Справа про 19 роялів

32

Чому вона раптом вирішила признатися? Мотиви, що приводять до цього злочинця, а головне, злочинниць, бувають різні, і, на жаль, дуже рідко це — докори сумління. Найчастіше це втома або відчай від свідомості того, що потрапив у безвихідь, або бажання позбутися нарешті нелюдського хвилювання, часом у цьому є навіть щось спортивне: гру програно, не залишається нічого іншого, як капітулювати. У Емми Бертон-Кодетової це було викликано, без сумніву, страхом, що Еріх утопить її своїми зізнаннями. На щастя, вона й гадки не мала про те, що їй уже нема кого боятися. Так чи інакше, вона заговорила. Передусім необхідно було визначити роль загадкового Курта Гейдлера в цій чималій серії злочинів. І Бертон про нього розповіла…

Курт — брат Габріеля Гейдлера з Берліна, того самого, який наприкінці 1932 року став компаньйоном її першого чоловіка Вілема Кодета, що вклав тоді двісті тисяч марок в його фабрику роялів у Лейпцігу. Кодет, мовляв, уже тоді не довіряв Гейдлерові, а Віртер, його тутешній компаньйон, підтримував його в цьому. На початку 1933 року Гейдлер зняв бучу, що, мовляв, у Німеччині створилася нова ситуація і треба впорядкувати справи, поки до них не втрутилися небажані руки, і викликав Кодета в Лейпціг. Він поїхав з Віртером, але повернувся тільки Віртер; її колишній чоловік зник, і довгий час вона нічого про нього не знала.

Незабаром вона виїхала з Бертоном та дочкою в США. Згодом Бертон з нею розлучився, але платив аліменти, на які вони з дочкою могли непогано жити в Європі. Однак Бертон загинув під час автомобільної катастрофи, аліменти перестали надходити, і на свій запит вона отримала з Америки відповідь, що Бертон не залишив для неї нічого, бо під час великої економічної кризи він втратив усе.

Вона опинилась у жахливому становищі і тоді пригадала розмову з Кодетом, коли той давав їй згоду на розлучення. Він відмовився дати їй гроші, але пообіцяв, що своє майно залишить дочці і перепише на неї, як тільки їй мине 18 років. Дочка саме досягла цього віку, і Бертон спало на думку домагатися Кодетових грошей. Вона тоді жила в Берліні і пішла порадитись до Габріеля Гейдлера. Той сказав, що не знає, як би міг їй допомогти, і закликав на пораду свого молодшого брата Курта. Емма знала, що Курт займає значну посаду в «Робітничому фронті» доктора Лея. Невдовзі Курт запросив її на розмову в готель «Кайзергоф» і сказав, що довідався про Кодета дещо неприємне. Він у концтаборі в Дахау, куди потрапив нібито за спробу перевезти контрабандою брильянти до Чехословаччини, а насправді через те, що хтось повідомив гестапо про його багатства. Його хотіли примусити перевести свої капітали до Німеччини, а коли виявилося, що він усі гроші вклав у завод, посадили його в Дахау.

Клубічко перебив її запитанням, чи сказав їй Курт Гейдлер про те, хто доніс на Кодета в гестапо. Так, сказав, що це вчинив Кодетів компаньйон Віртер, очевидно, для того, щоб заволодіти карловарською фабрикою. Курт кілька разів питав її, чи мав Кодет статки, крім фабрики; вона відповідала, що мав, що мусив мати. Знала, що Кодет страшенно кохався в діамантах і коштовних камінцях, і не раз бачила, як він милується ними. Призналася також, що хотіла деякі з них взяти собі, бо Кодет був скупий і вона при ньому не мала можливості навіть добре вдягатись, але чоловік, завваживши ці наміри, заховав діаманти так, що вона не змогла їх знайти.

Під час другої зустрічі Курт Гейдлер натякнув їй, що в нього є ідея, як розгадати таємницю Вілема Кодета. Він, мовляв, випадково зустрівся з колишнім управителем готелю «Пупп», і той впевнений, що Кодет сховав свої скарби в якомусь з роялів. «Пупп» після краху Кодетової фірми купив один з тих роялів, і управитель влаштував так, щоб його поставили на склад. Але оглянути рояль він не встиг, бо непорозуміння з дирекцією готелю змусили його втекти і Карлових Вар. Отож Курт і подумав собі, чи не можна б примусити Кодета відкрити таємницю в інтересах дочки. Йому навіть спало на думку, як це зробити.

В Дахау він мав знайомого офіцера. То був Еріх Боденшатц, що кілька років тому брав участь у страшенній бійці між CA та комуністами і змушений був після того зробити собі пластичну операцію. Боденшатц якийсь час був інструктором генлейнівських загонів у Карлових Варах. Курт знав, що Еріх ніколи не мав грошей, і запропонував домовитися з ним, щоб він влаштував таємну зустріч Кодета з дочкою. Потім Боденшатц відповів, що він згоден, але вимагає одразу 5000 марок та 10 % майбутніх багатств.

Ізабелла на це пристала, і Курт поїхав з Еммою до Баварії. Еріх слова додержав, призначив Кодета в лісову команду, а в лісі на нього чекала донька. Кодет| зворушений зустріччю, розповів їй, що весь свій капітал, 2–3 мільйони крон, заховав у два роялі з власної фабрики, які можна розпізнати по тому, що мають довкола назви марки «Орфей» півколо з двох лаврових гілочок.

— А що сталося з Кодетом? — запитав Клубічко.

Емма вдавала, що не знає, а потім призналася, що Боденшатц одразу ж послав його до табору знищення, де він і загинув. Дочка її хоч і сказала Еріхові та Куртові, що коштовності сховані в роялях марки «Орфей», але подробиці про лаврові гілочки затаїла, одразу ж зміркувавши, що було б найкраще, коли б ті роялі знайшла вона сама. А ці двоє кинулися шукати роялі. Боденшатц одержав відпустку і зобов'язався, що віддасть партії Генлейна половину скарбів, а свої витрати в Чехословаччині буде компенсувати англійськими фунтами. Курт, що став уже групенфюрером, приїхав до Віртера і від імені нацистської партії категорично наказав йому розповісти про роялі все, що знає. Однак Віртер сказав лише, що два роялі марки «Орфей» є в Празі. Курт уповноважив оглянути роялі Герберта Ванке, молодого карловарського генлейнівця. Проте Герберт нічого в них не знайшов, так само як і Еріх в трьох роялях у Карлових Варах, про які довідався від Віртера. Їм стало ясно, що діла не буде, поки вони не домовляться з Віртером про поділ здобичі. Але скоро вони зметикували, що Віртер збирається усе забрати сам. Коли б це було в Німеччині, то гестапо одразу б витягло з нього таємницю, але в Чехословаччині вони були безсилі. Віртер пішов на переговори тільки тоді, коли Еріх пригрозив, що Кодетова дочка зголоситься, як законна спадкоємниця майна, і вимагатиме, щоб тутешні установи розшукали майно з його допомогою.

— Якщо я не помиляюсь, то ви сказали це Віртерові під час розмови на Садовій, тридцять два? — перебив її Клубічко.

Бертон ствердила.

— І при цьому ви, певно, натякнули йому, що були б змушені розповісти органам влади про його роль у трагічному кінці вашого колишнього чоловіка?

— Так, я йому про це сказала, — відповіла вона тихим голосом.

— Це була ваша ідея чи Боденшатцова?

— Це була ідея моєї доньки. Вона ще в Баварії вдавала, ніби закохана в Еріха і збирається вийти за нього заміж.

— Але Віртер, здається, не дуже злякався і сказав вашій доньці лише про «Орфея» в Празькій консерваторії? А що було далі?

— Що Еммі в консерваторії не пощастило, ви, певно, знаєте. Боденшатца це розлютило, а він взагалі шалений, я сама його боялась. Він взяв Віртера в лабети і пригрозив, що коли той не скаже, де стоїть другий позначений «Орфей», то йому буде непереливки. Віртер попросив двадцять чотири години на роздуми. Коли строк минув, він сказав мені, що «Орфей» схований у місці, накресленому на плані, який він мені вранці дасть. Але тут прийшли ви і забрали його, перше ніж він виконав обіцянку. Нам, щоправда, одразу ж спало на думку, що план у нього в сейфі. Ми відчинили сейф і взяли карту, де, крім уже відомих місць, було позначено також третій пансіонат. Потім ми довідались, що Віртер попросив у вас захисту.

— Хто вам про це сказав? — запитав Клубічко.

— Не знаю… я її не знаю… — відповіла Бертон.

—Її? Це була жінка?

— Так. Я знаю про неї лише те, що вона — колишня коханка Еріха. Еріх мав багато коханок, він подобався жінкам.

— Та жінка, що давала відомості Боденшатцу, працює в поліції?

— Я вже вам сказала, що нічого про неї не знаю. Знаю лише, що вона інформувала Еріха про кожен крок тутешньої поліції.

— Вам недобре? — запитав Клубічко в Тикача, який усе помітніше хвилювався.

— Ні, можете провадити допит далі,— відповів Тикач.

— Чи Курт Гейдлер теж знав довірену особу Боденшатца?

— Не знаю… не думаю… принаймні він ні разу не згадував, що говорив з нею.

— Якщо я вас добре зрозумів, ви були переконані, що такий рояль стоїть в концертному залі третього пансіонату, бо Віртер позначив це місце на плані?

— Так, але він нас обдурив. Коли Еріх пішов туди з кількома тутешніми генлейнівцямн, там не виявилось нічого. Еріх повернувся такий розлючений, що коли б Віртер був поруч, убив би його.

— Проте Віртер уже був у поліції.

— Не зовсім так. Еріх подзвонив до своєї знайомої і дізнався, що Віртера звільнили з-під арешту і повезли до «Імперіалу».

Тикач, який весь час почував себе недобре, почав прислухатися,

— А ви знаєте, чому ми звільнили Віртера?

— Гейдлер сказав мені, що Еріх вжив заходів у місцевому секретаріаті СДП. А звідти пригрозили шефові поліції, що партія поскаржиться органам влади. Шеф подзвонив до Праги, і йому звеліли негайно відпустити Віртера.

— Я ж казав, що Віртера вбив Петровіцький, — пробурчав Тикач. — А що вам відомо про дальші події? — запитав він Бертон.

— Боденшатц подзвонив комусь в «Імперіал» і довідався, що Віртера поселять у покої з виходом на терасу. Потім він поїхав туди.

— Очевидно, він хотів дістати у Віртера пояснення, чому той позначив на своєму плані неправильне місце?

Бертон кивнула головою:

— Але тут сталося непередбачене. Щоб полегшити справу, урядовець «Імперіалу» наказав дати Віртерові снотворне, а кельнер намішав його не лише у каву, а й у карафку з чаєм. Коли прибув Еріх, Віртер, як і детектив, що його стеріг, спав так міцно, що всі спроби його розбудити були марні. Еріх розлютився і вдарив Віртера кастетом дужче, ніж хотів. Побачивши, що Віртер конає, утік, нічого не довідавшись.

— Що мене дивує,— втрутився Клубічко, — то це те, чому він одразу ж не накивав п'ятами.

— На це була причина, — відказала Бертон своїм тихим голосом. — Ми дізнались, що до Віртера приїде з Німеччини його колишня коханка Баумрук. Еріхові спало на думку, що вона, можливо, знає Віртерову таємницю, але перш ніж ми з нею змогли поговорити, її затримала поліція. Еріх про це довідався своїм звичайним шляхом. На той час він уже став зовсім безтямним і вигадав божевільний план: за допомогою своєї довіреної викрасти Баумрук із поліції і примусити її сказати все, що знає.

—І йому пощастило?

— Цього я не знаю, — відповіла Бертон. — Еріх сказав, що Баумрук поки що нічого не сказала, що він випустить її на волю і буде за нею стежити, бо вона, очевидячки, піде туди, де стоїть рояль. Більше я від нього вісток не мала.

— А де ви її тримали? — запитав Тикач.

— Еріх замкнув її в льох ресторану «Вахтмайстер».

— Послухайте, — знову устряв Клубічко, — а яку роль, власне, грав у цьому Курт Гейдлер?

— Я гадаю, що Берлін доручив йому стежити за перебігом справи.

— А не спадало вам на думку, що ви нічого не одержите, коли скарби вашого чоловіка знайдуться?

— Так, але я повірила, коли нам як запоруку дали тисячу фунтів стерлінгів.

Довгий допит стомив її, і вона попросила дозволу відпочити. Тикач був проти, але Клубічко примусив його погодитись.

— Вам і самому треба відпочити, — сказав він. — Ніколи б не повірив, що порівняно легкий допит міг би стомити такого досвідченого криміналіста, як ви.

Тикач сумно глянув на нього і знизав плечима.

— Гаразд, ходімо вип'ємо десь по чарці.

— Коли дозволите, — відповів Клубічко, котрий за ним занепокоєно стежив, — я заведу вас в одне пристойне місце. Нічого не маєте проти «Прекрасної принцеси»?

— Зроду не був там, — зауважив Тикач.

—І даремно, бо там збираються справжні гурмани. Гастрономи не вдаються до злочинів, це створіння миролюбні. Вони єдині безтурботні істоти серед нас. Я часом люблю серед них відпочити.

— Може, і я робив би так, коли б мав вашу платню, — пробурчав Тикач.

— Вона не набагато більша за вашу, але я не маю на шиї сім'ї.

— Кажуть, ви багато витрачаєте на книжки.

Клубічко глянув на нього невпевнено.

— Уже Трампус роздзвонив?

— Ні, всім відомо, що ви зупиняєтесь біля кожної книгарні.

Клубічко перевів подих.

— А я вже гадав, що цей милий хлопчик… Бо він поширює про мене плітки, що я, мовляв, маю велику бібліотеку, але що жодної книжки не купив.

— Крадете в обвинувачених? — запитав Тикач.

— На це я не зважуюсь. Просто позичаю в своїх знайомих.

Тим часом вони підійшли до того гарного, хоча зовсім не шикарного будинку, що звався «Прекрасна принцеса». Поминули перший зал з жовто-золотими стінами. Там було кілька порожніх столів, і Тикач хотів був сісти за один із них, але Клубічко потяг його в інший, сіро-синій.

— Замовимо собі простий обід, який їв колись Гете. Не заперечуєте? — запропонував Клубічко.

— Це також був гурман? — запитав підозріло Тикач.

— Ще й який! Любив їжу, жінок, поезію, філософію і високі титули. Коли був здоровий, то обідав у цьому будинку. Тут і досі подають «гетевські обіди».

Він підкликав кельнера і сказав:

— Подвійний «Гете».

«Гстевський обід» починався скромно: чистим яловичним бульйоном із сухариками. На другу страву була форель у маслі,—судячи з її величини, неабиякий хижак з якоїсь крушногорської річки.

— Це добра страва, — запевнив Клубічко, — набагато смачніша за того судака, що його полюбляють вищі консисторні радники на прийомах. Якось мене пригостили ним у приятеля, то через три місяці довелось оперувати жовчний міхур… Правда, — додав по хвилі,— я з'їв тоді ще й теляче філе, суп із кнедликами[21] та два шоколадних тістечка.

Після форелі їм принесли шатобріан з молодими овочами та воловий шніцель з анчоусовою підливою. На закуску подали персикове морозиво.

—І це Гете їв щодня? — спитав Тикач, насилу перевівши подих і наливаючи собі чарку своєї улюбленої бехерівки.

— Коли був здоровий. Колись їли не так, як тепер, їздив сюди один південнонімецькнй князь, так його улюбленою стравою був паштет із тридцяти дев'яти жайворонків. Звалося це паштет а-ля Россіні.

— Звір.

— Мені теж шкода тих пташок, хоча їм від того й не легше, а ще більше шкода тих раків, що їх якось замовила моя знайома у Лінгарта. Та боги її за те покарали. Накинув там на неї оком якийсь вичепурений дженджик середніх років, і вона забрала собі в голову, що то перший секретар італійського посольства. Трохи з ним прогулялась, а потім мені призналася, що то був місцевий перукар, котрий мав так мало роботи, що мусив підробляти як приватний детектив, доглядаючи панство у Лінгарта. Воно завело собі моду їздити до Лінгарта, обвішавшись найкращими сімейними дорогоцінностями.

Коли б сюди їздила леді Дадлей, то за нею ходило б щонайменше чотирнадцять до зубів озброєних детективів.

— На щастя, вона сюди не їздить, — буркнув Тикач.

— Можливо, лише тому, що вона вже давно померла. Знаєте, її чоловік був для неї застарий і, щоб якось компенсувати вікову різницю, засипав її подарунками. Одного разу подарував їй шість разків перлів. Тоді це коштувало дванадцять мільйонів на теперішні гроші. А для більшої певності дарував їй ще гарнітури з брильянтів, сапфірів, смарагдів та рубінів — всього шість гарнітурів.

— Це буде..? — запитав Тикач.

— На сімдесят-вісімдесят мільйонів. Куди тому Зденекові з його двома мільйонами!

— Дуже цікаво. А взагалі мені всі ці гурмани та багачі так остобісіли, що коли я з Кардових Вар поїду з радістю, то саме тому, що не буду їх більше бачити. А тепер чи не пора нам до Ізабелли?

— А вам її нітрохи не шкода? — спитав Клубічко.

— Ні,— відрубав Тикач. Якусь хвилю він ішов мовчки. — Хоча, — сказав трохи згодом, — я починаю догадуватись, що ви маєте на думці. Що вона не винна в тому, що така зіпсована… Так? Але до чого докотилась би криміналістика, коли б ми…

— Я цього зовсім не думав. Я ж не дитина і знаю, що часом навіть ангели бувають зіпсовані… Я мав на увазі інше. Грошей Кодет заробляв немало, але всі вони йшли на задоволення пристрасті до діамантів та інших коштовностей. Все це треба було ховати, щоб не викрали Емма або Віртер. І ця жінка мусила жити з людиною, охопленою манією придбання. Вона була вродлива, це видно й зараз, але Кодет не дозволяв їй задовольняти пристрасть усіх гарних — та, власне, й негарних — жінок: пишно вбиратися, мати коштовності. Коли її посватав містер Бертон, їй було вже близько сорока, а в цьому віці деякі жінки просто дуріють… Оце і є ключ до всього, що сталося пізніше. Вона сказала собі: візьму хоч тепер те, що належало мені по праву дружини. Так вона і вплуталась у цю справу.

— На мою думку, вона просто стерво, — пробурчав Тикач.

— Звичайно. Я тільки спробував пояснити, як часом жінка може стати стервом за допомогою свого чоловіка,

При цих словах Тикач так зблід, що Клубічко запитав, чи не погано йому.

— Ні, я просто перевтомився.

— Але, Тикач, мусимо порадитись, як припинити розмови про знайдений скарб. І що зробимо із скарбом.

— Я вже сказав: сповістимо міністерство. Надішлемо туди акти та офіційний рапорт.

— А я вам казав, що з цим матимемо самі неприємності,— зітхнув Клубічко.

— Хотів би я знати які! Адже згідно з інструкцією…

— От-от, Тикач! Згідно з інструкцією ви мусите повідомити, що застрелили у винарні «Біля Дечинської брами» активного члена СС, котрий перебував у Кардових Варах у відпустці, і що в іншої нацистки забрали кількасот підроблених фунтів стерлінгів. Знаєте, що б це означало? Перш за все, звичайно, міністерство внутрішніх справ усунуло б вас з посади за порушення найсуворішого наказу: не торкатися й пальцем до нацистів, бо ж наші аграрії хочуть закликати їх до влади, щоб легше було потім домовитися з паном Гітлером. Тут уже вам пощади не ждати, друже мій! Адже через вас виник би міжнародний конфлікт. Вони б, звісно, промовчали про те, що їхній есесівець діяв тут як гангстер, а звинуватили б вас у тому, що ви викликали політичну суперечну і застрелили одного з улюбленців фюрера.

— Це можливо, — погодився Тикач, помовчавши. — Так що ж нам робити?

— Що? Ви застосували зброю в самозахисті після трьох його пострілів. От як. І сталося це, коли ви його заскочили під час розправи з Баумрук.

— Але ж мені все одно доведеться написати, що це був нацист.

— Так, але дізналися ви про це пізніше. Крім того, я б використав ті фальшиві банкноти, щоб заткнути людям роти. Вклав би їх у Кодетові мішечки і повідомив би, що ми їх знайшли на складі під «Вільгельмом Теллем», коли довідались, що туди вдерлися злодії. Допитуючи Ізабеллу, я б і не заїкався про знахідку в роялі. А її переслідував би за фальшивий паспорт та маніпуляції з підробленими банкнотами. Так само і її доньку. Щодо Курта Гейдлера, то, зловивши, його треба помучити допитами, а потім дати змогу виїхати до Німеччини.

— Тільки цього не вистачало! — буркнув Тикач.

— Маєте рацію, але нічого іншого нам не лишається, друже мій. Адже ви знаєте, що він — підлеглий доктора Лея, однієї з найгірших нацистських акул. Якщо хто в них має силу, то це Лей, і коли б ми спробували спіймати в сіті одного з його помічників, він нам ці сіті пошматував би! Ні, ми можемо тільки бажати, щоб цей чоловік виявився мудрим і мовчав. Може, його примусить до цього Маурін з його газетною гаубицею «Провісник». Я чекаю його тут щохвилини. Крім того, я сподіваюся, що нам допоможе Баумрук. Як ви гадаєте, коли вона зможе говорити?

— В лікарні мені сказали, що вже завтра вранці дозволять півгодинну розмову, — сказав Тикач.

— Чудово. З подальшим розслідуванням почекаємо до того часу. Добре?

— Гаразд. Може, від неї дізнаємося таке, що переверне всі наші плани. А що буде зі скарбом?

— Це найтяжча частина нашої операції. Гадаю, поки що треба його десь сховати.

Тикач витріщив очі:

— Сховати? Затаїти від міністерства? Та це ж обман, найгірше зловживання довір'ям…

— Усе це так, Тикач, — сумно погодився Клубічко. — Те, що я вам раджу, — злочин. Один із найтяжчих. Принаймні за буквою закону.

—І за змістом теж, — заперечив Тикач.

— Можливо. Дивна річ, колего Тикач, ви маєте рацію, але і я теж. Ніколи мені й на думку не спадало, що я можу вчинити злочин, але я таки мушу його вчинити і з цілком некорисливих мотивів… Уявіть собі, Тикач, що ми виконаємо свій обов'язок, складемо акт і пошлемо його разом [з здобиччю до міністерства. Що з цього буде? Кодетові дами повідомлять відповідні органи, що вони прибули по свою законну спадщину. Досить буде їм подати посвідку про Кодетову смерть, і спадщину їм буде видано. Цілком у дусі закону. Потім вони віддадуть більшу частину здобичі гітлерівській партії, а та використає її на агітацію проти нашої республіки. А нас міністерство прожене з роботи за те, що ми застрелили одного з найзапопадливіших есесівців. І зрештою покарано було б лише трьох: вас, Зденека та мене!

— Може бути, — припустив Тикач. — Ну, а коли б я погодився на фальсифікацію, то що тоді нам робити з тим скарбом? Сподіваюся, ви не запропонуєте, щоб ми розділили його між собою?

Клубічко засміявся:

— Цього я не запропоную. Формально він належить Кодетові, за мисливським правом — нам трьом, але для нас тільки найважливіше те, щоб він не потрапив до нацистів. Найкраще відкласти цю справу ad acta як питання, що його поки що неможливо вирішити.

— Здається, я починаю вас розуміти.

— Мені саме спало на думку, — вів далі Клубічко, — що це не важко буде зробити.

— Але як саме? — недовірливо запитав Тикач.

— Кажу ж вам, досить легко. Але при одній умові. Ніхто не повинен знати про це, крім нас трьох, — вас, Трампуса та мене. Ніхто. Розумієте?

— Розумію, — спохмурнів Тикач. — Ось вам моє слово честі. Яке ж це рішення?

— Депозит, — відповів Клубічко.

— Що? Який депозит?

— Я пропоную депонувати коштовності, здати їх на схов до депозиту. В Празькому цивільному суді уже третій рік слухається справа, до розслідування якої і я був причетний. В зв'язку з цією справою було затримано досить цінні речі, власник яких досі не зголосився. Суд ухвалив їх депонувати, аж поки не знайдеться власник. В суді я маю доброго приятеля, що саме веде цю справу. От він і буде четвертим.

— Як то четвертим?

— Четвертим, хто знатиме про нашу знахідку. Це порядний чоловік, і він буде на нашому боці. Я відвезу ці камінчики до Праги, розповім йому про все, ну… а потім трохи підправимо протокол в депозитному відділі і нашу здобич перенесемо туди. Як вам відомо, за законом через певний час все це перейде у власність держави, якщо не зголоситься власник.

— Ну що ж, — пробурчав Тикач, — це було б справді чесним рішенням.

— Авжеж. Бо якщо і є якесь безпечне місце на світі, то це депозит. Середня швидкість, з якою там вирішують справи, — близько двох років. Але нам стільки й не потрібно, бо я, коли трохи звільнюсь, переведу коштовності до іншого, таємного, депозиту.

Скоро по тому до «четвірки» примчав Арне Маурін.

Коли його відповідно поінформували, він так і загорівся, але мусив чекати результатів допиту Гільди Баумрук. Допит не дав нічого несподіваного. Баумрук зізналася, що пройшла в Німеччині навчання у «п'ятій колоні», що вона довідалася про лихо, яке спіткало Віртера, від Боденшатца, що викрав її з поліцейського автомобіля. Проте вона не розповіла йому нічого з того, в чому їй свого часу звірився Віртер. А він казав їй, що догадується, де сховано «Орфей» із Кодетовим скарбом, але не може поки що до нього добратися. Коли довідається певніше, то подасть їй звістку. Кілька тижнів тому він їй написав, щоб поцікавилась роялем у винарні «Біля Дечинської брами». Коли Боденшатц її викрав, вона про це нічого не сказала. Той негідник довго мучив її, а потім перестав, сказав, що вона, вірна помічниця партії, сама розкаже, де сховано скарб, на який партія має право. Вранці він відпустив її на волю. Потім вона пішла до винарні, не підозрюючи, що за нею стежить Боденшатц.

Тут втрутився лікар і заборонив дальший допит. Дозволив лише, щоб Баумрук підписала своє зізнання.

— Ну, тепер я впіймався, — мовив Тикач.

— Навпаки, — усміхнувся Клубічко, — тепер ви викрутились. Продиктуємо цей допит Мауріну, і тоді його стаття матиме потрібний профіль. Побачите. Хай навіть бомба вибухне, а Петровіцький не зважиться на вас і глянути косо. Між іншим, ви мені обіцяли, що влаштуєте зустріч із тим чесним німцем Пальмером. Тепер для цього якраз слушний час.

— Це можна. З рапорту я дізнався, що його вчора вранці знову побили, коли він ішов на роботу. Бачите, він майстер, а вони приходять на завод о четвертій ранку, щоб усе підготувати. Коли б я керувався наказами Петровіцького, то не звернув би уваги на цю справу, бо вона має політичне забарвлення. Та я вирішив і на цей раз не послухати начальства. То як, хочете глянути на бідолаху Пальмера?

Пальмерові пробили голову і вибили кілька зубів, проте він не втратив бадьорості і охоче почав розповідати. Про напад на себе він знав небагато, бо це відбулося в пітьмі, а крім того, — а їх було щонайменше п'ятеро, — накинули йому на голову мішок. Коли Тикач показав йому фото Боденшатца, Пальмер одразу впізнав того нацистського інструктора, що п'ять років тому верховодив атаками на збори демократичного табору.

— Де ви роздобули цю фотографію? — запитав Клубічко, коли вони вийшли з лікарні.

Тикач відповів не зразу:

— Я знайшов її в нічному столику однієї жінки… яка його кохала… і зберегла своє кохання на протязі років… Він обплутав її так, що розповідала йому все, що він хотів… А знала багато, бо я їй цілком довіряв… — Він знову помовчав. — Сказала йому й те, що я пішов до винарні «Біля Дечинської брами», — може, хотіла, щоб мене там застрелили… А коли застрелив його я, втекла від мене із своїм плюшевим ведмедиком і не лишила мені навіть словечка на прощання.

Клубічко був так вражений цим признанням, що не здобувся й на слово. По паузі Тикач додав:

— Відтоді я не раз згадував ваші слова, що часом жінка може стати стервом за допомогою свого чоловіка…

— Але… — почав розпачливо Клубічко.

— Я знаю, — перебив Тикач. — Я не хотів нічого поганого. Просто не треба було змушувати її одружуватись зі мною. А втім, годі про це.

Коли Мауріну передали всі матеріали, заповзятливий журналіст перш за все окупував телефон відділу безпеки і передав до редакції довжелезний реферат, який ще того вечора вийшов у Празі спеціальним випуском під сенсаційним заголовком:

СВАВОЛЯ НАЦИСТСЬКИХ ПОКИДЬКІВ

У КАРЛОВИХ ВАРАХ

ТА В ПРАЗІ

ЧИ ПРАЗЬКИЙ ВІДДІЛ БЕЗПЕКИ

СЛІПИЙ І ГЛУХИЙ?

У статті, передрукованій вранці всіма празькими газетами, ще не запроданими аграріям та фашистам, було описано події саме так, як сподівався Клубічко. Маурін обвинуватив празьку поліцію насамперед у тому, що вона зам'яла спробу молодого прибічника гітлерівської партії Герберта Ванке обміняти в банку фальшиві банкноти. Потім він звинуватив карловарську поліцію, і особисто її шефа в тім, що він намагався затаїти таку ж спробу в філіалі Чеського банку вісімнадцятилітньої Емми Бертон. Маурін недвозначно натякнув на існування цілої банди, що заховала велику кількість фальшивих грошей на складі під «Вільгельмом Теллем» в роялі марки «Орфей», що належав готелеві «Пупп» і був захований на складі колишнім управителем готелю. До банди входила також Гільда Баумрук, касирка генлейнівської партії в північній Чехії. При спробі переховати фальшиві фунти в безпечне місце на неї напав інший член банди, що перед тим вчинив замах на свого співучасника Віртера. На місці злочину бандита застав шеф карловарської безпеки Тикач, і злочинець намагався його застрелити. До гангстерського блоку причетна і Емма Бертон-старша, в якої також виявлено фальшиві фунти.

Коли Маурін з переможним виглядом прочитав Тикачеві та Клубічку свою статтю, Тикач скрушно опустився на канапу.

— Тепер можна пакувати речі,— промовив він безнадійно. — Я гадав, що ви все це трохи згладите, а ви так розписали, що…

— Не поспішайте, — обізвався Клубічко. — Я, навпаки, думаю, що Маурін нас усіх врятував. Ця стаття обеззброїть Петровіцького.

За годину вони всі прощалися із засмученим Тикачем. В останню хвилину придибав ще й Гашек. Глянув з невимовним докором на Зденека і сказав:

— Для пана Трампуса надійшли якісь гроші. Хоч він їх тепер, певно, має досить… Я дозволив собі одержати їх за нього.

Трампус глянув на поштове повідомлення і мовчки простяг його Клубічкові. Той прочитав:

«ПОСИЛАЮ ВАМ ВАШУ ЧАСТКУ ВИГРАШУ, ЯКУ Я ОДЕРЖАЛА ПО ВИБРАНОМУ ВАМИ ЛОТЕРЕЙНОМУ БІЛЕТУ.

ВАША ІРЖИНА СЄДМІКОВА»

— Тут двадцять дві крони і п'ятдесят гелерів, — додав Зденек здавленим голосом.

— Прийми їх з повагою, Зденеку, — сказав Клубічко, — бо це єдині гроші, зароблені безпекою в Кардових Варах. — Ходімо, хлопче, і ви, Маурін, теж.

Під'їхала машина, і вони сіли. Коли авто від'їхало, рушив і Тикач непевною ходою пригніченої горем людини… По хвилі Маурін запитав Клубічка:

— Чи не випили б ви чорної кави?

Клубічко підвів стомлену голову.

— Чорної кави? Охоче. Але в цій машині є тільки одна рідина — бензин. А його я ще не навчився пити.

Та Маурін відімкнув портфель і з переможним виглядом витяг із нього термос.

— Повнісінький чорної кави, — мовив спокусливо, як сирена. — Ви раз у раз кажете, що хочете придбати термос, а потім забуваєте про це. То я вам купив його на іменини.

— Але ж я Вацлав, і день мого патрона буде за кілька днів.

— То я вам його до того часу позичу.

— А я зголоднів, — несподівано втрутився до розмови Трампус. — Клубічку, дайте-но сюди ті шкварки, що взяли в Тикача.

— Але…

— Я знаю, — відрубав Трампус. — Я почуваю себе зовсім здоровим. Мені тільки не ясно, що саме мене вилікувало — карловарська мінеральна вода чи гусячі шкварки.

Коли вони востаннє глянули на Карлові Вари, Клубічко подумав: «Бідний Тикач».

Рано-вранці Петровіцький викликав до себе Клубічка.

— Сідайте, — запросив. Він досить довго з ненавистю розглядав Клубічка, потім заговорив: —Тикача я ще залишу до Нового року в Карлових Варах. Але призначу туди доглядача, щоб він уже не зміг нічого накоїти. Згодом переведу його сюди, щоб мати під наглядом. Ніколи б не подумав, що він такий проноза.

Клубічко хотів щось сказати, але Петровіцький зупинив його жестом.

— А ви вже краще мовчіть. Адже я добре знаю, що режисером були ви. — Він глянув на годинник. — За чверть години почнеться нарада міністрів. З приводу статті того вашого Мауріна. Протест пана посла Айзенлора я вже маю. Як ми з того всього виплутаємося, я не знаю, але англійське посольство радить не поступатися. — Він підвівся і злісно зиркнув на Клубічка. — Цілком можливо, що для вас це минеться щасливо. Тепер. Але це лиш тимчасова констеляція, бо Маурін багато зчинив галасу. Не виключено, що колись ви пошкодуєте, що заварили цю кашу. Ви добрий криміналіст, але на політиці зовсім не розумієтесь. На вашому місці я став би обережнішим. А Мауріну перекажіть, щоб своєчасно забезпечив собі британську візу. Чи, може, йому більше до вподоби Москва?

Клубічко знову спробував заговорити, але Петровіцький і на цей раз примусив його мовчати владним рухом руки.

— Ту справу з фунтами можете довести до кінця. Певною мірою це нам корисно. Ви все ще мешкаєте на Тихій вулиці?

Клубічко кивнув.

— Поліцейського, щоб стеріг вас, я вам не дам, — категорично закінчив Петровіцький, — Мусите самі дбати про себе.

І він повернувся до нього спиною.