Справа про 19 роялів

14

Коли Трампус прийняв ванну і пообідав, Мальвіна засипала його запитаннями, і насамперед, чи були в Карлових Варах гарні жінки!

— Здається, що ні. А може, й були. Але через ту воду та сир і самої Венери можна було не помітити, навіть коли б вона йшла поруч.

— Якось мені спало на думку, — замислено промовила Мальвіна, — чи Венера теж фарбувалася.

— Я міг би дати відрубати собі голову, що це так. Мабуть, це йде ще від Єви. То байка, ніби господь дав їй фіговий листок, щоб покрила свою наготу! Листок, ревне, вигадала сама Єва, як перше негліже.

Мальвіна глузливо глянула па нього. Помовчавши, мовила:

— А щодо «Орфея», то це зробила не Ільза і не той убивця…

— Чого ти так думаєш? А я, навпаки, гадаю, що вони обоє до цього причетні.

— Можливо. Але справжній — це той, про кого згадував, марячи, Віртер.

— Таж він сказав лише одне слово, Мальвіно. Брама.

— А я саме не й маю на думці. Рояль, який шукають, сховано біля якоїсь брами. Віртер з дурного розуму сказав про це тим бандитам. Скажімо, саме Ільзі. От вони його і прибрали, щоб не ділитися з ним.

— Може, й так, дівчинко, та тільки у Карлових Варах немає жодної брами.

— Вона може бути десь-інде.

— Тикач уже напевно розшукує дім, що має або мав у своїй назві слово «брама».

— На твоєму місці я знову поїхала б туди, — раптом сказала Мальвіна.

— Боже милостивий! — злякано скрикнув Зденек. — Щоб мене знову послали до дієтичної їдальні й напихали сиром?

— Але ж тебе ніхто не може примусити їсти сир.

— Це правда. Можна кидати його в Теплу на поживу рибам. — Потім додав: — Ту браму я, може, й знайшов би, якщо тільки її не знайде Тикач. Ти не знаєш цієї людини. Він завзятий, як тореадор.

Саме в цей час Тикача викликав до себе Кршікава.

— Мені дуже шкода, — сказав йому директор поліції,— але я мушу вам знову нагадати, що ви не виконуєте моїх інструкцій.

— Тобто?

— Я одержав протест, вельми рішучий, від дирекції готелю «Імперіал». Що там, власне, сталося?

Вислухавши рапорт про події в готелі, Кршікава довго не роздумував.

— Мені здається, — мовив він у своїй звичній ввічливій манері,— що ви кваліфікуєте цей випадок як кримінальний?

— А як же ще можна його кваліфікувати?

— На мою думку, — відповів директор з незмінною доброзичливістю, — це випадок суто політичний. Спроба таємного вбивства. Зрештою, у нас це не вперше. Я дивлюся на це так: дві групи тутешніх німців вирішують свої суперечки. Мені дуже неприємно, що вони вчинили це саме в нас і так брутально, але це ніяк не може позначитись на виконанні інструкцій, які ми одержали від вищих інстанцій. — Він замовк і запитально глянув на Тикача.

— Ви хочете сказати, що я не повинен далі займатися цією справою? — запитав Тикач, ледве стримуючись.

— Слово — не повинен не зовсім тут доречне. Краще було б сказати лояльно — не буду.

— Лояльно! — роздратовано вигукнув Тикач. — Я гадаю, що присяга, яку ми давали, вимагає від нас насамперед лояльності до законів. Я допитав пана Дітріха, адміністратора з «Імперіалу». Він не зміг заперечити, що збрехав мені по телефону, сказавши, ніби Віртер замовив снотворне. Через це я згаяв півгодини, а за цей час злочинці встигли утекти. Я вимагаю дозволу на арешт Дітріха.

Кршікава мовчав.

— Далі ми встановили, що якийсь невідомий із дивним обличчям виїхав з «Імперіалу» по спіральному шосе в автомашині, яку за день до цього було вкрадено у тутешнього лікаря. Я хотів би почати розшук того чоловіка.

— А я іншої думки. Через голі підозри ми не повинні здіймати галас довкола цієї неприємної історії. Зрештою, якщо ви не згодні з моєю думкою, викладіть це в письмовій формі. Я надішлю ваш рапорт до відповідної інстанції.

Тикач не склав рапорту, який все-одно потрапив би в кошик для сміття у Кршікави, і припинив дальше розслідування таємниці «Імперіалу». Проте він вирішив обрати такий напрямок, де Кршікава не зможе заткнути йому рота. Він постарається розгадати значення слова, яке вимовив Віртер, — слова «брама». Передусім він наказав дати йому іменний список карловарських будинків. Там він знайшов усякі дивовижні назви: «У трьох ягняток», «У негра», «Під золотим яблуком», було там із півтори сотні ще існуючих і вже ліквідованих назв будинків, але жоден з них не називався, приміром, «Біля Празької» чи «Біля Віденської брами». Власне кажучи, слово «брама» у цьому списку не зустрічалось. Він уже збирався піти з цієї катівні, яку чомусь називали кабінетом, коли Овтрата, що вже одужав після отруєння, приніс йому список місць розваги. Тикач, який взагалі добре ставився до своїх людей, але, розв'язуючи складні справи, часом ставав нервовим, накинувся на нього:

— Якого дідька ви лізете з цим до мене? Чи, може, ви ще й досі не прочумалися? Хіба в мене відділ місць розваги?

Та Овтрата мовчки показав пальцем на одне місце в списку, і Тикач глянув у список очима, ще каламутними від несправедливого гніву. Коли б Трампус міг прочитати цей рядок, його страх перед новими відвідинами Карлових Вар одразу б розвіявся. Бо в рядку, до якого Тикач посміхався тепер майже ласкаво, стояло: «Біля Дечинської брами».

І все ж він за інерцією пробурчав:

— Що це таке?

— Нічний ресторанчик, неподалік од «Пуппа». Відчиняється о десятій вечора, а зачиняється о третій ранку.

— Ну то й що? — все ще буркотливо провадив Тикач.

— Там танцюють.

Тикач гмукнув і вже хотів був запитати, чи є там рояль марки «Орфей», але замість цього глянув на годинник. Було десять хвилин на одинадцяту. Він зняв трубку і вислухав жінчині докори: з ним і справді можна приємно провести час, аякже! І навіщо він їй обіцяв, що ввечері вони кудись удвох підуть? За хвилину він уже сидів у маленькім авто Овтрати. На костьолі саме вибило чверть на одинадцяту.

— Гарно видзвонює,— зауважив Тикач.

— Аж надто гарно, — скривився Овтрата. — Якби ви жили поруч, як я… Кожні чверть години видзвонює отак, і через те я шукаю собі іншої квартири, де б нарешті міг виспатися.

— Я сплю як убитий, — сказав Тикач.

— Я теж так спав, поки не переїхав сюди, до костьолу. Скільки вже я наковтався всяких порошків! Чи не можна б так зробити, щоб дзвонило хоча б до одинадцятої вечора?

— Мабуть, це не так легко. Нам можуть заперечити, що від цього зіпсується механізм, припишуть неповагу до церкви. Адже в нашому уряді є монсиньйор Шрамко. Йому вистачить такого приводу, щоб викликати урядову кризу. А що ви знаєте про той ресторанчик?

— Це звичайна винарня, тільки нічна. З нею точнісінько так, як з отим костьольним дзвоном. Мешканці навколишніх будинків весь час скаржаться, що через гамір не можуть спати… принаймні в теплі дні…

— Ну, їх тут небагато буває,— пробурчав Тикач. — А коли й трапляються, то одразу починає лити дощ. У неділю я зайшов сюди подивитися на перегони. Сонце так сміялось, а як тільки дали старт на перший заїзд — пустилася злива.

Овтрата знизав плечима.

— Все ж таки буває й гарна погода. І тоді у винарні відчиняють вікна. Куди ж тоді податися бідолашним мешканцям?

— Чоловіче, на курорті, куди люди приїжджають розважитися, має неодмінно бути нічне життя. З цим доводиться миритись. Але ж та винарня пристойна!

— Десь до першої години ночі.

— А потім?

— Танці та гульки.

— А інших скарг на цей заклад немає?

— Тільки те, що туди злітаються нічні птахи — люди, що хочуть як слід попрощатися з Карловими Варами, а також дамочки, в яких або вже стара сумочка, або їм треба нової блузки.

Тикач гірко всміхнувся.

— Це буде найграндіозиіша битва в історії людства.

— Яка?

— Битва з жіночими уборами. Але це ще далеко?

— До битви?

— Ні, до винарні.

— Та ось же вона.

Тикач вийшов з машини метрів за сто від винарні, і за хвилину вони туди зайшли. Це була справді звичайна винарня з маленьким п'ятачком для танців, на якому вміщалось не більше як десять пар. Саме стільки, щоб виникла штовханина, яка б дала можливість партнерам скласти собі точніше уявлення про анатомію своїх партнерок. Коли вони зайшли, танець саме скінчився. Тикач вибрав столик неподалік від рояля. Інструмент не вартий був неприємностей, що чекали на Тикача вдома від дружини, бо виявилось, що то не «Орфей», а «Петроф». Тикач замовив фруктовий коктейль і подумав: «Через десять хвилин я піду звідси». Та коли вже він хотів заплатити і вийти, до залу зайшла цікава жінка. Мала вона десь років сорок п'ять, не менше, але виглядала так, що могла не боятися за свої позиції, недосяжні для багатьох її ровесниць. Зі смаком підмальована, в елегантній сукні золотисто-чорного кольору, на руці лише, один перстень, а вуха—без сережок. Жінка прикрила їх чорним, як воронове крило, волоссям, бо вони були, мабуть, трохи завеликі і вона не хотіла привертати до них уваги. Мала карі, трохи стомлені, але жваві очі, довгуватий, але помірно загнутий ніс, широкі уста, з двома зморшками в кутиках. Через те вона не сміялась, а лише усміхалась. І трикутне декольте було не глибоке, щоб не привертати зайвої уваги до того, що один дотепний австрійський політик назвав колись «непокритим дефіцитом». Вона підійшла до столика, де сиділо вже двоє, і мовчки почала роздивлятися навколо.

Тикач одвів од неї погляд і вже хотів було покликати кельнера, коли Овтрата зауважив:

— Цю пані днів десять тому я бачив з Віртером. Тикач опустив підняту руку і запитав:

— Де?

— Звісно, в «Елефанті».

— І Віртер розмовляв з нею?

— Досить приємно. Десь із півгодини. Потім я спитав старшого кельнера, чи знає він її. Сказав, що вона в «Елефанті» вперше.

— Після того ви її не бачили?

— Бачив разів зо два. Біля джерела. Пила воду й щоразу була в іншому вбранні.

— З Віртером ви її більше не зустрічали? Овтрата похитав головою.

— Але того разу вони, кажете, приємно провели час?

— Враховуючи Віртерів характер, навіть дуже приємно. Адже він відлюдько, і кожного, хто відважиться сісти за його столик, одразу ж вилає…

Тикач пильніше оглянув жінку. Їй могло бути вже й під п'ятдесят, але теперішні жінки, а надто оті худорляві, вміють добре зберігатися. Крім того, що вона вже не дуже молода, та зморщок на шиї він не помітив нічого.

— Обережно розпитайте про неї,— звелів він Овтраті. Овтрата вийшов у коридор за кельнером.

— Вона тут уже тижнів з п'ять, — повернувшись, повідомив він. — Приходить сюди частенько.

— П'ять тижнів, — промовив Тикач. — А курортники не живуть тут довше як місяць. А як її звуть?

— Цього кельнер не знає. Він лише якось чув, що хтось з її товариства звернувся до неї «пані Ізабелло».

— Гм… досить рідкісне ім'я.

І це утвердило Тикача в думці, що цій жінці десь під п'ятдесят. Тепер не дають жінкам такі старовинні імена. Але до неї саме підійшов кельнер і щось тихо сказав. Ізабелла пішла до телефону, за мить повернулась, кивнула тим, що сиділи за її столом, і вийшла.