сьомий день — дитя мені зробив.

Та що це я? Ох, лишечко зо мною!

Мою ганьбу ви знаєте, герою, —

А перше ж би хотіла знати я,

Хто ви такі і як вас на ім’я».

На те бажання наш герой кориться

Та й каже, і не думавши хвалиться:

«Я Дюнуа». Вона ж по тих словах

Гукнула радо: «Боже в небесах!

Невже мені, владарю наш ласкавий,

Послав на визвіл ти обранця слави?

О! Як же знати благородну кров,

Бастарде красний, в кожнім вашім русі!

Зазнала муки я через любов, —

А син любові повертає знов

Мені життя — і я вже не боюся!

Тож мій коханий (далі річ веду),

Зі мною полюбившись на біду,

Пішов од мене в час і день проклятий

З англійцями дурними воювати:

Так, бач, обов’язок йому велів.

А я... Глибокий розпач охопив

Мене, самотню, кинуту, без сили...

Гадаю, вам це, пане, зрозуміле?

Обов’язок! Ах, невблаганна річ!

Я плакала, ридала день і ніч,

В безумній муці я волосся рвала,

Та скаржитись собі не дозволяла.

Два подарунки він лишив мені:

В браслет ізвиті кучері ясні

Та свій портрет, що інколи до нього

Зверталась я, неначе до живого.

Лишився в мене ще й прекрасний лист,

Де сам Ерот навіяв склад і зміст, —

То обіцянка, що свого кохання

Мій милий не зламає до сконання.

Там сказано: «Еротом я клянусь,

Я щастям присягаюсь і душею,

Що скоро до Мілана повернусь,

Щоб за дружину взяти Доротею».

Ой леле! В Орлеані на валах

Ще й досі він одважно б’ється, може,

На подвигів гучний ступивши шлях.

О, чом же він не знає, що за жах

Мене спіткав за щирість у чуттях...

Ні! Хай не знає, всемогутній Боже!

Поїхав він, — а я, щоб утекти

Від злісних догадів юрби людської,

У тихім оселилася покої

За городом на лоні самоти.

Без батька-матері давно зостала,

Покинувши надовго марний світ,

Свою печаль тяжку і свій живіт

Від ока я цікавого ховала.

Та горенько! Я ж дядьком називала

Архієпископа...» На слові тім

Вона зайшлася враз плачем гірким.

А далі знов, піднявши очі вгору,

Красуня річ докладну повела:

«Отож я, пане, сина сповила

Далеко від людського поговору,

Та доля й там лиха мене знайшла.

Прелат, мій дядько, захотів поглянуть, —

Ах, спогад цей і досі серце ранить! —

Як я живу в пустелі лісовій.

Покинув він палац розкішний свій

I завітав до мене у гостину...

Краса моя, що через неї гину, —

Фатальний дар, причина мук тяжких, —

В ньому збудила рій бажань палких.

Признався він. Здивована над міру,

Я про святий йому казала сан,

Про пута кревні, про шанобу щиру,

Що має він серед парафіян,

Про те, що хоче він образить віру, —

Дарма! Що більше тратила я слів,

То він жагою більшою горів.

Він виплекав собі солодку мрію,

Що я любові ще не розумію,

I тим-то й легко полонить мене,

Що я нічого в серці ще не крию,

I зразу він свойого досягне!

Та якось, умиваючись гіркими,

Читала я від милого листа,

Аж дядько надійшов... Хвилина та

Мене довіку, як огонь, пектиме!

Він вихопив жорстоко, без жалю,

Листок, де квітнула моя надія,

I зрозумів, до кого уві сні я

Шепчу жагуче, пристрасне: люблю!

Од ревності мій дядько стратив розум,

Благання поступилися погрозам, —

А тут ще незабаром він знайшов

Мого синочка, плоть мою і кров,

Що годувала я від нього потай.

Проте йому не туга, не скорбота, —

Жага ще більша серце облягла.

«А! — скрикнув він: — Зі мною ти плела

Про Божу кару, про ясні чесноти,

А вже вінок дівочості давно ти

Гульвісі, шахраєві оддала!

Як? І тепер свого я не доб’юся?

Подумай-но: тобі я честь роблю,

Коли тебе, негідницю, люблю,

А за непослух страшно я помщуся!»

Я на коліна впала перед ним,

Благальними сльозами залилася, —

Та леле! У становищі такім

Йому ще принаднішою здалася!

Він повалив мене додолу враз,

Я б’юся, вириваюсь, челядь кличу...

Тоді — о верховина всіх образ! —

Мене мій дядько вдарив по обличчю!

Тут люди збіглись, гомонять, — а він

По злочинах зробив іще один.

Він крикнув: «Братія! Мою небогу

В перелюбі виную я гидкім:

З єретиком зійшовшися страшним,

Вона дитину привела від нього.

Такого правий не дарує Бог!

Від церкви нечестиву відлучаю,

На суд інквізиційний посилаю

Дитину й матір, проклятих обох!»

Він до Мілана полетів, як вітер,

I зараз же великий інквізитор

На мене виказ голосний дістав.

Написано суворих кілька літер, —

I я в темниці, всіх позбувшись прав.

Хліб та вода, замішана сльозами, —

Ось чим у мороці бридкої ями

Живитися доводилось мені!

За три дні вивели мене з темниці, —

Ой лихо! — щоб спалити на вогні.

(Ви ж бачили ті заходи страшні.)

От-от я мала з світом розлучиться,

Коли б не сила божеських чудес,

Коли б не ви, посланниче з небес!

Щоправда, рицар не один за мене

Меча підніс би, звичаєм старим,

Та дядько мій уста заціпив їм

Жахливими видіннями геєни.

Ат! Кожен італієць — боягуз,

Попівська ряса їх, мов сонце, сліпить¹,

Але француз, герою мій, француз

Самому папі дасть гіркої випить».

Для Дюнуа те слово — чистий мед.

За скривджених готовий битись завше,

Уже хотів він кинуться вперед,

Смертельну зброю вгору підійнявши,

Аж оглянувся: у півколо ставши,

Сто лучників, як сміливість велить,

Його скрадають благородно ззаду,

Щоб гостеві чудному дати раду,

З усіх боків зненацька ухопить, —

А довгий піп, син блазня і Хімери,

Протягує на голос miserere:

«В ім’я Отця, і Духа, і Христа,

За грішний люд розп’ятого на древі,

Новоприбульця ми дамо вогневі,

Так каже інквізиція свята.

Він єретик, як бачити могли ви,

Чаклун, ущерть набитий всім лихим...

Радійте, християни! Нечестивий

Згорить на попіл із ослом своїм!»

Це ти, архієпископе злостивий,

Бузірісе в сутані, ти подбав²,

Щоб рицар осудовиська зазнав!

Ти, під покровом Божого закону,

Улестивши й намовивши судців,

Того хотів убити, хто запону

З твоїх ганебних міг зірвать гріхів!

Отож підходить та гидка когорта,

Святої інквізиції ескорта,

На Дюнуа влаштовуючи скрад, —

Два кроки уперед, а три — назад,

І кожен шепче злякано молитву.

Сакрогоргон, що їх веде у битву,

Хоч труситься, а голосно кричить:

«Беріть його! Та ну ж бо! Гей! Беріть!»

Услід диякони з паламарями

Ідуть, як артилерія важка,

Махаючи кропилами й хрестами³,

Навсебіч кленучи єретика

Та біса виганяючи із нього,

А віддалік прелат, не без тривоги,

Народові благословення шле.

Шляхетний рицар бачить: зовсім зле!

Вважають, ніби з пекла він приїхав!

Щоб заперечити цьому, із піхов

Меча бере правицею вояк,

А в лівій — чотки, благочестя знак.

«Сюди, — кричить він, — любий пане осле!»

Летить осел, покірно спину гне,

І вершник гемонську ватагу тне,

Немов бур’ян, на житниську порослий.

Одному sternum навпіл він розсік⁴,

У того з рота вилетів язик,

Позбувся носа той, а інший вуха,

Там humerus надрубаний висить⁵,

Той Богові оддав навіки духа,

Той pater noster злякано пищить.

Осел у битві теж допомагає,

Кусає, топче, підбива, хвицає,

Щоб панові скоріше розметать

Мерзенних дурнів полохливу рать.

Сакрогоргон, насунувши прилбицю,

Від смертоносної задкує криці,

Та ба! В os pubis зброя увійшла⁶,

Пробила coccis, тіло розтяла!⁷

Він падає, уже йому не встати,

А люд кричить: «О небо! Здох триклятий!»

Та хоч упав у корчах він страшних, —

Ще б’ється серце в муках нелюдських,

I наш герой до нього грізно каже:

«Підеш чортам ти на поживу, враже, —

То визнай же, що твій святий прелат

Падлюка, лицемір і супостат,

Що чиста, неповинна, як лілея,

I вірна у коханні Доротея,

А ти — негідник, йолоп, сучий син!»

«Перечити не маю вже причин,

Бо ви мене переконали добре

Мечем своїм, о воїне хоробрий!»

Сакрогоргон на теє відповів,

І дух його до пекла полетів.

Якраз тоді, коли лукавця злого

На Вельзевула справлено дорогу,

Над’їхав із шоломом золотим

Прекрасний зброєносець до Мілана;

Два вісники, одягнені багряно,

Доводили й великим і малим,

Що хтось вельможний їде вслід за ним.

Те вбачивши, знадлива Доротея

Гукнула: «О, невже ж ізнов тебе я

Зустріну, милий! Радосте моя!

Недаром же молила бога я!

Мене щаслива колихала фея!»

Дивується, збігається Мілан,

Цікаво розгляда подорожан.

А ми, читачу, — чим же ми з тобою

Не схожі з італійською юрбою,

Коли такий-от епізод дрібний

Думок високих перебив нам стрій?

Чи й далі йти нам стежкою такою?

Ні: Франції згадаймо короля,

Чия ридає й мучиться земля,

Вернімося під стіни Орлеана,

У пишний край, де чеснотлива Жанна,

Спідницю знявши, в панцирі дзвінкім,

Не дівою — кентавром молодим

На полі войовничому гасає,

Але найбільш на Бога уповає,

Подумаймо, як пресвятий Денис

Хитруючи, мудруючи, мов лис,

Тенета на Георгія сплітає.

А головне, читачу, пригадай

Сорель Агнесу, королівський рай,

Що манить і засліплює всі зори.

Чи ж є на світі чоловік суворий,

Кого красуні доля не кортить?

Та й те ще, друзі, зважте і збагніть:

Коли спалити хочуть Доротею,

І раптом Бог з височини небес

Свою десницю простяга над нею, —

Це дивина, це чудо із чудес.

Але як та, що ми її кохали

I в вірності клялись їй без кінця,

В обіймах опинилась у ченця,

Або в пажа, — таке вже ми чували

І чуда тут ні краплі не знайти.

Читачу мій! Не знаю вже, як ти,

Але мені щоразу те миліше,

Де свій закон жива природа пише.

Людина я, і в тому бачу честь,

Щоб людям їхні огріхи прощати.

За юних літ умів і я кохати,

Та й досі ще у мене серце єсть.