Справа про 19 роялів

10

Десь після полудня Тикача покликали до телефону. Директор поліції запитував чемно, але занепокоєно: «Чи правда, що ви тримаєте під арештом пана Ганса Віртера, з вулиці Садової, тридцять два? Тикач, ніяк не сподіваючись почути таке запитання, відповів, що Віртера не заарештували, а лише привели на допит у справі з роялями. Кршікава, як завжди, ввічливо подякував йому й повісив трубку. Тикач, недовго думаючи, наказав привести Віртера.

— Пане Віртер, — сказав він, — коли ви справді бажаєте, щоб ми вам дали на кілька днів притулок, ви повинні негайно щось зробити. Так, цю ж хвилину. Дуже швидко, може, навіть за якусь годину, я дістану наказ відпустити вас додому.

Віртер зблід:

— Що ж мені робити?

Тикач написав кілька рядків і простяг йому,

— Прочитайте це й підпишіть.

На папері було написано, що Віртер після довгих і марних намагань придбати філателістичну колекцію пані Ганусекової чесним шляхом вирішив її вкрасти. В суботу надвечір він забрався до неї в квартиру, але втік, ні до чого не доторкнувшись, коли побачив, що перед його приходом хтось розбив там рояль «Орфей». Віртер знизав плечима, але підписав не вагаючись, а Тикач додав до протоколу ще кілька рядків і прочитав їх уголос:

— «У зв'язку з умотивованою підозрою, що Ганс Віртер причетний не лише до пошкодження рояля у квартирі пані Ганусекової, а й у готелі «Лоїб», його затримано на час проведення слідства».

Тільки-но Тикач устиг наказати одвести до камери заспокоєного Віртера, як директор поліції викликав його до себе. Там була панна Щтюльпер, відома активістка генлейнівської партії. Директор поліції теж знав це і, очевидно, саме тому й залишив її в кабінеті, щоб вона засвідчила потім карловарському генлейнівському штабові лояльність Кршікави до СДП. Впадало в око, що Штюльпер, завжди бадьора і жвава, сиділа ні жива ні мертва й щохвилини втирала чоло, ніби їй було недобре.

— Ось скарга з секретаріату карловарської організації СДП, — почав Кршікава, — що ви безпідставно тримаєте під арештом члена організації пана Ганса Віртера.

— Безпідставно? — здивувався Тикач і подав йому протокол, підписаний Віртером.

Шеф побіжно його проглянув.

— Ви гадаєте, що це достатня підстава для арешту? — запитав він.

— Без сумніву. Адже Віртер зізнався, що хотів украсти колекцію поштових марок.

— Але ж він не вкрав її! — докинув Кршікава, люб'язно всміхаючись.

— Крім того, він приховав від нас, що бачив у квартирі розбитий рояль.

— Цього він, звісно, не повинен був робити, — погодився шеф. — Добряче проберіть його й відпустіть додому. В разі потреби — допитаєте його й на волі.— А за хвилину, так само люб'язно всміхаючись, додав: — Дозволю собі попросити вас, щоб ви звільнили його негайно. — І, вклонившись Тикачеві, схилився над паперами.

«Петровіцький! — стримуючи лють, подумав Тикач, виходячи з кабінету. — Або ж у нас є шпиг, котрий доповідає їм про кожний мій крок, або ж за Віртером стежили. Можливо, їх сповістила Утєшилова». Сповнений безсилого гніву, він наказав привести Віртера. Поки того привели, в його голові уже виник план, що здався йому найкращим.

— Так от, пане Віртер, — звернувся до нього Тикач, — мені наказано негайно випустити вас на волю.

Віртер зблід, а потім почервонів.

— Цього я й боявся, — вимовив пригнічено.

— Я мушу виконати наказ, — вів далі Тикач, — але, може, у ваших-таки інтересах ви б хоч тепер розповіли щиро, кого і чого ви боїтесь.

Віртер зацьковано втупився в нього, а потім опустив очі. Помовчавши, тихо сказав:

— Чого я боюсь, це я вам можу сказати: мене вб'ють!

— А за що? — запитав Тикач.

— У них на це є причина, — відповів Віртер після довгої мовчанки. — Я не можу її вам відкрити, бо це тільки погіршить моє становище.

— Тоді скажіть хоча б, хто, на вашу думку, хоче вас убити?

Після довгої паузи Віртер знизав плечима.

— Не знаю.

— Як це? Адже повинні ви знати щось про людину, яку запідозрили в такому намірі?

— Авжеж, — знесилено відповів Віртер. — Але я не знаю, хто це. Я його бачив, говорив із ним, але не знаю його імені.

— Це той тип, з яким вас бачили біля Лісової каплички? — запитав Тикач.

Віртер здивувався, але кивнув головою.

— Чоловік, що стояв за вами в Яхимові на кордоні? У мене є його фото, і ми його знайдемо.

Цього йому не треба було казати. Очевидно, то був саме той чоловік, але Віртер перелякався і не підтвердив.

— Я й справді повинен зараз же йти звідси? — запитав він.

На відповідь Тикач розгорнув перед ним свій план.

— Бачте, ви не схотіли піти нам назустріч, та я все ж хотів би по змозі вам допомогти. Ви казали, що йдеться лише про кілька днів. Я подумав, чи немає у вас когось такого, в кого б ви могли надійно сховатись?

— Є одна знайома… дуже добра… Ми були… але це не має значення. Я написав їй, і вона запропонувала перебути в неї, поки все це мине. Але я можу зустрітися з нею тільки через кілька днів.

Тикач на хвилину задумався.

— Я вважав, що найбезпечніше місце для вас — в'язниця, але, здається, є ще одне.

Віртер глянув на нього з надією.

— Готель «Імперіал». Сезон закінчився, і там тепер майже ніхто не живе. Поселіться там. Можете подзвонити їм просто від нас. Я сам вас туди відвезу й дам детектива, що буде вас стерегти. Не виходьте й за поріг номера, їжу нехай вам приносять, А коли ваша знайома приїде, вас одвезуть куди треба.

Коли номер було замовлено, Віртер зворушливо подякував Тикачеві.

— Я знаю, що не заслужив цього, — сказав він. — Я ще більший негідник, ніж ви гадаєте, але, можливо, ще віддячу вам… — Він хвилину подумав. — Якби зі мною справді щось сталося… ви знаєте, що в мене в стіні є сейф?

Тикач кивнув головою.

— Знайдете в ньому надруковану готичним шрифтом куховарську книгу. В неї вкладено план. Карта на шовковому папері. Поцікавтеся місцем, яке позначене трьома крапками червоним чорнилом. — Він знову замовк, і видно було, що тривога його зростає.— А втім, не чекайте, поки зі мною щось станеться, заберіть це негайно, — несподівано сказав. — Але пообіцяйте, що нічого не починатимете, аж поки я не дозволю.

Тикач пообіцяв і вже збирався провести Віртера та свого улюбленого співробітника Овтрату до машини, як раптом подзвонив Кршікава і запитав, чи Віртера вже звільнено.

— Саме виїжджає до «Імперіалу», — сказав Тикач і, повісивши трубку, сердито вилаявся. Коли б це не було так абсурдно, він би подумав, що Петровіцький жде не діждеться, щоб Віртера нарешті вбили. Потім ще подзвонив Олександрі, сказав, що, мабуть, повернеться трохи пізніше, бо має заїхати до «Імперіалу» в службовій справі.

— До «Імперіалу»? — здивувалася Саша. — Адже там тепер ніхто не живе. — І повісила трубку.

В «Імперіалі», цьому величезному будинку на шістсот кімнат, що скидався на добре збережений середньовічний замок, а насправді був наймодернішим карловарським готелем, приготували для Віртера апартаменти в лівому крилі третього поверху. Тут панувала майже нестерпна тиша: чути було тільки легкі, приглушені товстим килимом кроки покоївки в коридорі. Коли Віртер дійшов по безконечному, сто тридцять метрів завдовжки, коридору до своїх покоїв, то аж затремтів, хоча то були чи не найкращі апартаменти цього королівського палацу. Вони складалися з салону, для якого, очевидно, не економили ні місця, ні дорогих меблів у стилі ампір, та білосніжної спальні з великою ванною. Тикач ніколи не забуде дивного контрасту між цією розкішшю і зацькованим виглядом Віртера. Сказавши кілька підбадьорливих слів, Тикач залишив його з Овтратою у цій розкішній пустці. Овтрата обіцяв, що не буде спати, хоч би йому довелося випити ціле відро чорної кави. Тикач одразу поспішив до машини, якою вони приїхали, ї подався на Садову вулицю, 32. На сейфі не було жодних слідів, але, відчинивши його, Тикач переконався, що він порожній… Гроші, статуетки, порцеляна і церковні чаші — все зникло. Не було й надрукованої готичним шрифтом куховарської книги.

«Випередили», — подумав він і, власне, тільки тепер збагнув, яка це рафінована змова. Вперше усвідомив, що повинен чинити опір банді, яка знає кожен Віртерів і його крок і безжалісно підштовхує свою жертву до загибелі. Ця банда хоче примусити Віртера виказати таємницю про те, де сховані роялі зі скарбом. А Віртер опирається, бо хоче сам забрати той скарб. Негідник проти негідників. А проте прийняв його охорону. На плані було, певне, позначено місце захованих скарбів. Навіщо Віртер накреслив план? Певно, для тієї жінки, що хоче дати йому притулок. А з Тикача вони тепер досхочу регочуть. І мають рацію, бо з Петровіцьким за спиною він безсилий. На щастя, може, тепер, дізнавшись про Віртерову таємницю, вони дадуть йому спокій.

Тикач повернувся додому, ледве стримуючись од гніву. Олександра ще не спала й ліниво вилаяла його, нащо він так старається. Який сенс перериватися отак на службі.

— Але ж я мусив, — відповів він їй і, щоб зупинити її докори, розповів про те, як він збирається врятувати життя Віртерові.

— Те, що ти розповідаєш, просто безглуздя. Такої романтики а-ля Дюма тепер уже не буває.— І, позіхнувши, спитала: — А де ж ти його заховав?

— В «Імперіалі».

— Так от чого ти туди їздив. Ну, там із ним справді нічого не станеться.