Справа про 19 роялів

23

На щастя, Трампусові не довелося чекати на Тикача, бо той саме перед цим повернувся. Настрій у нього був трохи гірший, ніж звичайно, хоча він ніколи не міг ним похвалитися. В чорному гумовому дощовику і пожмаканому темному капелюсі він скидався на нічного сторожа. Трампус, звісно, і гадки не мав, що Тикач невимовно страждає з причини, яку звичайно називають «сімейною». Він роздратовано і зверхньо глянув на Трампуса, сів, не запропонувавши йому стільця, й заходився нечемно барабанити пальцями по чистенько прибраному письмовому столу. Нарешті холодно запитав:

— Чого ви прийшли?

Та перш ніж Трампус устиг з гордістю повідомити про свою феноменальну знахідку, Тикач кинув погляд на папірець, що лежав перед ним на столі.

— Що з Клубічком?

— Я цим не цікавився.

— Можливо. Але ваш учитель, здається, все ще цікавиться нами. Ось тут він повідомляє, що завтра вранці приїде. — Тикач пирхнув. — Даремно витрачає сили, тут нічого не зарадить навіть він.

Тепер уже Трампус скептично зауважив:

— Можливо.

— Зрештою, я буду йому радий, він непогано грає в карти й полюбляє бехерівку. — Потім запитав: — Є якісь новини? — І, немовби був наперед упевнений, що від Трампуса годі чекати чогось, вартого уваги, вів далі: — Здається, я бачив вас біля третього пансіонату. Приймаєте ванни? Трампус відповів удавано недбало:

— Ні, ванни я не приймаю, але в тих місцях справді був. Навіть подумав, що й вас теж слід було туди запросити.

— Гав ловити? Але ж ви знаєте, юначе, що я не маю на це часу.

— Ні, не гав, — відповів Трампус— Можна мені покласти на стіл цей чемодан?

У голосі його вчувався такий тріумф, що Тикач підвів голову й скоріше зневажливо, ніж зацікавлено, глянув на нього.

— Прошу, якщо матимете з цього приємність.

— Ви вгадали, колего Тикач, я справді матиму з цього приємність. Дозволите закликати поліцейського, з яким я сюди прийшов?

На чолі в Тикача з'явилися три зморшки.

— Він що, привів вас сюди?

— Оце вже ні, але я віддав йому ключик від цього чемодана.

— Дуже цікаво… А навіщо ж ви це зробили, юначе?

— Щоб на мене не впало підозри, що я зазирав туди. Тикач якусь мить дивився на нього допитливо і сердито.

— Не інтригуйте мене, юначе. Що там? Динаміт?

Трампус знизав плечима.

— Сам іще не знаю, але якби ви покликали поліцейського… В нього є ключик…

Тикач знову зміряв його поглядом з голови до п'ят, а тоді люто натиснув на кнопку дзвінка. Поліцейський, також зацікавлений тим, що діється, вже чекав на виклик.

— Ось і він, — сказав Трампус. — Накажіть йому відімкнути чемодан.

— Відімкніть цю коробку, — неохоче наказав Тикач.

— А тепер хай іде собі,— сказав Трампус, хоч і знав, що поліцейському буде кривдно почути ці слова.

— А це чому? — аж засичав Тикач.

Трампус мовчки знизав плечима, і Тикач, повагавшись мить, звелів поліцейському вийти. А тоді напустився на Трампуса:

— Що сталося, юначе? У вас такий вигляд, ніби ви знайшли скарб.

— Я не знаю, що в тих мішечках, бо не заглядав туди, проте цілком можливо, що там і справді е скарб.

Тикач якусь хвилину пронизував його поглядом, проте цікавість перемогла, і він відімкнув чемодан.

— У мішечках? — буркнув він собі під носа.

— Так, їх там чотири, і Кодет позначив їх римськими цифрами від першої до четвертої.

— Кодет? — скрикнув Тикач. — Не може бути!

—І поставив на них, як ви зараз пересвідчитесь, печатки. Зелені. Печатки були цілі, коли я забрав мішечки з рояля.

— З рояля? — ледве спромігся вимовити Тикач.

— Так. Із рояля марки «Орфей». Напис було облямовано лавровим віночком.

Тикач, що вже був простяг руку до одного з мішечків, відсмикнув її.

— Кодет? Позначений «Орфей»? Ви що, смієтеся з мене? Де ви його знайшли?

— В пансіонаті «Вільгельм Телль», колего. Тоді, коли ви мене побачили і втекли. Я саме хотів вас гукнути, та коли ви… Зволікати не можна було, от я й послав по поліцейського. Відімкнув рояль у його присутності. Під планкою знайшов ось це.

Тикач мовчав. Трампусові видно було, що в ньому аж клекочуть шаленство, лють і здивування. Нарешті він видушив із себе:

— У пансіонаті «Вільгельм Телль»?

— Точніше, в його підвалах.

Тикач нарешті грюкнув кулаком по столу й загорлав:

— Та що це справді таке? Мимрите, мов три дні не їли! Розкажіть до ладу!

— А може, краще подивимося спершу на ті мішечки? Хто знає, що там у них. Я ж не знаю.

Тикач помацав один, потім відрізав печатку і висипав усе, що було в мішечку, на стіл. Приміщення було досить темне, але одразу ж здалося, ніби його залило сліпуче світло. Тикач і Трампус приголомшено дивилися на це блискотливе сяйво. Нарешті остаточно переможений Тикач вимовив:

— Діаманти!

— Кодетові діаманти, — додав Трампус.

Од цих слів Тикач трохи прохолов.

— Може, — буркнув він, — Кодетові, а може, й чиїсь інші…

— Ну от іще — чиїсь інші! Адже я знайшов їх у Кодетовому позначеному роялі!

— Але ж у тій місцевості немає жодної брами, — збентежено заперечив Тикач.

— Можливо, але рояль є. Це факт. I діаманти. Чи, може, ви гадаєте, що хтось іще, крім Кодета, ховав скарби в роялі «Орфей»?

Тикач провів рукою по обличчю і тяжко зітхнув.

— Ні, цього я не думаю, але… — І зробив жест рукою, ніби хотів перелічити камінчики, але одразу ж опанував себе. — Чи можете ви мені пояснити, як опинився там рояль?

— Мені здається, ви недостатньо вивчили топографію старих Карлових Вар.

— А навіщо б я мав це робити? — вигукнув Тикач. На лівій скроні в нього випнулась кривуляста жилка.

Трампус коротко розповів йому про свої роздуми над Віртеровим планом і про те, як йому випадково допоміг Гашек. Здавалося, що Тикач ось-ось зомліє.

— Ніхто не має права доторкнутися до цього, — сказав він. — Навіть я. Занадто велика відповідальність.

—Їх тридцять шість штук, — зауважив Трампус. — Я порахував на око. Це невеликі діаманти, вони не дуже дорогі, але також…

— А скільки, на вашу думку, коштують ці невеликі діаманти? — запитав Тикач.

— Приблизно тисяча крон за штуку по базарній ціні. А он той, що скотився на край, — бачите його?..

— Той, жовтуватий?

— Еге ж. Цей, очевидячки, бразільський. Тикач щось буркнув, що мало означати: на діамантах він не розуміється.

— Вони трохи дешевші за південноафриканські.

— А котрі з них південноафриканські? Я бачу, ви на них знаєтесь.

— Моя дружина успадкувала кілька діамантів, І я біля неї трохи просвітився. Південноафриканські мають синюватий полиск.

— Майже всі камінці так блищать, юначе. Вони належать до коштовніших?

— З погляду колекціонерів. Це означає, що вони й справді коштовні, а втім, я не знаю.

— А скільки все це разом коштує? — запитав Тикач, мить помовчавши.

— Важко сказати, я ж не спеціаліст. Зрештою, ціна діамантів — це завжди таємниця. Їхня ціна, власне, визначається тим, наскільки досвідчений покупець і чи дуже йому цього камінчика хочеться. Для жінок вони завжди будуть дорожчі, бо вони їх завжди дуже хочуть.

Тикач відкашлявся, а потім сказав:

— Значить, грабунок?

— Якщо вірити Мальвіні, то це грабунок найвищого ґатунку. Отой жовтуватий має, мабуть, зо три карати.

— У кронах, юначе, у кронах! — палко вигукнув Тикач. Хтось постукав у двері. Тикач схопився з місця і загорлав:

— Нікого не впускайте без мого дозволу!

А заспокоївшись, наказав Трампусові замкнути двері. Та тільки той хотів це зробити, зупинив його.

— Ні, юначе, щоб замкнути двері, ви змушені будете одвернутись, а я… ні, я навіть на хвилину не хочу залишатися з цією гидотою без свідків.

— Ви гадаєте, що могли б спокуситися й узяти собі один камінчик?

— Не один, а вісім, щоб ви знали, — злісно засміявся Тикач. — Я не хочу, щоб потім сказали: «Тикач на хвилину лишався сам із тими камінцями, — чи не здається вам, що останнім часом він розкошує? Що п'є по вісім чарок бехерівки? Що купив собі шубу?» Я не хочу сказати, що такі плітки про мене поширювали б ви, але… Знаєте що? Я накажу, щоб нас замкнули. Щоб ніхто не зміг сюди вдертися і потім плескати язиком, що ми тут ділили здобич. — Він уже хотів був натиснути кнопку дзвінка, але рука раптом опустилась. — Це було б іще гірше, — вимовив здавленим голосом. — Знаєте що ми зробимо? Покладемо це все назад у мішечок. Потім складемо протокол і сховаємо в сейф. Спершу у наш, а на ніч… можливо, до великого сейфа в банку. — Він витер з чола піт.

— Але я справді дуже хотів би знати, — додав схвильовано, — яку вартість має те, що ми знайшли. Хоча б приблизно.

Трампус усміхнувся й на мить замислився.

— Той, на три карати, коштує приблизно вісімнадцять-двадцять тисяч крон.

— Не меліть дурниць! Такий миршавий камінчик! І до того ж, як ви самі казали, не зовсім повноцінний.

— Нещодавно я бачив подібний у вітрині в Рехнера, і коштував він вісімнадцять тисяч п'ятсот крон. А решта тридцять п'ять… — Трампус замислився. — Це, правда, лише так, на око, я не знавець, розумієте… одне слово, десь так на сто вісімдесят — двісті тисяч крон.

Здавалося, що скам'янілий Тикач зараз знепритомніє.

— Це більше як сто моїх місячних заробітків, — прошепотів він. — Тільки в одному мішечку ми маємо трофеїв на двісті тисяч крон. Мабуть, треба було б покликати ще когось із наших.

— Можна покликати навіть двох.

— Це добра рада, покличу двох. Знаєте, чим більше людей буде при цьому, тим менший риск… Але… — він мить подумав, — чим більше людей знатиме про це, тим більше буде розмов.

— Ми зобов'яжемо їх мовчати. Нехай заприсягнуться.

— Це вони зроблять з охотою. Навіть десять разів. І все-таки ще до вечора про це цвірінькатимуть усі горобці в Карлових Варах. Ви, напевне, помітили, що їх тут безліч і вони вміють чудово цвірінькати. Цілком можливо, юначе, що вже й зараз хтось шепче, що ми знайшли великий скарб і ділимо його між собою і що я вигнав людину, яка хотіла подивитися, чи нам щось не прилипло до пальців. Ви забуваєте, юначе, що майже всі чоловіки одружені. І що майже в кожного з них свербить язик. Що їхні дружини вміють витягти з них найпотаємніші думки. І що в тих жінок язики сверблять ще більше, ніж у їхніх чоловіків. І що в них є приятельки. А в тих приятельок також є приятельки. Ні, ні,— додав він рішуче, — присяги нічого не варті.— Потім накинувся на Трампуса: — Доброго клопоту ви мені завдали, нічого не скажеш!

Трампус мовчки згріб камінчики й поклав назад у мішечок. Потім розтулив долоні, потрусив рукавом і для певності ще дихнув на Тикача.

— Як бачите, я не потяг жодного камінчика.

— Нащо ви зробили це, юначе? Як ви зважилися без мого дозволу?

— Щоб ми нарешті зрушили з місця. Тепер зав'яжіть це, поставте хоча б службову печатку і складіть протокол. А тоді розв'яжемо ще ті три мішечки, що залишились…

— Ні, ні! — боронився Тикач. — Але щодо службової печатки, то це непогана думка.

— А я кажу, що розв'яжемо, — наполягав Трампус. — Повинні ж ми знати, що там є. Я вмираю з цікавості. А ви хіба ні?

— Я теж, — погодився Тикач. — Але ж це вибухівка. Я не можу дозволити, щоб у мене на столі валялася вибухівка.

— Ми зробимо це інакше, — мовив Трампус так авторитетно, що Тикач проковтнув свої заперечення. — Спишемо протокол, таємний, у трьох примірниках. Один залишимо собі, другий сховаємо для Клубічка, а третій після його схвалення надішлемо до міністерства. Копії запечатаємо й напишемо, що печатки не можна знімати без нашого дозволу. Але насамперед подзвонимо Клубічкові.

— Так я й знав, — майже вигукнув Тикач. — Навіщо йому дзвонити? Яке діло до цього вашому проклятому Клубічкові?

На превелику силу Трампусові вдалося нарешті переконати Тикача, що Клубічкові є до цього діло. Потім Тикач відрізав печатку з другого мішечка. В ньому було сорок вісім діамантів, чотири з них були більші за той найбільший із першого мішечка; Трампус на око оцінив вартість другого мішечка у двісті вісімдесят — триста тисяч крон.

Тикач видав якийсь дивний звук, а потім майже прохрипів:

— То, виходить, ми вже маємо тут майже півмільйона. — Хвилину він споглядав ті камінчики, мов небезпечні мікроби. — Але ж це просто аморально, — вимовив він, трохи оговтавшись, — півмільйона… А в мене, юначе, зараз лежить у гаманці дев'яносто крон. Дев'ять днів не маю права ковтнути бехерівки… навіть тоді, коли смертельно втомлений.

— Я не маю на це права вже другий місяць, — зауважив Трампус.

Тикач підвів голову. Вигляд у нього був такий, ніби він випив сім чарок бехерівки.

— Що ви сказали, юначе? Ах, так. Але то вже щось інше. — Він погрозив камінчикам. — Я кажу, що це аморально. — Зненацька засміявся. — Отже, ми випередили Клубічка. Адже так, юначе? Куди йому до нас із тими крихтами з консерваторії, ха-ха!

Трампусові вже набридло слухати те його «ми», «ми» й «ми».

— Ви повинні визнати, що мені пощастило.

Тикач уже так звик до думки, що знайдений скарб був їхньою спільною справою, що кинув на Трампуса щиро здивований погляд.

— Тобто як це вам пощастило? Що ви маєте на увазі?

— Адже це я його знайшов, — відрубав Трампус.

— Може, вам і справді так здається, юначе, — відповів різко Тикач. — Ви таки були першим. Власне, майже першим.

— Майже? — вражено запитав Трампус.

— Першим був, коли не помиляюсь, ваш Гашек. Якщо хтось і знайшов, то це він. Знаю, що ви хочете сказати. Що скарб, схований під пеньком, знайшов не той, хто за пеньок зачепився, а той, хто пенька викопав. Це так. Але ж, юначе, ви самі казали, що це було на складі старих речей.

— Ви казали, що тут багато горобців. Звичайно, що за годину після того, як Гашек розповів би, що бачив на складі, це розлетілося б по Карлових Варах. А потім про це довідалися б і вони. І прийшли б по обіцяного «Орфея», — заперечив Трампус.

— Можливо, — погодився зрештою роздратований Тикач. — Це не обов'язково, але події могли б розвинутися саме так. Мені в цій справі абсолютно не щастить. Ви тут довгенько промовляли, а зміст один: «Це знайшов я». Хай буде так. Це ваша знахідка. Якщо хочете, я можу письмово підтвердити. Але знайшли ви це тут, у моїм окрузі.

— Гаразд, не будемо сваритися казна-чого…

— Авжеж, коли б ви мали з цього якусь користь, тоді інша річ. Якби вам перепала якась частка. Хоча б десята. Але вам дістанеться дірка з бублика. Ви знайшли цей скарб, юначе, це правда, але це ваш службовий обов'язок. А тому не одержите нічого. Навіть цих порожніх мішечків. Держава оплачує нам нашу службу— як, це ми тут обговорювати не будемо — і все. Отак-то, юначе: коли щось не вийде, нас вилають і зроблять це охоче. А коли пощастить, то скажуть: «Ти виконав свій обов'язок і до побачення». Про мене, хай і так, хоч я й не матиму права цілий тиждень навіть лизнути бехерівки.

— Мені вона теж до вподоби, — сказав Трампус.

— Вам? Вам добре казати, коли ваша жінка має діаманти і рояль, А моя, — тут він ніби щось проковтнув, — моя жінка має дулю, а не діаманти. І рояль вона теж хотіла б мати.

— Вона грає?

— Ні, але в квартирі є трохи вільного місця, і їй спало на думку, що непогано було б придбати рояль. Так, юначе, жінок ми ніколи не зрозуміємо, не знаю, як ви, а я — ні. Та що вдієш? Старша генерація змогла пробратись у глибини Африки, а ми — хіба у глибину душі наших жінок. А тепер давайте заглянемо в третій мішечок, га?

Трампус не заперечував, і Тикач одрізав печатку й висипав усе, що було в мішечку, на стіл. Цього разу то були не діаманти. Насамперед на стіл упали три старанно загорнуті у вату предмети. Обережно розгорнувши їх, Тикач із Трампусом витріщили очі: то були три перлини, одна звичайного кольору, але дуже велика, друга — майже чорна, як ебен. А третя мала яскраво-рожевий відтінок. І всі три були більші за ніготь на мізинці.

— Господи боже мій! — простогнав Трампус.

— Що це? — запитав Тикач. — Про такі речі я й уявлення не маю. Бачив хіба кілька перлин, які продають у ювелірному магазині.

— За рідкісні екземпляри платять шалені гроші. Їх дуже мало, і продають їх на аукціонах.

—І саме отакі?

— Так. Чорних перлин у світі небагато.

— А рожевих?

— Тих, гадаю, ще менше. Тикач хвилину помовчав.

— Ну й шахрай був отой старий Кодет. Такі речі! Де він міг їх роздобути?

— Для такого ділка, як він, все було дуже просто. У Карлових Варах завжди можна купити найшикарніші в світі речі. Моя дружина до заміжжя купувала хутра тільки тут.

— А ваша дружина розуміється й на перлах?

— Думаю, що так. Бачите, вона малює і, як художниця, полюбляє все гарне.

— Чи не хочете ви цим сказати, що теж колись були гарні? Якщо й були, то дуже давно.

Трампус знизав плечима.

— Як би там не було, а вами б вона не зацікавилась, навіть якби ви повісили собі на шию цілу низку перлів, що лежать отам під шаром вати.

Під трьома великими перлинами й справді був цілий шар звичайних, штук із шістдесят.

— А ці дешевші? — запитав Тикач.

— Звичайно.

— А скільки може коштувати все це разом? — поцікавився Тикач.

— Важко сказати, я знаю про такі речі лише від Мальвіни, вона має намисто з перлів, не з штучних, а зі справжніх.

— Що, спадщина?

— Подарунок від батька, перш ніж устиг розоритися. Там щось із дев'яносто штук. Якось я її запитав, скільки це може коштувати. Зараз, відповіла вона, йому ціна близько ста тисяч крон.

— Мало, — розчаровано зауважив Тикач.

— Чому мало?

— Ну, для вашої дружини це досить, юначе, навіть більше, ніж досить, але я, бачте, плекав надію, що нам пощастило знайти скарб принаймні на мільйон крон. — І розчаровано додав — Щонайменше!

— А знаєте, Тикач, ви, можливо, й не помилились. Бо ті три перлини, що їх Кодет окремо загорнув у вату, можуть коштувати близько мільйона.

— Вони вам подобаються?

— Мені ні, але жінки за ними просто шаліють.

— Ну, тут уже нічого не вдієш. Коли жінка забере собі щось у голову… Отже, це може коштувати мільйон?

— З тими діамантами — напевне, — ствердив Трампус. Тикач узяв мішечок, позначений цифрою IV, і зважив його у руці.

— Знаєте, юначе, мене вже, власне, й не цікавить, що тут є. Адже я маю вже свій мільйон.

— Там золото? — запитав Трампус. Тикач провів по мішечку пальцем.

— Я б не сказав. Скоріше знову камінчики. І досить багато. Чуєте, як хрустять? Їх тут достобіса.

Тепер уже Трампус заходився коло мішечка, відрізав зелену печатку і висипав вміст мішечка на стіл. На цей раз кожен камінчик було дбайливо закутано в чохлик із червоної шкіри. Не знявши ще й першого чохлика, Трампус зауважив:

— А ви, Тикач, здорово осоромились. Тут, певно, найцінніші камінці того…

— Старого злодія! — майже вигукнув Тикач. — Цього він не міг добути чесною працею, навіть коли б заробляв по сімдесят відсотків на своїх торгових операціях.

Трампус тим часом зняв перший чохлик.

— Рубін, — прошепотів він. — Боже мій, але який! Камінь-самець! Зроду не бачив такої краси!

Тикач здивовано зиркнув на нього:

— Краси? Отой червоний камінчик? Самець? Хіба камінці поділяються на самців та самок?

— Бачите оту цятку всередині камінця? — вів далі Трампус, не слухаючи його. — Вона світиться, як чарівний ліхтар. Це камінь-самець.

— Здається, ви й справді знаєтесь на цьому, юначе. А ціна? Мене цікавить ціна.

— Це не можна одразу визначити. Десь від п'ятдесяти крон до десяти тисяч.

— Кажете, десять тисяч? — вигукнув Тикач і швиденько полічив чохлики. їх було п'ятдесят три. — Якщо те, що ви кажете, правда, то їх тут… щонайменше на півмільйона! Але ж хіба можуть оці кілька камінчиків коштувати півмільйона?

— Якщо це йде на аукціон, то зацікавлені накидають ціну. Часом значно. Є люди, які вважають оці камінці ціннішими за діаманти…

— Вони таки й справді красивіші…

— Отож за такий камінець можна одержати десять-двадцять тисяч. Це вже як пощастить… — Він витяг ще один камінець. — Сапфір! — вигукнув побожно. — Ніколи не бачив чогось кращого. Щоправда, я особливо полюбляю синій колір. Це також самець, бачите он ту майже непомітну ясно-брунатну цятку?

— Ну, бачу. Але ціна, юначе, ціна?

— Як і в рубіна. А може, й іще більша. Та ви вже мені не докучайте з тими цінами. Адже я вам сказав. Може, п'ятдесят крон, а може, й двадцять тисяч.

— Якщо це так, то, виходить, ми маємо ще один мільйон?

Трампус люто зиркнув на нього і заходився розпаковувати інші камінчики. Боже! Опал і ще п'ять опалів, смарагд завбільшки з пташине яєчко, що мерехтів зеленим блиском, знову два рубіни, шість необроблених сапфірів… Коли все це опинилося на столі, їм здалося, що камінчики моргають до них, сміються, радіючи зі свого визволення. Трампус мимоволі засунув руки в їх мерехтливу купу, але відразу вийняв їх і показав Тикачеві, що жоден камінь не заліз йому під ніготь.

— Гаразд, — сказав Тикач, байдужий до того блиску, — Я хотів би лише знати…

— Скільки все це приблизно коштує?

— Коли ваша ласка, юначе, то я справді був би не проти. Бо, правду кажучи, мені крони набагато миліші, ніж оті аукціонні примари.

— Так може казати хіба варвар! — обурився Трампус. — Крони! Краса набагато цінніша, ніж крони.

— Ну що ж, — усміхнувся Тикач, — я запропоную Петровіцькому, щоб вам замість зарплати видавали троянди. Хоча, як би там не було, усе це належить Празі.

— Авжеж, — погодився Трампус.

Тикач буркнув щось про стару матір міст, але раптом йому на думку спала нова турбота.

— Так, але щоб вона могла все оце взяти, його треба якось їй передати.

— Хіба це справді буде так важко зробити?

— Важче, ніж зараз пообідати. Адже скоро четверта година.

— Невже? Я й не помітив, що минуло стільки часу.

— Бо ви, мабуть, ситі від споглядання тієї краси, але в мене варварський шлунок, і мушу сказати, що я вже добре-таки зголоднів.

— Я також.

— Коли людина голодна, вона повинна наїстися. Знаєте що, юначе, ходімо до закусочної-автомата, це недалеко звідси.

— Чудово. Хоча там, мабуть, уже не буде нічого дієтичного.