Справа про 19 роялів

16

Згідно з інструкцією, Кост найняв номер у старому готелі «Під сонцем» у Полічці. Переконавшись, що він поки що єдиний пожилець, Кост заглянув до танцювального залу. Це був звичайний примітивний зал чоловік на сто. На невеличкій естраді справді стояв рояль марки «Орфей», але без емблеми. Про всяк випадок він попросив настроювача відкрити рояль. Там не було нічогісінько, крім сили-силенної пороху. По обіді він зачинився у номері й став чекати. Більшої муки, ніж отаке безглузде чекання, не міг собі й уявити. Обоє вікон його кімнати виходили на невеличкий майдан з бензозаправною колонкою та маленькою будочкою для пасажирів, що дожидали автобуса, йому було, мабуть, ще нудніше, як їм. До Полічки можна було приїхати або поїздом із Нового Міста на Мораві, або автобусом із Глінська занедбаною напівгірською дорогою, якою, до речі, приїхав Кост. Людина, яку він тут очікував, прибуде не поїздом, бо з Прагою залізничний зв'язок звідси поганий, а автобусом або ж машиною. До Полічки прибули по обіді два автобуси. Один о 14.45, а другий о 17.58.

Автобусом о 14.45 приїхало дев'ятеро пасажирів, всі, видно, тутешні, бо ніхто з них не поцікавився готелем. Косту страшенно хотілося піти прогулятись, але доводилось рахуватися з тим, що очікувана ним особа може прибути машиною. Тому він самовіддано нудився аж до шостої вечора, коли почувся жахливий гуркіт розхитаного автобуса. Надворі було ще досить видно, і він ясно побачив, що з автобуса вийшли двоє: дівчина в елегантному демісезонному пальті і юнак років двадцяти, одягнений у твідове пальто незвичного покрою. Вони озирнулись довкола й одразу ж попростували до готелю «Під сонцем». Незабаром Кост уже чув, як слуга, за його вказівками, заводить їх до сусіднього номера. Хоча Кост заздалегідь відсунув шафу, яка закривала двері, проте не почув нічого, крім голосів, жіночого та чоловічого, і часом сміху. За півгодини обоє пішли до їдальні, мабуть, вечеряти. Кост, що саме на це й розраховував, замовив вечерю собі в кімнату. Десь за годину з їдальні долинула музика. Хтось дуже гарно грав на роялі. Ще за годину ті двоє повернулись у номер. В готелі було зовсім тихо. Тепер вони вже не розмовляли голосно, а про щось напівпошепки радились. Невдовзі двері їхньої кімнати рипнули. Кост вислизнув за ними. Зал був у сусідстві з їдальнею, що з'єднувалася з кухнею обертовими дверима з матового скла. Скрізь панувала мертва тиша, в готелі, мабуть, було дуже мало пожильців. Кост через кухню пройшов до їдальні. З танцювального залу долинав шепіт. Дівчина, що була тепер у светрі й чорних штанях, сиділа біля рояля і долотом знімала планку. Поруч неї стояв юнак, що без пальта виявився зовсім худим, і присвічував кишеньковим ліхтариком. У другій руцi він тримав револьвер, але незабаром поклав його на кришку рояля. Дівчина якийсь час длубалась, потім на мить зупинилась і глянула на юнака. Кост упізнав її — то була дівчина з автобуса «Kraft durch Freude», її фото Клубічко йому показував.

— Слухай, Берте, — стиха промовила вона по-німецькому, — я кажу тобі, що це марна праця. Адже Віртер присягнувся матусі, що ті речі є лише в «Орфеї» з лавровим вінчиком.

— Віртер міг нещиро присягнути, — сердито прошепотів юнак. — Твій батько міг сховати дещо і в роялі без лаврового вінчика.

— Одначе, — заперечила дівчина, — «Орфей», у який я хотіла заглянути в консерваторії, мав саме таку емблему. І про це мамі Віртер сказав.

— Це дуже добре, — нетерпляче відрубав юнак, — та коли я вже тут, то мушу його оглянути. Дай сюди долото, я зроблю це сам, коли ти така ледача.

Дівчина віддала йому долото й почала присвічувати. Час від часу вона занепокоєно озиралась на двері і врешті прошепотіла:

— Швидше, Берте, я щось почуваю себе тут не дуже добре. Мені б не хотілося, щоб мене ще раз застукали під роялем. Тим паче, що все це даремно, там однаково нічого немає.

Юнак на відповідь пробурчав щось незрозуміле і працював далі ще завзятіше. Незабаром Кост почув, як планка впала на підлогу. Потім юнак майже вигукнув:

— Прокляття — нічого!

Ту ж мить почувся настійливий голос дівчини:

— Облиш це, Берте. Невже ти хочеш накликати на нас поліцію? Постав планку на місце.

Юнак, тихо проклинаючи все на світі, взявся до роботи.

— Поліція! — пробурчав він. — Я боюся її найменше. Побачиш, їм скоро звелять у це не втручатися.

Кост примчав до Клубічка на другий день вранці. Парочка, яку йому пощастило сфотографувати, звеліла розбудити себе на вранішній автобус. Він приїхав з ними до Праги, не викликавши їхньої підозри. З автобусної станції вони поїхали в готель «Шроубек» на Вацлавській площі. Кост попросив показати йому книгу реєстрації гостей. Ті двоє назвалися Еммою та Гербертом Ванке. Мешкали там із 13 вересня.

Клубічко детально обміркував справу. Заарештувати їх? Це було б передчасно. Справа повинна просунутися ще трохи вперед, і ця пара має навести його на слід невловимого ватажка всієї зграї. А що він існував, Клубічко нітрохи не сумнівався. Він наказав Косту про всяк випадок узяти собі помічника й не спускати з цієї пари ока, звітуючи йому про кожен їхній рух.

Другого дня йому подзвонили Карлові Вари. В мікрофоні одразу ж озвався сердитий голос сангвініка, якому не щастить і який через те лютує.

— Говорить Тикач, У чому річ? — Невеличка перерва. — Гадаю, що це дуже важливо… — Нова пауза. — Власне, це так важливо, що я не можу говорити про це по телефону… — І притишеним голосом додав — Вас іще не викликало міністерство? Ні? А я вже одержав їхній наказ… Коли покажу його вам, ви самі визнаєте, що… а також чому.

— Хвилинку, — попросив Клубічко, — зараз я знову зможу розмовляти.

Він згадав, що на столі лежить лист з міністерства внутрішніх справ, якого він іще не читав. Перебігши лист очима, він переконався, що його негайно викликають до шефа.

— Цілком можливо, що я теж одержу такий наказ. — І за хвилину додав: — Мене викликають до Петровіцького.

— От бачите, — сказав Тикач. — Оце воно і є. Подзвоните мені потім?

— Неодмінно.

— А втім, — вигукнув Тикач невдоволено, — це мені не підходить! Я хотів попросити, щоб ви приїхали сюди на якихось півдня. Маю для вас цілу купу новин. Приїжджайте негайно. Якщо, звичайно, дозволить ваша дружина.

— Гадаю, що вона не матиме нічого проти, друже, я ж бо старий парубок.

— Ви завжди були хитруном. То коли ж вас чекати?

Клубічко на хвилину замислився.

— Алло, алло, — закричав у телефон Тикач, — ви слухаєте?

— Слухаю, слухаю. А що, коли я тим часом пошлю до вас Зденека? Я збирався дати йому роботу тут, але, певно, буде краще, коли він закінчить курс лікування.

— Добре, — невдоволено відповів Тикач і відкашлявся, — пришліть хоч того юнака. Скажіть йому, що я чекаю на нього близько другої години.

Після короткої розмови з Клубічком Трампус одразу ж виїхав до Карлових Вар.