Орлеанська діва

Два рицарі, що відбули двобій

Хоч на коні, хоч пішою ногою,

Чи шаблею махаючи кривою,

Чи спис піднявши у руці міцній,

Один одному не відмовлять шани

За сміливість високу, без догани,

А надто як остигне гнів палкий.

Коли ж іще притичини сумної,

Якоїсь несподіванки лихої

Зазнати доведеться їм обом, —

Тоді за зло вони не платять злом,

Стають братами вороги-герої.

Отож у спосіб миряться такий

Суворий бритт і Ля Трімуйль сумний.

Англієць, син холодної Півночі,

До жалощів був зовсім неохочий,

Але француз печаллю щирих слів

Йому залізне серце розм’якшив

І сам (я в тому дивного не бачу,

Трімуйлеву пригадуючи вдачу)

До приязні зробив рішучий крок.

«Ах, — одірвавшись од сумних думок,

Промовив він, — яка ж то серед лиха

У другуванні щирому потіха!

Я певен: ви поможете мені

Знайти, хоч і в далекій стороні,

Мою красуню, страхом оповиту,

А я за вами в пекло, у вогонь

Ладен піти, щоб підійняти бронь

За любу вашу Розамор Юдіту!»

По слові доброзичливім такім

Вони, як з побратимом побратим,

У шлях-дорогу рушили моторно,

Та схибили, узявши на Ліворно:

Подався злодій зовсім в інший бік,

І марне друзі піддались надіям...

Гай, гай! Далеко і надовго зник

Їх скарб найкращий разом з лиходієм.

Красунь нещасних, змучених від сліз,

Нахаба той у замок свій одвіз

Приморський, між Гаєттою і Римом:

То був вертеп, де, мов отруйним димом,

Укрите все пороком, зіпсуттям,

Де ліку темним не знайти гріхам —

Пияцтву, лакомству, лінивству, блуду,

Кривавим чварам і гидкому бруду,

Усе-бо те являє людський рід,

Коли його не загнуздать як слід

І дати волю диким пориванням,

Таємним, хитро схованим жаданням.

Так от яка насправді ти з лиця,

Ясна подобо вічного Творця!

Прибувши в замок, Мартінгер той клятий

До столу сів між паннами двома

І взявся не на жарт бенкетувати.

Вкінці він повний кубок підійма

І мовить: «Ну-бо, кралечки, скажіте,

З которою я перебуду ніч?

Однаковісінька для мене річ —

Худа чи повна, чорна чи русява,

Англійка пишна, італійка жвава,

Хрещена чи нехрещена — пусте!

Смикнім-но чарку!» — Міркування те,

Неначе грім, прибило Доротею;

Захмарився прекрасний зір у неї

І струмом сльози потекли рясні

На ніс, якого лінії ясні

Були достойні чарівної феї,

На підборіддя, що зліпив Ерот...

А хто б не плакав от таких турбот?

Проте Юдіта інше догадала:

На Мартінгера глянула вона

Зневажливо — і так йому сказала:

«Для мене думка зовсім не страшна

За здобич вам цієї бути ночі.

Я доведу вам залюбки й охоче,

Чого англійка варта, що лягла

З бандитом на ніч». — Радість узяла

Розбійника. Підпивши неабияк,

Британку горду цмокнув він усмак

І скрикнув: «Завжди я любив англійок!

Англійкам віват!» — І бридкий пияк

Знов смокче вина, страви уминає,

Кричить, жартує разом з обома,

Обох цілує масно, обійма

І хижо, безсоромно їх щипає.

Міланка плаче — оком не змигне

Юдіта, ніби серце кам’яне

У неї в грудях, і ніяк не можуть

Її нахабні доторки стривожить.

Аж от нарешті та потвора зла,

Ікаючи, встає із-за стола,

Ногами плута, а проте белькоче,

Що час умову виконать наспів,

I, повний щедрих Вакхових дарів,

У край Венери завітати хоче.

«Невже ж таки худобині оцій, —

Шепнула до англійки Доротея, —

Вдовольните ви пал її гидкий?

Боюся навіть думати про це я!

Чи ж гідний він прийняти дар такий?»

«Ні, інший дар, — зачулось від Юдіти, —

Дістане він. Я хочу відплатити

Йому належно за образи всі

Моїй чесноті і моїй красі.

Не зраджу я коханого свойого,

Бо маю — тільки гляньте-но! — від Бога

Потужні руки. Недаремно ж я

Ношу Юдіти грізної ім’я!

Тож хай покине марна вас тривога,

Чекайте тут і Господа моліть,

А я вчиню, що слід мені вчинить».

Те мовивши, вона пішла без ляку

Мерзенного обняти розбишаку.

Упала ніч. Густий туман наліг

На півгнилий розбійницький барліг,

І гурт злочинців розійшовся, клятий,

Хто де набачив, хміль тяжкий проспати,

А Доротея зосталась сама,

Бліда від страху, з розпачу німа.

Сам ватажок на учті превеселій

Од італійських трунків очамрів;

Дорачкувавши якось до постелі,

Він більше спати, ніж любить, хотів, —

Але на перса пружні та дебелі

Свою заласну руку положив.

Юдіта цього тільки і чекала:

Фальшивими обіймами впіймала

Вона його в солодку й згубну сіть.

Розбійник сили витратив за мить,

Він простягнувся, він захріп, він спить.

У Мартінгера був над головою

Меч на цвяшку. Ту вивірену зброю

Англійка ухопила запальна,

Юдіти та Дебори імена¹,

Петра святого, Іаїль, Аода

Назвала (од Петра святого шкода

Колись для вух ісклалася тяжка),

За чуба ухопила пияка,

Звела його довбешку обважнілу,

Зібрала всю свою дівочу силу,

Меча угору бистро підняла —

І шию враз товсту перетяла.

З вина і крові ліжко все червоне;

Забагрянив і груди, і чоло

Красуні, що сплатила злом за зло,

Із рани плин, гарячий та солоний.

Вона вхопила голову мерщій,

Сплигнула з ліжка і туди побігла,

Де Доротея в остраху застигла;

Юдіта здобич показала їй

Скривавлену, — та спершу умліває,

А потім через силу промовляє:

«Яка ви жінка, Господи! Яка

Одвага дивна і міцна рука!

Куди ж тепер нам утікать, на Бога?

Подумайте: як зчиниться тривога,

Нас повбиває банда ця бридка!»

«Не гомоніть, — одповіла Юдіта, —

Ще дещо тут я маю докінчити.

Вперед за мною сміливо ідіть!»

Та Доротея в остраху тремтить.

Тимчасом їх коханці добулися

До Генуї, серед чужих країв

Шукаючи загублених скарбів.

Скарби на суходолі не знайшлися,

Тож плинуть друзі кораблем хистким

І з вітром домовляються морським,

Щоб він сказав, де, у якому краї

На них любові поворот чекає.

Заносить вітер наших мандрівців

То до щасливих, красних берегів,

Де ключ від раю, призволінням Божим,

Святої церкви береже отець,

То на залив, де з посивілим дожем

Стає сама Фетіда під вінець².

То під Неаполь, де лежить Вергілій —

Ох! — не в такій, як Санназар, могилі³.

Крилатий бог, примхливий і легкий,

Гуляючи по водяній пустелі,

Скеровує їх корабель стрункий

До Сціллиної вже німої скелі,

Де чорні пси у лютості сліпій

Своїм виттям усіх колись жахали,

До виру, де Харібді віддавали⁴

Своє життя нещасні моряки,

До Етни, де страшні вогневики

Сплять, миром і спокоєм оповиті⁵.

Отак-то все змінилося на світі

За існування людського віки!

Одвідать довелось і Сіракузи,

Де комишисте лоно Аретузи

Вже не стрічає люблених гостей:

Підземних вод, що посилав Алфей⁶.

І Карфагена давнього долина

Їх бачила, де пам’ять Августіна⁷

Іще живе для вірних християн, —

Та царство там, на жаль, магометан,

Що в темряві живуть і умирають

І не потраплять по сконанню в рай.

Нарешті друзі наші прибувають

У милий оку Провансальський край.

Там, тонучи у лаврах і в маслинах,

Стовпи Марселя давнього стоять, —

Про іонійців згадка старовинних⁸.

Ох, любе місто! Годі споминать,

Що ти було і грецьке, і свобідне:

Французів королеві панувать

Судилось тут. Нема чого й казать,

Що в цім добро для тебе очевидне.

До того ж є в околицях твоїх

Чудовий скарб, що й не знайти таких.

Служила Магдаліна, як відомо,

Амурові за молодечих літ,

А потім прокляла цей грішний світ,

Щоб слугувать Господньому лиш дому.

Покинувши Йордану береги,

Вона, святої сповнена жаги,

Прийшла до Провансальської країни

І в темряві печери Максиміна⁹

Себе саму взялася бичувать.

На місце те відтоді благодать

Лягла Господня: пахощі небесні

Струмують там, цілющі та чудесні.

Минули роки — і тепер туди

Закохані прочани поспішають,

Коли вони звільнитися бажають

Од любощів солодкої біди.

У день своєї смерті Магдаліна

(Переказ є, тож треба вірить нам)

Звернулась до святого Максиміна,

Озорена спасенним каяттям:

«Зробіть мені єдину ласку, отче!

Як людська пара тут колись захоче

Зажити перелюбного гріха —

Хай у серцях зненацька затріпоче

Замість любові ненависть лиха,

Хай почуття огиди непоборне

На скелі цій закоханих огорне».

Бажання преподобниці святе

Здійснилося нараз по тому слові:

На скелі тій у всіх рабів любові

Обридження до люблених росте.

Побачивши хваленого Марселя

Усі дива, всі закутки веселі,

Що ними Ля Трімуйля й д’Аронделя

Досхочу люд тамтешній пригостив,

І той, і другий сильно захотів

Одвідати Благоуханну Скелю,

Де Магдаліни віддих одлетів.

Трімуйль туди з побожності чвалає,

Цікавість д’Аронделя підганяє.

Там, беручись по сходах кам’яних,

Побачили таке подорожани:

Навколішки прочанки і прочани

Слова шепочуть молитов святих

І, ніби дві троянди серед них,

Дві панни: перша скромна й сумовита,

А друга непоклінна й гордовита.

О щастя! О хвилино чарівна!

Своїх коханок рицарі впізнали.

Ось де скарби, яких вони шукали, —

На скелі, що для грішників страшна!

Оповіла англійка двом героям,

Як Мартінгера хижого вона

Уклала спати з вічним супокоєм,

Як захопила в нього гаманця,

Правдивого дійшовши рішенця,

Що, хто до пекла трапив чи до неба,

Тому ніяких грошей вже не треба.

По тому вчинку, в темряві нічній,

Меч у правиці стиснувши тяжкий,

Щасливо мужня добулась британка,

А з нею й перелякана міланка

На берег моря. Корабель легкий

Їх там прийняв, а плата непогана

Чудесно підігнала капітана, —

І по Тірренських голубих валах

Судно майнуло, наче бистрий птах.

Вітрів летючих примхи й переміни

Їх довели до скелі Магдаліни.

О диво дивне! Від Юдіти слів

Не жаль її коханця охопив,

Не співчуття у серці затремтіло,

Ні! Все те лиш огиду розбудило,

Злобу, презирство і кипучий гнів.

У неї теж — вона й не зогляділась! —

Ненависть із любові уродилась,

Розлившися по жилах, наче яд, —

А Ля Трімуйль, що ніжну Доротею

Рівняв колись до німф і до наяд,

Тепер найшов у неї сотню вад

І повернувся спиною до неї.

Вона й собі дивитись не могла

На блазня — на вчорашнього орла! —

І тішилась у небі Магдаліна,

Що сталася усім така відміна

І гріх вона од грішних одвела.

Шкода, Mаpiє! Радість передчасна!

Хоч заповіт і виконано твій,

Що в пар залюблених кохання гасне

На чудотворній Скелі Запашній, —

Але, на жаль, для почуття нового

Відкрито якнайширшу там дорогу,

І, збридивши одною, я за мить

Десяток інших можу полюбить.

Це лихо Максимінові й не снилось! —

Тож диво несподіване зчинилось:

Англійка Ля Трімуйля обняла,

А Доротея чар свій оддала

Британцеві, недавно ще чужому.

Охоче вірю, бо мені відомо,

Що каже з цього приводу Трітем;

Марія, хоч з нахмуреним лицем,

На ту картину усміхалась потай.

Річ світова: до серця нам чеснота,

Та інколи (кому так не було?)

Нас вабить і колишнє ремесло.

Одначе, як зійшли з гори святої

Красуні дві і з ними два герої,

Минулася химерна дивина:

Та ж читачеві добре вже відомо,

Що тільки на Узгір’ї Запашному

Серця міняє сила неземна.

Пан Ля Трімуйль, зніяковілий досить,

Пробачення у Доротеї просить,

Цілує ніжно, пригорта її, —

А дівчина всі пестощі свої

Йому дає, як щедрий подарунок,

Цілунком доганяючи цілунок

Під шепотіння найніжніших слів.

Сер д’Арондель вернувся до Юдіти,

Нітрохи за минуле не сердитий.

У неї також десь подівся гнів, —

І знову лад колишній в них зацвів.

Додам іще, що добрість Магдаліни

Їм відпустила всі оті провини.

Француз люб’язний і холодний бритт,

Коли благословилося на світ,

Узявши кожен на сідло кохану,

Побралися чимдуж до Орлеана,

Щоб приєднатися до рідних лав,

Куди обов’язок їх закликав, —

Отчизни честь хоробро боронити.

Про теє вже не треба й говорити,

Що благородних рицарів таких

Ні сам король уже б тепер не міг,

Ані прекрасні панни посварити.