Справа про 19 роялів

31

Багато хто вважає невеличкий соковитий лужок біля Святого Лінгарта найкращим місцем в околицях Карлових Вар, а того пустельника Лінгарта — добрим гурманом, бо вибрав для своєї самоти чудове місце з п'янким повітрям, пташиним щебетом та гомоном старого лісу, який підковою обступає галявину. Клубічко на радощах найняв один із тих старомодних екіпажів з гумовими шинами, що існують у Карловнх Варах навіть у часи автомобілів, бо в деякі місця за традицією їздять тільки кіньми, і саме так годилося їхати до Святого Лінгарта.

Туди вела чудова асфальтова дорога вздовж річки Теплої, повз обидва скульптурні пам'ятники міста — Бетховенові та Шіллеру. За містком екіпаж виїхав на оточену високими дубами, буками, ялинами та березами дорогу, що круто підіймалася вгору, і за кілька хвилин зупинився на лісовому перехресті. Вони вийшли з екіпажа перед рестораном, що зовні нагадував мисливський будиночок. З другого боку саме під'їхала кавалькада вершників та вершниць. Молоді вродливі жінки були у вузьких брюках, коротких піджаках та барвистих шапочках. Чоловіки у високих чоботях з острогами допомогли дамам зіскочити з коней й повели їх на галявину, вкриту м'якою травою, облямовану наметами, альтанками і дерев'яними лавочками, між якими походжали павичі та приручені косулі. Тут і там стояли застелені білими скатерками столи, між ними снували кельнери в зелених фраках і розносили на срібних тацях страви. Трампус замовив собі печене курча, Клубічко вдовольнився шніцелем та млинцями й запив їх чорною кавою, яку назвав нікудишньою, і знову оголосив, що неодмінно має купити термос, щоб під час подорожі варити собі каву. Потім закурив люльку і блаженно розкинувся у плетеному кріслі.

— Ти віддав уже Гашекові брильянт? — запитав він. Зденек мовчав.

— Сподіваюсь, що він подякував тобі як належить?

— Я ще не говорив з ним. Гадаю, що він став моїм ворогом і більше не запросить мене в «Бразілію».

— А може, тобі шкода того брильянтика? Знаєш, я багато чого можу простити своїм друзям, але жадібності — ніколи.

— Стривайте, мені спало на думку одним пострілом убити двох зайців. А вам не здається, що було б необережно дарувати Гашекові брильянтову булавку саме тоді, коли по Карлових Варах ходять чутки, що ми знайшли скарб?

— Справді,— погодився Клубічко. — Ну, а другий заєць?

— Тикач матиме неприємності через ті роялі. Чи не можна влаштувати так, щоб Петровіцький, замість того щоб лаяти Тикача, змушений був його похвалити?

— Це справді було б чудово, любий хлопче, але я не уявляю собі, як би це могло статися. Бо якщо я й знаю щось напевне, то це те, що Петровіцький ладен роздерти бідолашного Тикача.

— Ви наштовхнули мене на цю думку згадкою про Мауріна. Маурін, безперечно, тюхтій і невдаха, але зараз він для нас — скарб. І саме тому, що редагує незалежний журнал.

У Клубічка засяяли очі.

— Розумію. Маурін один із небагатьох журналістів, що мають мужність говорити правду. Коли ми передамо Петровіцькому офіційне повідомлення про те, що тут сталося, він кине його в огонь, і ніхто про це не дізнається. Так само, як він спалив повідомлення про спробу обміняти фальшиві фунти в Юніон-банку. Я викликав Мауріна для того, щоб він із властивою йому різкістю розголосив справу з фальшивими фунтами. Це буде для нього ласий шматочок! Сподіваюсь, що водночас я врятую якось і Тикача. Зрештою, нас же двоє.

— Атож, — погодився Трампус. — Я знаю, що Маурін коли вхопиться за щось, то вже не відступиться.

— Схоже на те, що ти знаєш його краще, ніж він сам, — зауважив Клубічко. — Що, коли я замовлю собі чарку коньяку до чорної кави?

— Замовте дві,— сказав Трампус. — Другу для мене. Все одно мені йти на операцію. — Коли випив, очі йому засяяли. — Ось моя ідея. Ми офіційно встановили, що фальшиві банкноти хотіла поміняти у банку Ільза. Тут ми нічого не можемо вдіяти. Але крім того, ми знайшли фальшиві гроші в портфелі Боденшатца, а портфель має ту перевагу, що не вміє говорити.

— Так, так, — пожвавішав Клубічко. — І що ж далі?

— Ми розщедримось і купимо в ювелірному магазині стільки скляних камінців, скільки їх влізе в чотири мішечки, знайдені під «Вільгельмом Теллем».

— Ну?

— Той портфель з фальшивими фунтами я взяв як трофей і відніс на «четвірку». Коли Тикач звільниться, ми напишемо рапорт для пана Петровіцького. Тим часом Маурін, скориставшись балакучістю нашої поліції, ознайомить громадськість із випадком у філіалі Чеського банку.

— Чудово! — захопився Клубічко. — Що, коли б ми хильнули ще й по чарці горілки?

Трампус кивнув:

— Це не зашкодить. У рапорті ми натякнемо, що рояль був для банди фальшивомонетників схованкою не лише для фальшивих грошей, а й для фальшивих діамантів. Коротко кажучи, переведемо цю справу на суто кримінальну базу.

Клубічко замислився.

— Ну, цьому вже Петровіцький не повірить, для цього він надто досвідчений поліцейський.

— Йдеться не про те, щоб він повірив, а про те, щоб він удавав, ніби вірить. А це вже справа Мауріна змусити його до цього.

— На це Маурін великий спеціаліст. Зрештою, Петровіцький змушений буде прийняти цю версію, якщо ми її відповідно підготуємо. — Чарку коньяку було випито. — Але це ще не те, — вів далі Клубічко. — Тикач десь оце мучить Ізабеллу а чисто садистичною насолодою. Хоч у мене таке враження, що він з величезним задоволенням розтерзав би всіх жінок. Але що з того вийде? Що він, власне, про неї знає? Що, можливо, зустрічалась із людиною, яку ми застрелили? Що найняла кімнату поруч із Віртером, котрий теж уже нічого не розкаже про їхні розмови? Що її донечка хотіла поміняти фальшиві фунти? Та боже мій — адже матуся про це й уявлення не мала! Що має фальшиві документи? Але це Петровіцький проковтне, як ягідку. Звісно, за нормальних обставин цього всього було б цілком досить для неї, та, на жаль, обставини саме ненормальні, і та жінка це чудово знає.— Він помовчав хвильку. — Це було б чудово… Зденеку! Але це так зухвало, що я боюсь навіть сказати вголос.

— Ану рискніть.

— Але попереджаю: це всього тільки імпровізація, на яку мене наштовхнула твоя думка. Є ще одна перешкода, яку ми повинні усунути, якщо не хочемо, щоб Петровіцький і справді проковтнув нас живцем. Ця перешкода — отой покійник «Біля Дечинської брами». Про нього ми знаємо лише те, що він у Німеччині належав до СС. Але й цього досить, щоб Петровіцький при нагоді видав нас Гіммлерові. Ми знаємо й те, що цей чоловік смертельно поранив Віртера, а також, хоча й не маємо доказів, що він добирався до рояля «Біля Дечинської брами» і при цьому тяжко поранив Баумрук.

— Так, але ваша ідея?

—Ідея… — засмучено відповів Клубічко. — Краще сказати— мильна бульбашка. А проте я повинен це висловити. Ось послухай: Тикач уже давно стежив тут за одним підозрілим типом, справжнім бандитом. Він довідався, що той весь час крутиться коло винарні «Біля Дечинської брами» і що він вистукував ніжки рояля. Але одержавши від Петровіцького наказ припинити розслідування справи а роялями, Тикач, мовляв, перестав ним цікавитися, Проте мусив зачинити ресторан на один день, бо надійшло багато скарг на галас, який зчиняється там щоночі. Вранці він пішов упевнитися, чи виконано його наказ, та тільки-но відчинив двері, як хтось у нього вистрелив. Обороняючись, він теж вистрелив і вбив нападника. Зайшовши до винарні, побачив, що нападник вчинив замах на пані Гільду Баумрук. В портфелі вбитого лежали фальшиві фунти. В цей же час у філіалі Чеського банку було затримано дівчину, що хотіла поміняти фальшиві гроші, і він змушений був, згідно обов'язку, її заарештувати. Виявилося, що заарештована живе разом з матір'ю і має фальшивий паспорт. Довелося затримати й матір.

— Ну що ж, версія досить вірогідна, — сказав Трампус. — Цілком можливо, що за допомогою Мауріна вона пройде. Треба тільки познайомити з вашою імпровізацією Тикача.

— Справді. І знаєш що, хлопче? Зараз дорога кожна хвилина, отож візьмімо таксі та й їдьмо до нього.

Тикача вони застали вельми стурбованого.

— Що вона вам сказала? — запитав Клубічко. Тикач знизав плечима.

— Нічого. Абсолютно нічого. Відмовляється говорити.

Сидить, як статуя, і дивиться перед себе. Мов закам'яніла.

— То добре, — перевів дух Клубічко. — Я поки що розповім вам про наш із Трампусом план.

Для Тикача це було одним з найтяжчих випробувань у житті. Як усі, хто починав із низів, він звик ставитися до начальства з великою пошаною, і сама думка про викривлення дійсності була йому дуже неприємна. Та все ж таки він розумів — з причин, про які Клубічко з Трампусом навіть не здогадувались, — що їхня пропозиція не тільки слушна, а й справедлива. Зрештою, він пристав на їхню пропозицію, хоча з однією умовою: Ізабеллу, яка його стільки морочила, просто так не відпустить. Вона повинна відбути кару хоча б за фальшиві гроші. І одразу захапався. Мовляв, щохвилини чекає на пані Плєсніву з Садової, 32. Хоче з допомогою її свідчень примусити Ізабеллу зізнатись, що вона зустрічалася з Віртером.

— Це не зашкодить, — зауважив Клубічко. — До речі, ми у своїй версії забули про Віртера. Непогано було б довести Петровіцькому, що ти турбував Віртера недаремно. Для цього досить, щоб Ізабелла підтвердила, що Віртер знав таємницю «Орфея». А висновки ми вже зробимо самі.

Клубічко ще поцікавився, чи сказала Ізабелла своє справжнє ім'я.

— Ні, адже вона підмовляється говорити. Але ми довідалися з її речей. Там був американський паспорт на ім'я Емми Бертон, народженої тисяча вісімсот дев'яносто п'ятого року в Напаєдлах.

— Отже, це таки й справді колишня Кодетова дружина, — зітхнув з полегшенням Клубічко.

— Зараз я її покличу, — сказав Тикач.

Увійшла в елегантному дорожньому костюмі Ізабелла і сіла, ні на кого не дивлячись, на стілець біля стіни, яку Тикач наказав яскраво освітити. А сам разом із Клубічком сів за неосвітлений стіл.

— Отже, пані з багатьма іменами, — звернувся до неї Тикач, — чи не бажаєте нам дещо розповісти? Я хотів би знати, чи ви справді видавали себе тут за пані Утєшилову з Напаєдел?

Ізабелла мовчала.

Тикач подав знак, і до канцелярії привели пані Плєсніву.

— Пізнаєте її? — запитав Тикач.

— Так, це пані Утєшилова, — озвалась у пітьмі Плєсніва.

Ізабелла ворухнулась, але не сказала нічого.

— Це вона найняла квартиру на Садовій, тридцять два?

Плєсніва заперечливо крутнула головою.

— Ні, найняв її пан Віртер для пані Утєшилової. Потім ось ця пані прийшла по ключ і сказала: «Мене звати Утєшилова». І я дала їй ключ.

— Не пригадуєте, чи ця пані зустрічалася з Віртером?

Так, я двічі бачила, як Віртер до неї заходив.

Коли ви бачили її востаннє?

— Того дня, коли на пана Віртера було вчинено замах в «Імперіалі». Пані Утєшилова була в той час у місті. Повернулась об одинадцятій годині і пішла за кілька хвилин до того, як поліція приїхала оглянути Віртерову квартиру. З собою забрала лише невеличкий чемодан.

Ізабелла помітно хвилювалась, але все ще мовчала. Коли Тикач хотів одіслати пані Плєсніву, Клубічко голосно сказав:

— А тепер можна допитати Еріха Боденшатца.

Тут він відчув, що Тикачева рука вчепилася йому в коліно.

— Погляньте на неї,— прошепотів він. — Це на неї вплинуло.

Клубічко обернувся й побачив, що Ізабелла стоїть і дивиться на них широко розкритими очима.

— Не вірте Еріхові,— вигукнула вона чистою чеською мовою. — Він брехун. Це все вигадав він. І Гейдлер… Я робила тільки те, чого вони вимагали.