Справа про 19 роялів

7

О дев'ятій ранку, коли Трампус пробивався крізь натовп до джерела, хтось звернувся до нього:

— Чи не позичили б ви мені на хвилинку склянки? Не хочеться купувати тільки для того, щоб раз напитись…

Клубічко! Як завжди, в доброму гуморі.

— Ви приїхали пити воду?

— Ні, я приїхав на каву. Уже пив, і досить смачну — в «Елефанті». Потім пішов до твого пансіону, але мені сказали, що ти десь вештаєшся. Я подумав: знайду біля джерела. Але з досвіду знаю, що тут найкраще розмовляти на Замковій горі. Туди треба високо дертися, а панству це не до шмиги. Ходімо туди.

Клубічко привів його аж на майданчик перед музеєм. Навколо не було й душі. Клубічко кивнув головою на п'ятиповерховий будинок, що притулився до скелі.

— Ти вже там був?

Трампус, підвівши голову, глянув на будинок з написом: «Едінбург». З його вікон відкривався, певне, чудовий краєвид на порослий густим лісом високий протилежний схил, то був один із пагорбів, якими, немов гратами, було обнесене місто.

— Ні, а чому ви питаєте?

— Просто так… Там живе Тикач. Трампус мовчав.

— З ним часом буває важко, — зауважив Клубічко, — ти це вже теж, мабуть, відчув.

— Ви були в нього? — запитав Трампус після досить довгої промовистої паузи.

— На мій подив, він був дуже милий — це зовсім на нього не схоже. По-перше, він буркотун, а по-друге, не дуже мене любить. А проте показав мені навіть матеріали. Ти, мабуть, просто не хочеш признатися, що він зустрів тебе непривітно?

Трампус замість відповіді запитав:

— Ну як, знайшлася якась ниточка?

— Ниточка? Ціла линва! Ти знаєш Сокольську вулицю в Празі? Так от, того дня, як ти виїхав сюди, хтось вдерся до пані Скугрової на Сокольській вулиці, десять, на четвертому поверсі. У неї хворі ноги, вона не може ходити і живе з дочкою, яка до третьої години працює в банку. Невідомий мав відмичку, зайшов до першої кімнати и відкрив рояль марки «Орфей», не звертаючи уваги на крик безпорадної жінки. Я дізнався про це з післяобіднього рапорту. Він там щось шукав. Я поїхав туди увечері, але з'ясував лише те, що рояль п'ятнадцять років тому подарував цій жінці чоловік у день народження. Рояль виготовлено на фабриці Кодета в Карлових Варах. Продав його торговець роялями Риба. Тоді я подзвонив нашому приятелеві Тикачу, і той після деякого вагання розповів мені, що й вони мають клопіт з «Орфеєм». І хоча натякав, щоб я дав йому спокій, я все ж послав тобі телеграму. Річ у тім, що в Празі є ще один рояль марки «Орфей», на вулиці Сілезькій, чотири, в учительки музики Ліди Тейчової. До нього теж хтось добирався, а потім утік. Хто чинить цей вандалізм, ми не знаємо, але пані Скугровій здалося, що то був досить високий худорлявий юнак. Він навіть гримнув на неї по-німецьки, щоб заткнула пельку. Зваживши все, я дійшов висновку, що на Сокольській йому не пощастило і що й той, хто діє тут, так само не має успіху. Ясно й те, що з «Орфеями» пов'язана якась цікава таємниця. Отож я й приїхав, щоб оглянути тут поле бою. До речі, панна Тейчова теж придбала рояль у пана Риби. На мій запит Риба відповів, що той рояль та шість інших йому продав Кодет. От і все, що мені відомо про цю справу. Візьми свою склянку, з мене досить і того, що я раз напився.

— Що вам казав Тикач?

— Тикач у полоні нав'язливої ідеї. Дав себе загіпнотизувати Віртерові. Ласкаво дозволив мені подивитись на Віртера й трохи з ним погомоніти. Це справді-таки чудовий екземпляр шахрая і пройди, здатного, мабуть, на все, — тільки не на те, що з радістю пришив би йому Тикач. Важить він, на мою думку, не менше як. центнер. Згадай, що казав бідолаха Герман: йому здалося, ніби позаду щось зашаруділо. Коли б це був Віртер, то паркет під ним просто тріщав би. До того ж Віртер не міг бути водночас і на Сілезькій, і в «Річмонді».

— Але…

— Так, це робить хтось інший, молодший, у Празі їх, певно, кілька; Віртер затесався між них, але ми ще не знаємо як. Мабуть, хтось керує цією бандою. І той «хтось» має якесь відношення й до Віртера. З тих дев'ятнадцяти роялів — якщо їх справді було лише дев'ятнадцять— грабіжники обшукали вже п'ять і нічого в них не знайшли. Крім того, є ще три, про які я знаю, їх продало додаткове відомство, щоб покрити Кодетові борги. Один із них купила празька консерваторія, другий — Чеська філармонія, а третій — готель «Пупп» у Карлових Варах. Празькі роялі я наказав поки що стерегти, і на них ще ніхто не посягав. А про той, що в «Пуппа», я знаю поки що лише те, що його хтось поцупив.

— Як це поцупив? Рояль — не валізка, яку можна непомітно винести!

— Це так! Але рояль у такому величезному господарстві, як готель «Пупп», з його численним і через те важко контрольованим інвентарем, може стати об'єктом шахрайських комбінацій. Конкретно це було так: оскільки вони мали вже три роялі, то сховали цей, з Кодетових торгів, на складі. А коли через два роки про нього згадали, то виявилось, що на складі його немає. Розшуки нічого не дали. Крім рояля, зникли ще деякі речі, й управителя мали заарештувати, але він дізнався про це і втік до Німеччини. Звався він Герберт Штраус. Цим поки що ми й мусимо задовольнитись. Отож маємо вже дев'ять, і ще десь лишилося десять роялів цієї цікавої марки. Але де? Ми не можемо зазирнути в кожен будинок нашої країни. Зрештою, ця справа поки що й не варта того. Але в мене таке передчуття, що вона скоро посунеться вперед, бо зацікавлені в ній особи, як видно, поспішають. А тепер непогано було б десь поснідати.

Маневруючи в суцільному потоці пішоходів, вони насилу проштовхалися крізь натовп до бару готелю «Пупп». Там сиділо всього кілька чоловік. Демонструвався звуковий фільм про тенісні змагання на Штваніці. Побачивши це, Трампус хотів був вийти, але Клубічко потяг його до самого екрана й сів спиною до полотна.

— Це найкраще місце для téte á téte, — сказав він. — Тут такий галас, що тебе ніхто не почує, навіть коли б ти закричав «рятуйте!». Як не віриш, то спробуй. — І замовив собі сніданок.

Трампус благально глянув на Клубічка. — Я ж іще не зовсім оклигав. Не переношу такого гармидеру.

— А ти не звертай уваги. Півгодини, сподіваюсь, витримаєш.

Раптом диктор щось пробурмотів, і одразу ж почувся інший голос: «Припиняємо демонстрування фільму про тенісні змагання на Штваніці й замість цього передаємо репортаж про зустріч гостей із Німеччини в Яхимові. Наші гості прибули тиждень тому двома автобусами…»

— Це ще гірше за теніс, — простогнав Трампус— Будуть промови.

— А тобі не обов'язково їх слухати! Наскільки мені відомо, тут ніхто точно не знає, що сталося з Кодетом?

— Жодна душа!

І Трампус стисло виклав Тикачеві здогади.

— Цілком можливо, — погодився Клубічко, — але про це краще мовчати, коли ми не хочемо, щоб міністр наказав нам сидіти тихо. Адже ти й сам чуєш, як наш фільм рекламує цю екскурсію. «Kraft durch Freude».[13]

Тим часом диктор вів далі: «Перший автобус із рейху поїхав далі, а другий трохи затримався. Ага, він на когось чекає. Я вже бачу, хто це. Молоде, дуже гарненьке дівчатко, яке комусь махає на знак привітання. Тепер воно сіло, і другий автобус, напевне, теж зараз рушить».

Почувши про гарне дівчатко, Трампус із чисто чоловічою реакцією мимоволі озирнувся на екран і раптом міцно стиснув Клубічкову руку.

— Це він.

— Хто? Хто він?

— Той третій зліва — Віртер.

Клубічко повернувся й собі, але було вже пізно — на екрані видно було тільки автобус, що від'їжджав,

— Ми потім наново переглянемо цю стрічку. Ти звернув увагу на те дівчатко, яке так зачарувало диктора? — спитав за хвилину Клубічко.

Трампус заперечливо похитав головою.

— Дуже шкода. Якщо там був Віртер, то, можливо, саме це дівча передало йому доручення, внаслідок якого відбулося п'ять атак на роялі «Орфей». Ну, ми на неї ще подивимося в Празі. А тепер нам уже й справді пора йти, тебе жде твоя дієта, а мене — моя. Чим тебе годуватимуть?

— Мабуть, сиром, — зітхнувши, відповів Зденек. — Я його смертельно ненавиджу, але коли признався в цьому дієтсестрі, вона солоденько всміхнулася й сказала: «Сир — це життя! Десять днів якось витримаєте!»

— Твоя дієтсестра просто жорстока. Між іншим, більшість жінок мають нездоланну схильність до жорстокості. До того ж часто серед них трапляються ще й уперті, а в чоловіків ця подвійна властивість буває дуже рідко. Проте мені здається, що нашому Тикачеві цього не позичати. Піду зараз до нього. Про рахунок не турбуйся, адже ти нічого не замовляв.

Коли вони проходили повз пансіон «У трьох негрів» на Старій Луці, де гарна табличка з мореного дуба сповіщала, що «в ці двері входив Гете», на вузькому тротуарі їх поминула жінка років тридцяти. Незвичайна красуня, висока, струнка, з великими синіми очима і темним, майже чорним волоссям. її високе чоло, здавалося, аж сяяло під капелюшком аквамаринового кольору, виразні очі дивились байдуже. Клубічко привітався з нею.

— Хто це? — спитав Трампус.

— Тикачева дружина. Він тебе ще з нею не познайомив? Твоя правда, він із цим не поспішає. Власне, вона. — Здавалося, Клубічко хотів іще щось сказати, але передумав і лише додав: — Вони живуть уже п'ятий рік, але дітей у них немає. Звуть її Олександра.

На тому вони попрощались. Трампус мимохіть подумав: «Ця жінка зовсім не до пари Тикачеві… Або ж він їй!»