Орлеанська діва

Була пора, що любо надить очі,

Коли блискуче сонце в небесах,

Без поспіху верстаючи свій шлях,

Для дня години забирає в ночі

І наші виноградники й лани

Привітно огляда з височини.

Твоє це свято, наш великий Жане¹,

Ораторе в пустелі кам’яній,

Що кликав люд, святої повен шани,

Рівнять дороги радості новій!

Тобі, предтечо, мій уклін низький!

А другий Жан, як каже віршописець,

Удвох з Астольфом мандрував на Місяць

I розум паладинові вернув,

Що Анжеліці завжди вірний був².

Верни й мені, ласкавий Жане другий!

Таж ти тому співцеві помагав,

Який під хвилю роздуму чи туги

Сеньйорство у Феррарі звеселяв,

І вибачив йому ти без вагання

До тебе надто сміливі звертання.

Стань же в пригоді, батьку, і мені!

Тепер-бо, бачиш, мудреці земні

Причіпливіші та й дурніші просто,

Ніж це було під ті великі дні,

Коли свій край уславив Аріосто.

Дай оборону від голів гризьких,

Легких писань огудників тяжких.

Хоч теревень веселих плетениця

Тут читачеві розмаїтить шлях, —

Та зовсім я поважний, де годиться,

Нудьги лиш уникаю в цих піснях.

Води ж пером, щоб я твойого брата,

Дениса міг достойно вихваляти.

Зачувши галас, Жанна молода

У слухове віконце вигляда

І в парку бачить вояків блискучих

З красунями на скакунах могучих

І юних зброєносців біля них

З приладдям до збіговин бойових.

Там сто щитів під місячним промінням

Полискувало дорогим камінням,

Шоломів сотня грала, як вогні,

Підносилися ратища міцні,

Списи горіли свічами ясними,

Прикрашені стьожками золотими.

Це бачивши, хоробра з Домремі

Подумала, що то під замком бритти,

Та помилилась в місячній півтьмі.

Війна — не жарт, і легко тут згубити

Правдиву нитку, а святий Денис

Не завжди вчасно допомогу ніс.

То не орда англійців беззаконна

Опала замок мирного барона, —

То Дюнуа, вояк над вояків,

Друг нашій Жанні, пострах ворогів,

То Ля Трімуйль і Доротея гожа.

Вона цвіла, як на городі рожа,

До щастя досить маючи причин:

Таж мандрував із нею разом він,

Він, Ля Трімуйль, що честь його провадить,

А чар жіночий і лоскоче, й надить!

З ним разом не боїться вже вона,

Що скаже інквізиція страшна.

Загін паристий в’їхав дуже просто,

З підйомного скориставшися мосту, —

А Жанна, уявивши ворогів,

Біжить з мечем. Король наш закипів

І кинувся без роздуму за нею,

Пажа лишивши з любкою своєю.

Монрозе! Більше щастя ти зазнав,

Ніж королі у світі найможніші,

І дяку з серця щирого послав

Святому, що тобі рятунок дав,

Завчасно не поставлений до ніші.

Почав ти одягатися мерщій,

Тобі Агнеса ревно помагала,

Та ніжна ручка у роботі цій

І не туди, де треба, потрапляла:

Які ж то поцілунки запашні

Дістав Монроз у любій метушні!

Одягнений, він чув і крізь одежу

Бажань її розбурхану пожежу!..

До парку він, а добрий духівник,

Услід йому поглянувши, зітхає:

Вродливий, граціозний молодик

Благочестиве серце розважає.

Агнеса чепуриться, до ладу

Доводить личко, зачіску, ходу,

А Боніфацій королеві каже,

Що в ніші був не спокуситель вражий,

А з неба доброчинний посланець,

Який віщує боротьбі кінець

І Карлові жадану перемогу;

Хоч трохи і дивуючися з того.

Повірив Карл, бо вірити хотів.

Сувора Жанна мову підхопила

І кличе короля до вояків,

Яким терпіти вже, мовляв, несила.

«Рушаймо! — каже. — Нам Господь велить

Війська з’єднати, ворога розбить!»

Захоплені, радіючи душею,

Пан Дюнуа з Трімуйлем запальним

Перед монархом клоняться своїм,

Підводять яснолицю Доротею,

І разом, войовничою сім’єю

Виходить за ворота ескадрон,

А вслід киває лагідний барон.

Небесним силам, певне, до вподоби

Сердечні наші споглядать хвороби;

Вони дивились пильно на вояк,

Що й любощів солодкий знали смак.

Шляхетний Карл з Агнеси молодої

Закоханого ока не спуска,

Вона ж, на доказ вірності палкої,

Зітхає, руку Карлові стиска,

А все-таки — ах, серце малосиле! —

Знай дивиться, де їде хлопчик милий.

Шепоче молитви подорожан,

Псалми співає духівник ласкавий,

Та скоса погляд кидає цікавий

То на Агнеси ніженьку чи стан,

То на пажа, якого так він любить,

Що в требнику рядки й сторінки губить.

Одягнений у злото та єдваб,

Володар слави і любові раб,

Трімуйль гарцює обіч Доротеї,

Що серце п’яне з радощів у неї,

Що зве його визвольником своїм,

Кумиром, щастям, скарбом дорогим,

А він їй каже: «По війні жорстокій

В моїй господі ми знайдемо спокій,

І мило серцю бачити мету —

Кохання обопільне в Пуату».

Завзята Жанна в амазонськім строї,

У шапочці зеленій над чолом,

Оздобленій і павиним пером,

І сяйвом заполочі золотої,

Сиділа міцно тілом кремезним

На вухані окриленім своїм,

З монархом про походи розмовляла,

А потайки по Дюнуа зітхала:

Щоразу спомин серце хвилював

Про час, як він голісінький стояв.

Із бородою, наче в патріарха,

Позаду їхав огрядний Бонно,

Слуга достойний славного монарха.

Він і старе, додержане вино,

І запашні паштети, і ковбаси,

І всяких печив та курчат запаси,

Далекосяглий у таких речах,

Дбайливо віз на сильних двох ослах.

Аж тут Шандос (він скрізь пажа свойого,

Сорель Агнесу всюди він шукав)

Тропу героям нашим перетяв,

Із гаю раптом вирнувши густого.

Шкода й казати, що у нього теж

Англійців був на сотню душ кортеж,

Та не було там ні грудей звабливих,

Ані очей лукаво-пустотливих.

«А! — крикнув він. — Французи запальні!

Нарешті ви попалися мені,

А з вами ще й розкішні три красуні!

Гаразд! Покаже поєдинок нам,

Хто з нас миліший небу та фортуні

І краще вміє важити життям.

Виходьте, хто найдужчий поміж вами!

Котрий поборе списом чи мечем,

Того ми в згоді спільній назовем

Володарем із трьох одної дами».

На циніка узяв монарха гнів,

Він списа, він меча свого вхопив,

А Дюнуа: «Королю! Не годиться!

Зухвалого моя поб’є правиця!»

Та Ля Трімуйль його спиняє: «Ні,

Як битися, то, певна річ, мені!»

Тоді Бонно: «З вас кожен має право, —

Хай жереб вам складну розв’яже справу».

І дійсно, під гомерівську добу

За жеребком ішли на боротьбу.

Та є й тепер республіки на світі,

Де вояки й вельможі знамениті,

В змаганні ставши на непевний шлях,

Ворожать дуже вдало на костях³.

Коли б мені подарували люди,

Я б розказав у повісті своїй,

Що тим же самим способом від Юди

Тепленьке місце перейняв Матвій.

Бонно з сопінням добува шкатулу,

Пускає кості у танець легкий,

А з неба те спостерігає чуло

Денис, наш охоронець пресвятий.

Нехай здається — випадок сліпує,

Але Денис тим випадком керує,

І долі вирок Жанні випада,

Як віддарунок Боговій обранці

За той ганебний виграш францисканця,

Коли заснула Діва молода.

Король благословляє войовницю,

Вона швиденько за кущі біжить,

Щоб скинути корсета і спідницю,

Священний обладунок щоб надіть

(Його прислужник на руках держить),

Вдяглася хутко, на осла сідає,

Що жоден з ним не порівнявся б кінь,

І мучениць із Кельна призиває,

Дівочності високих героїнь⁴.

А Жан Шандос такий невіра вдався,

Що ні до кого в бої не звертався.

І виїжджає проти Жанни Жан,

Хоробрістю одно на одне схожі.

Осел і кінь метнулися, ворожі,

Як блискавка, прорізавши туман.

Розбіглися, ударились лобами,

Креснули з криці іскри вогняні,

І кров червона довгими струмками

Стікає по могутньому коні.

В гаях, на полі відляски озвались,

Перекотились вдалині, як грім,

І вершники у сідлах захитались,

Одкинуті ударом тим страшним.

Дві кульки так, що діти їх пускають,

Високо розгойдавши на нитках,

Стрічаються, відскакують, плигають,

Знов падають, аж миготить в очах,

І плющаться у зіткненні свойому,

Ваги набравши в розмаху страшному.

Британці й галли молять всіх святих

За воїнів і звірів їх баских.

Та дівчина, хоч кремезна, нівроку,

Будову мала не таку широку,

Ніжніше тіло, м’язи і кістяк,

Ніж пан Шандос, гартований вояк.

Не помогла ні спритність, ні одвага.

Тож по одному з голосних спіткань

Хибнулася їздецька рівновага,

А тут ще гопки мудрий став ухань, —

І навзнаки, як дівчині й годиться,

На землю впала гожа войовниця.

Шандос гадав, що перед ним лежить

Хоч сам король, хоч Дюнуа в ту мить.

Підбіг, зірвав шолома переможно, —

І враз на нього дивляться тривожно

Довгасті очі, ніби два огні.

Він панцира шнурівки рве міцні

І бачить — о предиво! сили Божі! —

Як дві сестри, одна з одною схожі,

Дівочі перса, круглі та гладкі,

Пружисті, повні, в лініях стрімкі,

З рожевими, як пелюстки, сосками.

Уперше тут з побожними словами

Звернувсь до неба сміливий вояк

На знак подяки і шаноби знак.

«Вона моя, французька Незайманка! —

Гукає він: — Оце-то пишна бранка!

На цю красуню, з нею в боротьбі,

Подвійне право я здобув собі.

Святий Денисе, гнівайся тепера, —

За мене Марс, а також і Венера!»

Тоді його конюший: «Закріпіть,

Мілорде, цю велику перемогу!

Нехай собі товстий Лурді кричить,

Що це дівоцтво — дар самому богу,

Паладіум троянців запальних,

Латинців щит, що з неба впав до них⁵;

Це знак — він каже — можності і слави;

Це орифлама. Тож візьміть її!»

«Візьму! — Шандос одповідає бравий, —

Любов і честь — от виграші мої!»

Безсила Жанна слухає в одчаї

Ту мову — і молитви огняні

Денисові святому посилає.

Пан Дюнуа не всидить на коні,

Спинити хоче безсоромний вчинок,

Та ба! відбувся чесно поєдинок,

І хоч огидний недруг поборов,

А треба всіх додержувать умов.

Киваючи сумною головою

І вуха опустивши мимохіть,

Святий осел з печаллю та журбою

На Жана-переможника зорить.

Він затаїв до Діви-войовниці

Любов з таким глибоким почуттям,

Тонку і делікатну, що навчиться

Всім іншим би не вадило ослам.

Шандоса чує мудрий Боніфацій

І думає: «Шкода моїх орацій,

Коли наш Карл, дитятко запальне,

Щоб славу батьківщини уквітчати,

Що тут каляє той невіглас клятий,

З Агнесою те саме розпочне,

А Ля Трімуйль, наслідувати радий,

На Доротеї кинеться принади!»

Тож під крислатий дуб він підійшов

І стиха міркувати починає.

Яку натуру має та любов,

Що любострастям дехто називає.

У розгляданні цілей і причин

Видовище побачив дивне він,

До візії пророцької подібне,

Що бачив Яків, торгувати здібний,

Котрий за юшку сочевичну взяв

Дар першості, хоч першим був Ісав⁶.

Раз над Євфратом — Божі таємниці —

Йому приснилось, паслися ягниці,

На них стрибали хтиві барани, —

І зовсім не перечили вони!

Тож і чернець духовними очима

Картину вельми схожу споглядав —

І впевнювався, що ділами цими

Ніхто з царів земних не гидував.

Проходили гірляндою живою

Жінки й дівчата, що красу свою

В борні солодкій узяли за зброю

І велетнів змагали у бою.

Герої йшли на їх вогонь без тями,

Патоськими закуті кайданами.

Так на весні, коли легкий Зефір

Та Флора пишна все візьмуть в обладу,

Барвиста птиця і могутній звір

П’яніють од кохання, як од чаду,

Метелики цілують на квітках

Один одного, і самі мов квіти,

І з левом зустрічається в кущах

Левиця горда зовсім не сердито.

Привидівся йому король Франциск,

Що з Анною де-Пісселе стрункою⁷

На ложі радісного неспокою

Красунь павійських забуває тиск.

І Карл устав перед очима П’ятий,

Що горді лаври з миртами з’єднав

І разом двох, щоб не було утрати,

Фламандку й мавританку пригортав.

Які монархи, Боже! А дістали

Хвороб тяжких тим саме, що кохали!

Приваблива Діана Пуатьє⁸

Харит ласкавих радує, зомліла,

I Генріхові Другому дає

Солодкий дар голубленого тіла.

Не знаючи, де пустощів межа,

Клорісу Генріх забуває Третій

В обіймах елегантного пажа,

Байдужий, чи лишиться це в секреті⁹.

Та хто з тобою порівнятись міг,

О Борджа, папо Олександре Шостий!

То без тіари, танучи від млості,

Ваноцці ти схиляєшся до ніг¹⁰

І з нею вдвох сім’ю чималу твориш,

То у любовнім поєдинку бореш

Лукрецію, свою ж таки дочку.

А ви, що славу маєте дзвінку,

Ти, Павле Третій, ти, Десятий Леве!

Усі вам поступились королі, —

Лише беарнець, рицар мій сталевий,

Що Лігу змів підступницьку з землі,

На більшу заслуговує пошану.

Цілуючи д’Естре свою кохану¹¹,

Він тут ще більших успіхів досяг,

Аніж у раді судній та в боях.

Ще далі йде повита чудесами

Людовіка великого пора,

Коли Ерот, керуючи митцями,

Був паном королівського двора.

Ерот версальські збудував палати,

Ерот поставив, дивом для людей,

На місце трону ложе із лілей,

Хоч бог війни і сердився пихатий.

Ерот веде для пишного Луї

Вродливих фей у кольористій зміні:

Могутнього небогу Мазаріні¹²,

Що в неї очі — ніби зірки дві,

І Ля Вальєр, шляхетну та гарячу,

І Монтеспан, погордливу на вдачу.

Одна ще тішить милого жагу,

А друга вже чекає на чергу.

Регентства йде доба благословенна,

Коли Сваволя гриста і шалена

Гриміла брязкотельцем без пуття

І Францію увечері і вранці

Перелітала у буйному танці,

І кожен, мед спиваючи з життя,

Цурався благочестя й каяття.

Регент зичливий сам давав сигнали,

Щоб люди веселилися й кохали.

Цим закликом ти радо улягла,

Прекрасна Дафно, двору пишна роже;

Рум’яний Вакх, Ерот і бог стола

Вели тебе на любострастя ложе.

Спинюся тут, бо про пізніші дні

Не хочеться розводитись мені.

Сказати щиро: міг би, та не смію.

Хто доторкнеться тих святинь живих,

Що сам Господь лише-но творить їх,

Тому присудить небо летаргію.

Мовчу, мовчу, — а хочеться, проте,

Вам, о красуне над усім ясніша,

Шляхетніша, простіша та ніжніша,

Ба й за Агнесу вірную вірніша,

На вівтар кинуть куриво святе,

Призначені Кіпріді фіміами.

Позичивши в Амура стріли й лук,

А в Аполлона — ліри ніжний звук,

Сказав би... ні! Все блідне перед вами!

Такі картини бачить духівник,

Що й вимовить не може мій язик.

Прагнючим оком, хоч і дуже скромним,

Він спогляда дівчат і юнаків,

Що віддаються втіхам безсоромним,

Нагадуючи еллінських богів.

«Гай-гай! — він каже, — як царі й герої

Розваги не цураються такої,

І небо їх не повертає в прах, —

То чом же і Шандосові не вільно

В обійми взяти незайманку сильну?

Амінь, амінь!» — кінчив він богомільно

І впав, зомлівши, у густих кущах.

Святий Денис, одначе, припустити

Ніяк не міг, щоб воїн гордовитий

Дівоцтву й Франції жалю завдав.

Читачу мій! Напевне ти чував

Про зав’язки на штанях, вийшлі з моди¹³.

З чаклунства, ідучи проти природи,

Ніяк би не скористався святий,

Коли б усіх не страчено надій.

Силкуючися вузла розв’язати,

Закоханець дочасно знемага,—

І на порозі ніжної заплати

Вмирає, не напившися, жага.

Так в’ялий квіт під сонячну годину

Склоняє і голівку, і стеблину

І просить марно затінку, роси,

Позбавлений могутності й краси.

Отак Денис британському вождеві

Не дав пірнути в радощі рожеві,

Хоч право той здобув собі мечем.

Розгнівана, з осяяним лицем,

Од бритта, що стояв зніяковіло,

Прекрасна Жанна вирвалась — і сміло

Промовила: «Не нездоланний ти,

Бо в цьому бої не дійшов мети,

Твій кінь упав, Господь тебе покинув.

Я ще помщуся за свою країну, —

Денис так хоче і небесний пан.

Це буде, як прийдеш під Орлеан».

А Жан Шандос: «У хвилю ту щасливу

Тебе візьму я, діву чи не діву;

Георгія мені святого власть

Належну силу, безперечно, дасть».