Справа про 19 роялів

3

Десь саме в цей час Зденек Трампус вибрався нарешті до Карлових Вар, бо рентген підтвердив діагноз професора Крейчі. Схудлий, знесилений і кволий, він поселився у пана Гашека в «Бразілії» й став потроху одужувати і знайомитися з містом, де був востаннє дванадцять років тому, його можна було бачити на колонаді, коли він пив воду з Млинського, Замоцького, Базарного та Скального джерел, а часом, хоч і з огидою, ковтаючи із гейзера. Почував себе краще, хоча й мусив, додержуючись дієти, ходити напівголодним. «Скальпеле, — питався, — де ти?» Найохочіше пив за годину до вечері — цідив воду з гарячої склянки й сам собі бажав здоров'я.

Карлові Вари, — це велике місто в мініатюрі, з його вузенькими вуличками, — подобалися йому найбільше в тихому надвечірньому присмерку. Місто лікувальних палаців, розкішних крамниць, автомашин усіх світових марок від «ролс-ройса» і «пакарда» аж до «мерседеса», «сітроена» і «татри», що звозили на танцмайданчики до «Пуппа», «Імперіалу» та «Річмонда» вишуканих красунь усіх європейських націй у не менш вишуканих туалетах і блідих або дуже засмаглих чоловіків, на яких смокінги виглядали так природно, ніби вони в них народилися. Трампус, людина хвора, інстинктивно обминав як великі, так і малі, але розкішні крамниці на Старій і Новій Луці, де виставляли вітрини з хутрами, шовками та коштовностями найбільші празькі, віденські, берлінські та паризькі фірми, а також уникав вітрин маленьких крамничок, більше схожих на лавки, що тулилися уздовж лівого берега річки Теплої, де також яскріли брильянти справжні і штучні, лежали трохи дешевші вироби модисток і де за якусь крону можна було купити сувенір із карловарського гейзера. Безліч люду, що розмовляли всіма європейськими мовами, від англійської й аж до єврейської, ходили від крамниці до крамниці й купували або хоча б милувалися тією карловарською розкішшю, оглядали будинки, де колись жив Гете, фотографували замкову вежу на Торговиці і галерею, звідки сурмачі закликали карловарців до ранньої молитви, або ж, нарешті, сунули лавами до колонади, розважалися, фліртували і слухали оркестр, що грав Моцарта, Вебера і Легара, а зрідка й Сметану. Зденек обминав здалеку ці легіони «немічних», що мали вигляд абсолютно здорових і поводились, як на балу, і ховавсь у дієтичній їдальні в міському парку, де, сидячи за столиком, милувався обсадженим кущами та хризантемами озерцем і трьома парами лебедів на воді. Потім, коли рух ущухав, повертався до «Бразілії», де мав затишну кімнатку на четвертому поверсі. Похмурий зворотний бік тієї пишноти всесвітньовідомого курортного міста відкрив йому аж Тикач. Несподівано він одержав телеграму, підписану Клубічком: «Негайно розшукай Тикача». Тією телеграмою й почалася справа про дев'ятнадцять роялів.

Трампус ледве пам'ятав Тикача. Колись давно Клубічко розповідав йому, як Тикач розплутав якусь складну справу. «Я сам не впорався б з тим краще, — зауважив тоді Клубічко і натякнув, чому він зацікавився ним: — У нас тут аж кишить юристів і дурнуватих шпиків, а цей Тикач імпонує мені саме тим, що правильно розуміє криміналістику. Навіщо нам знати право? Полишімо його суддям. Нам потрібна фантазія та добрий правовий метод. Тикач його вже виробив, от тільки фантазія його ще кульгає. І, можливо, кульгатиме завжди». Трампус не пам'ятав, як склалася подальша кар'єра Тикача, знав лише, що десь три-чотири роки тому Клубічко домігся, щоб Тикачеві дозволили працювати самостійно. Певно, для цього було вибрано саме Карлові Вари.

Трампус зателефонував Тикачеві, й вони домовилися про зустріч у кав'ярні «Панорама». Тільки-но він зайшов туди, як одразу догадався, чому Тикач вибрав саме цю кав'ярню: тут, не питаючи відвідувачів, чи це їм до вподоби, щедро пригощали гучномовцем. І саме під ним сидів чоловік, котрий, побачивши Трампуса, примружив очі. Подав йому «Дейлі ньюс», а сам розгорнув «Народні лісти». Відтак почалась тиха розмова.

— Чи ви ще пам'ятаєте мене? Зденек сказав, що пам'ятає. Тикач усміхнувся.

— Міністерство послало мене сюди три роки тому. Я гадав, що це тимчасово, але, як бачите, сиджу тут і досі. Я хотів би з вами поговорити. Ваш шеф гадає, що ця справа має ширшу базу, і через те порадив звернутись до вас, — вимовив він майже нечутно. При цьому ледь-ледь відхилив газету, і Трампус зміг глянути на нього. Тикачеві було років під сорок, він мав типову для криміналіста-професіонала зовнішність, коротко підстрижене ледь посивіле волосся, невеличкі вуса, могутні груди, кам'яне обличчя і очі, що навчилися нічого не виказувати.

— Я тут на лікуванні,— зауважив Трампус. — П'ю воду.

— Заздрю вам, — похмуро мовив Тикач. — Я тут уже три роки, і мені також треба було б пити воду, та й досі ще до того не дійшло. Ось зараз мушу їхати на Стару Ниву, а ввечері ще до Локтя. Ви розумієтесь на роялях?

— Трохи. Моя дружина грає. Найчастіше Баха, а я люблю Шопена.

— Його ім'ям названо тут один пансіон. Дуже гарний. Ми впіймали там злочинця, що вбив трьох людей.

— А ще що?

— Хіба цього мало? Такий убивця не трапляється щодня. А втім, ми вже мали тут і такого, що спровадив на той світ п'ятьох. Але він ковтнув ціаністого калію. Я часом грав з ним у карти.

— Мав підозрілий вигляд? — запитав Трампус без особливої цікавості.

— Нітрохи. То був милий чоловік у розквіті сил і чудово грав у карти. Потім у нього на квартирі найшли триста тисяч крон. Уявляєте? Признався, що саме хотів відправити на той світ одного багатого англійця, який приїздив сюди щороку. То був би шостий.

Він говорив так, що його лице й уста лишалися непорушними.

— А чому ви запитали мене про роялі? — перебив його Трампус трохи зверхньо.

Тикач відчув його антипатію і подивився на Зденека з деякою, неприязню.

— Так от про роялі… Десять днів тому в готелі «Лоїб» знайдено рояль, так би мовити, розбитий на друзки. Замкнену кришку було зірвано, клавіатуру потрощено. Крім рояля, в кімнаті нічого не зачеплено. Той маніяк не взяв навіть коштовної китайської вази, що стояла на каміні. Будь ласка, перегорніть сторінку, той старший кельнер мені не подобається. Тут майже кожен кельнер — генлейнівець. Рояль був марки «Орфей».

— Зроду не чув про такі. В моєї дружини «Стейнвей».

— Отже, я її викреслю із списку підозрілих, — усміхнувся Тикач. — В готелі підозрювати не було кого. Салон з роялем замикали опівночі, ключ від нього був в управителя, а це, кажуть, людина надійна. До того ж у нього саме тоді був приступ ішіасу.

— Як же міг туди пробратися той вандал?

— Певно, крізь замкову шпарину, — насмішкувато відповів Тикач. — Там є четверо високих вікон, але всі вони були в порядку. Лишилися ще двері.— І, майстерно витримавши паузу, повідомив найголовніше: — Але туди ходив Віртер.

— Хто?

— Один тутешній німець.

— Ну то й що? — запитав Трампус і неввічливо позіхнув.

Тикач знизав плечима і ще неприязніше додав:

— Він живе тут уже п'ятнадцять років, чотири роки ніде не працює, хоч для пенсіонера ще не старий, і грошей, либонь, має вдосталь. Зрештою, я вам його покажу, він зараз сидить у кав'ярні «Елефант». Яке він має відношення до історії з «Орфеєм»? Насамперед був одним із компаньйонів фірми, що їх виробляла. До того ж тут іще доточився випадок з колекцією марок пані Ганусекової.

— Хотів її украсти?

Тикач заперечливо похитав головою.

— Вона каже, ніби він хотів купити ту колекцію. Приходив заради цього разів десять. Я розуміюся на філателії так само, як і на роялях, тобто ніяк. Але пані Ганусекова сказала мені, що ця дуже цінна колекція має кілька унікумів. Колекція залишилась у неї після смерті чоловіка. Оскільки дітей у пані Ганусекової немає, а на життя собі вона ще може заробити, то нащо їй продавати ці марки? Про всяк випадок після тієї історії з її роялем ми сховали колекцію в сейф.

— А що то за історія? — невдоволено спитав Трампус.

Тикач вороже глянув на нього.

— Знаєте що, ходімо до неї, и ви самі побачите. Квартира пані Ганусекової була недалеко. Відразу за церквою святого Хреста піднялися гранітними сходами, що мали шістдесят сім досить крутих сходинок. Вони привели до глухої вулички без назви, де стояв обідраний чотириповерховий будинок. То був один із залаштункових куточків міста, що претендувало на назву світового курорту навіть тепер, 1937 року, коли сюди вже не наважилось приїхати чимало іноземців, наляканих вигадками нацистської пропаганди про криваві заворушення в Чехословаччині.

— Той Віртер має добряче пузо, — тихо сказав Тикач, — і він ледачий, як воша. Та все ж таки підіймався сюди десять разів.

— Заради тієї колекції?

— Зовсім ні! — розлючено гаркнув Тикач. — Я думав, до вас уже дійшло, що заради рояля. Чому я так думаю? Бо він ходив до «Лоїба», поки там був рояль, а потім перестав. Так само регулярно відвідував він пані Ганусекову, в якої є рояль марки «Орфей». — Помовчавши, він додав: — А потім стався той випадок з ключем. Отоді вже я почав його підозрювати.

— З яким ключем? — пробелькотів Трампус, насилу вибравшись на четвертий поверх, такий темний, що довелося йти помацки.

— Прийшов одного разу на ванни, де працює пані Ганусекова, без курортної картки. «Без купона я не маю права вас впустити», — сказала жінка, бо він їй уже обрид, мов гірка редька. Але потім полагіднішала і сказала, що вже якось нишком викупає його в гейзерній обшукав її кишені. Але ще через три дні сусіди бачили, як Віртер о десятій годині ранку, коли Ганусекова була на роботі, приплентався до її квартири. Йому сказали, що пані Ганусекової немає вдома, він подякував і пішов. А о шостій вечора, коли в церкві святого Хреста служать вечерню, яку пані Ганусекова ніколи не пропускає, хтось заліз до неї в квартиру й розтрощив «Орфея».

— Віртер?

Тикач знову знизав плечима.

— Невідомо. Метод той самий, як і в «Лоїбі». І тут теж не взяли нічого, хіба те, що, може, було сховано в роялі. Тут я вже не витерпів і послав Віртерові повістку. Зробив так, щоб його якнайдовше протримали, випитуючи про фірму, — що вона виробляла і таке інше, — а сам подався до нього додому. Але все було марно. Знаєте, що ми там знайшли? Брудну, неохайну постіль, шафу, стіл, два стільці, але нічогісінько, вартого уваги й наших зусиль. «Отже, — сказав я собі,— він відчув небезпеку і сховав усе, що могло нас цікавити». Але знаючи його звички й те, що він щоранку сидить у кав'ярні «Елефант» від дев'ятої до одинадцятої, на другий день я пішов до нього знову. І знаєте, що я там побачив? Безліч коштовної порцеляни, персні, обручки, статуетки із слонової кістки і навіть три старовинні золоті церковні чаші. А в стіні за ліжком був сейф. Я дозволив собі його відчинити і знайшов там дев'ятнадцять тисяч крон готівкою. Що ви на це скажете?

Вони вже дійшли до дверей на четвертому поверсі. Було темно, як у мішку. Тикач посвітив ліхтариком, відчинив двері і ввімкнув світло.

— Я сказав, щоб вона нічого тут не чіпала. Тепер ви бачите його манеру. Все трощить, хоча можна було б просто розібрати, а потім утікає. Який із цього висновок?

— Що він дуже поспішає,— відповів Трампус.

— Це напевно, — іронічно згодився Тикач. — Але ясно й те, що він не майстер тонкої роботи. Діставши наказ, він виконує його якнайшвидше, а коли не щастить, зникає, як дим. Зараз, можливо, він чекає нового наказу, який, очевидно, надішлють йому з Праги.

— Чому саме з Праги?

— Тому що Клубічко не знати чому почав цікавитися роялями марки «Орфей».

— Ви все тут як слід оглянули? — не подумавши, спитав Трампус.

Тикач ображено подивився на нього й відрубав:

— Я все роблю як слід. Я працівник органів безпеки, а не канарка, що плигає сюди-туди. — Заспокоївшись, вів далі: — Ніяких слідів. Орудував долотом і ні за що не брався голими руками. Мав гумові рукавички. Коштовну колекцію марок пані Ганусекова ховала он у тому старому секретері. Навіть уваги на нього не звернув. Йому потрібен був лише той клятий рояль. А назавтра знову прийшов виманювати ті марки, мовби нічого й не сталося. Пані Ганусекова каже, що страшенно перелякався, коли побачив такий погром, — я її просив нічого не прибирати, — і зник так швиденько, як тут зникає гарна погода. Якщо вона взагалі тут буває.

— Хотів би я на нього подивитися, — трохи подумавши, сказав Трампус.

— Будь ласка, але попереджаю — нічого цікавого. Немолодий уже, заспаний товстун, що читає «Рейхенбергер цейтунг» і «Дас рейх».

Зовнішність людини завжди про щось говорить.

Тикач щось буркнув і з підкресленою іронією зауважив:

— Не суперечу. У вас школа Клубічка, а в мене своя. Досвід підказує мені, що все це робить якийсь недосвідчений і нервовий бичок, а Віртер тільки веде його туди як місцевий агент за наказами з рейху, а може, й тутешніх генлейнівців. Але як він його веде і хто за ним стоїть, я уявлення не маю, бо Віртер абсолютно ні з ким не зустрічається.

— Ну гаразд, — сказав Трампус, — тоді для чого ви його мені так докладно змалювали?

— Тому, що тут є якась загадка, — тихо відповів Тикач. — Таємниця довкола Віртера. Як ви гадаєте, чому той хтось трощить роялі?

— Очевидно, щось у них шукає.

— Це безперечно, — іронічно Погодився Тикач, — якщо тільки причина тут не в якійсь ненормальній музикальності. Так, він шукає те, що заховав у роялях Кодет. Я маю секретні відомості, що Віртер цими днями одержав наказ із рейху розшукати в Кодетових роялях його скарб.

— Це цікаво, — Трампус на мить замислився. — Не гнівайтесь, — сказав він, — але, здається, мені вже час іти пити воду.

Тикач здивовано глянув на нього, але одразу ж кивнув головою на знак згоди.

— Тоді я піду з вами й докінчу про те, чого ви ще не знаєте. Зацікавившись цією справою, я дізнався що з дев'ятнадцяти проданих роялів залишилось тільки три.

— Три?

Тикач глузливо засміявся.

— Та навіть ці три роялі я не бачив, і тільки в «Лоїбі» знайшов друзки від першого, а тепер у пані Ганусекової — від другого.

— А третій?

Тикач знизав плечима.

— Я й сам хотів би знати, де він. Але от що мене цікавить: як про це дізнався Клубічко?

— Він завжди про все дізнається.

— Подзвонив мені, щоб я розшукав роялі марки «Орфей» і розвідав усе, що можливо, про Кодета його дружину та доньку. Тій дівчинці тепер років вісімнадцять, і якщо вона вдалася в матір, то це буде добряче стерво і неабияка красуня. Але де зараз ці дві жінки про те, далебі, я й уявлення не маю. А тепер ми можемо піти подивитися на Віртера.

Кав'ярня «Елефант» стоїть неподалік од річки Теплої вище того місця, де вона, власне, стає теплою, навпроти міського театру. Влітку відвідувачі сидять там на свіжому повітрі — це люди, так би мовити, другого ґатунку, бо найвибагливіші віддають перевагу кав'ярні «Пупп»; тепер же, у вересні, всі перебралися до приміщення, досить тісного, проте затишного; відвідувачі там весь час міняються, на превелику радість старшого кельнера. Зал кав'ярні досить похмурий, але відвідувачів чимало, отже, в ньому є те, що тут називають «so etwas Gewisses».[12] Зал розділено двома колонами. Під однією з них примостився на вузькому для його опасистої фігури стільчику чоловік, що одразу якось неприємно привертав до себе увагу — досить-таки вульгарний черевань у сірому, не зовсім чистому костюмі. Він читав без окулярів ліберецьку газету.

Тикач і Трампус сіли за бічний столик, на якому лежав неоціненний «Ле темпе». Затулившись рятівною газетою, Трампус якийсь час придивлявся до Віртера. Бальзаківська постать. Вузенькі, злі очі, прикриті лускою повік, згаслий погляд, одвислі щоки, котрі от-от, здавалось, відпадуть зовсім, короткі, товсті пальці, а головне — лукавий вираз очей при повній, здавалося б, байдужості обличчя, робили його й справді підозрілим. Метнув на них блискавичний погляд, а за хвилину підвівся й вийшов до туалету.

Трампус, що склав собі уже зовсім інше уявлення про цю загадкову особу, розчаровано похитав головою.

— Слухайте, таж він скоріше нагадує старого пекаря, а не знавіснілого вандала, що трощить роялі.

Тикач знизав плечима:

— Ви гадаєте? До речі, мені вже пора на Стару Ниву. А ви поки що спробуйте з ним заговорити. Скажімо, попросіть у нього газету. Він вилає вас на правах постійного відвідувача. При цьому ви зможете з ним познайомитися. Не раджу вам замовляти тут чай, але кава в них добра. Увечері зустрінемось, можна знову в «Панорамі».

Тикач уже підводився, коли до залу поквапно зайшов кремезний чоловік у сірому плащі й подав йому знак очима. Шеф карловарської «четвірки» одійшов з ним убік. Вони перемовилися кількома словами, і чоловік вийшов, а чимось схвильований Тикач повернувся до Трампуса.

— Поки що мені доведеться відкласти Стару Ниву, а вам — знайомство з Віртером. Ходімо зі мною.

Містком Святого Яна вони перейшли на правий берег Теплої, де їх уже чекала машина. Зупинились перед великим білим готелем, що виднівся в гущавині зеленого саду, оточений клумбами розкішних хризантем.

— «Річмонд», — буркнув Тикач. — Ви вже бували тут?

Трампус похитав головою.

— Ні, не доводилось. Раніше він, здається, звався «Шенбрунн»?

— Так, поки був заміським рестораном. А потім власник «Атлантика» Кляйн перебудував його на готель. Для нас він цікавий тим, що тут виявився третій «Орфей», який ми розшукуємо. — В його буркотливому голосі чулася ледь стримувана нервозність.

Білими мармуровими сходами вони піднялися до готелю. Біля входу походжав якийсь чоловік. Ще двоє вигулькнули з саду.

— Наші люди, — сказав Тикач. — Це сталося зовсім недавно.

Вони поминули вестибюль, потім якесь велике, щойно відремонтоване приміщення, звідки навстіж відчинені двері вели до синього з золотом салону. Уздовж стін стояли крісла та канапи, а посеред салону — рояль. Точніше — рештки рояля.

Тикач показав на золотий напис із правого боку! «Орфей».

— Техніка, як бачите, та ж сама, що й у пані Ганусекової і в «Лоїбі». Розтрощено кочергою. Ось цією. Не руште її, хоча слідів там, певно, не лишилось, — той хитрун завжди працює в гумових рукавичках.

Він глянув собі під ноги. Паркетну підлогу було недавно натерто.

— Авжеж, — мовив Тикач. — Він усе передбачив — натягнув на черевики панчохи.

— Перш ніж оглянути уламки рояля, він підійшов до канапи, на якій, лежав потерпілий од тієї ж руки — чоловік років під сорок з забинтованою головою. Крізь пов'язку просочувалась кров.

— Хтось знає цю людину?

Один із двох, що зайшли слідом за шефом, кивнув головою.

— Це Герман, швейцар з «Венесуели». Він настроює роялі.

— Я б хотів з ним поговорити, — буркнув Тикач. — Але спершу доведеться, мабуть, одвезти його до лікарні.

— Якщо він до того часу не вмре, — зауважив другий. — Директор, який знайшов його тут, сказав, що рана дуже серйозна.

В цю мить зайшов директор. Розповів, що знайшов Германа, коли перевіряв, чи висох уже паркет, бо чекав по обіді групу туристів агентства Кука. Непритомний настроювач лежав коло рояля, а кров так і цебеніла йому з голови. Збігавши до покоївок за бинтами, директор сяк-так перев'язав його й переніс на канапу. При цьому Герман на хвильку опритомнів і розповів, що прийшов сюди, як було домовлено, о пів на восьму, розложив свої інструменти й раптом відчув протяг, — а що протягу він боїться, то хотів обернутись, щоб зачинити двері, та тут ж мить хтось ударив його по голові. Він знепритомнів і більш нічого не пам'ятає. Тикач перебив його:

— Ви не помітили в цей час у «Річмонді» когось підозрілого?

Директор розвів руками:

— Підозрілого? А як ви його впізнаєте? Був тут персонал. Але що б він робив у цьому салоні? Гостей у нас уже майже немає. Звичайно, в саду часто прогулюються цікаві. Ні, до приміщення ніхто не заходив, ворота замкнено. Але вікна в цьому салоні були відчинені, щоб провітрився. А через вікно, самі бачите, сюди може кожна спритна людина забратися.

Трампус глянув на годинник. Тикач з неприхованою ворожістю усміхнувся й процідив крізь зуби:

— Я бачу, вас це не дуже цікавить. Трампус красномовно промовчав.

— Ну що ж, ідіть пити воду. Коли ж, власне, у вас знайдеться для мене час? Увечері? Тоді, якщо це вас влаштовує, загляньте близько дев'ятої до міського парку. Там гратиме духовий оркестр, отож нас ніхто не почує, коли ми схочемо трохи пошептатися.

Коли Трампус розповів про цей випадок із роялем управителеві «Бразілії» Гашекові, той не надав йому особливого значення. Мовляв, у Карлових Варах такі історії часто трапляються, але їх приховують, щоб не лякати курортників із закордону. Пана Ганіша, власника «Бразілії», теж якось налякали. Після великого краху на віденській біржі 1873 року він за безцінь купив «Бразілію», що тоді називалась іще «Австрійський герб», у Кнолла, який тримав у Карлових Варах дуже прибуткову ювелірну крамницю. Та коли тут одне за одним сталися два вбивства з пограбуванням, це завдало йому значних збитків, і Ганіш, заховавши найцінніші меблі до складу під лікарнею для іноземців, виїхав у Прагу до заміжньої дочки.

Трампус теж не надав ніякого значення словам управителя.

Від «Бразілії» до парку — всього кілька кроків. Духовий оркестр у ресторані мало не оглушив Трампуса. Коли терпець йому вже почав уриватися, з'явився Тикач і, зглянувшись, вивів його на свіже повітря. Надворі падав карловарський дощ. У Празі його б назвали зливою. Боже! Оті прямовисні водяні шнури! Люди розбігалися хто куди.

— Ходімо до мене, — запропонував Трампус. — Це зовсім близько.

Тикач заперечливо махнув рукою.

— Я взагалі не довіряю кімнатам у курортних пансіонах, а зараз тим паче. Це ж генлейнівські гнізда. Ви в плащі, і це теж недалеко. Ходімте.

На щастя, це справді було за якихось кілька кроків, одразу ж за гейзером, що меланхолійно, не знати для кого, викидав свої струмені.

— Ви пили коли-небудь цю воду? — запитав Трампус.

— Зроду не пробував. Адже я карловарець, а вони інколи не п'ють цієї води, заради якої люди приїздять сюди з усього світу.

— Знаєте що, попробуйте хоч раз!

Тикач узяв склянку з водою, яку називали чудодійною, ковтнув раз, а решту вилив на землю.

— Дякую, з мене досить. Зрештою, я прийшов сюди не воду пити.

Тим часом вони вже дійшли до невеличкого, тьмяно освітленого павільйону за гейзером, такого ж меланхолійного, як і джерело, що десь там позаду порскало, неначе протестуючи проти своєї самотності. У павільйоні стояло кілька ресторанних столиків, а поміж ними мовчки і невдоволено, мовби їм остогидло життя, тинялися двоє питців чудодійної води—типова картина для курортного міста після закінчення сезону. Тикач і Трампус посідали на самотній лавочці.

— Швидка допомога приїхала, тільки-но я допитав персонал. Ніхто нічого не бачив, — почав він знов напівпошепки. — Я поїхав до лікарні, сподіваючись, що той бідолаха заговорить, коли лікарі приведуть його до тями. Але молодий лікар, таке собі курча, ембріон майбутнього коновали, одразу ж зробив йому ін'єкцію, а потім іще одну. Та, друга, була снотворна. Нібито це було конче потрібно! Я вилаяв його, потім наказав, щоб мені привели Віртера о другій ночі. Це найкращий час, я вже перевірив, воля сонної людини о цій порі слабшає. А тепер ходімо, дощ перестав. Зайдете до нас, коли будемо його допитувати?

— О другій ночі? — жахнувся Трампус.

— А чом би й ні? Маєте принаймні три години, щоб виспатись. Можете прийти навіть чверть на третю.

— Послухайте, — сказав Трампус, — ви гадаєте, що є підстави для арешту Віртера? Я цього не сказав би. Я б трохи почекав.

— Ви гадаєте, що слід чекати, поки розтрощать іще шість роялів? — ущипливо запитав Тикач. — Адже й так зрозуміло, що справа дуже серйозна. — І загадково додав: — Цілком можливо, що Віртер ще дякуватиме мені за те, що я його заарештував.

— Як правило, цього ніхто не робить.

— Не робить, згоден, — почав був Тикач, але, махнувши рукою, замовк. Не буде ж він викладати свою гіпотезу, що таємничі відвідини Лісової каплички пов'язано з нападом на «Річмонд» і що це так налякало Віртера, що він волів би на якийсь час потрапити за грати. — Про це ми, можливо, поговоримо.

У швейцарській під ключем Трампус знайшов клаптик паперу, на якому було написано: «Негайно подзвоніть шефові».

«Дуже добре. Я попереджу Клубічка, щоб він трохи стримав Тикачів запал», — подумав він і пішов на поштамт.

— Лінія зараз звільниться, — люб'язно кивнула йому телефоністка. — А поки що, будьте ласкаві, витягніть з цих лотерейних білетів три. Бачте, нам дуже хотілося б купити машину, але і я, і мій чоловік маємо нещасливу руку. Коли я вас побачила, то відразу подумала: «Цей блондин витягне тобі щасливий білет. Звісно, якщо схоче».

— Схоче, схоче, — весело відповів Трампус і вибрав з десяти білетів три.

— Чудово! — зраділа телефоністка. — Щиро дякую, пане! Якщо я виграю, десята частина ваша. Скажіть, будь ласка, де ви мешкаєте і як ваше прізвище?

— Мешкаю я в «Бразілії», а прізвище моє Трампус. Зденек Трампус.

— Хвилинку! — вигукнула вона. — Здається, це прізвище мені вже знайоме.-1 витягла телеграфний бланк. — Щойно для вас прийшла телеграма.

Трампус узяв папірець з її сріблясто налакованих нігтів і прочитав: «Приїду завтра». Підпису не було, та він і не був потрібен.

— А тепер даю вам Прагу, — сказала телефоністка. — Лінія саме звільнилася.

Та коли його з'єднали з відділом безпеки, виявилося, що Клубічко кудись поїхав службовою машиною і сьогодні вже не повернеться. Трампус повісив трубку, ледве стримуючись, щоб не вилаятися, його надія, що Клубічко накаже Тикачеві відкласти допит Віртера, розвіялась, як дим.